Вступ

Володимир Пришляк

Всесвіт людських взаємин у домодерну добу чи не найліпше відтворюють епістолярні джерела. Листування між людьми віддзеркалює епоху, через окремі, на перший погляд, дрібні деталі вирізняє головне, зрештою, барвистими мазками вимальовує портрет особистості та її оточення, життєвого середовища, а отже – і суспільства, соціуму загалом.

На сьогодні вже достатньо написано про історичну школу Михайла Грушевського – від риторичного «чи була школа Грушевського?» [Грицак Я. Чи була школа Грушевського? // Михайло Грушевський і львівська історична школа: Львівські історичні праці. Матеріали засідань і конференцій. – Нью-Йорк; Львів, 1995. – Вип. 1. – С. 138 – 152 (передрук: Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали конференцій / За ред. Я.Грицака, Я. Дашкевича. – Львів, 1999. – С. 162 – 171.] і до провокаційного «чи експлуатував Михайло Грушевський своїх учнів?» [Юркова О. Чи експлуатував Михайло Грушевський своїх учнів // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності: 36. наук, праць. – К., 2002. – С. 117 – 121.]. Але якою вона була, ця школа, і як Грушевський «експлуатував» одного зі своїх улюблених учнів – маємо нагоду довідатися з перших уст – діалогу професора М.Грушевського і студента-докторанта-доктора І.Джиджори. Перед нами наживо постають сюжети їхніх взаємин та співпраці, спільні турботи на одному українському полі. Власне, цей епістолярний корпус є найяскравішим і найдетальнішим джерелом до вивчення життєвого шляху та наукового доробку представника історичної школи Михайла Грушевського львівського періоду – Івана Джиджори (1880 – 1919). Листування чітко фіксує рік за роком, місяць за місяцем, день за днем хроніку їхніх тривалих взаємин. Серед двох десятків молодих людей, що входили до складу історичної школи Грушевського, виокремлюється улюбленець й навіть протеже професора, який пізніше називав його не інакше, як «мій ученик і приятель» [Грушевський М. Спомини / Підгот. тексту і примітки С.Білоконя // Київ. – 1989. – № 10. – С. 127.], – Іван Джиджора [Детальніше спробу реконструкції наукової біографії див.: Пришляк В. Іван Джиджора: життєвий шлях та наукова спадщина // Михайло Грушевський і львівська історична школа: Львівські історичні праці. – С. 196 – 205 (передрук: Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали конференцій. – Львів, 1999. –С. 193 – 199); Його ж. Джиджора Іван // Енциклопедія історії України. – К., 2004. – Т. 2: Г-Д. – С. 375; Його ж. Український історик Іван Джиджора // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 2006. – № 6 (471). – С. 56 – 77 та ін.].

Наукова школа М.Грушевського мала взаємопов’язану дворівневу структуру, яка органічно поєднувала в одне ціле: Львівський університет та Історично-філософічну секцію НТШ. Це була перша, основана на кращих традиціях київської документалістики В.Антоновича, академічна школа в новітній національній історіографії, яка послідовно сповідувала головну концептуальну тезу М.Грушевського про окремішність, а також безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої доби, через середньовіччя й аж до новітнього періоду історії України [Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації (Статті і матеріяли). – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С. 31.].

В інавгураційній лекції 30 вересня 1894 р. М.Грушевський визначав своє кредо у науці як «неперестанний скептицизм. Не той недужий немощний, що зостається при самім аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм у своїй науці я уважаю непотрібним, всяке juratio in verba magistri [посилання на чужу думку (латин.)] – неможливим. Того духу висліду й критицизму хотів би я і в своїх співробітниках – слухачах – якнайбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово нехитре» [Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р. // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894 – 1907)». – С. 74.]. Саме сюди, у цю трохи зреформовану першими інтелектуальними зусиллями молодого професора з Великої України атмосферу, в 1902 р. прийшов випускник Бучацької гімназії Іван Джиджора.

Іван Джиджора народився 9 лютого 1880 р. в с. Заставцях Підгаєцького повіту (нині – Монастириський р-н Тернопільської обл.) у селянській родині Миколи й Павлини Джиджор [Джиджора І. Curriculum vitae [1910 p.] // Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, відділ рукописів (далі – ЛНБ, ВР), ф. НТШ, спр. 781/1, арк. 1; Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. 26, оп. 15, спр. 607, арк. 28.]. Тимотей Бордуляк, який тримав парафію у сусідньому селі Голгочах і вчителював тоді там та в Заставцях [Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, відділ рукописних фондів і текстології (далі – ІЛ, ВР), ф. 59, спр. 578, арк. 3, 5; Бордуляк Т. Твори / Упор. О.Засенко. – К., 1958. – С. 458, 462.], помітив здібності й тягу до знань у хлопця, що добре вчився в місцевого дяка й навіть згодом допомагав йому на криласі під час церковних служб. Сільська громада з ініціативи пароха й письменника-початківця, що підписував свої перші твори літературним псевдонімом «Т.Бондаришин», відрекомендувала Івана в 1895 р. до школи отців василіян, на базі якої якраз тоді постала Бучацька державна гімназія. Блискуче (з відзнакою) закінчивши гімназію, у 1902 р. з невеличкою стипендією від міста Бучача Іван Джиджора записався на зимове півріччя 1902/03 навчального року в історичну групу філософського факультету Львівського університету [ДАЛО, ф. 26, оп. 15, спр. 607, арк. 28.].

Йдучи безпосередньо рядок за рядком взаємного листування за одне десятиліття – 1904 – 1914 pp. – спробуємо за допомогою окремих ключових фраз з листів М. Грушевського, винесених у заголовки, окреслити перші кроки І.Джиджори в науці, проаналізувати історичні та археографічні студії, громадсько-політичну працю і таким чином створити його історико-психологічний портрет.