Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1902 р. / Пам’яті Олександра Лазаревського

Пам’яті Олександра Лазаревського

Михайло Грушевський

31 марта (13 цвітня) умер в Києві в 68 році життя Олександр Матвійович Лазаревський.

Для кождого, хто бодай здалека слідив за розвоєм української історіографії в 2-й пол[овині] XIX в., сі слова не потребують пояснень. Покійник належав до чільних репрезентантів того наукового руху, що, почавшись з оживленням українофільства з кінцем 1850-х pp., кладе властиві підвалини для наукової історіографії України-Русі. Імена Костомарова, Антоновича й Лазаревського ясніють в історії сього періоду нашої науки – вони надавали їй тон, пробивали перші міни наукових дослідів в минувшість України і вказували дороги цілому поколінню робітників.

При тім кождий з сих трьох головних репрезентантів української історіографії 2-ї пол[овини] XIX в. мав свою спеціальну сферу в нашій історіографії, свій метод і манеру і свої спеціальні вихідні точки. Спільним було у всіх них те, що кождий з них не обмежився самим обробленням готового історичного матеріалу, а в великих масах вносив його сам – того вимагав доконче тодішній стан української історіографії. Спільна була й українофільська призма їх історичного світогляду та демократичний, народолюбний характер його, спільний всій тодішній стадії культурного розвою української суспільності; за тим починаються вже різниці.

Коли в Костомарові мали ми майстра-оповідача, в роді Амедея Тєрі, з яким його не раз порівнювано, з спеціальною інтуїцією для етнографічного елементу, етнографічно-національного характеру в історії, з спеціальним інтересом для старої Русі й політичної історії козачини, а в Антоновичу маємо конструктивний ум, з спеціальним нахилом до зведення історичних фактів до можливо простих схем, з неохотою до наративної манери, так сильної у Костомарова, з спеціальним замилуванням для відносин суспільних, головно в литовсько-польськім періоді нашої історії, – в Лазаревськім мали ми провідника, можна сказати – фанатика документальності, рівно неприхильного і до романтичної оправи історичних фактів, і до теоретичних конструкцій, при тім спеціалізованого знову в зовсім відмінній сфері, майже або й зовсім не рушаної його товаришами, – Гетьманщині кінця XVII й цілого XVIII в.

В маленькій замітці, яку пишу я під свіжим враженням сеї утрати, не можу я мати ані заміру докладно схарактеризувати сю характеристичну фігуру, сю довгу й енергічну діяльність. Треба надіятись, що ближчі співробітники покійника з кругу «Киевской старины», котрої душею й першим, можна сказати, співробітником був він протягом кількадесяти літ, сповнять невдовзі обов’язок, який на них в першій лінії лежить – дати образ життя й діяльності їх сеньйора й товариша [Остатня книжка «Киевской старины» (за май) принесла цінний покажчик надрукованого покійником, старанно уложений його земляком (Степаном Пономарьовим?), і некролог, досить формально зроблений; обіцяно «ряд очерков и воспоминаний», але пожадана таки методично зроблена монографія, а не самі принагідні «начерки й спогади».]. Я ж обмежуся кількома словами – на помнику по покійнім.

Олександр Лазаревський родився в 1834 р., в небагатій поміщицько-урядничій родині в Конотопськім повіті. Родинні традиції, окруження, молодечі враження, обставини життя якнайтісніше в’язали його з сферою, що потім стала предметом його спеціальних інтересів і наукових студій, – старою Гетьманщиною. Один з молодших синів, він виростав під доглядом своїх старших братів – Василя, Михайла й Федора, типових українофілів, приятелів Шевченка.

Молодечі літа прожив він в далеких переїздах, на чужині, і так звичайна у українців ностальгія підігріла і в свідомість перевела фізичне прив’язання до вітчини. Пізно відданий до школи, вже розвиненим і сформованим підростком, він не уложився в рами шкільної науки. На шкільній лавці він шукав відповіді на питання, які насувала його любов до вітчини, він багато читав, студіював, і в 1853 р. учеником VI класи петербурзької гімназії подає до друку в чернігівських «Губернских ведомостях» свою першу працю – «Указатель источников для изучения Малороссийского края».

Бібліографічний покажчик української історіографії і етнографії під пером гімназиста – се був гороскоп цілої діяльності талановитого чернігівця. Протягом кількох літ він друкує в тих же «Губернских ведомостях» річні огляди літератури українознавства, видає поправлене й доповнене видання свого покажчика, переходить далі до рецензій і маленьких монографій та публікацій документів. Гетьманщина зістається невідмінно центром його інтересів, хоч не бракує принагідних заміток – документальних вказівок, матеріалів і т. ін. з інших сфер.

Одиноко стоїть, без впливу на дальшу наукову діяльність Лазаревського, його університетська праця про хронограф – «Записка о русском хронографе», написана на тему, дану проф. Сухомліновим. Вона відкривала йому дорогу до університетської кар’єри, але молодого Лазаревського вона не звабила, – мовляв, не чув у себе здібності до професури, а борше, може, й тому, що тягнуло його в сфери, академічною наукою в Росії не признані і тоді, й досі.

Він обертався тоді в петербурзьких українофільських кругах, одягався по-українськи і був близьким чоловіком до Шевченка, як і його старші брати, – перебував при нім при його смерті і проводжав його тіло на Україну. В тодішнім органі російського українофільства «Основі» він брав діяльну участь, але ще більше тягнуло його до практичної українофільської роботи, – мабуть, і тому також перспектива академічної кар’єри не могла його звабити. Коли починається емансипація селян, Лазаревський кидає Петербург і переходить на ґрунт, вистаравшись собі посаду правительственого комісара при переведенні реформи.

Служба на Україні (в Чернігівщині й Полтавщині, потім в Києві, в різних «ведомствах», в Міністерстві внутрішніх справ, в «акцизі», в банку, вкінці в судівництві), при розвиненім уже здавна замилуванні Лазаревського в історію Гетьманщини й добрім ознайомленні з нею, дала йому спромогу оцінити вартість архівальних останків Гетьманщини, які тоді ще заціліли по різних урядах (деякі з них потім зникли, і ексцерпти Лазаревського часом лишилися одиноким їх слідом), він з запалом забирається до вишукування й студіювання сих останків урядових і приватних архівів, а результатом сих студій, попри дрібні принагідні замітки, які містить він особливо в різних чернігівських виданнях («Черниговском листке», «Черниговских губернских ведомостях», «Записках статистич[еского] комитета») починає появлятися ряд більших його публікацій.

Він розпочинається монографією про його тіснішу вітчину – «Конотопская старина» (1862). В 1868 р. виходять дві капітальні публікації, якими зазначаються дві серії його праць про Гетьманщину, – «Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.), историко-юридический очерк по архивным источникам», и «Обозрение «Описи Малороссии»«, розпочате Лазаревським, продовжене М.Константиновичем, що потягнулося на довгі літа, але, на жаль, не було зібране докупи в осібнім виданні й лишилося в цілості малоприступним.

Монографія про селян в Гетьманщині, оперта на зовсім нових матеріалах, завдяки їм лишилася підставовою працею й досі, по тридцяти літах, але ще важніше її вихідна точка – погляд на Гетьманщину. На місце романтичної ідеалізації в козаколюбнім і українофільськім дусі, якою обвивано її в українських шляхетських кругах, де виріс Лазаревський, – розвинув він страшний образ суспільно-економічної еволюції Гетьманщини, що полягала в обрабуванні й поневоленні свобідного й економічно самостійного козацтва й поспільства козацькою старшиною – предками шляхетських українофілів XIX в.

В сім становищі автора дав себе знати перелом культурних і суспільно-економічних відносин, зроблений емансипацією селянства й свободолюбним духом українського відродження. Воно стає вихідною точкою не тільки для самого Лазаревського, а можна сказати – для всього пізнішого студіювання Гетьманщини, що не тільки провідною гадкою, а й самим методом і преділекцією для певних питань – якраз суспільно-економічної історії – стоїть в найтіснішім зв’язку з історіографічною діяльністю Лазаревського (Єфименко, Лучицький, Багалій, В. і М. Василенки, Мякотін й ін.).

Як, з одного боку, се була побіда критицизму над романтичними легендами, народолюбства над шляхетським українофільством, так, з другого боку, треба признати, що в своїй острій критиці козацької старшини Лазаревський і його школа (її можна так назвати, хоч би й супроти чоловіка, що не мав нічого спільного з яким-будь учительством) була дещо й одностороння й несправедлива до сеї старшини, складаючи на неї всю вину (яка мусить бути добре поділена між нею й тодішнім російським правительством і його політикою на Україні), а з другого боку – переочуючи за економічною експлуатацією й більше ідеальні чинники в діяльності козацьких патріотів.

Вони, безперечно, в ній були. Змагання до ширшої європейської освіти, до культури взагалі не можна об’яснити лише амбіцією доробкевичів. Ідею української автономії у козацької старшини не можна звести до самих лише змагань до свобідного використовування української людності, і сій ідеї вміли українські кар’єровичі й доробкевичі з старшини жертвувати при нагоді й свою кар’єру, й маєтки.

А тим часом школа Лазаревського, слідяча гріхи української старшини супроти козацтва й народних мас на полі економічнім й суспільнім, забувала зазначити сю другу сторону медалі, й результатом бувала не раз односторонність [Сі гадки тому десять літ підносив я в своїй статті з поводу «Малороссийского дворянства» Єфименкової. одного з найбільш талановитих образків, написаних зі становища школи Лазаревського, але сі мої замітки видрукувані в такій часописі, якою була пок[ійна] «Правда» (1892, цвітень), будуть мати, мабуть, повну свіжість новини й тепер, і я їх тому повторяю – не на адресу пок[ійного] Лазаревського, а взагалі сього напряму української історіографії.].

З сього боку характерне було становище самого Лазаревського супроти традиційного мученика старшини – Полуботка. Против сеї традиції Лазаревський виступив іще маленькою заміткою в «Основі» 1861 р., а потім забив і колодою привалив в монографії про Полуботка – в «Русском архиве», 1880, І – монографії цінній, але односторонній [Поправку до поглядів Лазаревського на Полуботка постарався потім дати д. Я.Шульгин в своїй статті про Полуботка в «К[невской] старине», 1890, XII.].

За розвідкою про селянство ідуть менші монографійки Лазаревського з суспільного устрою Гетьманщини – про духовенство світське й чернече, про сотників. Але тезі селянства відповідала антитеза старшини – її історію виношував тоді Лазаревський. Матеріалом для сеї історії мали послужити студії над поодинокими родами.

Лазаревський починав їх публікувати в альфабетичнім порядку в 1868 р. (8 родів, А–В, в «Записках черниг[овского] статист[истического] ком[итета]), потім знову в 1875 – 1882 pp. (19 родів, А–М, і кілька поза порядком, головно в «Р[усском] архиве» (1875 – 1876) і «К[иевской] старине», 1882), і не полишає таких монографій і пізніше («К[иевская] старина», 1884 – 1893, 15 родів) [Сі історії родів доконче б треба зібрати й видати осібно. Взагалі видання вартніших статей покійника – часто мало приступних, бо уміщених в різних періодиках, повинно бути першим обов’язком для приклонників покійника. «Посполитые крестьяне» його вийдуть незадовго в перекладі в «Історичній бібліотеці», т. XXII.].

Крім того, від часу до часу давав він невеличкі розвідки про поодиноких репрезентантів козацької старшини, головно з нагоди публікації в «К[иевской] старине» того чи іншого старого портрета – аматором і збирачем таких портретів покійник був великим. Але як не цінні самі по собі сі біографійки й історії родів, приходиться дуже жалувати, що покійник величезного матеріалу, зібраного ним по історії старшини – її суспільно-економічної еволюції, її побуту й культури, – котрої єдиним знавцем був він, – не звів в один образ.

Так само в монографічній схемі задумав покійник в 1890-х pp. представити історію українознавства й українофільства серед української лівобічної шляхти, почавши від кінця XVIII в. і до половини XIX, – в біографіях його головних репрезентантів – попередників кружка «Киевской старины», як характеризував їх автор. З сеї серії вийшли статті про Полетик, Якова і Олександра Марковичів, Ол[ексія] й Ів[ана] Мартосів (в «К[иевской] старине», 1891 – 1897, переважно під титулом «Прежние изыскатели малорусской старины»).

Дальше не пішло, не тільки не прийшло до одноцільного образу сього прецікавого національного руху. Перевага аналітичного напряму ума над синтезом, очевидно, з літами ще збільшилася в Лазаревськім, і те, що уважав можливим для себе молодий дослідник на порозі своєї наукової роботи, вагався піднести на свої плечі зрілий майстер, в повнім озброєнні методу й знання; ширших тем – історії інституцій, верств, більших періодів він не дотикає і всю енергію переносить на призбирання матеріалів, препарування фактів, неустанно видобуваючи їх з архівів публічних і приватних.

В сей бік робота покійника звернена була вже від перших кроків наукової діяльності. Він був у сій сфері безпосереднім наступником Бодянського, котрому присвятив свою першу працю – «Указатель» в поправленім виданні 1858 р. і остатню – т. ІІІ «Описания Малороссии», і ще більше – Максимовича, з котрим зближав його не тільки вибір тем, а й сам метод використовування матеріалу, сам характер праць. Максимовичеве «Обозрение полков и сотень», «Бубновская сотня» були безпосередніми попередниками «Описания старой Малороссии» і інших подібних публікацій Лазаревського, а в фактичних спростуваннях, бібліографічно-документальних замітках Максимовича віє той же дух препарування «фактів», «документів», який потім в систему переводить Лазаревський. Розуміється, в дослідах сього заложені провідні гадки, яких ще не чути у Максимовича (те осудження козацької старшини й цілого панського життя), але метод, напрям, характер досліду – дуже близькі до себе.

Не сходившись ближче з небіжчиком, не вмію сказати, скільки було впливу обставин зверхніх, незалежних від нього, і скільки особисті уподобання небіжчика відбилися на його способі використовування матеріалу. Археограф від п’ят до маківки, збирач матеріалу передовсім – він не лишив по собі ніякого більшого дипломатарія, який хоч в часті міг би рівнятися з томами, нагромадженими Костомаровим або Антоновичем.

Правда, він не мав для того такої інституції під рукою, яку Костомаров мав в археографічній комісії Петербурзькій, а Антонович – в Київській, але здається, при своїй енергії й широких конексах Лазаревський для такого дипломатарію міг би знайти приміщення, чи й сотворити для нього відповідну можність, якби й особисті уподобання не тягнули його борше до такого півобробленого публікування матеріалу, яке практикував він переважно.

Уже його монографії по історії фамілій в значній мірі входять у сю сферу публікацій півобробленого матеріалу. В повнім розвої сей метод виступає в серії його видань по історії землеволодіння й суспільно-економічних відносин. «Обозрение Румянцевской описи», можна сказати, розпочинає сю серію публікацій. 1888 р. виходить перший том його капітальної праці «Описание старой Малороссии: материалы по истории заселения, землевладения и управления», розложені по полкам.

До смерті авторові удалося видати лише три томи – полки Стародубський, Ніжинський і Прилуцький, але тим же методом обробив він і ще декотрі місцевості – «Исторические очерки сел Конотопского уезда, юго-восточная часть» (1886), «Исторические очерки полтавской Лубенщины XVII–XVIII в.» (1896), а також «Из истории сел и селян левобережной Малороссии»(1891). В них Лазаревський дає історію полку, ближче спиняється коло полкової старшини, далі переходить поодинокі осади й коло них збирає відомості джерел про суспільні, економічні й побутові відносини. Джереловий матеріал подається в ексцерптах, або просто переповідається, звичайно, без цитат (джерела вказані в передмові).

Переглядаючи сі праці, що лишилися головною pièce de resistence наукової діяльності покійника, приходиться дивуватися величезній праці, вложеній в неї, великому запасу невиданого матеріалу, постяганому автором, але – й жалувати, що покійник вибрав таку форму для використання сього матеріалу. Публікації сих джерел in extenso, чи в ексцерптах (менше важного) «Описание» заступити, розуміється, не може, і видання їх зістається пекучим постулатом і після праць Лазаревського.

З другого боку – жалко, що в таку механічну словарного характеру працю вложився покійник з своєю величезною ерудицією й талантом, замість – дати систематичний образ устрою, суспільних і економічних відносин… Його «Описание» надовго лишиться підручною книжкою для кождого, хто буде приходити в якусь стичність з історією Гетьманщини, але покійник міг би дати без порівняння більше, змінивши свій план.

Що спромоги публікувати джерела in crudo покійник не був позбавлений зовсім, показує показне число тих джерелових публікацій, які вийшли з його ініціативи, або й ним самим були зроблені.

Осібно (мабуть, коштами дотичних фамілій?) були видані Лазаревським дві цінні збірки з приватних архівів – «Сулимовский архив» (1884) і «Мотыжинский архив» (1900), а в «Киевской старине» – ще кілька дрібніших збірок подібного характеру – «Любецкий архив» (1898), «Отрывки из семейного архива Полетик» (1891), «Частная переписка И.Р.Мартоса» (1896, не скінчена) і кілька дрібніших. З мемуарної літератури XVIII в. видав він в додатку до «К[иевской] старины» «Дневник Ханенка» і розпочав повне видання дневника Як[ова] Марковича, що спинилося, одначе, на третім томі, а в «Чтениях» Київского історичного товариства (т. XII) – цінні «Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722 – 1723 гг.»

З великої маси ним зібраних або до евіденції приведених документів публічного життя Лазаревський опублікував кілька спеціальних колекцій або описей, як «Акты по истории землевладения в Малороссии 1630 – 1690 гг.» (1890), «Отрывки из нежинских магистратских книг 1657 – 1674 гг.» (1877), «Цеховые акты Левобережной Малороссии» (1902), «Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии (1636 – 1730)» (1891), «Малороссийские переписные книги 1666 г.» (1899), «Опись конотопской сотни 1711 г.», «Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка» (1892), «Списки черниговских дворян 1782 г.» (1890), «Материалы для общественного и частного быта Малороссии XVIII в.» (1896) і різні дрібніші. В сумі того зберігається чимало, але се – тільки відривки того матеріалу, який мав Лазаревський в евіденції, і то ще далеко не найбільше цікаві.

В кождім разі лишилося се гріхом української інтелігенції, «лівобічної» передовсім, що, маючи в своїх руках земські видання й фонди, й чимало приватних меценатів, а бачучи таку рідку археографічну силу, як Лазаревський, не потрапила вона для нього сотворити якогось археографічного видавництва для систематичної публікації матеріалів до історії Гетьманщини [Від минувшого року таке видавництво утворене при «Чернігівськім земскім збірнику» п[ід] т[итулом] «Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии, издаваемые под редакцией Н.П.Василенка». Очевидно, таке видавництво можна було утворити й десять чи двадцять літ скоріше.] і заохотити його до такої публікації, коли він справді такої заохоти потребував.

За всім тим майже піввікова (року лише бракувало її до п’ятдесяти літ) інтенсивна діяльність Лазаревського полишила по собі великий науковий капітал в виданні сирого і препарованого матеріалу й його обробленні. Опублікований на вість про смерть Лазаревського покажчик його праць містить коло 300 номерів публікацій різного роду, але сюди не ввійшли ще різні анонімні його замітки. Як ініціатор і головний діяч «Киевской старины» він також сею дорогою причинився дуже багато до студіювання Гетьманщини, котрій, – очевидно, не без впливу покійника і його школи «Киевская старина» присвячувала свою головну увагу.

Як я вже вище зазначив, можна з повним правом говорити про «школу Лазаревського» в історіографії Гетьманщини, хоч вона й не творилася ex cathedra. Се все, як я вже в початку підніс, робить Лазаревського одним з найвидніших репрезентантів української історіографії 2-ї пол[овини] XIX в. Утрата, понесена нею з смертю Лазаревського, тим більше болюча, що покійник полишив її в повноті сил, серед дуже інтенсивної наукової роботи…

Ближче не сходившись з покійником, я не беруся до оцінки його як чоловіка. Те, що знаю з других рук, свідчить про його високо характерну й благородну натуру. Кар’єризм був йому не знаний. Популярності, навіть в наукових кругах він не шукав – і не мав її; смішно сказати, що науковий робітник такої величини не був, поза Києвом і Черніговом, властиво, членом ані одної більшої наукової інституції чи товариства! Се, зрештою, достроюється до одноцільності сеї характеристичної фізіономії. Всім своїм складом був він чоловіком місцевим, «лівобічним», чернігівцем – і в науці, і в житті.

Суспільно-національний його світогляд задержався, так як вилився в часах народолюбного українофільства «Основи», – не подався він назад (і се для людей його покоління треба вважати заслугою), але не пішов і наперед. Від новішого українського національного і наукового руху стояв він осторонь. Зрештою, і в національнім питанні, як і взагалі, не любив він загальних, програмових висказів, волів конкретну працю, й дійсно, вірно й щиро служив своїй гаряче любленій вітчині, так як розумів сю службу. І ся служба не повинна і – певно – не буде забута в українськім потомстві.


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Олександра Лазаревського // ЗHTШ – Львів, 1902. – Т. XLVII. – Кн. III. – С. 1 – 10.

Лазаревський Олександр Матвійович (народився 20(08).06.1834 в с. Гирявка Конотопського пов. Чернігівської губ. – помер 13.04.(31.03).1902 в Києві; похований у с. Гирявка, тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сумської обл.) – історик, археограф, бібліофіл.

Бібліографія праць О.Лазаревського: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії / Передмова І.Л.Бутича. – К., 1994.

Література: Білокінь С.І. Раритети української бібліографії у збірках Олександра Лазаревського та Михайла Хмарова // Київська старовина. – К., 1998. – № 4. – С. 131 – 164; Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський (1834 – 1902): Матеріали до його біографії // Україна. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 18 – 97; Воронов В.І. Науковий доробок О.М.Лазаревського в галузі археографії, джерелознавства та історіографії: Автореф. дис…. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1996; Грушевський М. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження // Україна. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 3 – 17; Мельник А, Фицик Л. О.М.Лазаревський – біограф козацької старшини // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2002. – № 1. – С. 51 – 55; Олексій Матвійович Лазаревський (1834 – 1902): Доповіді і матеріали науково-практичної конференції «Українська археографія: проблеми і перспективи», присвяченої 160-річчю від дня народження О.М.Лазаревського. – К., 2003; Павловська Н., Шандра В. Лазаревський Олександр Матвійович // Українські архівісти: Біобібліографічний довідник. Випуск перший (XIX ст. – 1930-ті pp.) – К., 1999. – С. 183 – 186; Ринсевич В. Джерелознавчі аспекти наукової діяльності О.М.Лазаревського на Лівобережній Україні // Сіверянський літопис. – Чернігів, 1999. – № 4. – С. 43 – 57; Україна. – К., 1927. – Кн. 4; Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. II.

Імена Костомарова – особисто О.Лазаревський познайомився з М.Костомаровим наприкінці 1850-х pp. у Петербурзі. Після від’їзду Олександра Матвійовича в Україну вони листувалися між собою. Пишучи свої історичні праці, М.Костомаров не раз звертався до О.Лазаревського за консультаціями щодо архівних джерел Гетьманщини. У 1879 р. він гостював у маєтку Лазаревського в Підлипному (детальніше про це див.: Житецький І. Листування О.М.Лазаревського і М.І.Костомарова // Україна. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 98 – 104).

…в роді Амадея Тєрі – імовірно, йдеться про Т’єрі (Thierry) Оґюстена (1795 – 1856) – французького історика, одного із засновників наративної романтичної школи, автора праць про норманське завоювання Англії.

…ближчі співробітники покійника з кругу «Киевской старины» – йдеться про діячів українського руху, видатних учених В.Антоновича, П. та Ф.Лебединцевих, М.Петрова, О.Кістяківського, О.Левицького, І.Каманіна, П.Житецького та ін., які разом з О.Лазаревським стояли біля витоків часопису.

Сам Олександр Матвійович від часу його заснування до останніх днів відігравав провідну роль у виробленні концепції й тематики видання. За часів редагування Є.Кивлицького (1890 – 1893) він здійснював наукове керівництво часописом, у його будинку збирався редакційний комітет. О.М.Лазаревському належала також ідея фотографування у травні 1896 р. членів редакції та близьких співробітників журналу. На цьому єдиному знімку гурту «Киевской старины» зображені: П.І.Житецький, О.М.Лазаревський, В.В.Тарнавський, М.К.Чалий, М.В.Шугуров, В.Б.Антонович, К.П.Михальчук, А.В.Стороженко, В.І.Щербина, Є.О.Кивлицький, М.П.Василенко, В.П.Науменко, А.І.Дудка-Степович, Н.В.Молчановський, О.І.Левицький, М.В.Стороженко, В.О.Мякотін (Київська старовина. – К., 1998. – № 2. – С. 73).

Остатня книжка «Киевской старины» (за май) принесла цінний покажчик… – йдеться про покажчик: С.П[ономарьов]. «Труды A.M.Лазаревского. (Сообщения, исследования, рецензии)» // Киевская старина. – К., 1902. – № 5. – С. XXXI–LII. Покажчик укладений у хронологічному порядку й налічує 283 позиції. У редакційній примітці зазначено, що до переліку праць не ввійшли численні історичні начерки історика, вміщені в «Киевской старине без імені автора.

Доповнений та уточнений покажчик (вміщено описи праць про О.Лазаревського) був виданий до 25-річчя смерті вченого (Ткаченко М. Список праць О.М.Лазаревського і праці про нього // Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. II. – С. LI–LXXX). Покажчик М.Ткаченка вміщує описи 429 праць О.Лазаревського, 73 рецензій на його деякі праці, статей і заміток з приводу його діяльності. У 1994 р. вийшло видання «Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії», у якому передруковано покажчик М.Ткаченка, подано описи нововиявлених праць О.Лазаревського (14), передруків його праць (6) та бібліографію про життя, діяльність і наукову спадщину вченого.

…і некролог – йдеться про некролог: Александр Матвеевич Лазаревский // Киевская старина. – К., 1902. – № 5. – С. III–XIX. Там само опубліковано замітки: Л.Б. Похороны А.М.Лазаревського. (Впечатления очевидца). – С. XX–XXVIII; С.П[ономарьов]. На могиле А.М.Лазаревського. (В 20-й день по его кончине). – С. XXIX–XXX.

…але пожадана таки методично зроблена монографія – найповнішим біографічним дослідженням про О.Лазаревського слід вважати статтю одного з його учнів М.П.Василенка: Олександр Матвійович Лазаревський (1834 – 1902) // Україна. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 18 – 97. Наукова спадщина вченого висвітлена в монографії: СарбейВ.Г. Історичні погляди О.М.Лазаревського. – К., 1961.

…в небагатій поміщицько-урядничій родині… – родовід Лазаревських Олександр Матвійович подає у збірці «Pro domo sua» (К., 1893). До збірки увійшли «Сведения о старейших членах рода Лазаревских» О.Лазаревського та спогади батька «Памяти мои».

Сам автор й упорядник наголошував, що книжку видано лише для родичів, оскільки вона вміщує відомості здебільшого «малоинтересные для чужеродцев». Видання вийшло накладом 50 примірників, і, зважаючи на його рідкість, збірку передруковано у виданні: Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. II. – С. 1 – 55. Важливі відомості до історії роду є також у листуванні родини та власне в листах Олександра Матвійовича, видрукуваних в «Українському археографічному збірнику» (1927. – Т. II. – С. 74– 370).

Мати О.Лазаревського Афанасія Олексіївна Лазаревська (з роду Лащинських) була особисто знайома з Т.Шевченком. Під час подорожі по Україні в серпні 1859 р. поет відвідав родинний маєток Лазаревських у Гирявцях, написав її портрет. У своїй передмові до 2-го тому «Українського археографічного збірника» М.Грушевський, називаючи родину Лазаревських окрасою української інтелігенції другої половини XIX ст., наголошував: «… Історія і досвід роду наложили незгладиму печать на наукову творчість великого історика й озброїли його розумінням тих сторін соціяльно-економічного процеса, які він положив основою свого наукового досвіду» (с. IV).

…своїх старших братів – Василя, Михайла й Федора, типових українофілів, приятелів Шевченка – у родині Лазаревських було шестеро синів: Василь, Михайло, Федір, Яків, Олександр, Іван. Про долю старших братів та їхні взаємини з Т.Шевченком див.: Лазаревський О. [Короткі біографії братів Лазаревських] // Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. II. – С. 67 – 73; Лазаревська К. Шевченко і брати Лазаревські (Дещо з родинного архіву Лазаревських) // Україна. – К., 1928. – Кн. 4. – С. 46 – 51; Лазаревський О. О. Шевченко та Лазаревські // Забута країна. – СПб, 1999. – С. 1 – 51. М.Грушевський, згадуючи братів Лазаревських, наголошував, що вони «самі по собі варті культурно-історичної монографії» (Переднє слово // Український археографічний збірник. – С. III).

Лазаревський Василь Матвійович (1817 – 1890) – письменник і перекладач, найстарший із шести братів Лазаревських. У 1847 – 1848 pp. – чиновник Оренбурзької прикордонної комісії, допомагав матеріально Т.Шевченкові під час заслання, листувався з ним. У В.Лазаревського зберігалися деякі автографи поета, альбом малюнків, йому ж Тарас Григорович у 1861 р. подарував автопортрет.

Лазаревський Михайло Матвійович (1818 – 1867) – чиновник, близький друг Т.Шевченка. Після закінчення Ніжинського ліцею кн. Безбородька (1841) переїхав до Тобольська, звідти – до Оренбурга. Із 1850 р. – радник Петербурзького губернського правління. Т.Шевченко познайомився з М.Лазаревським у 1847 p., зустрічався з ним в Орську та Оренбурзі, намалював портрети (1849 p., 1858 p.). Михайло листувався з поетом, клопотався про визволення його із заслання.

Після повернення до Петербурга Т.Шевченко жив у М.Лазаревського перші три місяці, пізніше часто гостював у нього, подарував йому свій «Щоденник», автопортрет (1858). Після смерті поета М.Лазаревський подбав про похорон та організував перевезення тіла в Україну. Автор спогадів про Т.Шевченка. В останні роки життя – управитель маєтків російського археолога графа Олексія Уварова. Саме він улаштував брата Олександра доглядачем петербурзького музею та бібліотеки Уварова, де той впорядковував його книгозбірню та рукописи. У 1858 р. через брата Михайла відбулося особисте знайомство О.М.Лазаревського з Т.Шевченком.

Лазаревський Федір Матвійович (1820 – 1890) – чиновник, друг Т.Шевченка. Служив в Оренбурзі, Петербурзі, Орлі та Ставрополі. Першим розшукав Т.Шевченка під час його заслання в Оренбурзі, допомагав йому. Там, в Оренбурзі, Шевченко намалював його портрет із братом Михайлом (1849 p.). Після повернення Т.Шевченка зі заслання зустрічався з ним у Петербурзі та Гирявці під час подорожі поета по Україні. Автор спогадів про Кобзаря, уперше видрукуваних у 1899 р. в «Киевской старине». Допомагав братові Олександру в пошуках українських старожитностей, зокрема портрета Грабянки та відомостей про нього.

Молодечі літа прожив він в далеких переїздах – у 1842 – 1850 pp. (за винятком часу навчання в Конотопській повітовій школі – 1844 – 1846 pp.) Олександр проживав зі старшими братами в Харкові, Петербурзі та Оренбурзі, переїжджаючи відповідно до їхніх нових службових призначень. Рішення батьків передати сина під опіку братів було пов’язане з бажанням дати йому добру освіту, проте часті переїзди та умови життя не виправдали цих сподівань (детально про дитячі роки О.Лазаревського див.: Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський. – С. 24 – 27).

Пізно відданий до школи – після закінчення приватного пансіону для підготовки до вступу в гімназію у лютому 1850 р. О.Лазаревського прийняли до третього класу Петербурзької 2-ї чоловічої гімназії, яку він закінчив 20-річним юнаком (у 1854 p.).

…в чернігівських «Губернских ведомостях»… – йдеться про офіційну урядову газету «Черниговские губернские ведомости», що виходила в 1838 – 1917 pp. Редакторами її в різні часи були: П.Ростовцев, М.Білозерський, І.Шишацький-Ілліч, М.Константинович та ін. У 1850 – 1860-ті pp. у «Черниговских губернских ведомостях» часто друкувалися історичні, етнографічні та фольклорні матеріали. У 1853 р. в газеті побачили світ шість гімназійних праць О.Лазаревського.

Перша з них під назвою «Купчая крепость, данная Леонтием Харковым Леонтию Тарнавскому 1728 г.» була видрукувана в 4-му числі. У 1856 – 1858 pp. у газеті О.Лазаревський подав низку річних оглядів «Украинская литературная летопись»; у 1860 – 1870-х pp. надрукував декілька великих праць, що ґрунтуються на архівних джерелах (див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії. – С. 3 – 7).

…свою першу працю… – йдеться про працю «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношении» (Черниговские губернские ведомости. – Чернигов, 1853. – № 45, 46). Як зазначалося, цей покажчик був не першою, а вже шостою публікацією О.Лазаревського. Вважається, що цією роботою започаткована історична бібліографія в Україні. Покажчик налічував 554 позиції, у доповненому вигляді в 1858 р. вийшов окремим виданням із посвятою О.М.Бодянському.

…його університетська праця про хронограф – «Записка о русском хронографе» – ця праця була написана на основі результатів студіювання часописів Публічної бібліотеки в Петербурзі та рукописів книгозбірні і музею графа О.Уварова. Опублікована у виданні: Известия Императорской академии наук по отделению русского языка и словесности. – СПб, 1859. – Т. VIII. – С. 384 – 390. Цього ж року були надруковані «Добавления к записке – 4 отрывка из хронографа, заимствованные у византийцев» (Там само. – Т. IX. – С. 115– 128). Робота отримала схвальний відгук редактора «Известий» І.Срезневського.

…дану проф. Сухомліновим – Сухомлінов Михайло Іванович (1828– 1901) – історик давньоруської літератури, професор Петербурзького університету (див. коментар до некролога: «Мих[айло] Сухомлінов – Ів[ан] Жданов. Некрологічна замітка»). Під час навчання в університеті О.Лазаревський перебував під впливом та опікою професора М.Сухомлінова. У пізніших роках вчитель та учень зберегли дружні стосунки, про що свідчить їхнє листування (див.: Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський. – С. 28 – 29).

…був близьким чоловіком до Шевченка – О.Лазаревський познайомився з Т.Шевченком у 1858 р. в Петербурзі завдяки близькій дружбі поета зі старшим братом історика Михайлом Лазаревським. Олександр Матвійович брав участь у похороні Т.Шевченка, разом із художником Г.Честахівським супроводжував його тіло до Києва. Присвятив поетові низку розвідок: «Последний день жизни Т.Г.Шевченка», «Детство Шевченка. Материалы для биографии его (1862), «Гроб Т.Г.Шевченка в Киеве у Хрестовоздвиженской церкви» (1894) та ін. Про це детально див.: Сарбей В.Г. Т.Г. Шевченко і О.М. Лазаревський // Український історичний журнал. – К., 1989. – № 3. – С. 26 – 34.

В тодішнім органі російського українофільства «Основі»… – у цьому журналі О.Лазаревський подав чотири публікації: Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским? (1861. – № 8. – С. 9 – 19); О южнорусском словаре Шейковского (1862. – № 1. – С. 57 – 61); Детство Шевченка. Материалы для биографии его (№ 3. – С. 1 – 10); Статистические сведения об украинских народных школах и госпиталях в XVIII веке (№ 5. – С. 82 – 89).

Служба на Україні (в Чернігівщині й Полтавщині, потім в Києві… – після реформи 1861 p. О.Лазаревський переїжджає з Петербурга до Чернігова, де був призначений членом від уряду з’їзду мирових посередників у Чернігівській губернії.

Пізніше обіймав посади наглядача акцизних округ Чернігівської губернії (1863 – 1864), секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету (1865 – 1866), керівника канцелярії чернігівського губернатора (1866 – 1868). Член Полтавського окружного суду (1868 – 1869), голова Кременчуцького повітового суду (1869 – 1872), член Полтавського земельного банку (1872 – 1873), член Ніжинського окружного суду (1874 – 1879), товариш голови Курського окружного суду (1879 – 1880).

Із травня 1880 р. призначений товаришем голови Київського окружного суду, з грудня 1888 р. обраний членом Київської судової палати. На цій посаді перебував до кінця життя. Про службові переміщення О.Лазаревського детально див.: Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський. – С. 31 – 51; Федоренко П. О.М.Лазаревський та культурні цінності Чернігівщини // Український археографічний збірник. – Т. II. – С. XXII-XLIX.

…архівальних останків Гетьманщини, які тоді ще заціліли по ріж них урядах… – в архіві Чернігівського губернського правління О.Лазаревський досліджував матеріали другої Малоросійської колегії та Генеральної військової канцелярії, які були перевезені з Глухова. В архіві Чернігівської казенної палати вчений виявив велику частину Румянцевського опису. У центрі зацікавлень дослідника був також архів Чернігівського дворянського зібрання.

Під час роботи в Полтаві історик вивчав полтавську частину Румянцевського Опису в архіві Полтавської казенної палати, документи XVII–XVIII ст. в архіві Окружного суду, матеріали Полтавського губернського дворянського зібрання. Детально про архівні студії О.Лазаревського див.: Федоренко П. О.М.Лазаревський та культурні цінності Чернігівщини. – С. XXVII–XXXIII.

«Черниговском листке» – у цій газеті О.М.Лазаревський опублікував «Отрывок из путевых записок старца Леонтия (1700 г.)» з описами Глухова, Кролевця, Батурина та інших міст. Під рубрикою «Рассказы из истории Левобережной Украины XVIII в.» були оприлюднені дослідження «Почепские казаки и Меншиков» та «Украинские сотники». У № 9 за 1863 р. О.М. Лазаревський подав гостру публіцистичну статтю «Заметка на письмо г. Добротворского» на захист живої народної української мови.

«Записках статистич[еского] комитета « – йдеться про «Записки Черниговского статистического комитета», ініціатором видання, автором концепції, програми та редактором перших двох томів яких був О.Лазаревський. Виходили від 1865 р. до початку 1870-х pp. Остання публікація О.Лазаревського вміщена в «Записках» у 1872 р.

«Конотопская старина» – історичні відомості про батьківщину вченого з примітками та додатками з 19 документів подані у виданні: Памятная книжка Черниговской губернии. – Чернигов, 1862. – С. 301 – 352.

«Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.), историко-юридический очерк по архивным источникам» – це монографічне дослідження вийшло у виданні: Записки Черниговского статистического комитета. – Чернигов, 1866. – Вып. I. – С. 1 – 152 та окремим відбитком. У серії НТШ «Руська історична бібліотека» (Львів, 1902. – Т. XXII) праця вийшла в перекладі українською мовою. Третє видання було здійснене в Києві в 1908 р. Рецензію на монографію подав М.Грушевський (ЗНТШ. – Львів, 1908, – Т. LXXXIV. – С. 225).

…Обозрение «Описи Малороссии» – архівний опис документів Генерального (Румянцевського) опису Малоросії 1765 – 1769 pp. (чернігівської частини), що виявив О.Лазаревський в архіві Чернігівської казенної палати в 1865 р. За клопотанням дослідника в 1866 р. цей опис було передано до бібліотеки Чернігівського губернського статистичного комітету, секретарем і фактичним керівником якого він був. Для зручності користування та доступності вчений розпочав укладати «Обозрение Румянцевской описи».

Було описано документи 142 томів чернігівського, київського, ніжинського та стародубського полків. «Обозрение», укладене О.Лазаревським, вийшло в трьох випусках у «Черниговских губернских ведомостях» (1866, 1867, 1873) та окремими відбитками (загалом 200 примірників). Документи лубенського полку були пізніше описані М.Константиновичем і вийшли в 1884 р. як додатковий 4-й випуск до «Обозрений» О.М.Лазаревського.

Константинович Микола (1844 – 1889) – педагог, громадський діяч на Чернігівщині, голова Чернігівської губернської управи, редактор «Черниговских губернских ведомостей» (1877 – 1879).

…Лазаревський і його школа… – до так званої «лівобережної школи» О.Лазаревського належали, зокрема: О.Єфименко, М.Василенко, В.Модзалевський, В.Барвінський, В.Мякотін. Істотний вплив О.Лазаревський справив також на історичні погляди О.Левицького, Д.Багалія, І.Лучицького, Д.Міллера та інших учених другої половини XIX–перших десятиліть XX ст. (див.: Коваленко О. О.Лазаревський та «лівобережна школа» в українській історіографії другої половини XIX–початку XX ст. // Олександр Матвійович Лазаревський (1834 – 1902): Доповіді і матеріали. – С. 33 – 34). М.Грушевський називав О.Лазаревського «признаним головою лівобережної історіографії, учителем і провідником» (Грушевський М. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. – С. 3).

…я в своїй статті з поводу «Малороссийского дворянства» Єфименкової – йдеться про рецензію М.Грушевського «Нова розправа про українську шляхту задніпрянську…» (Правда. – Львів, 1892. – Квітень – С. 63, 185. Підпис: Хлопець).

…маленькою заміткою в «Основі» 1861 р. – йдеться про статтю «Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским?» (№ 8. – С. 9 – 19).

…в монографії про Полуботка… – йдеться про працю «Павел Полуботок. Очерк из истории Малороссии XVIII ст.» (Русский архив. – М., 1880. – Т. I. – С. 137 – 209). У традиційній для нього манері характеристики старшинської верстви автор виступає проти ідеалізації Полуботка як народного героя, змальовуючи його як захисника інтересів старшини.

…в «Русском архиве» – йдеться про щомісячний історичний журнал, що виходив у Москві в 1863 – 1917 pp. Видавцем та редактором його був історик, археограф та бібліограф П.Бартенєв. Журнал мав понад 1000 передплатників. Призначався для публікації документів і матеріалів з історії Росії та російської літератури переважно XVIII–XIX ст. Найдокладнішим його зміст був у 60 – 90-х pp. XIX ст. За кількістю опублікованих матеріалів посідав перше місце серед російських історичних журналів.

Поправку до поглядів Лазаревського на Полуботка постарався потім дати д. Я.Шульгин… – йдеться про статтю «Павел Полуботок, полковник черниговский (1705 – 1724). К портрету» (Киевская старина. – К., 1890. – № 12. – С. 522 – 538).

…студії над поодинокими родами – О.Лазаревський підготував низку генеалогічних нарисів: «Очерк старейших дворянских родов в Черниговской губернии», «Очерки малороссийских фамилий…», «Люди Старой Малороссии». 1х перелік див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії. – С. 2 – 23.

Сі історії родів доконче б треба зібрати й видати осібно – це побажання не було реалізоване. Задум видати окрему книгу під назвою «Люди Старой Малороссии» з портретами осіб, які згадуються в ній, наприкінці 1870-х pp. виношував сам О.Лазаревський. Проте цей задум був занадто дорогим, тому він не зміг його здійснити.

…аматором і збирачем таких портретів покійник був великим – про колекцію портретів історичних діячів, яку збирав О.Лазаревський, детально див.: Лазаревська К. О.М.Лазаревський і старе українське мистецтво // Україна. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 83 – 97.

…попередників кружка «Киевской старины» – йдеться про дослідників української старовини, роботу яких продовжили співробітники журналу «Киевская старина».

Учений задумав створити серію біографічних нарисів «Прежние изыскатели малорусской старины» про українських істориків та видавців, обмежившись першою половиною XIX ст.: Г.А.Полетику, А.І.Чепу, Ф.Й.Туманського, Я.М.Марковича, М.П.Антоновського, В.Г.Полетику, В.Я.Ломиковського, Д.М.Бантиша-Каменського, М.Ф.Берлинського, О.І.Мартоса, О.М.Марковича, М.А.Маркевича. Ця низка була певною програмою серії, проте вчений встиг підготувати лише нариси про Я.М.Марковича, О.І.Мартоса та О.М.Марковича, які вийшли в «Киевской старине» у 1894, 1895 та 1897 pp. відповідно (див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії. – О 15 – 17). Сюди ж можна віднести також розвідку «Иван Романович Мартос (1760 – 1831)» (Киевская старина. – К, 1895. – № 10. – С. 48 – 71).

Перші дослідження О.Лазаревський вмістив у збірку «Очерки, заметки и документы по истории Малороссии» (К., 1895). У своїй рецензії на збірку М.Грушевський писав: «Щодо самої схеми студій, то ми радше бачили б їх в формі загального порівняного досліду сього руху на тлі загального культурно-громадського життя, але тому ще, очевидно, не доспів час, і автор вибирає з зазначеної серії тих осіб, для яких має більш матеріалу, як то можна догадатись. Було б дуже пожаданим, щоб автор не залишив колись і ту задачу виконати, перевівши окремі студії» (ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VII: Бібліогр. – С. 47).

…вийшли статті про Полетик – йдеться про публікації: Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. – К., 1891. – № 4. – С.97– 116; Частная переписка Григория Андреевича Полетики (1750 – 1784) / Редакція та примітки О.Лазаревського // Там само. – К., 1893. – № 3 – 5, 10 – 11; 1894. – № 4, 7, 10.

Ці публікації О.Лазаревський підготував на основі результатів вивчення родинного архіву Полетик, зокрема приватного листування Г.А.Полетики, яке на початку 1890-х pp. придбав для своєї збірки В.В.Тарнавський. Дослідивши ці матеріали, учений зробив висновок, що саме Г.А.Полетика – автор «Історії Русів». Цю думку, яка до сьогодні залишається дискусійною, поділяли В.Іконников, О.Грушевський, Д.Дорошенко.

Полетика Григорій Андрійович (1725 – 1784) – український громадсько-політичний діяч, письменник. Походив із козацько-старшинського роду Полетик. Випускник Київської академії (1745). Депутат комісії зі складання «Нового уложения» (1767). Обстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського шляхетства.

…Якова і Олександра Маркевичів – Маркович Яків Михайлович (1776– 1804) – український історик. Походив з українського козацько-старшинського роду (чернігівська гілка). Навчався в Московському університеті. Автор праці «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798).

Маркович Олександр Михайлович (1790 – 1865) – український історик і громадський діяч. Молодший брат Я.Марковича. Служив у державних установах Чернігівської губернії. Автор низки праць: «Опис Малоросії» (незакінчена і неопублікована), «Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянські маєтності» (1840, 1894).

…Ол[ексія] й Ів[ана] Мартосів… – Мартос Олексій Іванович (1790– 1842) – український історик. Автор 3-томної (за іншими даними – 5-томної) «Історії запорозьких козаків», рукопис якої втрачено. Надруковано лише два розділи III тому – про битву під Берестечком та про шлюб і смерть Т.Хмельницького (1822 – 1823). Мемуари історика були опубліковані в «Русском архиве» (1893).

Мартос Іван Романович (1760 – 1831) – український громадський та державний діяч, вихованець Київської академії. Кабінет-секретар гетьмана К.Розумовського, директор Департаменту Міністерства юстиції (1815 – 1816). Автор «Исследования банного строения, о котором повествует летописец Нестор» (1809). О.Лазаревський опублікував листування І.Р.Мартоса: Частная переписка Ивана Романовича Мартоса (1817 – 1830) // Киевская старина. – 1896, 1898.

…наступником Бодянського – Бодянський Осип Максимович (1808– 1877) – український філолог-славіст, історик, археограф, фольклорист, письменник і перекладач. Професор Московського університету (1842 – 1868, з перервою).

Секретар (із 1845 р.) Московського товариства історії й старожитностей російських та редактор його «Чтений», де опублікував низку цінних документів з історії України («Історія Русів», «Літопис Самовидця», «Реєстр усього Війська Запорізького» та ін.). Мав визначний вплив на історичні погляди О.Лазаревського, листувався з ним (Лазаревський О. Четыре письма О.М.Волинського (1855 – 8) // Киевская старина. – К., 1889. – № 11. – С. 447 – 450; Лазаревська К. Листи Осипа Бодянського до Олександра Лазаревського (1854– 1855) // Україна. – К., 1926. – Кн. 1. – С. 66 – 70). О.Лазаревський допомагав О.Бодянському в зборі українських пісень, обмінювався з ним думками щодо видання своєї збірки прислів’їв та поговірок (детальніше про це див.: Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський. – С. 29 – 30).

…в археографічній комісії Петербурзькій – йдеться про Петербурзьку археографічну комісію, засновану в 1834 р. при Міністерстві народної освіти. Первісним її призначенням була публікація матеріалів, зібраних діючою в 1829 – 1932 pp. Археографічною експедицією на чолі з П.Строєвим. У 1837 р. затверджена як постійна установа для систематичного видання джерел з історії Росії.

Випускала серійні видання: «Акты археографической экспедиции», «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» та ін. Із 1841 р. почала видавати «Полное собрание русских летописей», із 1862 р. – «Летопись занятий археографической комиссии», з 1872 р. – «Русскую историческую библиотеку». У 1860 – 1861 pp. О.Лазаревський працював службовцем комісії. У1872 р. в листуванні з М.Костомаровим він порушував справу друку як окремого видання Петербурзької археографічної комісії своєї збірки українських актів XVI–XVIII ст., проте його задум реалізований не був.

…в Київській – йдеться про Тимчасову комісію для розгляду давніх актів (Київську археографічну комісію), засновану в 1843 р. при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора для збору, вивчення та публікації документальних матеріалів з історії України.

«Описание старой Малороссии» – фундаментальна узагальнююча праця, яка ґрунтується на численних архівних джерелах, які досліджував учений упродовж багатьох років. Автор мав намір підготувати її в 10 томах відповідно до старого адміністративного поділу Лівобережної України на полки, подати матеріали до історії заселення, землеволодіння та управління в Гетьманщині в 1654– 1783 pp. Перша книга з історією Стародубського полку вийшла в 1888 p., друга (Ніжинський полк) – у 1893 p., третя (Прилуцький полк) – у 1901 р. Четверту книгу (Полтавський полк) вчений закінчити не встиг. На підставі рецензій Д.І.Багалія на 1-й том та В.О.Мякотина на 2-й том О.М.Лазаревський отримав Уварівську премію Петербурзької академії наук.

«Исторические очерки сел Конотопского уезда, юго-восточная часть « (1886)… – тут і далі вихідні дані про названі М.Грушевським праці О.М.Лазаревського див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії. – С. 2 – 23.

«Сулимовский архив» – том під назвою «Сулимовський архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей» вийшов у 1884 р. в Києві коштом власників за редакцією та з передмовою О.Лазаревського. Рецензію подав В.Антонович (Киевская старина. – К., 1884. – № 10. – С. 332 – 336).

«Мотыжинский архив» – том під назвою «Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка XVII–XVIII в.» вийшов у 1890 р. як доповнення «Сулимовского архива». Рецензія на видання була вміщена в «Киевской старине» (К., 1890. – № 9. – С. 509 – 521) під криптонімом A.M.

«Любецкий архив» – том під назвою «Любецкий архив графа Милорадовича» вийшов як додаток «Киевской старины» в 1896 та 1898 pp. і окремим відбитком (К., 1898). Архів з ініціативи та за редакцією О.Лазаревського почав видавати граф Г.О.Милорадович. Тут містилися фамільні папери Полуботків та Милорадовичів у Любечі.

«Дневник Ханенка «… – вийшов під назвою «Дневник генерального хорунжого Николая Ханенка» як додаток «Киевской старины» в 1884 – 1886 pp. у редакції та з передмовою О.Лазаревського. Щоденник вміщує записи за 1727– 1731 і 1742 – 1753 рр.

Ханенко Микола Данилович (1691 – 1760) – політичний і державний діяч, дипломат, мемуарист. Онук гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Залишився його архів із цінними історичними матеріалами до історії України.

…повне видання дневника Як[ова] Марковича – «Дневник Якова Марковича» вийшов у додатках «Киевской старины» та окремими томами в 1893, 1895 і 1897 pp. Рецензію на видання подав М.Грушевський (ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. XII. – С. 33 – 34). Після смерті О.Лазаревського видання щоденника припинилося. Обсяг щоденника, який Я.Маркович вів упродовж 50 років, сягає 10 томів. Уперше (зі скороченнями) щоденник за період 1717 – 1767 pp. надрукував у 1859 р. правнук автора Олександр Маркович. З ініціативи М.Грушевського археографічна комісія НТШ видала 4-й том щоденника (1735 – 1740) у 22-му томі «Жерел до історії України-Руси» (ред. В.Модзалевський).

«Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722 – 1723 гг. « – тут і далі вихідні дані на названі М.Грушевським праці див.: Олександр Матвійович Лазаревський. 1834 – 1902: Матеріали до біобібліографії. – С. 2 – 23.

…не був, поза Києвом і Черніговом, властиво, членом ані одної більшої наукової інституції чи товариства – у Чернігові та Києві О.Лазаревський брав участь у роботі таких наукових товариств та інституцій: Чернігівський губернський статистичний комітет (член – із 1861 p., секретар – із 1865 p.); Чернігівська архівна комісія, фундатором якої він був (1896); Історичне товариство Нестора Літописця при Київському університеті (дійсний член – із 1880 p., член Ради – з 1894 p., голова – вересень 1895–жовтень 1896 pp., товариш голови – 1896 – 1902 pp.); Київська археографічна комісія (дійсний член – із 1885 p.); Церковно-археологічне товариство при КДА (член – із 1889 p.).

Світлана Панькова

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 572 – 579.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 102

Модифіковано : 13.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.