Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] Нова розправа про українську шляхту (задніпрянську)

Михайло Грушевський

В IX книжці петербурзького часопису «Вестник Европы» за 1891 рік надруковано розправу пані Єфименкової «Українська шляхта й її доля» («Малорусское дворянство и его судьба»). Ім’я п. Єфименкової добре відоме усякому, кому цікава сучасна українська історіографія: вона належить до тієї школи істориків, що працюють коло економічної й громадської історії Гетьманщини, й між ними має поважне місце. Остання її розправа написана дуже талановито (на мій погляд, дуже варто було б подати переклад її в якійсь українській часописі) й звернула зараз на себе увагу часописів і громади – української й московської. Зміст сієї розправи, щоб виложити, більш-менш буде такий:

Хмельниччина скасувала шляхту й шляхетський устрій на Україні (Лівобічній). Хоча кілько шляхти й пристали до козацтва (таких лічать коло 300 чоловік), й шляхетські привілеї ствердив і Хмельницький, і цар Олексій, одначе в тогочасних громадських обставинах цих привілеїв не можна було зовсім зреалізувати, й ся шляхта мусила розлитися в козацькому морі. Не вона була ферментом нової української шляхти – себто шляхти лівобічної, гетьманської XVII й XVIII в.

Ся шляхта вийшла з-межи козацької старшини, а на формування її впливали: з одного боку, традиції польської шляхетської культури, в якій виховалась початкова козацька старшина, в якій виховувались верхні верстви української громади й у другій половині XVII, й у початку XVIII в., а друге – під впливом громадського устрою Московщини, де теж був стан шляхетський широко розвинений, з привілеями, з підданим людом; до того, що мало чималу вагу, – це було шляхетство здебільшого вислужене, а не природжене. Під цими впливами вироблялось українське (задніпрянське) панство; основою ж його були потяги старшини до власної користі.

У тогочасному козацькому устрої старшина, хоч була наче б виборна й стояла під доглядом громади, одначе мала велику силу, бо в одних руках тут єдналися компетенції й військові, й адміністративні, й судові, й скарбові; уряд давав і привілейоване становище у козацькій громаді, і значний вплив, і приводи до збагачення. Отже, всякий громадянин силкувався протиснутись на уряд, межи козацьку старшину. Старшина ж, як-то завсігди буває – дбала про те, щоб привілеї й вигоди сього уряду заховати не тільки при своїх особах, але й при свому роді.

Та солідарність (так дивна в українській громаді), такт і снага, з якими українська старшина простує до своєї мети – стати природженим панством, задивляють поважного автора, так що, роздивляючись у сьому процесі, питає себе – чи можливо, щоб така чи інша окрема купа громадська мала свої окремі потяги, які б кермували діяльністю поодиноких її членів? Сей процес добування природжених панських прав автор означає так: панству in spe поперед усього треба було збагатитись і добути землі – й от «уся громадська енергія, яку збудила Хмельниччина, в дальших поколіннях розійшлася на те, щоб гарбати й добувати». Збагачувалися з урядових доходів, праведних і неправедних, збагачувалися з усяких припадків, збагачувалися господарством і торгівлею.

Навпаки польським шляхетським традиціям, «бачимо жадібну погоню за торговельною користю»; українське панство дуже заходилось коло тогочасних промислів – коло хліборобства і скотарства, млинів, винниць і шинків, рудень, буд і гут. Далеко за границю виправлялись гурти волів, транспорти хліба, льону і коноплі, горілки, поташу і т. ін. Сі гроші йшли на те, щоб придобувати фунти і підданство.

Земля спочатку була усім вільна, й її вільно було займати усякому «заимкою». Але як не було неосілого люду, робітницьких рук до наймів, то ся земля спочатку не давала користі. Та навіть і право народне уважало за власність тільки такий ґрунт, що властитель розробив своєю власною працею, а хто б над те розробив чужими руками, або має ґрунти не розроблені і порожні, то се зовсім касується, й кождий може такий ґрунт посідати – як то оголошує один цікавий полковничий універсал, поданий у п. Єфименкової. Однак старшина все-таки, гадаючи на будуче й користуючись своєю силою, розбирала й привласнила землі, так що швидко вільних ґрунтів не зосталось зовсім: вони були або за громадами сільськими й міськими, або в особистім посіданні. Тим часом земля набувала ціни, бо намножилося люду.

Тоді починають добувати ґрунти всякими правдами й неправдами: скупляють ґрунти у посполитих і козаків, користуючись їх нещастями або недбальством, одбираючи землю за позички, за шинковий набір; купують вільні землі у громад, привласнюють маєтності т. зв. рангові, себто такі, що належали до уряду й давалися урядниками для вибирання доходів, доки їх уряду.

Ся «скупля» давалася нелегко, з великими заходами й неправдами. Й поодинокі обивателі, й громади нерадо збувалися своїх ґрунтів; де не можна було підійти з хитрощами, скористуватись нещастям більш-менш легально, оберталися до примусу, щоб скупити, а то часом і голою силою посідали ґрунти. Окрім того, перешкоди цим скуплям і привласненням ставив уряд – і крайовий, і московський; скуплю було формально заборонено. Треба було обминути як-небудь сі заборони чи хабарами, чи заступництвом патронів і добути санкцію на добуті ґрунти – універсал гетьмана, або – ще краще – царську грамоту. Про се клопотались – і недаремне.

Але з самою землею було ще не досить. Треба було добути до неї підданства, робітників. До сього були два головні приводи: вільних посполитих та козаків обертати на підданих, а на вільних землях осаджувати людей прихожих, неосілих. До привласнення і кріпощення посполитих людей дуже здатні були рангові маєтності: тутешні мешканці й так за обов’язок мали відбувати деякі (дуже легкі спочатку) роботи на урядника, треба було тільки помалу побільшувати сі обов’язкові роботи, а там, за допомогою якогось патрона, або за які-небудь вислуги перед урядом російським сі маєтності ставали власністю дідичною. Козаків привласнювали різно: купували, наприклад, у козака ґрунт й віддавали потім сей ґрунт йому ж, але вже як «підсусідку», з обов’язками роботи і т. ін.

Вільних людей осаджували «на слободи», себто на кілька років давали волю від усяких податків і робіт, але після сих вільних років (або ще й за їх) помалу побільшували усякі обов’язки й заводили «слободян» у справжнє кріпацтво, а там далі – забороняли й переходи, щоб не тікали люди від панщини. Сей останній привід – з людьми прихожими – був найменший, щоб кріпостити людей, і через се іноді властитель, добувши осілу маєтність, зумисне примушував мешканців усякими утисками, щоб вони розбіглись і полишили ґрунти, а потім на сих порожніх ґрунтах оселяв слободян. Та й взагалі увесь сей процес кріпощення вільних людей, так само, як і процес привласнення ґрунтів, має дуже сумну історію утисків, насильств, шахрайства і т. ін.

Таким робом були вже положені економічні підвалини до будівлі українського задніпрянського панства. Процес, одначе, тим не кінчився. Кандидатам до панства треба було одрізнитися від своєї народної маси, закрити ті зв’язки, що в’язали їх з народом. З великою енергією кидається панство до освіти, щоб здобути політуру шляхетську, європейську. Спочатку, з старої традиції, обертаються за освітою до своїх шкіл латинських, до польських, далі, під впливом громади московської, їздять в Германію й Францію, дбають про виховання на французький лад. Свою мову, хоч уже й досить оброблену літературно й здатну до культурного вжитку, покинено, «щоб забути свій простонародний родовід», панство похвалялось як попереду польською, так пізніше – московською мовою, порвавши таким робом найтісніший зв’язок з народом – зв’язок мови.

«На щастя чи на лихо, – додає автор, – українське панство не бачило й не могло бачити в той час, яке злочинство вчинило воно перед тим своєму народові. Воно його обдерло до решти з погляду духовного, бо як тільки мова народної маси з національної стала простою, мужичою, – ся мова перестала проводити в масу культуру, й народ упадав з погляду духовного».

Разом з мовою перемінялися й обставини життя, побут; перемінилося право. Панство добилося того, що в Гетьманщині заведено було як офіціальний кодекс, Литовський статут, той самий кодекс шляхетський, що так недавно народ скасував був шаблею козацькою. Коли порвалися моральні і правні зв’язки панства з народом, не стало жодних моральних перешкод у відносинах до народу, не стало моральних принципів і поміж самого панства.

«Давно вже український пан, – каже автор, – почував, що не простонародна, але справжня шляхетська кров тече по його жилах, – і все-таки не тільки що польський магнат, але навіть звичайний московський дворянин не хотів уважати його за рівню».

Московський уряд, незважаючи на всі докази українського панства, встоював за те, що на Вкраїні нема шляхти, а єсть тільки старшина. В таких обставинах панство задніпрянське мусило з шкури вилазити, щоб доказати, що воно не «тутейшої простонародної малоросійської», а шляхетської заграничної породи. Найчастіше для сього полонізували свої прізвища й виводили себе з Польщі, а то, не задовольняючись тим, видумували собі за предків волоських, венгерських, італійських і всяких інших магнатів. Щодо документів, то попереду панство признавалось сумирно, що дипломи їх попропадали, й самі прізвища поперемінювались за часів військових чвар, але потім на допомогу прийшли фабриканти всяких дипломів, так що коли заведено було комісію для висліджування шляхетських прав, то на Вкраїні знайшлися вже коло 100 тис. панів з дипломами.

Не дипломи, однак, властиве, одчинили двері панству задніпрянському до справжнього, санкціонованого шляхетства. Цариця Катерина II, дбаючи про централізацію російську і знищення крайових привілеїв та одмін, не могла обминути необмежованого такого та відмінного становища задніпрянського панства. 1782 р. лівобічне панство визнано за «дворян»; 1783 р. посполитим заборонено переходити від пана до пана, зроблено з них кріпаків, а 1785 p., коли надано було привілеї російському «дворянству», надано їх і вкраїнському панству. Українські гетьманські уряди порівняно було з російськими, й постановлено, які уряди дають шляхетство природжене, а які – особисте. Українське панство таким робом заведено цілком в ряди російського «дворянства».

Як же показала себе ся нова шляхта? – питається нарешті автор. Щодо відносин її до підданства, автор здається на проф. Романовича-Славатинського, що в своїй історії російського шляхетства узнає, що в Великороси частіше траплялись добрі патріархальні відносини між дідичів і кріпаків, ніж на Вкраїні. Щодо громадської свідомості панства, автор, передивившись загальні петиції української (лівобічної) шляхти (петиція Катерині на початку її царювання, петиції в «Комісію уложення» 1767 р. й петиція Олександру І, теж на початку його царювання), доводить, що разом з тим, як українське панство ставало «дворянством» й одбувалося в сьому становиську, його громадська свідомість наче б не ширшала, а меншала: все більше панство обмежовується в своїх шляхетських інтересах; навіть за просвіту, за яку так встоювало панство українське в перших петиціях, ледве згадує воно в останній.

«Чи були в українського (лівобічного ж таки) панства які політичні ідеали? У народної, більш освіченої частини напевне були; але вони з’явилися не плодом роботи, студіювання, знаття різних форм життя, а тільки результатом історичної традиції. Панство доволі добре знало історію свого краю, тішилось нею, бо та дуже добре підходила під її шляхетський смак, і з неї добувало собі готові соціально-політичні ідеї (автор, очевидячки, має тут на оці польсько-шляхетський громадський устрій). Але й тут реформи Катерини дали панству таке status quo [положення], що задля нього воно раде зрікалося старих історичних традицій і в масі бажало тільки того, щоб ніякі припадкові перешкоди, на лад тієї, яка трапилась за царя Павла, не перебранчали тихо-мирно процвітати великим реформам великої цариці».

Отакий зміст цікавої й талановитої розправи пані Єфименкової. Скажемо тепер кілька слів з поводу сеї розправи й тих питань, які вона зачіпає.

Факт витворення своєнародної шляхти в Задніпрянщині за часів Гетьманщини – факт великої цікавості, великої ваги, наукової і громадської, й не тільки для нас самих. Нам же, українцям, у сьому факті історія дала таку науку громадського життя, що її треба завсігди мати на оці. Отже, дуже мило, що останніми часами ціла школа українців, з д. Олександром Лазаревським в головах, заходилася коло історії задніпрянської шляхти, вкупі з історією громадського устрою Гетьманщини.

За часів війн козацьких скасовано було шляхетський устрій в лівобічній частині України-Русі. Заведено було найдемократичніший громадський устрій, без привілеїв, без природжених прав, без певних границь станів; відповідно тому і під економічні відносини положено було підвалини якомога правдиві, демократичні; ми бачили, що право народне уважало за власність тільки такий шмат землі, який хто може обробити власною працею.

І от не минуло й віку, як народ український вибився з «іга лядського єгипетського», а вже на Вкраїні знаходимо знову панство, своє вже рідне, що гнобить, зневажає народ «простий» і основою своїх відносин до нього кладе кодекс польського шляхетського права; ще кількадесят років – і таке становище вже санкціоноване, легалізоване, й український народ стоїть у ярмі ані на гич не меншому, як лядське.

Де причина сьому? Одкинувши причини загальні, такі, що бувають завсігди, в усяких обставинах в усякі часи – як користні потяги «людей можніших», як зле уживання сили й багатства, головнішою причиною мусимо признати те, що бракувало народові громадського й політичного виховання, освіти й свідомості. Руйнуючи шляхетський устрій, народ не мав за собою нічого, окрім неясних, невиразних потягів до рівності, до демократичного устрою. Прикрості й неправди шляхетського ладу він добре чув та й нищив усе, де тільки бачив слід того устрою, але коли приспів час будувати, натомість, новий устрій громадський – народ спасував! Потягів було для сього не досить, треба було свідомості, освіти – їх не було.

За будівлю узялась була більш освічена частина української громади, але ся інтелігенція була вихована в принципах шляхетських, і не маючи часом навіть (як деякі її заступники) на меті власної користі, дбаючи щиро про добробут народний, не могла вона зрозуміти бажань народних, не могла збудувати, не могла навіть узяти собі втямки іншого громадського устрою, як тільки устрою з привілеями станів, з шляхтою, наостанку – копію Речі Посполитої. Але се було болісне місце народу; все, що нагадувало шляхетство, було йому противне; він одвертався од своїх заступників, скоро бачив у них симпатії до польських порядків.

Але сам народ все-таки своїх ідеалів не міг виявити в конкретних формах через брак свідомості й даремно міняв заступників, шукаючи зовсім відповідних, солідарних собі. Сим руйнуванням, нищенням шляхетства не можна було того зробити, й тим часом, як народ марно крутився, допевняючись форм життя, відповідних своїм ідеалам, і стояв в непорозумінні, ба навіть у ворожнечі з кращими, більш-менш безкорисними заступниками своїми, віддавав їх на поталу ворогам за їх шляхетські симпатії; ті люди, котрі зовсім не гадали про добробут народний, але добре вміли на власну руку користуватись з усякої політичної пригоди, скористувались таким безголов’ям народу. Зрозумівши добре сучасну ситуацію, вони загнуздали добре сей народ і дали дуже ясний доказ його потомкам, що одним насуванням, однією силою, механічним приводом, без відповідного духовного й морального виховання, освіти й свідомості соціальні реформи, поліпшення робити не можна.

Вся історія козачого періоду взагалі дає страшенно сумне враження. Український народ попав у тяжку колізію, з якої так і не здолів вибитись. Політична ситуація другої половини XVII в. була більш-менш така: Україна стояла між трьома державами, на котрі вказував Хмельницький у своїй преславній переяславській промові, – Польщею, Московщиною й Туреччиною. На своїх ногах Україні було трудно встояти з причин різниць культурних та політичних в її громаді, ще головніше – задля браку політичної свідомості в її проводирів. З погляду політичного, для заховання автономії, національності найбезпечнішою була протекція турецька; але союзники турецькі – татари своїми загонами відбили у народу всяку прихильність до сієї протекції, й справа Дорошенка пропала.

Таку-сяку автономію могла дати Польща; до неї тягло старшину й її культурне виховання; але народ жахався Польщі. Московщина з погляду політичного була найгіршим союзником, але вона вміла зате часами грати на демократичних потягах народу… З погляду політичного народ український був, можна запевнити, взагалі солідарний із своєю старшиною: й він, і вона бажали автономії й ненавиділи московську централізацію; але старшина й народ стикалися в сфері економічній – тут їх інтереси були зовсім противні; через се неможлива була між ними міцна солідарність.

Жахаючись шляхетських ідеалів старшини, народ під проводом пройдисвітів та кар’єристів (бо щирих прихильників Москви не було та й не могло бути) не раз видавав Москві головою свою старшину, більш освічену частину своєї громади, й сам ліз в пащу Москві. Він хтів від неї запомочі до демократизації свого устрою, але Москва демократизації тієї давала на пробитий шаг, зате централізацію, котра народові була противна, як і старшині, провадила обіруч, користуючись усякими такими часами, коли народ український удавався до царя, доки не допікала йому сією централізацією до живих печінок.

Опікшися всякий раз від такого обертання до Москви, народ повертав назад та й розпочинав під проводом старшини реакцію проти московських порядків – до нового непорозуміння з старшиною… Таке вагання, такі переміни тільки тісніше зав’язували путо московської централізації й нищили українську автономію. Московський уряд зрозумів, яке корисне становище припало йому, й пожиткував з нього: свою централізаційну політику він прибирав у форми начеб демократичні; мовби сприяючи народній масі, він побивав, дискредитував старшину в сфері економічній, а з старшиною побивав разом і найбільш дотепних оборонців автономії.

Касуючи, наприклад, гетьманський уряд і натомість заводячи Малоросійську колегію, цар Петро зараз став на сей ґрунт: колегія мала боронити народ від утисків старшини, приймати апеляції на її неправий суд і т. ін. І старшина в своїй боротьбі за автономію зіставалась без ґрунту. Різниця народу й старшини була, властиво, та «ахіллесова п’ята» України, в яку улучали її вороги, а різниця ся, що головніше, заходила з причини шляхетського прямування старшини; ся шляхетська вдача загубила справу: народ зоставався без заступників, бо не міг погодитись з їх громадськими ідеалами, народні ватаги зіставалися без війська, бо не могли зректися своїх шляхетських ідеалів…

Одначе се не була тільки сама нещаслива колізія. Тут була й вина – вина старшини. Хоч шляхетське прямування її залежало від культурного виховання, але як се прямування дуже сприяло егоїстичним потягам вищих, пануючих верств, то воно мало в собі в значній частці й елементи егоїзму, користі. Той загальний шляхетський світогляд, з яким в той час жила не сама тільки українська громада, здіймає через се тільки почасти ту вину, яку накидають на старшину економічні основи його діяльності. Бо як стати на ґрунті економічнім, то українські патріоти здадуться не героями народного діла, а його губителями.

Горе тій ідеї, яку проводять брудні, заплямлені руки, – вони заялозять, закаляють і саму ідею!.. Економічні, егоїстичні потяги української старшини – оборонців національної і політичної народної справи страшенно перешкодили сій самій справі й самих заступників її посадили на лід. їм приходилось гинути, встоюючи за політичні свої принципи – бо економічною своєю діяльністю відвернули від себе народ. Зате, приховавши свої політичні бажання, можна було безпечно дбати про свою користь та провадити свої шляхетські бажання за протекцією російського уряду: сим останнім шляхом і пішла нарешті більшість.

Отут ми дотикаємось питань, у яких не можна, мені здається, погодитись із деякими ученими вищеназваної історичної школи – між ними й з п. Єфименковою. Політичні ідеали старшини ся школа взагалі важить дуже легко; з переконання нашого автора, сі ідеали не йшли далі за історичну традицію, і ся традиція держалась, скільки сприяла шляхетським бажанням, а як її бажання справдились – ідеали зникли. Таке легковаження знаходимо ми й у деяких інших учених. Під сим взглядом дуже цікавий епізод з Полуботком – один з характерніших епізодів історії Гетьманщини, він і в історіографії викликав характерні погляди.

Костомаров обробив сей епізод з погляду політичного: Полуботок вийшов у нього політичним заступником краю, патріотом; докори за утиски народу й таке інше автор уважає тільки за московські підходці, зачіпки, щоб на ґрунті економічнім побити ворожого патріота. На сю розправу відповів д. Ол[ександр] Лазаревський своєю розправою: тут на першому місці стоять економічні неправди, заходи Полуботка до власного збагачення, й з тим разом, доволі голослівно, виводиться, що Полуботок взагалі дбав тільки про особисті плани; наостанку учений автор признає, що Полуботок як і був героєм, то героєм хіба самого тільки шляхетства, а героєм народним він не був і бути не міг.

В сій суперечці правда, здається, лежить посередині (в середньому напрямку єсть про Полуботка монографія д. Я[кова] Шульгіна) і навіть чи не ближче до Костомарова. Полуботок не може назватися народним героєм тим, що народ не прийняв би усієї його програми: знаходила різниця з причини поглядів панських, шляхетських; але з такою міркою чи багато ми знайдемо народних героїв взагалі, не в нас тільки? В Польщі, наприклад, тоді чи багато знайдемо ми героїв народних?

Треба признати, що Полуботком кермували не тільки потяги до власної користі, але й політичні ідеали, вдача до рідного краю й його самостійності; коли він силкується якось полагодити неправди українського устрою громадського, поліпшити суди, зменшити кривди, щоб не дати зачіпки російському уряду мішатись в українські справи, тут, мені здається, було б уже дуже сторонничим уважати Полуботка тільки за егоїста й кар’єриста. І певне, що політичні його ідеали, змагання, щоб заховати автономію, поліпшити устрій громадський, похвалив би й народ, коли б не заходила загальна економічна ворожнеча між народом та старшиною, ближчим заступником котрої був Полуботок.

Я зупинився на сьому епізоді як на більш характерному. Взагалі, мені здається, що політичні ідеали старшини не можна вложити в рамці самих егоїстичних змагань. Старшина була дуже здеморалізована в більшій частці; егоїстичні, економічні елементи брали велику участь в її політичних змаганнях – се правда; але вони не були джерелом, з котрого витікали сі політичні змагання; політичні ідеали, надані культурним вихованням тогочасної старшини, сприяли егоїстичним змаганням, але не виходили з них.

Тогочасний український громадський устрій був дуже здатний до запровадження шляхетських ідеалів, але не самі тільки користні потяги вабили старшину боронити його від московської централізації, хоч через се доводилось збуватися й урядів, і маєтностей, і навіть життя. Коли б ішло тільки про власну користь, то для сього була далеко пряміша й безпечніша стежка: зректися всяких політичних змагань і стати «найнижчим підніжком його царського Пресвітлого Величества». І коли замість того ті інші заступники української старшини ставали в опозицію, то тут, очевидячки, було щось більше, як егоїстичні потяги.

Д[обродійка] Єфименкова в розправі своїй провадить думку, що на формування українського панства впливав московський елемент тільки ненароком, самим своїм устроєм, уряд же російський, навпаки, провадив напрямок демократичний, з своїх власних поводів боровся, забороняв «скуплю» ґрунтів, привласнення козаків і т. ін, так що кріпацтво в Задніпрянщині формувалось само собою, й закон 1783 p., «від якого починають кріпацтво на Вкраїні, дав тільки санкцію разом з тим і більшу становитість факту вже існуючому, не більш того». Отже, й на цім не можу я погодитись.

Перш усього – демократизм московський був дуже непевний; уряд московський грав тільки на демократичну дудочку, бо народна маса українська була союзником Москви в боротьбі її з старшиною й треба було сього союзника якось придержувати за собою. Іноді й урядові фіскальні інтереси теж згоджувались з таким начеб демократичним напрямком; але разом з тим, коли треба було подякувати або запобігти чи що кого з-поміж старшини, то тут надавалися маєтності повною рукою. Згадаємо тільки надання Кочубеям, Полуботку, Розумовському!

Самий уряд утворяв таке можновладство, яке навряд чи вдалося б кому придбати скуплями ґрунтів та гарбанням рангових маєтностей. Не треба також легковажити шляхетських законів, виданих Катериною, як те робить п. Єфименкова. Санкція, коли виходить вона од інстанції дужої, завсігди має велику силу. Відносини старшини до народу в Задніпрянщині, хоч і формувалися на лад кріпацтва, були, одначе, ще непевні, невиразні; народ протестував і боровся по змозі з новим панським устроєм. В таких обставинах відрізати народу дорогу до боротьби, до протесту, вивершити все недороблене, нескінчене, невияснене в панській праці й за новонародженим українським паном поставити «воїнську команду» задля «усмирения» – се такий важний факт, така значна підпора панській справі, що її не можна жодним побитом легковажити, викидати з рахунків.

Так само мені здається, що поважний автор не доволі об’єктивно важить потяги українського панства до освіти, до західної культури. Що панству хтілося відрізнитися від простого народу, се певне, хоч се змагання навряд чи було таке самосвідоме; але з змагання до освіти вдавати тільки певний провід до такого відрізнення – се вже, здається, буде занадто. Сам автор признає, що в своїх звичаях панство задніпрянське заховувало багато своєнародного; хто б примусив заховати се своє народне, коли б у панства було таке самосвідоме змагання, щоб відрізнитися від свого народу й його ознак! Вдачу до чужих культурних форм, здається, більш справедливо буде уважати за звичайну ознаку малокультурної, малосвідомої громади, що кидається на всяку чужу цяцьку й легко підлягає культурному впливові, аніж мати за прояву певної громадської політики.

От кілька тих пунктів, на які мені хтілося звернути увагу читача. Не маючи думки бути апологетом українського панства, сієї історичної болячки народу – болячки тим більше прикрої, що вона й досі не зовсім минулася й ознаки старосвітського панства живуть і досі між панством нашим сьогочасним – я хотів зробити тільки кілька поправок в сучасних поглядах до правдивого вияснення його історії й ролі історичної, настільки я їх розумію.


Примітки

Публікується за виданням: Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1892. – Т. XII. – Вип. XXV. – Січень. – С. 63 – 64; Вип. XXVII. – Марець. – С. 185 – 192. Підпис: Хлопець. Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 234. – Арк. 46-92. Чернетка.

Рецензована праця вперше була надрукована: Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Вестник Европы. – 1891. – № 8. – С. 515 – 569. Передрукована в її збірнику статей: Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь: Очерки, исследования и заметки. – СПб., 1905. – Т. 1. – С. 145 – 200.

«Вестник Европы» – російський науковий, літературний і політичний журнал, заснований М.М.Стасюлевичем. Виходив у 1866 – 1918 pp. у Санкт-Петербурзі.

Єфименко Олександра Яківна (1848 – 1918) – український історик. Олександрі Єфименко присвячено такі праці: Збірник науково-дослідної кафедри історії української культури. – Харків, 1930. – Т. 10; Скакун О.Ф. Історичні погляди О.Я.Єфименко: Дис…. кандидата історичних наук. – Харків, 1966; Марков П.Г. А.Я.Ефименко – историк Украины. – К., 1966.

універсал, поданий у п. Єфименкової – рецензент згадує публікацію: Универсал черниговского полковника Лизогуба 1690 г. (В разрешение земельных претензий польской шляхты, изгнанной из Черниговщины при Хмельницком) // Киевская старина. – 1885. – Т. XI. – № 3. – С. 539-542. О.Єфименко досить вільно інтерпретує джерела, вважаючи, що права шляхетської (панської) власності на землю та селян були цілком скасовані козацькою революцією Б.Хмельницького й стало поширюватися вільне право займанщини, зайняття землі для оброблення.

…автор здається на проф. Романовича-Славатинського… – йдеться про одну з кращих і на сьогодні класичних праць з історії дворянства: «Дворянство в России от начала XVIII в. до отмены крепостного права» (1870), де чимало місця відведено історії українського шляхетства.

Романович-Славатинський Олександр Васильович (1832 – 1910) – історик, юрист, професор державного права Київського університету. Професор О.Романович-Славатинський викладав й у М.Грушевського, – звідси така увага до його праць.

…щоб ніякі припадкові перешкоди, на лад тієї, яка трапилась за царя Павла, не перебранчали тихо-мирно процвітати великим реформам великої цариці… – російський імператор (6.11.1796 – 2.03.1801) Павло І (1754 – 1801) не надто симпатизував залишкам гетьманської автономії, проте прагнув скасувати чи змінити низку впроваджень своєї матері. Зокрема, уряд Павла І скасував поділ на намісництва та запровадив знову поділ на губернії; поновив у колишній Гетьманщині діяльність Генерального земського та підкоморського судів; повернув окремі норми магдебурзького права українським містам; надав низку пільг щодо торгівлі. Водночас було запроваджене кріпацтво у Південній Україні, заборонено ввезення іноземної літератури, запроваджено цензурні обмеження.

…останніми часами ціла школа українців, з д. Олександром Лазаревським в головах… – напрям студій соціально-економічної історії Гетьманщини, якого, крім О.Лазаревського, дотримувалися: О.Єфименко, М.Василенко, В.Модзалевський, частково й В.М’якотін.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834 – 1902) – провідний історик Гетьманщини, археограф. Основне зацікавлення О.Лазаревського – соціально-економічні процеси на Лівобережній Україні XVII – XVIII ст. Історик доводив, що кріпосне право на Лівобережній Україні, скасоване козацькою революцією Б.Хмельницького, було відновлене внаслідок внутрішніх обставин, здирства й експлуатаційних потуг місцевої еліти, представники якої в творах Лазаревського поставали переважно в негативних фарбах. О.Лазаревський заперечував власну політичну волю представників старшинсько-шляхетського прошарку. Див.: Сарбей В.Г. Історичні погляди О.М.Лазаревського. – К., 1961; Воронов В.І. Науковий доробок О.М.Лазаревського в галузі археології, джерелознавства та історіографії: Дис. на здобуття… кандидата історичних наук. – Дніпропетровськ, 1996.

…дуже цікавий епізод з Полуботком – один з характерніших епізодів історії Гетьманщини…> – наказний гетьман Лівобережної України (1722) Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 1723) влітку 1722 р. був викликаний до Петербурга, де після вручення низки петицій Петру І був заарештований і помер в ув’язненні.

Українська історіографія багато в чому ідеалізувала цього талановитого державного діяча. Найяскравіше це виявилося в «Історії Русів» (кінець XVIII – початок XIX ст.), де П.Полуботок поставав не «бунтарем», а патріотом, що, попри тортури, виголосив російському монарху сміливу промову про нехтування прав України й неминучу Божу кару за те. Думки автора «Історії Русів» про П.Полуботка підтримали два провідних українських історики першої половини XIX ст. – Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич. У 1861 р. О.Лазаревський взявся спростовувати погляди на П.Полуботка як громадського діяча й патріота. Див. також: Василенко М. Павло Полуботок // Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. – К., 1991. – С. 159 – 206; Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. – К., 1998.

Костомаров обробив сей епізод з погляду політичного… На сю розправу відповів д. Ол[ександр] Лазаревський своєю розправою… – О.Лазаревський присвятив кілька праць Полуботкові. Першою великою працею була стаття «Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским», надрукована в журналі «Основа» (1861, № 8, с. 9 – 19), де О.Лазаревський спростовував авторство патріотичної промови П.Полуботка під час ув’язнення в Петропавлівській фортеці, приведеної в «Історії Русів». Однак, вочевидь, тут ідеться про відповідь О.Лазаревського на згадану статтю Костомарова: Лазаревский А. Павел Полуботок. Очерк из истории Малороссии XVIІІ в. // Русский архив. – 1880. – Т. I. – С. 137 – 209. У цій статті, базованій на багатому архівному (переважно судовому) матеріалі, П.Полуботок постає типовим поміщиком-гнобителем, який задля власного збагачення зловживає службовим становищем і є виразником вузькокорпоративних старшинських, а не народних громадських інтересів.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український історик-романтик, етнограф, письменник. Основоположник так званого народницького напряму в українській історіографії.

Див. також: Пинчук Ю.А. Исторические взгляды Костомарова. – К., 1984; Смолій В.А., Пінчук Ю.А., Ясь О.В. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості. Енциклопедичний довідник. – К., 2005.

в середньому напрямку єсть про Полуботка монографія д. Я[кова] Шульгіна – йдеться про окреме дослідження: [Шульгин Я.] Павел Полуботок, полковник черниговский (1705 – 1724): К портрету // Киевская старина. – 1890. – Т. XXXI. – № 12. – С. 522 – 538.

Шульгін Яків Миколайович(1851 – 1911) – історик, педагог, громадський діяч.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 217 – 226.