Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Рецензії у творчості Грушевського

Володимир Маслійчук

Визначення терміна «рецензія», попри позірну зрозумілість, виявляється занадто складним [На жаль, український гуманітарний простір досить слабко представлений осмисленням цього важливого жанру, як виняток: Ясь О. Рецензія у науковій творчості історика: проблеми різновидів та функціонального призначення // Україна модерна. – 2007. – Ч. 12 (1). – С. 97-128.]. За словниковим тлумаченням, рецензія (від лат. recensio – огляд, обстеження; англ. review) – стаття, метою якої є критичний огляд художнього чи наукового твору.

Однак словникові визначення не є вичерпними. Насправді рецензійний жанр має низку функцій, серед яких однією з провідних і, напевно, найважливішою є комунікативна. Рецензія – це відповідна репліка інтерпретатора у діалозі з іншим автором. Найголовніше, що, з одного боку, вона обговорює питання, породжені первинним текстом, а з іншого – сама ставить питання, чекаючи на них відповіді [Гришечкина Г.Ю. Коммуникативный аспект научной рецензии // Образование. Коммуникация. Ценности (Проблемы, дискуссии, перспективы). По материалам круглого стола: Коммуникативные практики в образовании, 19 ноября 2004 г. / Под ред. С.И.Дудника. – СПб., 2004. – С. 22.]. Особливо про це важливо зазначити, коли йдеться про час панування позитивізму й становлення національних ідеологій.

За останнє десятиліття вийшло декілька праць, що так чи інакше стосуються рецензій М.Грушевського раннього часу (1888 – 1898) [Дашкевич Я. Михайло Грушевський наприкінці XIX ст. // Грушевський М. – Твори: У 50 т. – Т 6. – Львів, 2004. – С. І-ХІІІ; Тельвак В., Тельвак В. Михайло Грушевський як дослідник української історіографії. – Київ; Дрогобич, 2005; Зашкільняк Л. Михайло Грушевський і Галичина (до приїзду до Львова 1894 р.) // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. – Львів, 24 – 25 жовтня 1994 p.; Харків, 25 серпня 1996 p.; Львів, 29 вересня 1996 р. – Львів, 1999. – С. 141-156 (тут – С. 146-150). Див. також: Зашкільняк Л. М. С. Гру шевський у Київському університеті (1886 – 1894) / М.С.Грушевський. Щоденник (1888-1894). – К., 1997. – С. 222-254.]. Коло читання науковця було досить широким і різноплановим, його важко виявити й класифікувати за спогадами, виписками, опублікованим щоденником 1886 – 1894 pp.

Спомини М.Грушевського про гімназію – це часто оповіді про прочитані книжки [«У Володимира, мого товариша, були гарні книги, в гарних оправах – від нього я, між іншим, позичив собі «Таємничий острів» Жюля Верна, котрого не було в гімназіальній бібліотеці, а котрим я дуже поласував» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 11. – С. 122). Чималий вплив на Грушевського справили твори Івана Тургенева («Тургенев у тих роках чи не був моїм найбільш улюбленим письменником»), Івана Нечуй-Левицького (особливо «Хмари»), «Нариси історії української літератури» Миколи Петрова: «Вони зробили на мене сильне враження» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 117, 125). Грушевський визнає своє широке коло читання західноєвропейської літератури: «З західноєвропейських письменників читав я з особливо великою насолодою Доде» (Еміль Золя Грушевського «не захоплював»), політичні ж «борці й мрійники» Шпільгагена захоплювали Михайла Грушевського (с. 117).]. Велику послугу, «доречний дарунок» для Михайла-гімназиста зробив батько, передплативши з першого року виходу в світ (1882 р.) «Киевскую старину», часопис, що справив незаперечний вплив на майбутнього історика [Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 120-121. (Блискуча характеристика «Київської старовини» як засобу національної комунікації). Див. вагомі спостереження на цю тему: KappelerA. Nationale Kommunikation unter erschwerten Bedingungen: Die Zeitschrift Kievskaja Starina (1882 – 1891/ 1906) als Organ der ukrainischen Nationalbewegung im Zarenreich // Kappeler A. Der schwierige Weg zur Nation. Beiträge zur neueren Geschichte der Ukraine. – Wien; Köln; Weimar, 2003. – S. 136 – 150. Цікаво, що часопис Сергій Грушевський передплатив, аби підтримати свого колишнього «сослуживця», першого редактора Феофана Лебединцева, дружина якого була хрещеною Михайла.]. Українські книжки й часописи, важкодоступні у Ставрополі й Тифлісі, остаточно визначили життєву мету та самоідентифікацію М.Грушевського [Про це дуже яскраво у: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 124-126.]. Уривки щоденника Грушевського-гімназиста за 1883 – 1884 pp. насичені розповідями про книжки та рефлексії з приводу прочитаного й вимоги до авторів. Траплялося, цілий запис був присвячений прочитаній книжці, як-от «Ідеалам нашого часу» Леопольда фон Захер-Мазоха, «Творам» Михайла Михайлова, «Міхелю. Історії німця нашого часу» Йоганна Шерра, «Літературному панславізму» Олександра Пипіна, «Українській старовині» Григорія Данилевського, «Оповіданням» Григорія Квітки [Грушевський М. Щоденник (1883 – 1893). Переднє слово та публікація Леоніда Зашкільняка // Київська старовина. – 1993. – № 3. – С. 32 – 33; № 5. – С. 15,17,18,20-21, 23.].

На щоденникові записи Грушевського-студента про сферу зацікавлень натрапляємо й у 1890 – 1891 pp.: «Учора переводив Гегеля» (20 листопада), «до того ще читання Пипіна, я мало що робив до обіду» (23 листопада) [Грушевський М. Щоденник… – С. 76, 77.], «довгенько читав Теккерея» (29 грудня 1890 р.) [Там само. – С. 85.], «учора цілий день читав Богдана Хмельницького (Миколи Костомарова. – В.М.), надто велике чинить він на мене враження, іноді аж не можу читати, так тяжко» (22 січня 1891 р.) [Там само. – С. 88. Окрім усього, 1891 – 1892 pp. М.Грушевський читав Дрепера (с. 142), Бокля (с. 146, 147), Дареста (с. 151), Кельсієва (с. 152), Бє-льовського (с. 154), Губера (с. 156), Владимирського-Буданова (с. 161), Забеліна (с. 163). 1892 р. М.Грушевський, вочевидь, вивчав статистику й політекономію (Сміт (с. 145), Гоббс (с. 176), Гокк (с. 177), Мальтус (с. 182 – 183), Гільдебрандт (с. 184), Лавеле (с. 184), Рікардо (с. 189)).].

Й поза згадками про прочитані книжки М.Грушевський зазначав 20 червня 1891 р. наче зневажливо: «Учора прочитав книжечку Фінкеля й написав рецензійку» [Там само. – С. 115] або від 2 грудня 1891 p.: «Друге, що побачив себе друков[аним] – про архів на кінці [журналу]… чи варта була з цією увагою, краще покинути цю статтю зовсім» [Там само. – С. 143-144.]. Критика є важкою для молодого М.Грушевського, що засвідчує запис від 21 січня 1893 p.: «Прочитав учора в «Недели» уступ Ліскова за українців й дуже обурився – щоб зауважити [собі]; а зараз постали противні думки про критику особисту. Уважаю їх за немощ, але все-таки не знаю, як буде, чи напишу» [Там само. – С. 196. М.Грушевський написав відгук на принизливе зображення українців Миколою Лесковим: «Дріб’язок з російського письменства». Грушевський М. (підп..Хлопець). Дріб’язок з російського письменства // Правда. – Т. XVI. – Вип. XLVII. – Лютий 1893. – С. 120-123.]. Однак, попри щоденникові сум’яття молодої людини, середина 90-х років XIX ст. – це сплеск рецензійної діяльності історика. Причому, більшість авторів, прочитаних М.Грушевським, чи ті, з якими майбутній професор зустрічався й яких відзначав у «Щоденнику», в подальшому стали об’єктом критики й оглядів Грушевського-рецензента.

Вплив на М.Грушевського [Здається, навіть характеристика В.Антоновича М.Грушевським щонайліпше характеризує якраз М.Грушевського: «В історичних дослідах шукав він відповіди на питання з сфери соціальної чи політичної, які приносило йому життє народу, суспільносте, до котрої належав, і навпаки – ті відомости й факти, які давав йому науковий дослід, він використовував для розв’язання проблем соціальних та національних, культурних і політичних сучасного життя» (Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Записки Українського наукового товариства в Київі. – 1909. – Кн. 3. – С. 6).] професора Володимира Антоновича у тяжінні до рецензійного жанру і доборі тематики й постановці окремих питань є незаперечним. Свого часу Аркадій Верзилів у спогадах зазначав, що В.Антонович був «майстром писати рецензії та критичні статті», згадавши при тому його аналіз «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича [Воспоминания о В.Б.Антоновиче // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. – Чернигов, 1908. – Вып. 7. – С. 99.].

Інша вагома постать, без якої будь-яке уявлення про українську історіографію того часу було б утятим, є Микола Костомаров. Найкращі й найзмістовніші рецензії М.Костомарова – це листи до редакції чи відповіді на чиїсь публікації з виразно публіцистичним забарвленням [Ставлення Грушевського-студента й пізніше як знаного науковця до праць Миколи Костомарова – різне. У «Щоденнику» Хмельницький Костомарова «надто велике чинить враження» (с. 88) чи 26 січня 1892 р. «дочитав Народоправство»; 15,22 квітня вчорашній день читав «Останні літа…», конспектував [«Останні літа»] (с. 162 – 163). (Йдеться про роботу Миколи Костомарова «Последние годы Речи Посполитой») тощо. Тобто читав М.Грушевський М.Костомарова багато. Але пізніше, згадуючи про своє молодече захоплення, зазначав, що наративна манера М.Костомарова «не будила в мене ентузіазму». «Розуміється, деякі дійсно художні місця не лишались в мені без відгомону, але до мого смаку більш підходили критично-аналітичні праці, також синтетичні характеристики програмові, а не описові речі. Тому «Две русские народности», «Мысли о федеративном начале» захоплювали мене більше, ніж історія Хмельниччини або Руїни», (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 123).]. Вплив М.Костомарова на генезу М.Грушевського був неоднозначним, але у сфері наукової й публіцистичної полеміки його авторитет – незаперечний.

Рецензії М.Грушевського слід розглядати у контексті розвитку рецензійного та оглядового жанру в Російській імперії. Розділи критики й бібліографії в провідних російських часописах перетворювалися не лише на поле наукових суперечок. За існування жорсткої цензури журнальні шпальти, де містилися анотації до «чужих» публікацій, були носіями інформації про стан наукового середовища, а заразом політичною трибуною. З огляду на це значення рецензій М.Грушевського для становлення української національної історичної науки є незаперечним.

Творячи українськомовну наукову термінологію, М.Грушевський привносив у свої рецензії своєрідну манеру висловлювань (хоча багато в чому запозичену з книжок), гостроту вислову та мовну строкатість наддніпрянця, поєднану з галицизмами і полонізмами.

План побудови рецензій чи оглядів М.Грушевського доволі непростий. Досить часто він обтяжувався переказом рецензованої праці. Трапляється, що після переказу змісту рецензент висловлює власні думки. Однак окремі рецензії – це суцільна дискусія. Важким виявився й підрахунок кількості рецензій М.Грушевського за 1888 – 1898 pp. Наголошуємо лише, що вона виявилася меншою за кількість статей (якщо включати публіцистику й науково-популярні розвідки – 806).

Найбільша рецензійна активність М.Грушевського припадає на 1895 – 1896 pp. (за неповними бібліографічними даними, відповідно 50 і 53 рецензії). Наступними за активністю виявилися 1897 р. (39 рецензій) та 1905 р. (48 рецензій). Наші студії й новий покажчик бібліографії «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» [Бібліографія Записок наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2003. – Т. I-CCXL. 1892-2000.] доповнюють список рецензій науковця ще дев’ятьма позиціями. Однак слід гадати, що це неповний перелік й нові рецензії М.Грушевського ще виявлятимуться.

Перше десятиліття рецензійної праці доробок М.Грушевського можна розділити на дві частини: перша – рецензії в «Правді» та «Киевской старине» (1888 – 1894 pp.) й друга – основна робота редактора й рецензента в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка». «Київський період» М.Грушевського щодо рецензійної тематики радше ознайомчий та публіцистичний, ще не можна чітко класифікувати ці рецензії й замітки. Однак початок був доволі вдалим. Дві рецензії М.Грушевського в основному часописі підросійського українства «Киевская старина» ознайомлюють з виданими у Львові роботами Йосифа Ролле та Людвика Фінкеля з історії українського Поділля. Мета перших рецензій – ознайомити галицьких (і не лише галицьких) читачів з тим, що вийшло в підросійській Україні та в Росії як з історії слов’ян, так і з української проблематики. У «Правді» (за псевдонімом Хлопець) М.Грушевський упевнено критикує погляди російських письменників та мислителів на українство. Важливо, що і в своїх, здавалося б, академічних, наукових рецензіях М.Грушевський не стримує публіцистичного запалу. Рецензії «Хлопця» досить вирізняються на загальному тлі часопису.

Переїзд до Львова спричинює перегляд підходів молодого М.Грушевського до рецензій, розширює коло зацікавлень та оглянутих видань. Зовсім інша за «київські часи» мета з’являється у М.Грушевського, щойно він стає редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка».

Ще напередодні свого переїзду до Львова, перебуваючи у Владикавказі влітку 1894 p., він обмірковував майбутнє «Записок» і робив помітки [Зашкільняк Л. Грушевський у Київському університеті (1886 – 1894 ). – С. 252.].

До «Наукової хроніки» «Записок» 1895 р. М.Грушевський запроваджує огляд практично усіх гуманітарних часописів сходу Європи: «Поруч бібліографічного відділу, де мають подаватись справоздання й оцінки про новинки наукової літератури з різних фахів про Україну-Русь, переважно ті, що з’являються окремими виданнями і відбитками, уважаємо потрібним подавати надалі огляд наукового матеріалу, що з’являвся в часописах, часто не виходячи навіть в передруках і відбитках. Того роду колективні огляди при широкій програмі, яку ми тут ставимо, лише з часом можуть прийти до пожаданої повноти і односистемності в укладі, тож і перша проба наша мусить багато ще з різних поглядів мати недостач; пропущене, одначе, може в певній мірі в дальших оглядах доповнитись» [[Грушевський М.] Огляд часописів за рік 1894 // ЗНТШ. – 1895. – Т. VI. – Кн. 2. – С. 1.].

Зауважимо, що амбітний проект не міг цілковито зреалізуватися, однак М.Грушевський особисто пише низку оглядів, «латає дірки» й сам відгукується на статті, що друкувалися в російських та закордонних часописах, підписуючи все те вже своїм іменем чи ставлячи «від редакції». Власне, мету часописів на прикладі «Київської старовини» висловив сам М.Грушевський: «Вважаю взагалі, що журнал як дискусійна трибуна, де до певних тез підходиться з різних обсерваційних пунктів, з різних сфер науки і життя береться матеріал для їх обґрунтування, робиться постійний вибір суголосного з біжучого літературного життя і ведеться полеміка із загрозливим і ворожим, має велике значення для формування і уяснення світогляду, для орієнтування в життю культурнім чи науковім матеріалі [Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 121.].

Для М.Грушевського рецензійний та полемічний відділи були незаперечним атрибутом його журнальних проектів.

Однак позитивістське знання пропонувало надто широкий спектр щодо прочитання й обговорення. Знання іноземних мов було необхідністю для історика й особливо для редактора часопису з амбітними завданнями, які ставив перед собою М.Грушевський. Для такого науковця, як він, мови мали прикладне значення як засіб здобуття інформації насамперед про українську історію, філологію, етнографію. Крім російської та української, опанованих у гімназії грецької та латини, старослов’янської, М.Грушевський добре володів польською, французькою та німецькою мовами. Перелік мов не є дивним. Французька була поширена у гімназійних курсах Російської імперії, польська й німецька [Німецьку М.Грушевський вчив ще у гімназії на бажання батька. (Пріцак О. Історіософія. – С. IL).] – офіційні мови в Галичині, й, працюючи у Львівському університеті, слід було їх непогано знати. Але найпершою «іноземною мовою», якою Михайло Сергійович оволодів досконало, була… українська [Див. про проблеми в оволодінні українською мовою М.Грушевським (Спомини // Київ. – 1988. – №12. – С. 125). Мова для М.Грушевського мала велике громадське значення. Він мріяв стати «українським письменником, редактором, видавцем»: «Своєю енергією вирівняти упущене, занедбане в сім життю, те, що було запущене, заспане нашими предками, щоб забулася «срамотня» година і ожила наша слава – слава України». Власне й звідти після прочитання української бібліографії в альманасі «Рада», де в рік його народження 1866 не вийшло жодної книжки, відома клятва М.Грушевського: «Своєю працею нагородити сей прорив… прийшовши на світ в рік з нулем, я своєю працею в стократ вигодив сю прогалину. Для сього треба було підучитися мови і вправитися в українськім стилю, що я й поставив зробити» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 12. – С. 126.) Див., крім усього, роздуми на цю тему Сергія Плохія. Plokhy S. Unmaking imperial Russia. Mykhaylo Hrushevsky and the writing of Ukrainian History. – Toronto; Buffalo; London, 2005.]. Вдома з батьками молодий Михайло розмовляв російською. Сам М.Грушевський визнавав, що «з природи не мав здібностей до уживання мов практично, хоч граматично виучував їх добре» [Пріцак О. Історіософія… – С. IL.].

Варто зупинитися на поглядах М.Грушевського, що проявилися в рецензіях, важливих для розуміння його історичних концепцій. У багатьох питаннях М.Грушевський постає суперечливим, хоча протиріччя не виходять поза бачення ним окремішнього історичного процесу українців. Його думки щодо ролі особи в історії, ставлення до еліти, регіональні зацікавлення, погляди на сучасну йому українську історіографію є доволі неоднозначні.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. XX – XXVI.