Листи до молоді

Михайло Грушевський

(Пам’яті найдорожчих учеників і друзів:
Івана Джиджори і Миколи Федюшки-Євшана)

I

По довгій розлуці і певнім відчуженні знов довелося мені зійтись з молоддю в довгих розмовах. Привід до того дали запросини «Драгоманівської громади» у Відні висловити в її кругу свої погляди по сучасному моменту. Сповняючи се бажання, я в березні і квітні с[ього] р[оку] тричі виступав з короткими рефератами на теми, які вважав найбільш актуальними, викликаючи на дискусію зібраних.

Далекий від гадки проповідувати які-небудь догмати, здобувати прозелітів для якої-небудь партійної програми, кого-небудь поборювати чи обвинувачувати, – я звертав увагу на необхідність ставитись свідомо до тих великих змін в житті політичнім, соціальнім і інтелектуальнім, які нам доводиться переживати – особливо нашій молоді, найбільш активному елементові, якому так чи сяк, невідомо коли і як скоро, але може бути – і дуже скоро, прийдеться стати активним громадянським елементом.

Жвава дискусія, яка дійсно кождого разу вив’язувалась з приводу сих рефератів, дала мені цінний матеріал для пізнання різних течій, настроїв і поглядів молоді, котрі я хочу зужиткувати тепер перед ширшими кругами її, аби спільними силами усвідомити всю вагу моменту і потребу серйозного відношення до тих проблем, які він ставить перед нашим народом і спеціально – перед його найсвідомішою, найінтелігентнішою частиною.

По десяти літах знову приходиться мені вернутись до тем, порушених в моїх статтях, зібраних в книжці «Наша політика» (1911). З усею щирістю і одвертістю, не з яких-небудь партійних чи конкуренційних мотивів, а в інтересах нашого народу, оминаючи всякі персонали, не називаючи нікого по імені, виступив я тоді проти тих основних прикмет галицької політики, в ширшім розумінні слова, в котрих бачив велику небезпеку для нашого національного життя.

Се розсварило мене тоді до грунту з тим, що я називав нашим (галицьким) «національним правительством», яке постаралось по сім «зробити мене нешкідливим» для галицького життя. Не скажу, щоб весь сей інцидент полишив в мені дуже приємні спомини, – але я не вагаюсь наново сказати те, що вважаю своїм обов’язком. Тільки звертаюсь тепер уже не стільки до «старших», скільки до молоді, котрій прийдеться виправляти гріхи і помилки попередньої доби, котрій були присвячені попередні статті. Від сього залежать деякі відміни в трактуванні поставлених тем – не кажучи вже про ті нові питання, які висунули перед нами останні пережиті події.

Час, який переживаємо, не тільки час страшний і тяжкий – як його відчуваємо тепер переважно, – але також час високий і величний, про який сказав поет:

Щасливий, хто прийшов у сей світ

В його критичні рішаючі хвилі –

Його покликали боги на свій пир,

Він глядачем їх високих устіх…

І хто се повинен відчути передусім – се молодь у розцвіті своїх сил і інтелігенції, до котрої я звертаюсь. Я знаю добре, в яких трудних обставинах вона живе, – я дав, думаю, докази того, що я відчуваю їх і мені не чужа її тяжка жура нинішнього дня. Але та невичерпана сила, той внутрішній світ, який живе і світить у молоді, освітлюючи їй все доохрестне і ту путь, яка стелиться перед нею, – він повинен позолотити сю сувору і тяжку дійсність! В кождім разі молодь не може і не повинна не добачати за моментами тяжкими і понурими тої величі хвилі, котру вона більш, ніж хто, повинна відчути.

Отже, коли в моїх дальших словах звучатиме нота критики чи осуду, – то вона диктується не зневір’ям чи легковаженням сеї молоді, до котрої я звертаюсь, а навпаки – вірою в її велику потенцію, високою оцінкою її можливостей і прикрим почуттям контрасту між тим, якою виступає наша молодь під сю хвилю, і тим, чим вона може і повинна бути, – власне, отся українська, переважно галицька молодь, згуртована за кордоном, до котрої я звертаюсь.

Я далекий від гадки зменшувати вагу і цінність тих жертв, тих актів самовідречення, які вона сповнила в останніх літах. Але що мене смутить і бентежить – се той настрій смутку і резигнації, той настрій «песього обов’язку», який виступає в ній, тимчасом як я хотів би бачити у молоді, чи нашої, чи чужої, навпаки – радість людського поступу, пафос революції, велику втіху життя в почутті можливості широкої активності, яку їй, як не сьогоднішня хвиля відкриває, то може завтрашня відкрити, коли все життя, повне безмежних можливостей, ставить такі перспективи, яких не відкривало сотки, тисячі літ…

Коли люди мого віку можуть відчувати розчарування і втому після того, як життя розбило їх довго леліяні плани, потоптало їх життєву мудрість, посміялося з їх рахунків, то вони справді можуть почувати себе безрадними, зайвими, непотрібними, – в молодості, з її почуттям невичерпаних запасів сил і можливостей, сього не повинно бути! Навіть перспектива можливих жертв і подвигів, яких вимагатиме хвиля, повинна не стільки смутити, скільки наповняти радістю людей молодих. Радість життя – се їх уділ, се їх право.

«Розвага» і «тверезість» в молодих літах являються прикметами не високих інтелектуальних здібностей, а недостачі сих внутрішних сил, властивих молодості. Вони мусять уважатись симптомом того, що зветься передчасною, чи «собачою старістю». Думаю, що її нема і не повинно бути у нашої молоді і непотрібно вона до себе допускає її симптоми, хотячи достроїтись до тих покликів до зверхобережності, розважності й тверезості, які йдуть на її адресу з тих кругів, де, окрім пізнього отверезіння, дійсно нічому нема місця.

По сім короткім поясненні переходжу до властивої теми, котру позволив я собі зв’язати з моїми старими, заразом – останніми виступами в галицьких справах.

Нинішнє покоління молоді ледве чи знає мою стару книжку. Одначе при всій її «злободневності» вона, на мій погляд, містить чимало такого, що могло бути з користю прочитане й тепер. Се пояснило б ближче і мою позицію супроти передвоєнної галицької політики, котрої мушу принагідно доторкатись.

В своїх старих статтях я виступав против безпринциповості і короткозорого опортунізму галицької політики, як вона робилась тодішніми українськими провідними кругами, – против розмінювання народної боротьби на дрібні концесійки, против занедбування взагалі ширшої політичної акції, против облишення праці над поглибленням політичної самосвідомості в масах і в ширших кругах інтелігенції.

Я вказував на те, що політика фактично стала секретом тісного олігархічного гуртка людей, який в інтересах своїх, а в дійсності ще більше – в інтересах владущої олігархії польської, фактично присипляє політичну ініціативу і громадську активність свого громадянства, повторяючи польські поради на адресу молоді, інтелігенції, селянства – «не політикувати, а вчитись», «не бавитися в політику, а працювати й щадити» та «організуватись економічно».

Ся остання фінансово-економічна рецепта особливо запанувала тоді, спихаючи на дальший план всякі інші інтереси – освітні й культурні, не кажучи про політичні. Я старався витолкувати всю короткозорість такої тактики і нагадати, що, присипляючи або лише занедбуючи політичну роботу в громадянстві, в народі, провідні політичні круги самі політично ослаблюють себе й засуджують на ролю жебраків перед урядом і польською єрархією. Що вони з своєю політичною мудрістю, набраною в парламентарних кулуарах і міністерських почекальнях, ніколи не зможуть піднятись дальше дрібних концесійок. Бо тільки рішуча безоглядна, витривала, невблаганна боротьба всім народом за свої права, за осягнення певних основних гарантій свого національного існування, ведена хоч би в формах вповні легальних, але послідовно і принципіально, зможе дійти сих гарантій.

Може, хто з читачів поцікавиться й поставить поруч гадок і помічень сих статей дуже і дуже часто подібні докори Драгоманова, писані двадцять літ скорше, – при кінці 1880-х і на початку 1890-х рр., – його остерігання перед «опортуністичним крутійством» галицької політики, браком витриманості і принципіальності, тим, що він називав «попівсько-адвокатським поверховним скаканням» і «емпіристичною еквілібристикою замість політики з принципами, котра хоч помалу й смирно, та йде завше к одній цілі – допускаючи компроміси тільки скількові, а не якові».

Хто задасть собі невеликого труду зробити се порівняння, той здасть собі справу з того, як сі хронічні, глибоко закорінені, як бачимо, хиби галицького політичного життя помстились на нім і на всім нашім народі в велику, рішаючу хвилю.

Коли великий світовий переворот покликав наш нарід на історичну арену і дав йому змогу творити самому своє життя, він виявив свою повну неприготованість – не тільки в старій царській тюрмі, де був дійсно позбавлений майже всякої самодіяльності, політичної організації і виховання інтелігенції й мас, – але і в Галичині, яка мала за собою півстоліття конституційного життя, політичної організації, повної можливості національного і політичного виобразування!

Якраз сього політичного виобразування не знайшлось тут і коли виявилась повна непридатність старої політичної мудрості політичних проводирів, набутої в австрійській парламентарній та бюрократичній практиці, в суперництві партій на услугах Габсбурзького двору, так став безпомічною пасивною масою наш нарід – через безрадність нашої галицької інтелігенції, сього «мозку народу», та і її найактивнішого елементу – галицької молоді, з усею її готовістю по старим рецептам, в якій її виховували, без критик і без роздумувань творити волю провідників.

Система аполітизму, безпартійності, сліпого послуху і безоглядного підсумовування під національну солідарність всяких інших принципів видала якнайгірші наслідки. Не було ніякої політичної програми, котру можна би було поставити на місце давно пережитого, життям відкиненого австро-рутенського опортунізму, що ним жила і рухалась дотеперішня галицька «політика». А без програми, без зрозуміння, без ясної постанови на чім спиратись, без ясних, провідних принципів, зломилась та змарнувалась і велика відпорна енергія галицького народу, і національний запал інтелігенції, і готовість молоді всім пожертвувати для збереження свободи і незалежності України в сю критичну хвилю.

Даремно впали тисячі трупів, даремно були принесені жертви високого геройства – жорстокий ворог з подвоєною люттю вхопив в свої пазури нашу країну і навіть почуття морального вдоволення не винесли ми з сього страшного часу! Всі жертви, все геройство притьмили акти політичної безрадності, безпрограмності, безпринципності.

«Перельоти» то на сей, то на другий бік, терор січових стрільців під Директорією, «зрада галичан» на фронті й перехід до Денікіна, перехід до большевиків, від большевиків – до поляків, служальство Антанті і готовість заразом «в один час» стати большевиками, коли би була надія тим способом вирватися з-під Польщі, «бути монархістами, комуністами чи хоч чортами, аби тільки здобути Українську державу», – от що вбилось у сю хвилю в очі й уха не тільки стороннім обсерваторам останніх літ, але й самому нашому громадянству. От що лишилося з останніх подій, а не високий національний підйом, жертволюбність і героїзм галицької молоді!

Галицька інтелігенція, котра сподівалась, що в критичний момент вона проводитиме політичним українським життям, дасть йому напрям і дійсно повинна була б відіграти сю ролю, коли б, як слід, використала свої історичні можливості національного, культурного і політичного виобразування, – вона в результаті стала «притчею во язицех» для своїх і чужих, посміховиськом через свою безпринципність і політичний цинізм!

Тепер хіба ще тільки українські реакціонери зітхають по галицькій національній дисципліні, вважаючи, що така сліпа національна дисципліна і сполучений з нею політичний і суспільний індиферентизм являються цінними прикметами для сотворення української монархії. Але чути похвалу з таких уст, мабуть, не робить приємності і найбільш поміркованим галицьким елементам в теперішнім гіркім похміллі нашого національного погрому.

Одначе, як бачу і переконуюсь, ще й тепер переважна частина галицької молоді зістається під впливом старих порад політичного індиферентизму і пасивності, бачу – відразу до партійності, як чогось руїнного і погибельного, а навіть до політичного самоусвідомлення, до свідомого критичного відношення до того, що діється навколо і всередині нашого народу. Далі страх, що свідоме, критичне відношення може ослабити національну солідарність і дисципліну – єдиний якір в нинішній політичній кризі.

Безкритично, без усякого задумування, без найменшого знання дійсної історії нашої революції і, що найгірше, – без найменшого бажання пізнати її, повторюються пущені правою пресою фрази про те, що українську справу знищила «партійність», або ще гірше – «українські соціалістичні партії знищили Українську Державу».

Для більшого вражіння додається ще аргумент – як й мені довелось чути на власні уха в дискусії – що партійність на Україні – се московський вплив, українцям противний. А при ближчій аналізі виявляється, що і в Галичині, не зараженій згубними московськими впливами, теж не все добре з сього боку, і протипольський фронт зломився, власне, через те, що в війську пішла «агітація, дебати і політика».

Інші аргументують ще тим, що в партійнім українськім хаосі однаково не можна ніяк зорієнтуватись: всі себе обопільно поборюють, оббріхують і годі в тім визна[чи]тись. Відси вислід – краще не встрявати в се партійне болото, а вчитись, – адже Україні, яка б вона не була, будуть потрібні учителі, урядники, лікарі й інженери, краще се їй приготувати, ніж тратити час на партійні суперечки. Дехто додає до сього по щирості, що молодь хоче відпочити й зібрати гадки по тім напруженні, яке їй прийшлось пережити.

Ходять і такі ще чутки, що молодь стоїть таки й під формальною пресією правих елементів, які загрожують застановленням підмог, відібранням паспортів і висилкою до Галичини студентів, замічених у комунізмі, і т. д.

Але я чув заяви на тих віденських зборах, що такої пресії нема, тому мушу приймати ті погляди й настрої, які висловляються серед молоді, за вияв її щирого переконання чи настрою, утвореного останніми подіями, а приготовленого всею її давнішою історією.

Мушу так само приймати за думки самої молоді те, що фігурує як її позитивна програма.

Партійності і взагалі політичній диференціації протиставляється заклик до однодушності, національної солідарності і дисципліни – до хвилі, аж буде здійснена спільна мета: Українська Держава. «Тоді в тій державі можемо собі сваритись, битись і що хоч робити, до того ж часу мусить бути одностайність і послух».

Але кому послух, се не договорюється звичайно. Дискусії, кінець кінцем, виявляють нібито повну незгоду молоді з політикою нинішніх урядів.

Таким чином ся ідеологія знов-таки сходить на гасло пасивності й мовчання, – мабуть, доти, поки з теперішнього хаосу не вийде якась національна, всіма признана власть і покличе всіх до діла і послуху.

В приклад ставиться національна однодушність чехів і поляків, котрі, мовляв, нею дійшли свого щастя: мають свою державу і можуть тепер у ній зводити партійні боротьби досхочу. Коли українці не доступили сього щастя, се показує їх політичну недозрілість – українців з Великої України передусім, бо звичайно виходить так, що Галичина впала через нещастя, а Велика Україна – через власну вину.

Трапляється при тім вислухати і старі метикування на тему природженої, расової нездібності українців до державного життя: коли за стільки віків вони не сотворили держави, то, видко, по природі до того не здібні. Одначе й ся природжена нездібність, в котрій, виходить, винні вже не українці, а природа чи Господь Бог, все-таки обертається в докір всім тим «неспокійним духам», які сіють незгоду і розбрат, «не будують, а руйнують» («що много легше», їдко додають різні досвідчені в будуванні дореволюційної України галицькі і буковинські гасителі духу).

Коли вірити, що наш нарід, чи інтелігенція, взагалі можуть вилічитись з сих хиб і «дозріти», се дозрівання, очевидно, мусить переходити якимись окремішними спеціально українськими дорогами, а не тими, якими дозрівали найбільш передові народи світу. Ті «дозрівали» напруженням політичних і соціальних, практичних і теоретичних інтересів, піднесенням активності й ініціативи, дорогою боротьби різних напрямів і потрясінь. Наш нарід має доходити до зрілості покорою, абстиненцією, пасивністю.

Я зібрав в одну в’язанку все те, чим оправдується або толкується нинішня пасивність і аполітизм, чи політичний занепад (прострація) молоді. Не моя вина, що ся в’язанка вийшла трохи засороката! Скорше, в ній ще не одного бракує, – але в кождім разі я нічого не приложив тут, лише висловив те, що доводилось чути як вияснення сього явища. І воно в сумі дає багаті матеріали до його зрозуміння – до вияснення психології нашої молоді в сей момент нашого життя. Молоді повторяю – переважно галицької, бо головно се вона зібрана в закордонних організаціях. Тому і дальша моя мова буде головно про неї і до неї.

Перше моє вражіння від сих сходин і дискусій з галицькою молоддю може видатися дивним, але я не буду критись і з тим, що може когось здивувати або не подобатись.

Вражіння таке: як же в грунті речі мало відмінилась ся молодь в сих останніх роках у порівнянні з тою, яку я знав в часах передвоєнних, яку я лишив у Львові, виїжджаючи на свої останні галицькі вакації!..

Такі грандіозні події перейшли перед нею і по ній, навіть з її діяльною участю. Світова війна й стрілецтво, плани окупації України й її перебудови під протекторатом центральних держав, праця по таборах воєннополонених і їх політичне виховування. Російська окупація Галичини, терор, в’язниці і заслання на Сибіру і в Туркестані. Бої за Галичину і наступи на Україну. Революція на Україні, початки Української Держави і війна з Москвою. Берестейська угода і німецько-австрійська окупація України. Гетьманщина і повстання України. Розпад Австрії і Західно-Українська Республіка. Влада Директорії і з’єдинення України, праця в її установах і війську. Війна з Польщею і польська окупація Галичини, ісход на Велику Україну, похід на Київ, угода з Денікіним, еміграція і Петлюрині угоди з Польщею. Польський терор, в’язниці і концентраційні табори. Польсько-петлюрівський похід на Україну і розлом галицького війська між поляками і большевиками. Совітський похід на Галичину і його крах.

Яка маса подій за сі сім літ, – грандіозних подій, які стрясли життям нашого народу, так як не стрясали вже кілька століть. Покликали його до життя, до активності, дали змогу рішати про себе, про свою долю. Малої частини всього сього вистало б на се, щоби вирити глибоку борозну в нашім житті, змінити його до непізнання. А в них усіх майже, в тій чи іншій формі, тою чи іншою своєю частиною брала діяльну участь галицька молодь, і то не в ролі простого матеріалу, чи виконавців чиїхось наказів, але часами і в ролі рішаючій, або провідній. Може вона сказати про себе дійсно quorum magna pars fui – була я великою частиною того!

В деяких моментах належала їй роля навіть рішаюча! Наприклад, січове стрілецтво. Воно, властиво, було головною опорою першої Української Республіки весь час її існування, в боротьбі за Київ, під час ісходу і перед німецьким переворотом (проголошенням гетьмана). Під його охороною була Центральна Рада весь час своєї державної ролі і, наприклад, такі події, як вхід німецького війська до Центральної Ради, ревізії й арешти в ній, проголошення гетьмана і фактична ліквідація Центральної Ради, – все се сталось так, як сталось, в залежності від того пасивного становища, яке займали тоді січові стрільці.

[В стрілецьких споминах читав я згадку про те, як саме під час фарсу гетьманського «вибору» відділ січових скорострілів під проводом пок[ійного] сот[ника] Черника переходив Софійською площею і що, властиво, від того, чи сей відділ перебив би сю фарсу, чи ні, залежала доля перевороту. Се одна з деталів сього моменту, коли від того, чи січові стрільці, одинока охорона Центральної Ради й її уряду, дадуть німцям перевести ліквідацію його, і заведення гетьманського режиму, залежала його доля.

Приміщення Центральної Ради було під охороною січових стрільців, які містились в забудуваннях сеї садиби і вхід німецького війська до Центральної Ради 28 квітня стався таким чином, що січові стрільці на жадання німецького командування зняли свої варти, не повідомивши ні президію Центр[альної] Ради, ні військові власті, і потім повернули сі варти назад, коли німці, після арештів і ревізій, вийшли з будинку Центр[альної] Ради і веліли, чи позволили січ[овим] стрільцям поставити варту наново.

Ліквідація Центральної] Ради сталась таким чином, що, на жадання німецького командування, січові стрільці опустили вночі з 26 на 30 квітня забудування Центр[альної] Ради і перейшли до касарень на Львівській улиці, а будинки Центр[альної] Ради зайняла гетьманська сторожа. Я не спиняюсь на подробицях, котрі ширше оповідаю в своїх споминах з історії Української революції, а хочу тільки нагадати, яке значіння мала тоді та чи інша позиція січового стрілецтва в розвою тодішніх подій. У мене лишились найкращі спомини про стрілецтво з тих часів; але особисті симпатії не звільняють від обов’язку історика.]

З другого боку, партизанська війна і локальні повстання українського селянства против німецько-гетьманського режиму перейшли у всенародне повстання лише з моментом переходу на бік повстання січових стрільців. Коротенький період влади Директорії в Києві при кінці грудня – на початках січня 1918 – 1919 р. був фактично добою військової диктатури січових стрільців, які хоч формально стояли на услугах Директорії, фактично самі рішали і давали напрям всій тодішній урядовій політиці: вони застановлялись над тим, чи дозволити Трудовому конгресові зійтись і радити, вони були всевластними хазяями Києва.

І пізніше були не раз подібні моменти в подіях на Великій Україні, не кажучи вже про Галичину, котрої боротьбу з Польщею виносила на своїх плечах головно молодша українська старшина, себто галицька молодь, записуючи своє ім’я в історії українського життя, але заразом приймаючи на себе й відповідальність за нього.

І от кажу, се мене вразило, що ся молодь, якій прийшлось пережити такі великі зміни, бути активним і відповідальним елементом в таких подіях, з тісних рамок студентського чи академічного галицького життя вийти на широкий світ, проміряти своїми ногами Велику Україну і Велику Росію, творити державу і організувати оборону, виступати в ролях відповідальних і ініціативних, приймаючи всю повноту одвічальності перед історією, перед світом, – вона в такій мірі зісталась «галицькою»!

Я, розуміється, не закриваю очей і на добрі сторони сього явища. Я завсіди високо цінив добрі сторони галицького життя, його органічність, силу традицій, енергію резистенції, витривалість в боротьбі за своє національне існування, виховані тяжкими умовами історичного життя сеї західної твердині нашої народності. Я всею душею і всім серцем бажаю, щоб усі цінні прикмети, виковані сею довговіковою боротьбою, працьовитість і витривалість в соціальній і політичній роботі, гаряче прив’язання до своєї країни і народу, його минувшини і традицій, заразом органічний нахил до заховання певного культурного мінімуму, певних цивілізованих форм, не затерлись, не розпорошились і далі в процесі всеукраїнської дифузії.

[Цитувавши інвективи Драгоманова на темні сторони галицького життя, нагадаю й його іронію над українцями, яким життя серед галичан здавалось незносним, тому що при сім «треба умиватись кождого дня, – що не всі українці вважають обов’язковим – і мати деяку шкільну виучку».]

Я хотів би, щоби галицький елемент, не тратячи їх, приладивсь до нових форм і новин життя, його чергових завдань і потреб, як в наших національних рамцях, так і в ширших світових перспективах, з котрими ми обов’язково мусимо рахуватись, закинувши всякі безнадійні «поползновения» вилучити наше національне життя з світового комплексу подій. І, власне, одною з основних умов сього приладження до нових обставин і вимог життя я уважаю облишення сеї теж традиційної пасивності, перехід від пасивної резистенції, якою визначалось галицьке життя дотепер, до активності й ініціативності, яких вимагає світовий хід подій від усіх, хто хоче йти з ним, а не бути зім’ятим, збитим, розтоптаним в великім пориві людства до нових цілей і нових форм життя.

В одній зі своїх статей згаданої книжки я навіть спеціально виясняв ті умови, під якими сформувались різниці психологічного і соціального типу галицького і великоукраїнського. Постійний відплив протягом довгих віків елементів більш енергійних, імпульсивних і непримиренних з Галичини на Схід, концентрування в Галичині елементів пасивних, які над усе цінили спокій і забезпечність, хоч би зв’язану з пониженням і всякими моральними недогодами, – впливав на се. («Наша політика», с. 58 і дд.)

«Се відбилось і на сучаснім житті», – писав я там. – «Галицьке життя вражає чоловіка з України своїм, так би сказати, – філістерським характером: дрібноміщанським прив’язанням до всякої хоч маленької матеріальної вигоди, страхом перед рискуванням, відразою просто фізичною для всякого жертвування інтересами моменту для якоїсь дальшої мети, навіть своєї власної, і так само для цілей чи справ публічних чи національних. Є карність національна, якої не знає інша Україна, є певне decorum [чеснота] національне, виховане віками оборони свого національного існування, і воно держить в своїй власті суспільність і чоловіка. Але заразом є непереможний нахил, якнайменше поступитися для сих національних вимог з свого матеріального добра, обійтися по можності язиком, викрутитися голосними фразами – і скінчити на них.

Я пам’ятаю, як ся напушиста фразеологія, що так відбивала від крайнього прив’язання на ділі до всього, що пахне заробітком чи кар’єрою, не раз прикро вражала мене, особливо в молодім поколінні галицькім, в молоді, – рівняючи її до молоді російської України, що визначалася в тих часах таким безмежним самопожертвуванням, таким щирим ідеалізмом, який не позволяв на йоту розійтися слову і ділу.

Особливо лягли мені важко на душу вражіння великої студентської сецесії 1901 р. Хвиля була рішуча, настрій був піднесений, молодь з пафосом заявляла про велику жертву, яку складає вона на національнім жертвеннику, йдучи на вигнання, зрікаючися всіх благ і вигод для національної справи. Говорила щиро, перейнята переконанням, що справді велику жертву приносить. І серед сих патетичних фраз, як справжній крик природи, з уст сеї самої молоді залунав поклик «до батьків»: Молодь зробила своє, вона зложила на жертвенник народу свою будучність, свої вигоди і кар’єру. Тепер ваша черга, батьки! Подбайте, щоби молодь не потерпіла ніякої шкоди від сеї жертви, не звихнула нею своєї будучності!

Батьки поставилися: зложено велику національну складку, і роздано стипендії всім сецесіоністам. Приложено всі старання, щоби ніхто не потерпів шкоди через сецесію, не стратив ні одного семестру через своє пожертвування. Се справді й було осягнено, завдяки щирому співчуттю суспільності. Се було гарно, се було б любо бачити, – якби, перше, – се не обезцінювало самої жертви, друге, – якби такий поклик не вийшов з кругів самої молоді, третє – якби в сім епізоді не просвічувало теж галицьке філістерство, сей крайній нахил до minimum’у звести всяку жертву, всякий матеріальний ущерб від ідейного виступу, від національної жертви: підстелити соломки під всякий сміливіший про око крок».

Коли я висловився в подібнім дусі й тепер на згаданих сходинах у Відні, характеризуючи галицьку молодь як «дітей своїх батьків», призвичаєних іти крученими, але безпечними стежками, не пускаючись напролом, на боротьбу, на риск, – се викликало живі протести. Мені нагадували акт Січинського, смерть Коцка, геройські діла останніх років. Нагадували протести молоді проти австрофільської політики «старших» і гасло «Самостійної України», видвигнене якраз молоддю против Габсбурзького сервілізму офіціальної галицької політики.

Але сі факти, добре мені відомі, не могли змінити мого погляду. Все, що було виїмком, тільки потверджувало правило. Виїмком був акт Січинського, який тим і зробив таке сильне вражіння, що чогось подібного ніхто не міг сподіватись на галицько-українськім грунті. Виїмковим явищем була проба оружної бійки за університет, в котрій упав Коцко. Такі події не витікали з громадського настрою, з колективного пориву, і тому не роздмухували нової енергії боротьби, не підіймали настрою, а навпаки, – кожен раз викликали ще сильнішу хвилю філістерства, яка старалась заглагоїти занадто різкий інцидент.

Як характеристично висловивсь один з галицьких політиків, – після атентату Січинського два роки галицької політики пішли на те, щоби відвернути від нього кару смерті за сей акт. А проба оружної бійки на університеті 1910 p., котру на взір російських революційних методів пробували защепити на галицькім грунті деякі емігранти з Великої України, мала той наслідок, що галицька молодь взагалі облишила активну боротьбу за університет і університетська справа перейшла в виключне розпорядження парламентської репрезентації, котра й повела її своїми всім звісними методами.

Сі методи з боку молоді ніколи не викликали скільки-небудь різкої опозиції. Включно до тих досить скромних і малопомітних представлень, на які молодь спромоглась в переддень упадку Австрії, – дійсно, в останній момент, коли вже і так всі нагоди були упущені, – рішившись звернути увагу парламентської репрезентації на невідповідність її «східно-тірольської політики». Гасло «Самостійна Україна» зіставалось ефектним словом, яке до нічого не обов’язувало і не впливало нітрохи на реальну політику, що точилась собі далі вигладженими лояльно-австрійськими коліями стільки ж активною ініціативою старших, стільки пасивним служальством молодих.

А ся резигнація, ся прострація, ся позиція «все бери, – мене лиши», на якій стала величезна більшість молоді в результаті своїх героїчних виступів, на котрі вона витягла себе в останніх моментах революції, сі філістерські настрої, котрі так щиро залунали в деяких промовах віденського студентства на сих сходинах Драгоманівської громади, чи вони самі вже не служили найяскравішим доказом того, що революційна активність 1918 – 1919 рр. проходила під моральним примусом подій, які несподівано впали на галицьке громадянство і його молодь і не знаменували нітрохи зміни її настроїв, її темпераменту?

Та легкість, з якою ся молодь відійшла «на спочинок», облишивши всяку революційну діяльність як справу чиюсь чужу, до неї не належну, і вернулась до старих гасел «не політикувати, а вчитись», засудила «партійність і соціалізм», як спокуси злих духів, «московські впливи», – заразом заявляючи, що вона, молодь, рішучо відділює себе від офіціальних керманичів галицької політики, рішучо осуджує і старе австрофільство, і галицький сепаратизм, і т. д. Хіба се не вимовна ілюстрація того, що всі великі бурхливі події останніх літ перекотились над нею, майже не змінивши її старої фізіономії?

По всіх переворотах, які стрясли життя нашого народу від краю до краю, чи не зісталась вона в величезній більшості і тепер «приклонницею блаженного спокою», котра бажає тільки одного – можливості довчитись, одержати диплом, посаду, дістати наставника, – хто би він не був, аби тільки забезпечив лад, аванс, доходи, можливість забезпечити себе і свою сім’ю?..

При тім, розуміється, «Самостійна Україна». Так, бажано, щоби весь сей «богоуставлений лад» виступав в українських формах, щоби се була «Українська Держава». Яка? Демократична, комуністична чи автократична? Монархія чи республіка? Речники молоді заявляють, що се, кінець кінцем, зовсім не важно, аби тільки була Українська Держава. Очевидно, – аби хтось її приніс, дав, октроював і поставив усіх перед довершеним фактом, щоби не треба було боротись, ділитись, сваритись між собою, щоби не було партійності, щоби не було дебат, які занапастили галицький фронт в 1919 р. Нехай се буде милостива Антанта, яка дала державу чехословакам, хорватам і словенам, нехай то буде Німеччина, нехай совітська Росія, – аби лише було кому стати на службу, виконувати поручения, сполучаючи патріотичний обов’язок з особистим забезпеченням…

Може, я не зрозумів сеї психології? Або, може, я карикатурую, може, висміваю?

В кождім разі я не маю того заміру. Я сам навіть готов жалувати, що справи не складаються так гладко, аби наше громадянство, і молодь в тім числі, могли прожити якийсь час, обмежуючись елементарними турботами нинішнього дня, полагодженням найпростіших потреб після страшної руїни, не ламаючи собі голови «проклятими питаннями», не спорячись, не ділячись по теоретичним різницям. Але не складається воно так і нічого тут не поможеш – ні плачем, ні жалями.

Стоїмо на розстайній дорозі, де треба рішучо вибирати: направо чи наліво йти – хоч би до тої самої «соборної самостійної України», котрої ніхто нам не має заміру піднести чи заоктроювати. А щоби вибрати путь, – треба вияснити перспективи, які чекають нас на однім і на другім шляху, – вияснити грунтовно, щоби, пустившись, уже не завертатись і не заскакувати по дорозі в протилежнім напрямі.

Тільки таким чином, без всяких скоків і рівночасних орієнтувань на всі боки, які так грунтовно нас скомпрометували без усякої користі для справи, зможемо дійти до чогось.

Стара галицька політична мудрість полягала в рецепті: переконати австрійські правительственні, а, властиво, двірські династичні круги в тім, що їм нема інтересу жертвувати українців полякам, бо українці можуть бути далеко певнішою «державною партією» (staatserhaltende Partei), як елемент далеко лояльніший для Австрії і династії, притім дуже «розважний», не склонний на ніякі переворотові ідеї, одним словом, по-свойому не менше, а навіть ще більше консервативний, ніж польський. Консервативній і клерикальній, але, мовляли, – політично непевній польській шляхті треба протиставити консервативний, клерикальний, але вповні лояльний український селянський елемент, і таку ж інтелігенцію, безмежно вірних «тирольців Сходу».

З сього погляду вважалось шкідливим всяке загравання соціалізмом чи націоналізмом, бо воно псувало «руську репутацію» й давало полякам зброю против українців – підставу для обвинувачення їх в анархізмі, атеїзмі, гайдамацтві і т. д. Елементи, скомпрометовані такими тенденціями, мусили «виелеміновуватись» з української суспільності, або принаймні спихатись на непомітні місця, напереді ж народу мали стояти «князі церкви» – найбільше приємний династії елемент і все те, що може рука в руку йти з ним.

Така практика твердо уставилась і протрималась до самої революції. Велика війна з сього становища також розглядалась як догідний момент, щоби засвідчити австрійський патріотизм і лояльність українського елементу. Гасло «Самостійної України» не тільки старшими, – в нім таки й неповинними, – але й тою самою молоддю, яка пишалась ним, як своєю власністю, було на практиці заступлене планом окупації сусідніх українських земель і сотворенням нових українських провінцій, в тій чи іншій формі, під властю австрійської династії. Задля сього планувались походи на Україну, відібрання від москалів Києва і т. д.

Вільно було собі при тім мріяти, що з того, кінець кінцем, винирне колись і «Самостійна Україна» – але потихо! Коли вибухла революція на Україні, не одному мріялось про те, як би то було добре, щоб Велика Україна прилучила до себе й Галичину, виторгувала її собі чи то в Берестю, чи при іншій оказії. Але галичани тим часом до того не мають бути причетні! Вони далі вірять в «звізду Габсбургів» – до останнього дня їх існування і ніякого сепаратизму не повинні виявляти.

На се були різні аргументи, в грунті речі різні варіанти старого і єдиного аргументу – що галицькі українці самі по собі заслабі, щоб виступати самостійно, стягати на себе які-небудь репресії і т. д. І так при всій лояльності українців поляки трохи не винищили їх під час евакуації 1914 р. Коли б українці справді виступили з якою-небудь державною самостійністю, – то, яка б не була там слаба Австрія, а поляки при її помочі ще б встигли знищити українців, що аж ну!

Вислідом сеї аргументації випробуваних політиків було те, що до останнього упадку Австрії тут абсолютно нічого не було зроблено для організації австрійської України, для перейняття в ній на себе правління, хоч би як автономної провінції. Чекалось – аж австрійський уряд сам то все задекретує, зорганізує, або принаймні – поручить українцям організувати. І в результаті в момент упадку Австрії вони опинились без усякого апарату, – який треба було творити від початку до кінця, віч-на-віч з своїм одвічним ворогом Польщею.

Тоді на місці самостійної акції прийшла орієнтація на нову зовнішню силу – Антанту, і вона зайняла місце Габсбургів. Але змінюючи зовнішню орієнтацію на 180°, політичні провідники думали, що внутрішні відносини повинні будуть зістатись без змін. Визволена Галичина уявлялась їм далі фрагментом старої Австрії, тільки націоналізованим з формального боку: з українською урядовою мовою, національними декораціями, може, легесенькими соціальними поправками (як парцеляція панських маєтків), – такими, щоб вони не захитали суспільного ладу. Бо соціальні відносини, соціальна єрархія, субординація і дисципліна вважались речами дорогоцінними і менше всього було бажаним щось стратити з них. Тому вся тактика і методи внутрішньої і зовнішньої політики мусили зістатись такі, як були за австрійських часів.

Тоді політична мудрість полягала не в розбудженні свого народу, але в хитрих способах позискання ласки й довір’я династії, котрі поручались «випробуваним провідникам». Суспільності рекомендувалось не перешкоджати і не знеохочувати її своєю контролею чи критикою, чи просто навіть – жаданнями явності і відповідальності сеї політики, і все робилось, щоби виховати сю суспільність в безмежнім довір’ї, послуху і пасивності супроти свого «національного правительства».

Нові обставини, ще більш серйозні і відповідальні, не зменшили, а ще більш обгострили сю тактику. Вся політика зосередилась знов-таки не на організації визволеної країни, не на розвитку в ній свідомості, самодіяльності і справності, але на заходах коло вхоплення за серце Антанти – і в інтересах сеї акції знов суспільності рекомендувалась всяка обережність, щоби не сполошити нових патронів.

До останньої хвилі велось політику, протилежну чеській, – тепер за поміччю одного salto mortale, обернення на 180° ступенів, ті самі політики надіялись запрягти Антанту до свого воза, так як вивозили нею свою справу чехи. Сподівалися злакомити її на старі прикмети «руського хлопа» – побожність, консервативність, працьовитість, прив’язання до власності, які, мовляли, роблять сього «хлопа» найкращим заборолом західної буржуазії перед «азійським соціалізмом», що насувається на неї з Російського Сходу, – незрівнянним гладіатором против большевизму.

Весь арсенал старих антитез великоросійського анархізму та комунізму і українського індивідуалізму був витягнений з сховків і видвигнений на доказ того, що ніхто не являється таким природженим, органічним ворогом комунізму і соціалізму, як селянин український, а особливо галицький, не зачеплений московською заразою. Приваблена тим Антанта мусила б кинути поляків, а взяти на свою службу галичан як найкращих протибольшевицьких драбантів. Але для сього треба було знов, як за старих часів, отрясатися з усіх і усього, що могло зіпсувати консервативну марку відродженої України та надії на неї серед реакційної Європи.

Я висловлююсь трохи драстичніше, ніж стилізувалось се в дипломатичних актах, – але так, власне, аргументувати справу було поручено галицькій делегації, висланій до Парижа: вияснити провідникам Антанти, що вони в своїх інтересах повинні підтримати й законсервувати Галицьку Республіку як свою передню сторожу против большевизму. І така тактика уряду вповні відповідала настроям і поглядам ширших кругів галицьких політиків.

Мав я на то свідоцтва. Переїздячи через Галичину в квітні 1919 р., мені довелось бути на екстреній нараді, скликаній галицьким урядом з приводу тривожних вістей, одержаних з Тернополя, що Червона армія перейшла границю, залога Тернополя не в силах їй протистати і комендант питає уряду, чи має далі держатись против чи, може, краще вивісити й собі червону корогву «радянської Галичини» й збрататися з Червоною армією. Се дало притоку до інтересної дискусії. Тимчасом як деякі соціал-демократи виступали за порозумінням з большевиками, один з провідників галицьких радикалів виголосив характеристичну промову, де доводив, що галичани повинні стояти до упаду проти большевизму в обороні західної культури, – хоч би довелось і полягти, а не йти на капітуляцію. Сеї нашої заслуги, – мовляв, – Антанта не забуде і, кінець кінцем, за неї нагородить.

Дискусія була обірвана, тому що наспіли звідомлення головного штабу про те, що ситуація зовсім не так розпучлива. Але ся провідна ідея, висловлена в отсій пам’ятній мені промові, зісталась, як бачимо, програмою нової політики: заслужити собі у Антанти, поставивши український нарід на сторожу її добра, як забороло против нових соціалістичних течій.

Старий докір на адресу українців, що вони взяли на себе добровільний обов’язок бути «жандармами чужого добра», – за браком свого власного, таким чином знову приходить на уста. Наш нарід, котрий не має що консервувати, крім своєї вікової неволі й упослідження, має бути підставою консерватизму!

Він, обрабований з усього добра, брутально видертого у нього всякими чужородцями і ренегатами, що поділили його потом зрошений грунт і зробили його парієм і наймитом на його рідній землі, – має бути сторожем сеї, украденої у нього власності!

Він, котрому тільки грунтовне знищення старого ладу, здобуваного на насильстві, може дати підстави якогось людського існування, – мусить бути сторожем сього старого ладу, против революції, яка одна в сю велику переломовую хвилю може принести йому визволення і можливість нового життя.

Справді, з-під дощу та під ринву попала наша стара політика!

І що наша молодь, яка зі скромно звиненим прапором самостійної України асистувала при всіх маніфестаціях українського служальства Габсбурзьким затіям, – чи справді не розуміє вона й тепер, яку ролю відіграє в своїй скромній нейтральній позі непротестуючого свідка теперішньої політики? Qui tacet consentire videtur. Не відмежовуючи себе нічим від маніфестацій сеї політики, вона мусить приймати на себе і поділяти відповідальність за її консеквенції.

Хоче вона сього? Справді, думає, що в великім конфлікті двох світів, старого буржуазно-імперіалістичного і нового трудово-соціалістичного, наш нарід повинен стати по стороні першого против другого, до загину боронити «добре набуте добро» західної буржуазії, служити заслоною її передових постів на сході, бути на послугах у сих довірників Антанти і «західної культури»: Польщі та Румунії, помогти їм устоятись против натиску революцій зі сходу і берегти їх надбання? Хоче своєю мовчазною асистенцією заховати від усяких нарушень і підозрінь ту офіціальну українську політику, яка провадиться в сім напрямі, та підтримати ту репутацію консерватизму і реакційності, яку кують для нашого народу свої й чужі?

Але тоді, я думаю, – вона, чи її більшість, чи якась частина, котра стоїть на таких позиціях, конче повинна мати відвагу ясно і виразно зазначити се становище. Менш усього молоді личить гіпокризія, хитре мовчання і ходження межи дощ, особливо в таких рішаючих часах. Воно, зрештою, не має жадної вартості і з політичного становища. Нарід, суспільність, партії, сусіди наші, кінець кінцем, мусять знати, з ким мають діло.

Німецька академічна молодь не криється з тим, що вона монархічна і реакційна. Німецьке робітництво, пролетаріат, круги радикально-демократичні се знають і шукають собі інших інтелігентських сил, стараються собі їх деінде сотворити. Щиро й одверто повинна заявити своє credo і та частина нашої молоді, яка стоїть на консервативних позиціях.

І так само сміло й щиро повинна відкрити своє лице та частина, яка думає, що не на услугах старому світові, феодалізмові і капіталізмові наш нарід може запевнити свою будучність, але в рядах революційного фронту.

Нейтральна позиція для нас в давній хвилі значить бути битим з обох сторін: з одної – за непевну реакційність, з другої – за непевну революційність. Значить бути трактованим з одної й другої сторони як елемент другорядний, як матеріал малоцінний, котрим жертвується без намислу, щоб осягнути щось певніше і тривкіше.

Ті, які думають, що вони щось виграють для себе чи для свого народу під нинішню хвилю такою нейтральною, двозначною, пасивною позицією, помиляються сильно. За неї хтось знов буде платити гірко, – як не вони самі, то хтось інший за них.

Примітки

Подається за першодруком у журналі: Наш стяг. Неперіодичний орган соціалістичної української молоді. Видання Спілки об’єднаних соціалістичних громад молоді ім. Драгоманова (Відень). – 1921. – Ч. 1. – Серпень. – С. 15 – 28. Підпис: Михайло Грушевський. Автограф (рукопис, оригінал) статті без останніх трьох абзаців (закінчується фразою «круги радикально-демократичні се знають і шукають собі інших інтелігентських») зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 210. – Арк. 1 – 50. Відгук на статтю під заголовком «Грушевський про політику галицьких націоналістів» зі значними витягами поданий у газеті: Народна воля (Скрентон). – 1921. – Ч. 109. – 20 вересня. – С. 2.

Перше число журналу «Наш стяг», де була опублікована стаття, видане за підтримки М.Грушевського, про що він писав 1 листопада 1921 р. до американського приятеля пастора В.Кузіва:

«Для драгоманівських громад добре було б, якби Ваш комітет постарав 25$ на мої руки – на покриттє 32 000 ав[стрійських] корон, що я позичив їй на виданнє № 1 «Нашого стяга» в серпні» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 8 зв.).

Публікація відразу викликала низку відгуків і пропозицій. Секретаріат Української соціал-демократичної партії у Львові в листі від 19 листопада 1921 р. висловив побажання видати статтю окремою брошурою, так як «вона тут в краю сьогодні потрібна і навіть дуже» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 553). У наступній кореспонденції від 2 січня 1922 р. лідери УСДП повідомляли про фінансові проблеми, які унеможливлювали це видання.

М.Грушевський мав намір підготувати й наступний «лист», про що свідчить і прикінцева заувага «Далі буде». Декілька разів повертався до задуму, зокрема, повідомляв про це в листі до К.Студинського від 2 травня 1923 p., розмірковуючи, чи подати наступну частину до львівського «Громадського голосу», чи випустити окремою брошурою (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 99).

За наступною кореспонденцією до К.Студинського від 4 серпня 1923 р. відомо, що «Громадський голос» погодився на публікацію. У зв’язку з цим постала проблема доопрацювання першої частини, адже «дуже змінилися обставини за 2 роки! І дуже знеохотили мене до публіцистики взагалі» (Там само. – С. 119). Найвірогідніше, намір продовжити «Листи до молоді» М.Грушевський так і не реалізував, як не була також опублікована перша частина праці окремою брошурою.

У листі автор наголошує на винятковій ролі української молоді, зокрема галицької, у суспільно-політичному житті. Цю публіцистичну працю М.Грушевський присвятив своїм учням: історику Іванові Джиджорі та літературознавцю Миколі Федюшці (Євшану). І.Джиджора помер 22 квітня 1919 р. від сухот (Хроніка НТШ. – Львів, 1920. – Ч. 63-64. – С. 54-56); М.Федюшка – 23 листопада 1919 р. від тифу (Шаповал М. Памяти погибших товаришів. М.Євшан (Замість некрольога) // Борітеся – Поборете! – Відень, 1920. – № 3. – С. 62 – 64).

У листі до В.Кузіва у 1922 р. М. Грушевський писав: «Війна забрала якраз найблизших «дітей по духу», котрих виховав в попередніх часах. Був то їв. Джиджора і Микола Федюшка-Євшан, найщиріші мої приятелі і найблизші духом ученики» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 272). Співпраця і взаємини учителя, М.Грушевського, і учня, І.Джиджори, детально освітлена у їхньому взаємному листуванні: Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2008. – Том 4: Листування Михайла Грушевського та Івана Джиджори / Упорядкування, коментарі, передмова С.Панькова, В.Пришляк.

…»Драгоманівської громади» у Відні… – громада постала 1921 р. з найстаршої студентської організації в еміграції – Віденської «Січі», «гуртувала симпатиків різних соціалістичних угрупувань». У 1922 р. її представники увійшли до складу президії Союзу «Голодним України». У листі до В.Кузіва від 25 серпня 1921 p. M, Грушевський так характеризував цю громадську інституцію:

««Драгоман. Громаді» я позичив трохи грошей з фондів Соціол. Інст., був би дуже рад, якби Ви щось для неї зібрали, щоб я міг покрити сю позичку. Хлопці щиро шукають дороги, не хочуть іти за большевиками сліпо, будучи соціалістами і навіть комуністами, – я вважаю, що в сій духовій роботі їм треба помагати. Все наше житє шукає нових доріг, і не можна вгадати, котра доведе до цілі, треба помагати всім, хто чесно, в бажанню добра народови шукає дороги» (Гирич І. Листи Михайла Грушевського до Василя Кузіва // Український історик. – 1995. – Ч. 1 – 4. – С. 194).

…в книжці «Наша політика» (1911) – передрук текстів, історія видання, яке поклало початок останнього конфлікту М.Грушевського в НТШ (1913 р.), та рефлексії на його вихід див.: Михайло Грушевський. Наша політика. Матеріяли до історії конфлікту в НТШ 1913 року / Упоряд. Л.Винар, Є.Пшеничний. – Нью-Йорк; Дрогобич, 2003; Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 251-324; 543-557.

Не скажу, щоб весь сей інцидент полишив в мені дуже приємні спомини…– свій стан після червневих зборів НТШ 1913 р., на яких була оприлюднена брошура «Перед загальними зборами Наукового товариства ім. Шевченка» з необгрунтованими звинуваченнями на адресу М.Грушевського, вчений образно-лаконічно змалював у листі від 18 (5) липня 1913 р. до свого учня І.Джиджори: «Я ще не зовсім вилизався, признаюсь» (Листування Михайла Грушевського. – Т. 4. – С. 266).

Те ж саме він писав і в листі до сестри Ганни:

«Я при моїй згризливій вдачі ще не вилизався від несподіванки, яка мене спіткала на Заг[альних] зборах тов[ариства] Шевченка. Скільки не повторюєш собі, що від клевета і предательства ніхто не забезпечений, все-таки занадто часто підходить під серце образа і сум від такої «образи». В першій хвилі я оцінював сей інцидент з того боку, що нарешті ще за життя знято з мене те робоче ярмо, яке я так нерозважно взяв на себе 19 літ тому назад і що тепер я буду хозяїном свого часу – а поки б мене не випхали отак, може, й до смерти не здолав відв’язатися, все жаліючи тої праці, котру закопав у сім «смітнику Європи», бодай був здоров. […]

Я кінець кінцем не хотів би, щоб все верталось до старого, та на се й нема великих надій; дуже непевне, чи удасться вибити з позицій теперішніх хазяїв, а навіть і в сім разі я не хотів би знову бути «слугою до всього» в Товаристві. Може, се ілюзія, реакція против зневіри – але мені хвилями здається, що тепер відкривається нова сторінка мого життя, більш інтересна» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – С. 152 – 153).

Звісно, найуразливішою обставиною конфлікту 1913 р. для М.Грушевського була поведінка його учнів, зокрема автора анонімних брошур С.Томашівського. З цього приводу під впливом і даної статті американський приятель вченого В.Кузів писав:

«Про відношення деяких Ваших «дітей» до Вас я чув раніше. Однак я був сеї думки, що Ви не багато звертаєте уваги на таку відплату. Така доля є пророків» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 576. – Арк. 80).

…подібні докори Драгоманова… – його остерігання перед «опортуністичним крутійством» галицької політики…– ширше цю тезу М.Грушевський розкриває у статті «Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства».

…«зрада галичан» на фронті й перехід до Денікіна… – див. коментар до «Листа від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 p.).

…перехід до большевиків…– в умовах спішного відступу з Правобережжя денікінців, з якими УГА в листопаді 1919 р. підписала сепаратну угоду, в Галицькій армії поширюються радянофільські тенденції. Напередодні нового 1920 р. Начальна Команда УГА залишила Вінницю і разом з добровольчими частинами відбула на Південь. У місті були залишені приблизно 9 тисяч хворих стрільців і пробільшовицьки налаштовані галицькі офіцери.

У пошуках компромісів для порятунку небоєздатного війська та «визволення Галичини від польських займанців» у другій половині грудня 1919 р. колегія галицьких офіцерів, непідконтрольна Начальній Команді УГА, увійшла в тісні зв’язки з головою підпільного Подільського губпарткому КП(б)У А.Хвилею. Був створений Революційний комітет УГА (так зв. «Вінницький ревком») у складі Г.Давида (голова), Н.Гірняка, М.Кураха, С.Шухевича, А.Музичка, В.Чайківського, М.Угрина-Безгрішного та ін.

Він підготував проект договору, за яким УГА мала розірвати союз з Денікіним і проголосити себе Червоною українською галицькою армією (ЧУГА). Після видужання хворих стрільців та проведення реорганізації ЧУГА вона мала увійти до Червоної армії як автономна військова організація. Один із пунктів договору виключав можливість використання ЧУГА проти військ УНР та українських повстанських загонів. Командування Червоної армії зобов’язувалося забезпечити ЧУГА харчами, ліками та зброєю.

Договір, підписаний 31 грудня 1919 р. Ревкомом УГА та місцевими представниками КП(б)У, УКП (боротьбистів) і лівих есерів, юридичного статусу не мав. Вінницьку угоду не схвалила Начальна команда УГА, не ратифікував її і радянський уряд у Харкові. Договір з більшовиками, як і з Денікіним, був укладений таємно та без відома і згоди маси вояцтва. Його оприлюднили на віче 1 січня 1920 р. у Вінниці для того, щоб задекларувати відданість новому союзникові.

…як вхід німецького війська до Центральної Ради… і фактична ліквідація Центральної Ради…– цей крок німецького військового командування на шляху зміни влади в Україні був спланований ще на початку квітня 1918 р.

23 квітня 1918 р. відбулася нарада послів Німеччини та Австро-Угорщини, уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких військ у Києві В.Гренера, яка ухвалила остаточне рішення про підготовку перевороту. Дебати щодо втручання німецького командування у внутрішні справи УНР, які тривали в Малій раді 27 – 28 квітня, перервали німецькі вояки. Близько пів на четверту дня 28 квітня 1918 р. до зали засідань УЦР увірвався німецький підрозділ з метою арешту окремих урядовців, звинувачених у причетності до викрадення впливового банкіра А.Доброго, який тісно співпрацював з німецькими партнерами.

Січові стрільці, які охороняли приміщення, не перешкодили цій акції. Німецькі солдати наказали підняти руки вгору (М.Грушевський не підкорився команді) та вчинили принизливий обшук. Роззброївши присутніх, їх переписували і по одному дозволяли залишити залу засідань. М.Грушевського, який на той час мешкав у будинку Центральної Ради, піддали домашньому арешту. Ця демонстрація німецької сили, як один з елементів плану Гренера щодо перевороту, була спрямована на деморалізацію членів Центральної Ради.

Наступного дня, 29 квітня, коли УЦР зібралася на своє останнє засідання, М.Грушевський доповів, що опівночі його відвідав полковник Ф.Штольценберг, якому він висловив рішучий протест у зв’язку з обшуками членів УЦР та вилученням паперів. Тим часом повернулася скерована до посла Німеччини А.Мумма делегація УЦР, яка мала повноваження заявити про готовність змінити уряд та переглянути земельний закон. Відповідь А.Мумма – «Zu spat!» («Пізно!») – остаточно визначила долю УЦР.

Детально див.: Гай-Нижник П. Державний переворот 29 квітня 1918 p.: причини та перебіг захоплення влади П.Скоропадським // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 132 – 164; Пиріг Р. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47 – 63; Україна: Хроніка XX століття. Довідкове видання. Рік 1918. – К., 2005. – С. 168-176.

Коротенький період влади Директорії в Києві при кінці грудня – на початках січня 1918 – 1919 р . був фактично добою військової диктатури січових стрільців…– цю тезу М.Грушевський повторює і в приватному листі від 9 липня 1923 р. до американського приятеля Е.Фариняка:

«Його взяв тепер в руки так званий генерал Коновалець, що був полковником У[країнських] Січов[их] Стрільців і воєнним (фактичним) диктатором у Київі за Винниченка і Петлюри (Директорії)» (Листи М.Грушевського до Е.Фариняка (1923 р.) / До друку приготував М.Антонович // Український історик. – 1977. – Ч. 1 – 2. – С. 125).

Подібні характеристики подають у своїх працях також В.Винниченко, П.Христюк, Є.Чикаленко та ін.

Сам же Є.Коновалець, якому до прибуття до Києва Директорії й військового командування УНР належала вся повнота влади в столиці як командиру Осадного корпусу, подає у своїх спогадах роз’яснення щодо перебігу подій від середини грудня 1918 р. до кінця січня 1919 р. та ролі в них січових стрільців. У них, зокрема, наголошував, що відсутність у лідерів Директорії чіткого та послідовного внутрішньополітичного курсу, наростаючий новий військовий конфлікт з більшовиками спонукали Стрілецьку раду виступити з пропозиціями щодо зміцнення державної влади шляхом встановлення військової диктатури:

«Отже, щоб покласти край псевдоколективному безголов’ю влади, Стрілецька рада запропонувала через д-ра Назарука Винниченкові переняти диктаторську владу та заявила йому, що січові стрільці підтримають його диктатуру, безоглядно йому підпорядкуються й будуть йому помагати в переведенні його політичної й соціяльної програми. Винниченко відмовився. Побачивши, що речник «большевицького курсу» в Директорії не має відваги принята повноту влади навіть при підтримці армії, – себто, не вірить в успіх свого «курсу», ми звернулися до людини, яка мала яскраву фірму ворога большевиків, до С.В.Петлюри, гадаючи таким робом остаточно зректися думки про можливість порозуміння з Совітами та з крайньою українською лівицею і рішитися на отверту війну з Росією при оголошенні військової диктатури.

Головний отаман не хотів теж брати на себе всієї відповідальності й тоді виринув третій проект т. з. тріумвірату, в якому мали взяти участь крім пок. С.Петлюри представники Стрілецької ради, я й полк. Андрій Мельник. Цю думку винесено на т. з. державну нараду в Києві 16 січня 1919 р. Одначе, коли на згаданій нараді почали висловлюватися присутні члени Директорії, уряду та різних партій, то зразу заговорив такий Вавилон поглядів, що представники Стрілецької ради побачили, що нічого не дасться зробити та що серед таких обставин катастрофа неминуча. Не очікуючи вже навіть дальшого ходу дискусії та висліду голосування, заявили вони, що знімають свою пропозицію» (Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Кучабський В., Безручко М.. Коновалець Є. Золоті ворота. Історія січових стрільців. 1917 – 1919. – Львів; Рочестер, 2004. – С. 290 – 291).

Дійсно, оцінюючи ситуацію в країні як критичну, представники січових стрільців на державній нараді в Києві 16 січня 1919 р. висловилися за встановлення в Україні військової диктатури, яка сприймалася як диктатура січових стрільців. Проте більшість учасників наради сприйняла цю пропозицію як авантюру і відкинула її.

…вони застановлялись над тим, чи дозволити Трудовому конгресові зійтись і радити, вони були всевластними хазяями Києва – про «диктатуру» січових стрільців та заміри «розігнати» Трудовий конгрес згадує у своїх щоденникових нотатках за 17 січня 1919 р. і Є.Чикаленко:

«Через два дні має зібратись «Трудовий конгрес», який по всім даним буде большевицьким по настрою. Кажуть, що військове командування наміряється, в такому разі, розігнати конгрес і оголосить військову диктатуру, але це, очевидно, не заспокоїть мас, а швидче прискорить прихід московських большевиків і січовикам доведеться з боєм одходити до Галичини» (Чикаленко Є. Щоденник (1918 – 1919). – К., 2004. – С. 206).

Причини таких намірів пояснював В.Винниченко:

«Отамани без церемоній, майже отверто радились і між собою й з членами Уряду, що робити їм, отаманам, з Трудовим конгресом, коли він виявиться лівим або схоче висловитись проти самостійності України: розігнати його, чи виловити з його найлівіших, а останнім пригрозити, щоб не були лівими?» (В.Винниченко. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Ч. III. – С. 234).

За спогадами одного з січових стрільців, О.Назарука, саме чутки про те, що Трудовий конгрес може схилитися до співпраці з більшовицькою Росією, підштовшували їх до рішення розігнати цей форум:

«Як опісля показалося, були це неправдиві вісті. Але пустити між січових стрільців вістку, що щось загрожує самостійності Української держави, значило все одно, що кинути бомбу між ними. Зараз зібралася Стрілецька рада, на яку покликано й мене. Та й вирішила – розігнати Трудовий конгрес, як тільки покажеться, що вістки ці правдиві» (цит. за:. Ковальчук М. На чолі Січових стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917 – 1921 рр. – К., 2010. – С. 81).

Є.Коновалець, якого на той час не було в Києві, підсумовуючи, писав:

«Вістки про бажання чи навіть постанову січових стрільців знасилувати волю народу, висловлювану його представниками на Конгресі, який скликала законна державна влада, є легендою, що зродилася з провокаційних наклепів ворогів січового стрілецтва» (Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота… – С. 298).

Зрозуміло, що М.Грушевському навіть такі гіпотетичні наміри залишили неприємний слід у пам’яті.

В стрілецьких споминах читав я згадку про те, як саме під час фарсу гетьманського «вибору» відділ січових скорострілів… перебив би сю фарсу, чи ні, залежала доля перевороту – однозначно встановити, на які спомини посилається М.Грушевський, на сьогодні не вдалося.

В опублікованих на час написання цього листа М.Грушевського спогадах чи нарисах про січових стрільців подібну версію подає В.Кучабський (В.К. Січові Стрільці (їх історія й характер). Нарис // Вперед (Львів). – 1920. – Ч. 65. – 19 марта. – С. 3-4; Ч. 66. – 20 марта. – С. 3-5; Ч. 67. – 21 марта. – С. 3-4). Як безпосередній учасник подій 28 – 29 квітня 1918 p., В.Кучабський висловлює лише гіпотетичну думку про можливий поворот ситуації, що склався на той час:

«Німецькі сили в самому Київі можна було рахувати на 30 000 люда при сильній артилерії. Але, не вважаючи на таку чисельну перевагу – стрільці ні на один мент не вагалися би вдатися в бій, тим більше, що у вуличних боротьбах грає головну ролю не скількість, а якість вояків. Коли взяти під увагу незвичайне психічне напруження, у якому були тоді стрільці і справді нечуваний бойовий запал, який каже надіятися, що стрільці боролися би тоді безумно – та, коли добре оцінити збройну піддержку стрільцям з боку населення, яке звернуло на них свої очі, як на одиноких оборонців революції й демократизму, – то можна припустити, що під час самого перевороту і в найближчий день за ним, стрільці були б майже без сумніву зліквідували гетьманський переворот і викинули німців з Києва» (В.К. Січові стрільці… – Ч. 65. – 19 марта. – С. 4).

Про замір зірвати церемонію помазання П.Скоропадського на гетьмана, застосувавши артилерію, згадує і Р.Дашкевич:

«По полудні [29 квітня] на Софійську площу, до якої прилягав Михайлівський монастир, почали приходити люди із цирку. Сот. Дашкевич повідомив про це команду полку. Начальник штабу полк. Мельник питав, чи батарея може розігнати людей, які збиралися під пам’ятником Б.Хмельницького. […]

Команда полку СС не могла на власну руку рішитися, що робити. Це був полк, чекав також на накази, а тих наказів не було, бо не було кому ті накази давати. […] На Софійський майдан вийшла процесія із Софійського Собору. У цей час в’їхала на Софійський майдан кулеметна сотня під командою сот. Черника, яка дістала наказ переїхати з казарм при вул. Львівській до казарм при вул. Терещенка, де містився штаб полку. Сотня переїхала біля зібраних людей під пам’ятником Б.Хмельницького, а дві двоколки з кулеметами повернули до Михайлівського монастиря, де була батарея. Відбулося все спокійно.

На майдані відбувся молебень, а далі люди почали розходитися. Ген. Скоропадського проголошено гетьманом. Безперечно, що батарея могла б розігнати ціле те зібрання під пам’ятником Б.Хмельницького, але це не змінило б ситуації. За гетьманом Скоропадським стояло німецьке командування. У Києві було зібрано на цей час біля 30.000 німецького війська, з яким тих 3.000 січових стрільців не могли мірятися» (Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. – Нью-Йорк, 1965. – С. 45 – 46).

З цими спогадами Р.Дашкевича, які під псевдо Р.Дивний виходили у Відні у 1920 р. та 1921 р., так само міг бути знайомий М.Грушевський на час написання цієї статті.

Найвірогідніше, відповіддю на «закид» М.Грушевського в «Листах до молоді» та окремі мемуари стали пізніші спогади Є.Коновальця «Причинки до історії української революції» (Прага, 1928). У «Передмові до видання з 1928 р.» Є.Коновалець писав:

«Довкола подій з-перед ледве кількох літ починає творитися легенда й поодинокі випадки з того часу є вже тепер окутані такою густою сіткою переказів, що за нею гине сам історичний випадок. […]

Нав’язуватиму свої спомини до закидів проти січових стрільців, що грозять закорінитись у громадянській думці сьогочасного громадянства та перейти до історії» (Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Видання 2-ге. – Б.м.: Накладом Проводу Українських націоналістів, 1948. – С. 3).

У самих спогадах він наголошував, що саме розгубленість керівництва Центральної Ради спричинила повну дезорганізацію стрілецтва, що мало фатальні наслідки в день державного перевороту:

«Того ж самого дня [29 квітня] для зміцнення сторожі біля Центральної Ради завізвано з касарні при Львівській вулиці сотню скорострілів, якою командував бл. п. сотник Черник. Як відомо, сотник Черник переходив з 12-ма скорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани. Лише безоглядна військова дисципліна сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано явитися перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан.

Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо німці не були би встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям. Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихсь ширших директив» (цит. за: Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота… – С. 268 – 269).

Про дійсні плани німецького командування – розігнати УЦР та ліквідувати УНР – попереджував М.Грушевського під час особистої зустрічі і О.Скоропис-Йолтуховський. Проте голова УЦР не прислухався до них осторог, відповівши: «Побачим, що нам історія покаже!» (Чикаленко Є. Щоденник (1918 – 1919). – С. 54-55).

Се одна з деталів сього моменту, коли від того, чи січові стрільці… дадуть німцям перевести ліквідацію його, і заведення гетьманського режиму, залежала його доля – цей висновок М.Грушевського позбавлений об’єктивності, а детальна реконструкція подій 28 – 30 квітня 1918 р. до певної міри спростовує його.

Спираючись на спогади учасників тих подій, які так само носять суб’єктивний характер, та інші історичні джерела, сучасні дослідники стверджують, що керівництву УЦР та урядовцям УНР було відомо не лише про підготовку перевороту, але і його точну дату. Спогади Є.Коновальця засвідчують, що Стрілецька рада ще за два тижні до перевороту мала відомості про план повалення Центральної Ради. Спроба поінформувати про це керівництво УЦР (І.Лизанівського, М.Чечеля, М.Шрага) не дала жодних наслідків, і січові стрільці не отримали будь-яких вказівок з цього приводу.

За кілька день, стурбований цією бездіяльністю командир полку УСС Є.Коновалець особисто повідомив М.Грушевського про підготовку перевороту, на що голова УЦР відповів, що

«нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому командуванні й говорив з представником німецького командування полковником Штольценбергом, та що він має певні відомості, що Центральній Раді рішуче нічого не грозить. Лише ця виразна й категорична заява голови Центральної Ради була причиною, що напад німців на будинок Центральної Ради (28 квітня) заскочив нас неприготованими.

Проф. Грушевський користувався тоді таким авторитетом у нас, що після його заяви ми закинули думку зміцнити охорону Центральної Ради та поставили, як звичайно, лише почесні стійки. Вістка про заняття Центральної Ради відділом німецького війська й про скандальне поведения того відділу з членами Центральної Ради, а зокрема з проф. Грушевським, якому молодий комендант казав тримати довший час «руки вверх», – дійшла до нас саме під час засідання Стрілецької ради. Наслідком її було, що в касарнях січових стрільців оголошено воєнне поготівля» (Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання. 1917 – 1967. – Чікаго, 1969. – С. 405 – 406).

Див. також.: Гай-Нижник П. Державний переворот 29 квітня 1918 p.: причини та перебіг захоплення влади П.Скоропадським // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 160 – 164; Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917 – 1920 років: організація та правові засади діяльності. – К., 2002. – С. 33 – 46; Ковальчук М. На чолі Січових стрільців… – С. 45 – 49; Хома І.Я. Військова та громадсько-політична діяльність 1-го полку Січових Стрільців (березень – квітень 1918 р.) // Держава і армія. – Львів, 2011. – С. 90 – 96.

Ліквідація Центр[альної] Ради сталась таким чином, що, на жадання німецького командування, січові стрільці… перейшли до касарень на Львівській улиці, а будинки Цетр[альної] Ради зайняла гетьманська сторожа – 29 квітня відбулося останнє засідання Центральної Ради під посиленою охороною січових стрільців, які організували оборону будинку УЦР й очікували відповідних наказів. В газеті «Киевская мысль» так описували ці дії січових стрільців:

«З 4 год. дня до будинку Центральної Ради з’явились стійки [караули] січових стрільців. Поступово стійки посилювались. Біля під’їзду Ради були встановлені кулемети. Згодом увесь квартал Центральної Ради був оточений січовими стрільцями. Прохід через Володимирську вулицю був заборонений. На розі Фундуклеївської та Володимирської вул. та на інших перехрестях цього кварталу виставлені були кулемети» (цит. за.: Довбня В. Січові стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917 – 1920 років… – С. 39).

У той же день внаслідок державного перевороту гетьманом України був обраний П.Скоропадський. Командування та особистий склад стрілецького полку не отримали жодних розпоряджень, що не дозволило їм вжити надзвичайних запобіжних заходів для попередження перевороту. Зосереджені у Києві німецькі військові сили багатократно перевищували січових стрільців, тому об’єктивно надій на успішну ліквідацію перевороту не було.

Гетьман П.Скоропадський на особистій зустрічі запропонував Є.Коновальцю, щоб січові стрільці перейшли в його службу. Після розмови з гетьманом Є.Коновалець відразу провів переговори й з німецьким командуванням, яке поставило ультиматум: або беззастережне визнання Гетьмана Скоропадського, або роззброєння. Після цих переговорів приблизно о 24 год. з 29 на 30 квітня начальник штабу 1-го полку УСС А.Мельник віддав наказ зняти стрілецьку охорону з будинку Центральної Ради та перейти до розміщених на передмісті Луцьких казарм.

Під охорону взяли голову УЦР. 30 квітня Є.Коновалець зібрав Раду старшин, участь у якій взяв і М.Грушевський, на якій переважною більшістю голосів було вирішено скласти зброю і розпустити полк. Відразу після завершення засідання Є.Коновалець відбув зустріч з німецьким військовим командуванням, на якій поінформував про умови роззброєння і поставив вимогу гарантувати недоторканність М.Грушевському. Роззброєння було проведене 30 квітня 1918 р. (Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917 – 1920 років… – С. 33 – 46; Хома І.Я. Військова та громадсько-політична діяльність 1-го полку Січових Стрільців… – С. 90 – 96).

…котрі ширше оповідаю в своїх споминах з історії Української революції… – друга частина «Споминів» М.Грушевського, опублікована С.Білоконем за автографом (Київ. – 1989. – № 8 – 11), охоплює період від переїзду історика з Казані до Москви у вересні 1916 р. до вересня 1917 р.

На першому аркуші тексту цієї частини вгорі праворуч нотатка автора:

«В Ішлі, 12.1.1922 я зачав се писати на бажання Маринці. На випадок друку треба дати провірити по інших матеріалах і викинути, що, може, ще не надається до друку» (Грушевський М. Спомини. Частина II / Публікація та примітки С.Білоконя // Київ. – 1989. – № 8. – С. 146 (примітка 1)).

Ця згадка в «Листах до молоді» надзвичайно важлива до історії написання «Споминів», що відтворюють добу Української Центральної Ради. Вона свідчить, що задум зафіксувати в мемуарах події УЦР виник у вченого раніше (щонайменше на час написання «Листів» влітку 1921 p.), аніж він зміг розпочати його реалізацію, і, звісно, «оповідаю» у даному випадку слід сприймати як намір. Це підтверджується і пізнішими відомостями з листа Михайла Грушевського до Олександра Олеся від 23 січня 1923 p.:

«Хотілось сповнити свій старий замір – написати свої спомини про ті 14 місяців, котрих кращих і трагічнійших, мабуть не було і не буде в життю нашого народу» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – С. 244).

Незаперечними свідченнями щодо часу написання спогадів про добу УЦР є помітки автора в тексті другої частини, зроблені після опису пожежі у вагоні, в якому він на початку березня 1917 р. прибув до Києва: «С. 77 – 100 написані в Китаїві, 14 – 16.VIII.924», «29.VIII.926» та «Китаїв, 1926.20.X» (див.: Білокінь С. Видання «Споминів» М.Грушевського: історія рукопису та видання // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 2010. – Вип. 15. – С. 697 – 714).

Отже, основна частина спогадів про добу УЦР була написана впродовж 1924 – 1926 рр., хоча їх план-начерк вчений зробив раніше у своїй статті «З недавнього минулого», опублікованій на початку 1922 р. у львівському тижневику «Письмо з Просвіти».

В одній зі своїх статей згаданої книжки… – йдеться про статтю «Малі діла», з якої М.Грушевський цитує наступні три абзаци («Се відбилось […]» / «Я пам’ятаю[…]»/ «Батьки поставилися […]») (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 288-289).

…акт Січинського… – йдеться про студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. під час аудієнції вбив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Цій події М.Грушевський присвятив статтю «Кров» (Там само. – С. 363 – 367; 571 – 573).

…смерть Коцка… – кульмінаційним пунктом боротьби за самостійний український університет у Львові, клич до якої М.Грушевський кинув ще 1897 р. своєю статтею в «Ділі» «Добиваймося свого університету!», став 1910 р. 1 липня на нелегально скликаному віче українських студентів у результаті сутички з польськими студентами та поліцією був смертельно поранений і того ж дня помер у крайовому шпиталі Адам Коцко. На похороні, що відбувся 5 липня на Личаківському кладовищі, М.Грушевський виступив з прощальним словом, а невдовзі – з публіцистичною статтею «Над свіжою могилою» (Там само. – С. 412-413; 593-594).

…і гасло «Самостійної України»… – йдеться про протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами – представниками створеної у Львові в жовтні 1890 р. Русько-української радикальної партії. Перемогою «молодих» стало внесення в партійну програму радикалів постулату політичної самостійності України, обгрунтованого у праці Юліана Бачинського «Україна irredenta» (1895) (див.: Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. – Львів, 1991. – Т. 222: Праці історико-філософської секції. – С. 71 – 110). Див. також коментар до статті «Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства».

…так, власне, аргументувати справу було поручено галицькій делегації, висланій до Парижа… – див. коментар до «Листа від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 p.). З новітніх публікацій, які детально розкривають цей сюжет, див.: Дацьків І. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. // УІЖ. – 2008. – № 5. – С. 121 – 137.

Переїздячи черев Галичину в квітні 1919 р. – 31 березня 1919 р. М.Грушевський виїхав з Кам’янця-Подільського на конференцію II Інтернаціоналу в делегації від партії українських соціалістів-революціонерів. За декілька днів він дістався Станіславова, «пробувши два тижні в новій Галичині» (до 15 квітня 1919 p.). Перед від’їздом подав до місцевої газети «Нове життя» статтю «Привіт», опубліковану 17 квітня 1919 р. 18 квітня 1919 р. історик прибув до Праги (див. статті «Привіт» та «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» та коментарі до них).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 288 – 302.