Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1894 – 1900 рр. / Добиваймося свого університету

Добиваймося свого університету

Михайло Грушевський

Звиш двадцятимільйоновий українсько-руський нарід, третій нарід у Слов’янщині, не має ні одного університету!

Три університети на Україні російській, розуміється, цілком російські; в них не лиш нема ні одної катедри з українською мовою викладовою, але й українська мова і література не студіюються, українська історія входить в круг російської.

Але не багато ліпше стоїть справа в конституційній Австрії. В Галичині русини слухають університетських викладів польських, на Буковині – німецьких, на Угорщині – мадярських. Тих кількох руських катедр, що в дійсності обсаджені у Львові та Чернівцях, нема що й рахувати.

А тим часом артикул XIX конституції з 1867 року признає рівноправність усіх мов у школі й уважає доконечним, аби кождий нарід мав можливість побирати освіту в своїй власній мові, не бувши примушеним учитись іншої краєвої мови!..

Від часу написання тих слів проминуло тридцять літ, але руський нарід не дістав тої можливості.

Може би хто толкував, що се запоручення конституції не дотикається вищої освіти, бо «вищу науку кождому вільно побирати або не побирати», але ж конституція не говорить лише про обов’язкову нижчу освіту, а взагалі про освіту, не ріжнячи вищої від нижчої, – і коли тепер бодай частина русинів має можливість побирати науку (необов’язково) в середній школі в рідній мові, то не знати, чому би ся можливість мала уриватись на порозі вищої школи?!

Може би знов хто хотів аргументувати тим, що кожда мова для свого припущення на університет мусить бути приготованою (як сей, так і повищий аргумент против розширення прав руської мови на університеті були висловлені в недавній «Історії Львівського університету» в II томі на стор. 21), але хто ж би мав відвагу відмовляти сього приготування руській мові, тепер, при існуванні всякого роду спеціальних наукових видавництв у руській літературі?

Розвій і діяльність Наукового товариства імені Шевченка дає найліпше свідоцтво, що руський нарід дійшов уже до того степеня духової доспілості, коли наукова робота на рідній мові стає доконечною потребою, і – при всіх трудностях, у обставинах незвичайно неприхильних, при засобах нечувано малих – згадане товариство розвиває сю роботу з несогіршим успіхом. Розпочавши при загальнім скептицизмі свою наукову діяльність в 1892 році виданням першого тому «Записок», товариство в минулім році видало десять томів наукових видавництв, а сього року, судячи після опублікованого бюджету, число їх має збільшитися ще на кілька томів [в останніх роках виходило по 16 томів наукових публікацій]. А прихильна оцінка сих видань в наукових сферах свідчить, що розвій се не лише квантитативний, але й квалітативний.

Отже, потреба руської суспільності і можливість наукової роботи в своїй мові доведена вже самими фактами.

Автори конституції з 1867 року мусили добре розуміти, яке чуття національного пониження, упослідження, глибокої кривди своєму народові обіймає кождого, коли він бачить свою рідну мову викиненою зі школи – якої-небудь: чи нижчої, чи вищої. Таке чуття мусить обійняти кождого русина на порозі університету. Виключення руської мови з вищих шкіл (тих кількох руських катедр, кажемо, нема що й рахувати) рівняється признанню руського народу за якийсь нижчий, некультурний, нездібний до розвою вищої науки. Наука – сей верх культурного життя кождого народу – не для нього! Його мова лише «для домашнього уживання»! Для вищих духових потреб він мусить послугуватись чужою…

Але тут не кінчиться на самім гіркім почутті кривди й упослідження. Не кажемо вже, що цілком інакше мусять іти наукові студії на університеті в своїй і чужій мові та що цілком інші відносини – духового споріднення, добродійного особистого впливу – витворюються між слухачем і «своїм» професором, – се річ кождому зрозуміла. Кождий знає, хто чув про педагогію, яке значіння в научанні має рідна мова, тож не будемо над тим розводитись. Але звернемо увагу на те, що університет – се не лише школа, але фактично – і наукова інституція, що дає можливість кільком соткам людей, а в найгіршім разі – кільком десяткам свобідно віддаватись вищим духовим інтересам, науковим студіям, не дбаючи про хліб насущний, а навіть вкладає на них моральний обов’язок розвивати науку. Університет здобуває стипендії для визначніших своїх вихованців, має можливість уміщати їх у своїх ріжних інститутах, забезпечуючи їм спромогу вести дальше свої наукові студії, і вкінці – в виді катедр і інших посад – дає можливість спеціалізуватися в ріжних кругах наукової роботи.

Се річ дуже важна! Університет може становити собою цілу армію в культурнім поході народу, а яку вагу має наукова робота в загальнім культурнім житті народу, того, чей, не потрібно широко доказувати. Нарід доперва тоді почуває себе культурно самостійним, коли може головніші свої культурні потреби задоволити в своїй літературі, і лише з розвоєм наукової літератури, сього верха культурного розвою, в рідній мові кінчиться для суспільності залежність від чужої культури.

Не бракує й нам ані вдачі, ані охоти до наукової роботи.

Де ж діваються наші таланти? Русини на ріжних університетах становлять несогірший елемент між академічним контингентом, займають визначні позиції по ріжних академічних семінаріях, вправах і т.д., але, покінчивши університет, русин академік не має можливості дальше вести свої наукові студії, біда жене його в який глухий кут на суплентуру або на адвокатську практику – і скінчилась наукова робота, суспільність утратила наукову силу.

Теперішній тяжкий стан нашої культурної роботи залежить в дуже значній мірі від браку наукових інституцій і університетів українсько-руських. Тяжка кривда діється культурному життю, духовим потребам руського народу через брак руських університетів. Не о хлібі єдинім живе чоловік – духові інтереси також печуть суспільність, як і економічні, правні і т.ін. Коли ж задоволення їх обіцяно руському народові основними законами держави, коли організація середнього шкільництва і ціле культурне життя русинів ставить націоналізацію вищої освіти і утворення наукових інституцій руських на порядку дневнім, то обов’язок кождого – і тих прав руського народу допоминатися!

Треба признати, що й само австрійське правительство відчувало потребу русинів у націоналізації вищої освіти і мало охоту піти назустріч сій потребі. Націоналізуючи Краківський університет в інтересах поляків, правительство австрійське, очевидно, призначало Львівський університет для русинів. Дня 4 лютого 1861 р. запроваджено, хоч з певними обмеженнями, польську мову викладову в Краківськім університеті, а вже 23 марта 1862 p. цісарською постановою заведено на правничім виділі Львівського університету дві надзвичайні катедри з руською викладовою мовою для предметів, що входять в круг теоретичного державного судового іспиту.

Міністерський рескрипт мотивує се «наміром дати руській мові на правничім виділі відповідне поле для наукового розвою і вироблення, а заразом вдоволити практичній потребі». Міністерство, в інтересах сих катедр, перестерігало університет, аби уважав на наукову кваліфікацію кандидатів, і радило: наперед приготувати з молодих сил суплентів і доцентів, а з огляду, що професорська колегія не знала руської мови, додавало їй до сього людей з-поза виділу, між ними і професора руської мови й літератури. Однак, аби скорше ввести в життя сі катедри, міністерство не здержувалося формальностями і вже восени 1862 року іменувало д-ра Лопушанського, конципієнта прокураторії скарбу, суплентом для цивільного процесу, а д-ра Сроковського, практиканта прокураторії скарбу, суплентом до карного права й процесу, звільнивши їх телеграфічно від предложення наукових розвідок. Але коли потому зголосився кандидат для цивільного права, то міністерство (1864 р.) заявило свою прихильність до утворення третьої руської правничої катедри (в плані воно мало, очевидно, розширити руські виклади не лише на цивільне, але й на торговельне і векселеве право), але зажадало наукової розвідки – і кандидат потому вже не зголошувався.

Сей брак відповідних кандидатів, розуміється, виставляє дуже сумне свідоцтво тодішній місцевій руській інтелігенції, однак він не повинен нас дивувати. Досить пригадати собі історію обсадження катедри польської мови й літератури на сім же університеті, щоб зрозуміти тут вплив неприхильних культурному розвоєві обставин, а не якусь непридатність руської мови до університетських викладів або що-будь інше. Ся історія першої польської катедри в Львівськім університеті така цікава для порівняння, що варто її пригадати (з «Історії Львівського університету», виданої сим університетом в 1894 році, звідки витягнули ми і вищенаведені дати про заснування руських катедр).

Коли 1817 року цісар Франц заснував катедру польської мови й літератури, намісництво оголосило конкурс і поновляло його з року на рік, але кандидати не зголошувалися. Аж 1822 року намісництво скликало осібну комісію і припоручило їй постаратись, аби справа була скорше полагоджена, і потім до конкурсу приступили: доктор прав Мадурович, колишній ад’юнкт філософічного виділу, практикант прокураторії скарбу Янушкевич, практикант намісництва Малецький, директор театру Камінський, віденський слухач прав Швайцер, учитель нормальної школи Михалевич, професор ліцею в Ґраці Турна і військовий капелан Бачинський. Катедру дістав Михалевич – «чоловік з доброю охотою, але середніх здібностей і невеликої ерудиції [Іст[орія] Льв[івського] унів[ерситету], І, 243].

Як бачимо, не ліпше тоді стояли поляки, як в 1860-х роках русини! Галицькі поляки від того часу до 1860-х pp. встигли підрости культурно, бо стояли в ліпших умовах, передовсім матеріально.

На жаль, австрійське правительство, показуючи охоту до піднесення руської науки, обмежилось лише порадою, даною німецькій професорській колегії Львівського університету: постаратись про наукове приготування молодих сил з русинів – само ж тим не зайнялося, а русини в тодішніх своїх обставинах власне потребували такої помочі від правительства, бо серед тисячних трудностей своїми власними силами занадто повільно поступали дорогою культурного розвою.

Утворивши з власної ініціативи руські катедри та припильнувавши обсадження їх, міністерство дозволило русинам складати судовий іспит руською мовою з тих предметів, які слухали вони по-руськи. Показано, отже, всяку охоту розширити права руської мови на університеті. Се ще виразніше показується з того становища, яке на самім початку зайняло міністерство щодо змагань поляків – осягнути на Львівськім університеті бодай те, що вже осягнули були русини. Коли 1863 року адвокат Чемеринський [просив] vеnіаm dосеndі з австрійського цивільного права по-польськи, міністерство не позволило, а позволивши проф. Зєльонацькому подавати польську правничу термінологію в своїх викладах, застереглося, аби се ні в чім не нарушало німецької мови як викладової.

Аж 1866 року дозволило міністерство тому ж професорові, окрім своїх головних викладів, мати спеціальні курси по-польськи, але екзаменувати по-польськи не позволило. Своє становище щодо польщини в Львівськім університеті міністерство виразно зазначило у відповіді 1869 року на ухвали галицького сойму про полонізацію Львівського університету, заявивши, що удержування двох польських університетів у краї не є обов’язком держави.

Але тимчасом як русини так слабо користали з охоти правительства розширяти права руської мови в університеті, польська суспільність почала з усіх боків натискати за полонізацією. Вже 1866 року намісник Ґолуховський пише до ректора, звертаючи його увагу на жадання «краю», аби польська мова викладова була запроваджена в університеті, і жадаючи на початок запровадження її для предметів, що входять в склад судового іспиту, бо розпорядження з 1862 року про руські катедри, «видане лише в інтересах руської мови, польська людність уважає і з болем відчуває як обмеження прав польської мови і відсунення її на другий план».

Намісник, отже, взивав університет до утворення двох або трьох надзвичайних катедр, за прикладом, очевидно, катедр руських. Під сим натиском намісництва німецька правнича професорська колегія зайняла посереднє становище: вона не признавала доконечним запровадження польських викладів, але в разі утворення польських катедр зажадала, аби при обсадженні сих катедр уважано пильно на наукову кваліфікацію і запропонувала роsіtо sеd nоn соnсеssо утворення трьох польських катедр. На початку 1866 року правительство дійсно установило дві або три надзвичайні польські катедри для предметів судового іспиту і одну з двох катедр римського права призначило для польських викладів, і так само, як в 1862 році з руськими, поспішилося тепер з іменуванням польських суплентів на ті катедри.

Як з одного боку намісництво, так з другого боку сойм підпирав справу полонізації Львівського університету. В 1868 році ухвалив він постанови, щоб на виділах філософічнім, правничім і лікарськім запроваджено польські виклади, зіставивши дотеперішні руські виклади; впровадження інших предметів з руською мовою мало наступати «в міру спроможності і потреби», а приватним доцентам вільно вибирати котрусь із краєвих мов. Зазначимо, що при тім не лише руські, а й деякі польські голоси [бар[она] Батаґлія і кн[язя] Санґушка] обізвались против такого нерівного трактування руської і польської мови. [На другий рік виступив у соймі з проектом утворення руських катедр для всіх головніших предметів на виділах філософічнім і правничім Юліан Лаврівський при своїх угодових пертрактаціях, але з того плану, як і з цілої його угоди, нічого не вийшло]. Але відповіддю на ухвалу сойму 1868 року міністерство не признало соймові компетенції рішати в сій справі і, як уже згадано, уважало непотрібним існування другого польського університету в краї.

Але в практиці воно само розширяло круг польських викладів на університеті. Сею дорогою, спеціально, помалу, виробляла собі польська викладова мова ширший круг на філософічнім виділі. Проф. Ліпінський, поминувши виділ, дістав 1868 року просто від міністерства дозвіл мати крім німецьких викладів також польські. За ним подібний дозвіл дістав доцент Ліске. Але історик Львівського університету справедливо признає, що на сім виділі не було того імпульсу для розширення польської мови, який давали на правничім виділі руські катедри, котрі, як ми бачили, несогіршу прислугу зробили полякам своєю аналогією, – і для того на філософії польська мова поступала дуже поволі.

Нараз все змінив міністерський рескрипт з 1871 року, повідомивши про цісарську постанову, що «всі обмеження, які стояли досі на перешкоді польським і руським викладам на виділах правничім і філософічнім, мають цілком перестати і на катедри сих виділів на будуще можна покликувати лише особи, що зможуть викладати одною з двох краєвих мов». Протягом трьох років мали бути забрані професори, котрі не присвоїли собі котроїсь краєвої мови, а заступлені іншими.

Сей акт покінчив з німецьким університетом у Львові, але націоналізував його не в інтересах руського народу, а на користь «обох краєвих мов». Натиск поляків з усіх боків на правительство – з боку ради державної, сойму, намісництва, професорів-поляків і польської академічної молодежі, що вносила кілька раз петиції [се, правда, зробили в 1867 році і академіки-русини], – як бачимо, захитав намір правительства зрущити університет, і правительство зіставило «краєвим народам» ділитись, як потрафлять, спадщиною по німцях. Великою помилкою правительства було, що воно за той час нічим не помогло русинам виховати у себе відповідні наукові сили, а тепер пустило їх в конкуренцію з поляками. Руські культурні сили в тодішніх обставинах ніяк не могли витримати боротьби з польськими, що потягли собі на велику міру кандидатів з-за границі, і правительство своєю нейтральністю віддало університет у фактичне володіння полякам.

Се дало себе зараз же почути. Катедри по німцях позасідали поляки, краєві і заграничні, і по 1874 році одинокою спадщиною німецького університету зістався проф. Буль. Против німців воювали поляки, покликуючись на потреби, інтереси та жадання «краєвих народів», але, опанувавши університет, віндикували всі права для самої польської мови. Вже 1873 року університетський сенат просить перемінити в університеті німецьку урядову мову на польську і повторяє потім се прошения; з другого боку, університет старається здобути виразне признання польської мови викладовою в формі імперативної постанови, бо постанова з 1871 року, усуваючи всякі обмеження для краєвих мов, не рішала, яка мова викладова в університеті.

Як поясняє історик Львівського університету, за сю ціну – імперативної постанови для польської мови – професорська колегія була готова на уступки і компроміси – на німецьку катедру німецького права і помноження паралельних руських катедр [бо й тут войовано ніби против самої німецької мови, а поминано руську]. В році 1878 сенат просив правительство, аби признало польську мову викладовою для всіх предметів, урядивши заразом рівнорядні і однаково дотовані руські катедри. В 1880 році ставлено дилему: або забрати проф. Буля [що все викладав по-німецьки] і скасувати руські катедри [з огляду на можливість для кождого професора викладати по-польськи або по-руськи], або признати польську мову викладовою, і в такім разі зіставити німецьку мову для німецького права, а руські катедри перетворити на звичайні і помножувати їх «відповідно спроможності і потребі».

Однак правительство, віддавши університет полякам у фактичне володіння, не хотіло управнити сього володіння. Правда, по кількарічнім протяганні прошення сенату, аби заведено польську мову урядову в університеті, сповнено [з застереженням, щоб на руські подання відповідалося по-руськи (не знаємо, оскілько з сього права користають нині академіки-русини) і щоб каталоги та колоквіальні свідоцтва для руських професорів друкувалися по-руськи], – заведено її постановою 1879 року [гл[яди]: «Іст[орія] Льв[івського] унів[ерситету]», II, 63 – 64], але польську мову викладовою правительство ніяк не хотіло признати.

Коли в 1880 році виділ предложив міністерству знести руські надзвичайні катедри і натомість утворити другу катедру цивільного права для Олександра Огоновського [бо досі не було звичайної катедри з застереженою руською мовою викладовою], правительство заіменувало Огоновського звичайним професором цивільного права з руською мовою викладовою, а міністерство в декреті 3 мая 1882 року ч.5204 заявило притім, що при теперішнім стані Львівського університету всі професори іn dеr Rеgеl маютъ викладати по-польськи, з виїмком випадків, коли правительство, з огляду на те, що кождий кандидат на катедру має показати знання одної з краєвих мов, або постановить інакше, або вже постановило, як то, власне, було з руськими [правничими] катедрами.

Ся заява міністерства, що застерігало собі повну свободу в справі викладової мови на університеті і обмежало права польської мови лише фактичним станом речей, зісталась від того часу нормою для Львівського університету і як така втягнена в урядовий збірник [«Sаmmlung dеr für dіе оеstеrrеісhіsсhеn Unіversіtäten gültіgеn Gеsеtzе und Vеrоrdnungеn, Тhаа і Sсhwеісkhаrdt’а», стор. 758 – гл[яди]: «Істор[ія] Льв[івського] унів[ерситету]», II, 53]. Зісталася в повній силі і цісарська постанова з 1871 року [се признає і урядова «Історія університету» на стор. 54], що не установляла ніякої викладової мови в Львівськім університеті і признавала цілком однакові права обом краєвим мовам – руській і польській, право кождому доценту чи професору вибирати котру-небудь із сих мов. Всі старання польських кругів, аби видана була імперативна постанова для викладової польської мови, не мали успіху. А в 1894 році правительство пригадало ще раз свій колись так ясно виказаний намір – старатись про розширення руської мови на університеті, утворенням руської катедри історії. Характеристичне і многозначуще було те, що тимчасом як в руських кругах жадали катедри руської історії, правительство заснувало другу катедру всесвітньої історії з руською викладовою мовою.

Таким чином поляки зістались лише в фактичнім володінні Львівським університетом і полонізацію його могли удержувати лише фактичною перевагою і тими способами, які давала їм автономічна організація університету. Коли кождий доцент і професор може на основі постанови з 1871 року довільно вибирати для викладів котру-небудь краєву мову, то в інтересах полонізації лежить не допускати в університет людей, котрі би могли захотіти викладати по-руськи. Рівно ж в руках польської професорської колегії лежить право розпоряджання руськими катедрами і тим поясняється, що остатніми часами деякі руські правничі катедри ніяк не могли бути обсадженими, а на катедру цивільного права по Ол. Огоновськім посаджено доцента поляка, відкинувши доцента русина…

Ми бачили, отже, що правительство, наскільки можемо судити, призначало для русинів Львівський університет; під натиском поляків з усіх боків дало вступ до нього польській мові, не помігши русинам приготувати потрібні наукові сили, дало можливість полякам фактично опанувати сей університет, але ніяким чином не хотіло управнити сього польського stаtus роssіdеndі і зв’язати себе якими-небудь постановами на користь польської викладової мови, не хотіло ніяким чином признати сього університету польським. Воно мовби чекало, доки-то русини підростуть культурно і зможуть заявити претензії на зарезервовані їм права.

Розуміється, правительство, коли йому дорогі були культурні інтереси руського народу і коли воно хотіло їм послужити, могло і повинно було поступити інакше. З огляду на те, що руська інтелігенція бідна і мусить дбати про насущник, не маючи спромоги віддаватись студіям в науці, штуці і т.ін., що вона не має своїх меценатів і народних інституцій, які б могли піддержувати людей у сих студіях, правительство само повинно було помогти русинам у сьому, надаючи стипендії здібнішим академікам русинам по укінченні, висилаючи їх на інші університети і т.ін., а не стояти з заложеними руками, чекаючи, коли та вбога суспільність серед незчисленних перешкод, під тяжким і всестороннім гнітом, відрізана китайським муром – російським кордоном – від більших, багатших своїх частей, сама спроможеться виставити потрібні культурні сили.

І сталося вкінці – Русь може тепер показати сі сили у себе в Галичині і за її границями, але поки се сталося, кілько то змарнувалося сил! Кілько то людей, що могли б бути руськими світилами в науці історії, філософії, права, медицини, закінчили свою кар’єру по глухих кутах в ролі «бельферів», судових урядників і т.ін. або повтікали на чужі університети, де їх руська народність не загороджувала їм дороги до катедри, і стали ученими – тільки не українсько-руськими! Кілько даремних утрат, яка шкода для нашого культурного розвитку!

З другого боку, хоч ми, русини, з признанням можемо оцінити здержливість правительства щодо польських змагань – управнити свій фактичний стан володіння в університеті, – не можемо, однак, замовчати того, що його нейтральне становище, пасивна роля щодо фактичного панування поляків, брак усякої активної піддержки для русинів дали звести університетську справу на дорогу національної польсько-руської боротьби, що з таким страшенним завзяттям провадилась поляками на цілій лінії їх наступлення на русинів. Гасло: поборювати противника всякими способами, яке всевладно панує над польською масою в Галичині, не могло не вплинути і на ті круги, що, здавалось би, мусили стояти якнайдальше від сеї акції.

Опинившись фактичними панами університету, а не можучи дійти управнення свого володіння у держави, поляки [з виїмком кількох прихильних русинам або об’єктивних одиниць] надробляли тими правами і способами, які давав їм сей фактичний стан речей. Протягом кільканадцяти літ не пройшов ні один русин, що маніфестував себе як русин, на нейтральні університетські катедри, що після постанови з 1871 року належали не менше русинам, як полякам; найстарші професори-русини не могли дочекатись ректорату; до промов при отворенні року шкільного не покликувано професорів, котрі могли би проголосити промову по-руськи; не габілітовано ні одного доцента з руською викладовою мовою, крім катедр, утворених спеціально для руських викладів.

Та й сі катедри, опинившись під властю польської більшості, почули се на собі. Коли заявивсь відповідно приготований кандидат до катедри цивільного процесу, його не прийнято, і всі старання розбились на nоn роssumus професорської колегії; кандидатові на катедру цивільного права по Ол.Огоновськім відкидано і подання, і працю, і прошення про суплентуру, хоч його наукові праці були прихильно оцінені в німецькій літературі; зате габілітовано з руською мовою [як зачували ми – против волі самого кандидата] до сього предмета поляка, і хоч деякі професори-поляки були противні такому провокуванню [як самі признавали] русинів, але вимоги національної політики перемогли, а що русини-академіки не хотіли записуватись на виклади того поляка, то іменовано його екзаменатором до комісії – аби питав тих, хто би схотів складати іспит по-руськи…

Таким чином утворився той неможливий, в високій мірі прикрий і образливий для русинів стан речей, коли вони мають на цілім Львівськім університеті п’ять професорів [або доцентів] з руською мовою [не рахуючи того поляка на руській катедрі і одного доцента правника, що не викладає звичайно], коли кандидати на катедри русини уважають безнадійною річчю навіть старатись тут про катедру, коли здібніші русини йдуть на інші університети, бо лиш там мають надію габілітуватись… Та що вже казати про катедру! – ми знаємо випадок, що одному здібному академікові-русинові була обіцяна посада практиканта без платні при однім з університетських інститутів, але в останній хвилі віддано її полякові, бо тут «мусять дбати про своїх»!.. Взагалі русинові дорога на університет, можна сказати, забита цілком; хіба міг би перейти через спеціальний польський фільтр, або зложились би якісь надзвичайні, виїмкові обставини, як то було з утворенням руської катедри історії, або що-небудь інше.

Розуміється, такий стан речей не може довго тривати. Коли суспільність доспіває до користання з певних своїх прав, коли починає її пекти якась потреба, вона мусить бути з часом доконче вдоволена, а в інтересах самого правительства лежить, аби вдоволено її якнайскорше, бо всі штучні затягання, перепони виходять лише на обопільну шкоду.

Знаємо історію полонізацїї Львівського університету, знаємо, як поляки крок за кроком вдиралися сюди. Для русинів ся боротьба буде ще тяжча, бо поляки не показують навіть стільки об’єктивності, скільки показували німці, воюючи, зрештою, против поляків тими ж мотивами – і культурної вищості, і педагогічними, і політичними, – які ми від поляків уже чули, або ще почуємо; польська професорська колегія не становить малої ізольованої інституції, як німецька 1860-х і 70-х років, а має за собою цілу «суспільну ієрархію»; русинам наука приходиться далеко тяжче [матеріально]…

Але при всім тім руська суспільність не злякається сеї боротьби. Культурна пекуча потреба рішає. Здібніші русини, певно, будуть уважати своїм обов’язком доходити наукових кваліфікацій; стрітившися з браком об’єктивності в місцевій професорській колегії, будуть габілітуватись на чужих університетах, і аж потім просити veniam docendi y Львові; кождий добрий русин на університеті, не боячись майоризації, буде пильнувати інтересів руської науки; академіки будуть вносити петиції; руські посли будуть безнастанно допоминатись в Державній Раді і в соймі залагодження сеї потреби, а руська суспільність буде їх усіма способами підпирати; руські інституції будуть запомагати молодіж в її змаганнях до дальших наукових студій – і т.д., і т.д.

І ся вся сума змагань, заходів, боротьби приведе колись, ми певні руську суспільність до бажаної мети. Але чи се в інтересах правительства – посилати її в сю далеку обхідну дорогу, примушувати до боротьби, що обіцює стільки обопільного огірчення, стільки марнування сил, стільки подразнення суспільності? Чи не ліпше, з погляду самого правительства, взяти справу в свої руки і, вдоволивши завчасу сю потребу, усунути ту перспективу боротьби? Тим більше, коли правительство вже давно мало план розширення прав руської мови та науки і старанно зарезервувало собі право вільного поступовання.

У Львові, столиці галицької Русі, центрі національного, культурного життя в теперішніх обставинах не лиш австрійської, а цілої України-Русі, від Сяну до Кубані, в першій лінії мусить бути задоволена сеся потреба українсько-руського народу. Львівський університет належить ся русинам! Не входимо в те, що правительство зробило би з польськими викладами, – може б воно схотіло дати полякам другий університет у краї, може би схотіло зіставити теперішній Львівський університет в їх руках, а для русинів заснувати новий, – в те, сказано, не входимо, лише повторяємо з притиском: русини мусять мати руський університет у Львові!

На можливість якогось залагодження справи самою професорською колегією на університеті, на якийсь вплив «справедливості», «об’єктивності» в тій справі не можна мати ніякої надії. Та більшість, що править університетом, сама входить як складова частина в теперішню польську суспільну організацію, котрої характер знаємо добре. Про помноження руських катедр «відповідно спроможності і потребі» говорилось там не раз, але історія обсади катедри цивільного права по Ол.Огоновськім найліпше показала, чого русини мусять сподіватися. Звичайно говориться, що русини не мають наукових сил; коли ж сили з’являються, то являються інші перешкоди, а наостанку остатній вихід в руках самої колегії – вона ж має рішати про відповідність наукової кваліфікації кандидата…

Організацію руського університету мусить узяти на себе само правительство. Воно само мусило би зайнятись помноженням руських катедр і обсадженням їх, якби таке помноження уважало відповідною дорогою до утворення руського університету, хоч, судячи по історії полонізації Львівського університету і всяких інших прецедентах, утворення руського університету в принципі відразу було би простішою дорогою, що обминула би багато надаремної боротьби і обопільного роздразнення. Треба пам’ятати, що національна боротьба в університеті дуже не на місці і не належить до речей, котрі можуть веселити справдішнього мужа науки; не одного ученого така перспектива може відстрашити і примусити йти радше на чужі та спокійніші університети.

Може би хто знов став воювати браком сил у русинів, – але ж се порожні слова. Люди добре обзнайомлені запевнили нас, що протягом трьох років може бути сотворений руський університет не гірший від того, який був сотворений в 1871 до 1874 pp. при його полонізації, аби лише правительство не поскупилось на утворення наразі стипендій для приготовлення кандидатів і не робило умисних трудностей при спровадженні кандидатів з-за границі, як спроваджували поляки і як русини вже мали прецедент з іменуванням проф. Грушевського.

Ми чули, що при створенні медичного виділу у Львові, коли ще його сформування і обсада катедр були в руках правительства, а не університетської колегії, декотрі русини звертали увагу в міродайних сферах на потребу утраквізації його і вказували на численних кандидатів-русинів у Австрії і на російській Україні, але, може, з причини, що справа ся не була відразу виведена перед ширший форум, виділ перейшов у виключне володіння поляків, що відразу не хотіли нічого й чути про руські катедри, показуючи русинам у будущині можливість – товкти в замкнені двері, як то було з правничими катедрами.

Повторяємо – правительство одно може усунути непожадану боротьбу і прискорити русинам осягнення свого конституційного права, свого добра, призначеного йому віддавна самим правительством – національної вищої школи. Правительство потребує для того лише трохи охоти – взяти організацію руського університету в свої руки, як то, зрештою, буває з усяким організуванням університету, та не пожалувати спеціального видатку бодай на кілька років на утворення стипендій, а сили певно знайдуться.

Може, хто підніс би сумніви щодо числа слухачів; але вже тепер число слухачів-русинів Львівського університету [459 в остатнім зимовім семестрі на загальне число 1551, з того 216 на теології (із загального числа 290), 200 на правах (із загального числа 1001), 19 на медицині (не повній, із загального числа 114), 24 на філософії (із загального числа 146)] переважає загальне число академіків по деяких поменших австрійських університетах, а утворення руського університету певно притягнуло би до Львова немало русинів і з інших австрійських і неавстрійських університетів.

Кілька місяців тому, під час ухвали галицького сойму про Вавель, між русинами носилася думка – піддати гадку заведення руського університету у Львові з нагоди п’ятдесятилітнього ювілею цісаря. Хоч пекучі, першорядні духові потреби, до яких належить своєнародна освіта, вища і всяка інша, не мусять для свого вдоволення чекати аж таких надзвичайних нагод, але може, би ся нагода улегшила правительству вдоволення сій потребі.

Повторяємо: русини мусять мати свій університет, то їх право і пекуча потреба; правительство мусить енергічно забратись до її вдоволення, аби оминути непожадані явища.

Потреба наспіла, крайній час! Periculum in mora!

Звертаємо ж увагу всіх, хто в тій справі може відіграти якусь активну ролю, – університет русинам!


Примітки

Вперше надруковано газеті: Діло. – 1897. – Ч.145. – С.1; Ч. 146. – С. 1 – 2; Ч. 147. – С. 1 – 2. Потім стаття була передрукована без жодних змін у складі 3-го «Листа з-над Полтви» (ЛНВ. – 1899. – Т. VIII. – С. 84 – 116).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 164 – 176.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1347

Модифіковано : 19.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.