Лист третій

Михайло Грушевський

Попереднього разу поговоривши про наші церковні відносини, хочу я тепер перейти до іншого многоважного культурного чинника – школи, і то про вищу школу – про університетську справу. Поговорити про се буде тим більше на часі, що університетська справа від кількох років дуже живо займає тутешню руську суспільність, а в останніх місяцях і особливо.

Як відомо, на руськім грунті в Австрії є два університети – у Львові і в Чернівцях. Львівський університет засновано при кінці минулого віку, очевидно, головно з огляду на руську людність Галичини, бо поляки мають у Кракові свій старий університет, що 1900 року буде святкувати п’ятсот літ існування. Чернівецький університет засновано 1873 р., очевидно, взаміну німецьких університетів у Кракові і Львові, для скріплення останнього прибіжища германізму на сході Австрійської держави – в Буковині.

Хоч призначений для русинів, Львівський університет від свого заснування аж досі ніколи не мав характеру руської школи. І тут, як і в багатьох інших випадках, повторилася та сама історія відносин центрального австрійського правительства до русинів: досить прихильне, часом навіть дбале для них, воно ніколи не спромоглось на відповідну енергію, щоб увільнити своїх руських підданих від кривд, сотворених попередніми віками їх історії, оборонити від переваги і надужить противників, і його дбалість кінчилася на теоретичних заявах або таких несмілих пробах, що з них не виходило нічого або навіть, використовані противниками, вони давали результат зовсім противний. Так було і з Львівським університетом. Початок його історії я оповім словами недавньої інтерпеляції посла Танячкевича, що справедливо підніс сю прикмету правительственної політики.

«12 літ після прилучення (1772) колишнього руського князівства, чи то королівства Галицького, і частини руського князівства Володимирського під назвою королівства Галичини і Володимирії до австрійської монархії – значить, в р. 1784 – цісар Йосиф постановою з д[ня] 21 жовтня заложив у Львові університет; приготовлення до того пороблено ще за панування цісаревої Марії Тереси. По словах сеї постанови мав се бути «правдивий університет і висока школа з виділами теологічним, правничим, лікарським, і філософічним і з повною гімназією». Д[ня] 16 падолиста того року університет отворено.

У зв’язку з тим університетом (що був обсаджений переважно німцями і мав характер німецький) заложено декретом ц[ісарсько]-к[оролівської] надвірної канцелярії з д[ня] 9 марта 1787 [р.] ліцей для всіх наук філософічного і богословського виділу. На професорів тих наук покликано русинів з потрібними академічними здібностями, і вони майже всі займали рівночасно катедри тих самих наук і на університеті і ліцеї, так що зв’язок університету з ліцеєм проявлявся також в їх особах. Багато з тих учених мало значіння навіть далеко поза границями їх властивої діяльності, як, пр[иміром], Лавровський, Радкевич, Гарасевич, Гриневецький і ін.

Ціль того руського ліцею в напрямі виховання і науки по словах згаданого декрету надвірної канцелярії була, «щоб руські кандидати духовного стану через науку головних частей філософії, присвоюючи собі філософічні засади і вправляючися в мисленні, приготовлялися до наук теології, котрими лише так підготовлені можуть з пожитком займатися», що знов можливе лише при зрозумілій їм викладовій мові, отже рідній руській мові.

В парі з тою ціллю, котра мала на увазі інтереси виховання і науки, йшла також практична, релігійно-політична ціль, державний мотив: «щоби зарадити страшному бракові душпастирів гр[еко]-кат[олицького] обряду, поки не вийде відповідне число руських кандидатів, котрі би знали латинський язик».

Хоч треба признати, що ціль того руського ліцею була релятивна, а характер його тимчасовий, що ся наукова інституція мала тісні межі, бо була обчислена на користь одного, духовного стану, все-таки заснування сеї інституції, котра складом предметів науки не була нічим іншим, як рівнорядними виділами Львівського університету, було безперечним доказом, що заложений цісарем Йосифом II Львівський університет був призначений для культурних потреб руського народу, руської народності.

При тодішніх заколотах правительство замало дбало про се заведення; а у русинів самих не було ані розбудженої свідомості власної народності, ані одушевлення для далекосяглих цілей, ані життя, енергії і витривалості, як се буває природним наслідком довгої неволі. Те все, як певно і інші ще впливи, були причиною, що той ліцей остався без видних і тривалих наслідків для культурного розвою русинів і згодом занидів. Так сталося з філософічним відділом з кінцем шкільного року 1804 – 1805.

Наслідком тодішніх заколотів, а особливо грошевих клопотів держави, які настали через безнастанну всесвітню війну, сполучено Львівський університет з Краківською академією і багато катедр перенесено до Кракова. З роком 1805 звинено Львівський університет; на його місце станув ліцей. Хоч сей ліцей в цісарській постанові з д[ня] 8 серпня 1805 [р.] ніяк не виходить з національним руським характером; то таки вже в тім, що попри університеті в Кракові дальше лишено академічну наукову інституцію у Львові, якою треба вважати Львівський ліцей навіть у тім зменшенім виді, видно знак, ба навіть доказ, що правительство в тім часі уважало за свій очевидний обов’язок дбати у Львові про окрему школу для вищих наук з уваги на культурні потреби руського народу.

Скоро по Віденськім конгресі 1815 р. настали вигляди на довготривалий мир, цісар Франц І постановою з д[ня] 8 серпня 1818 [р.] відновив назад університет у Львові і назвав його своїм іменем, а се ім’я Львівський університет має й досі.

І в сій постанові не видно жадної познаки, котра би виразно вказувала, що при заснуванні сього університету малися на гадці національні потреби русинів; між приводами, які мали рішучу вагу при заложенні університету у Львові, зазначено лише «ширення і досконалення наук, їх важний вплив на добро народів, а також здвигнення тривалої пам’ятки цісаревої дбалості про королівство Галичини». Все ж таки кілька разів з притиском зазначено в постанові місце, де закладається університет: головне місто королівств (sic!) Галичини і Володимирії, Львів. Дальше говориться в тій постанові, що з університетом, котрий обіймає науки богословські, правничі, лікарські і хірургічні та філософічні, має бути сполучена «гімназія першої класи», отже гімназія академічна. Ся постанова цілком така сама, як постанова цісаря Йосифа II, і вона, коли приходиться осудити правний характер національний Львівського університету, може бути доказом ех posteriori, бо гімназією, котра виконувала і виконує традиції і права академічної гімназії в правній безпереривності, є Львівська руська (І) гімназія.

В кінці ще на одно треба вказати: Львівський університет, постановою цісаря Франца І повстав наново аж по поконанні всіляких перешкод і після відкинення противних внесень і намірів дуже впливових чинників. Те все є непохитним доказом, що при відновленні сеї наукової інституції рішив незаперечно важний для держави інтерес. Річ певна, що відновлений цісарем Францом І Львівський університет, так само як перед тим заложений цісарем Йосифом II, призначений був для культурних потреб русинів. На жаль, було се призначення лише принципіальне, теоретичне, без пізнішого практичного значіння.

З катедр того університету не чути було ані слова руського аж до року 1848 – [184]9. Викладова мова була для всіх світських наук німецька, на богословськім виділі – латинська. А що руський нарід міг виказатися великими талантами, про се свідчать імена таких людей, як Ярини, Нападієвича, Яхимовича, котрі в тім часі займали університетські катедри. Розуміється, що вони не могли з катедри причинятися до утворення і розвитку руської науки; не настали ще тоді на се ні місце, ні час. Ся потреба мусила вперед виродитися з душі народу, мусила перетворитися в змагання, котре б собі проломило дорогу аж до університетських катедр. Такої прояви недовго прийшлося ждати. Сонце свободи, що заясніло в р. 1848, огріло сі зародки до росту.

В тім році зібралися у Львові учені і заступники руського народу. Вони мали, з одного боку, розглянутись у великім матеріалі культурних потреб руського народу і винайти способи та дороги до їх заспокоєння, і то, як сказано в відозві, плеканням і розвитком мови через видавання періодичних видань, літературних і наукових творів та через заведення руської мови до нижчих і вищих шкіл, з другого боку, щоб упімнутися про національні і політичні права руського народу, а особливо, щоби сили синів руського народу зужиткувати для добра власного народу і власної руської культури в публічнім житті, в уряді і школі, і в політичнім товаристві.

Завдяки діяльності нових товариств, а особливо їх головним провідникам Яхимовичеві і Куземському, заведено в р. 1849 у всіх гімназіях руської часті краю обов’язкову науку руської мови – розпорядженням міністерства просвіти з д[ня] 4 грудня 1848 [р.] ч. 7402, котре галицький намісник оголосив д[ня] 27 січня 1849 [р.] в «Віст[нику] кр[аєвих] зак[онів]», ч. 137 п[ід] заг[оловком] «Оголошення намісництва з д[ня] 27 січня 1849 [р.], котре постановляє викладову мову в гімназіях і вищих наукових заведеннях руської часті Галичини і подає сю постанову до загальної відомості».

В сім розпорядженні кажеться, окрім того, в артикулі 1: «В гімназіях в руських частях Галичини наразі всі предмети науки мають викладатись німецькою мовою, поки не будуть могти викладати науку в руській мові відповідні професори і учителі з потрібним язиковим підготовленням». А в арт[икулі] 6 кажеться: «Щодо наук університетських принимається так само за підставу, що виклади мають відбуватися в німецькій мові, поки не найдуться здатні до того учителі і відповідно підготовлені ученики до науки в краєвій мові [себто руській], і теперішні професори, що не знають тої мови, будуть зіставатися на своїх місцях».

В тім самім р. 1849 заложено також катедру руської мови і літератури і покликано на ню міністерським декретом з д[ня] 19 грудня 1848 [р.] о. Якова Головацького, товариша Маркіяна Шашкевича. На богословськім виділі отворено вже в р. 1848 катедру пасторальної теології з руською викладовою мовою, а в 1849 р. розпочато також викладати догмати в руській мові, а до тих руських викладів прийшли ще виклади катехитики і методики. Всі інші виклади на богословськім виділі зісталися по давньому латинські, а на інших виділах – німецькі». Досі о. Танячкевич.

Таким чином, 1848 р. правительство заявило виразно намір – зробити Львівський університет руським [Ректор Львівського університету в урядовій промові до намісника в 1848 [р.] виразно назвав сей університет руським («Діло», ч. 226, 1899 р.)]. Се було дальшим логічним кроком в напрямі, вказанім Йосифом II, – заснування університету і при нім руського ліцею для приготовлення слухачів, хоч тепер до такого дальшого кроку привели правительство, безперечно, тодішні політичні обставини: польський революційний рух, супроти котрого віденське правительство протегувало русинів, щоб на сих опертись.

Але сі наміри правительства лишилися переважно на папері. З упадком революційних рухів загальна реакція поховала разом з іншими спасенними намірами й план рутенізації Львівського університету; правительство не поворухнуло й пальцем, щоб приготувати «здатних і відповідно приготованих» руських професорів, Львівський університет зістався in statu quo [ante] німецьким, і правительство заскочила зовсім не приготованим ся справа, коли на дневний порядок виступила націоналізація галицьких університетів у 1860-х рр., з упадком німецького централізму.

Призначивши Краківський університет полякам і поволі його полонізуючи, правительство, вірне своїм давнім намірам, призначало Львівський університет русинам і навіть узяло на себе ініціативу, заснувавши 1862 р. дві руські катедри на правничім відділі й поставивши заснування дальших руських катедр в залежність тільки від появи відповідних руських кандидатів. Але своїм звичайним способом воно знову нічого не зробило для приготування таких кандидатів і, занедбавши сю справу, дало спроможність захопити фактично в свої руки Львівський університет полякам, що й сталося в 1870-х рр., а русини зісталися при мізерних кількох катедрах (двох на правах, двох на філософії й двох на богослов’ї), саме існування котрих під покровом університетської автономії, зрештою, не має нічого певного.

[На правах є звичайний професор карного (уголовного) права і процесу П.Стебельський і суплент для цивільного права С. Дністрянський; окрім того, зрідка викладає доцент карного права І.Добрянський (габілітований ще 1868 р., здібний правник, один із шефів москвофільства). На філософії звич[айний] професор М.Грушевський для всесвітньої історії і надзвичайний О.Колесса для руської мови й літератури, крім того, з дня на день сподіваються іменування другого надзвичайного професора для тих же предметів д-ра К.Студинського. На богослов’ї звич[айний] професор для пастирського богослов’я й педагогіки Бартошевський і для катехитики й методики суплент Редкевич. Оце й усі руські виклади. Кілька інших професорів русинів викладають по-польськи або по-латинськи – як проф. Шараневич на філософії, проф. Комарницький на богослов’ї.]

Для пояснення сього цікавого процесу й теперішнього стану руського елементу на Львівськім університеті я позволю собі навести свої ж таки статті, друковані два роки тому в часописі «Діло» (1897, ч. 145, 146, 147, під титулом «Добиваймося свого університету») і тим самим зовсім незвісні моїм читачам з російської України.

[Ця стаття в повному тексті була передрукована на цьому місці. Ми не дублюємо її, а подаємо тільки посилання на першу публікацію. – Ред.]

За ті два роки, що минули від часу написання сеї статті, університетська справа не переставала дуже сильно інтересувати руську суспільність. Число русинів-слухачів зростало далі і абсолютно, і релятивно, як видно з отсих дат, вийнятих із урядових справоздань університету:

(*) Число «руської народності» завсіди трохи нижче числа «греко-католиків», бо між ними завсіди знайдеться якесь число зовсім спольщених або далекосяглих кар’єристів, що записуються поляками.

Відносини чисельні, по релігії, виглядали так [В австрійській урядовій статистиці жидів не показують як народність, а тільки як релігію; в Галичині жиди звичайно пишуться до польської народності, і тому урядовий поділ студентів по народності не відповідає дійсності; тому беремо відносини по релігії, що близько відповідають відносинам по народності, бо слухачі латинського і вірменського обряду майже без виїмків записуються як поляки, а невеликий процент «поляків грецького обряду» на підставі вищеподаної таблички можна легко відшибнути.]:

Особливо замітний зріст русинів на правах:

Таким чином, протягом чотирьох літ число всіх греко-католиків взагалі зросло на 28%, тимчасом як на правах зросло воно на 75%. (Такий спеціальний зріст русинів на правах поясняється тим, що в судовій службі русинів трактують трохи справедливіше, ніж у інших, що судова реформа помножила значно число вакансій, та й взагалі на юридичну освіту великий попит нині на кождім кроці; від медицини відстрашує те, що медичні студії вимагають далеко більших коштів на науку й удержання, а між русинами більшість незаможних; нарешті – філософія не звабляла завдяки лихому (особливо до останнього підвищення платні) становищу неіспитованих учителів (суплентів), дуже трудній системі іспитів і несимпатичним порядкам, які останніми часами запанували в шкільництві; але на зимовий семестр 1899/1900 рр. число русинів і на філософії, як зачуваємо, зросло).

Таким чином те моральне право, яке дає число, зростало далі у русинів, а хоч студенти-русини не використовували своєї чисельності та не пробували до останніх часів, як колись робили їх польські колеги, своїми маніфестаціями вплинути в напрямі рутенізації університету, то сам уже чисельний зріст ставав важним аргументом.

З другого боку, далі поступав наш культурний рух, підіймаючи в галицьких русинах почуття своєї культурної доспілості. Спеціально на полі науки зроблено великий поступ, і заразом множилося число людей науково приготованих, що могли бути вповні здатними для університетської діяльності, з повною свідомістю можна повторити тепер, що за три роки можна би сформувати повний руський університет не гірший від того, яким сформований був польський в 1870-х рр., – розуміється тільки, щоб формовано той університет прихильними (у всякім разі – не польськими) руками, не ставляючи умисних перешкод, а головно улегшуючи стягання українців, розсіяних по всяких чужих, особливо російських університетах (у своїм часі так стягали своїх і поляки з усіх усюдів). Прецінь де тільки нема нашого брата?! Мені недавно прийшлося здибатися з одним професором-українцем з Варшави; заговорили-сьмо про склад Варшавського університету – кілько там українців на катедрах! Мій знайомий міг з повним правом сказати:

– Нас, українців, тепер тут стільки зібралося, що можна б було запровадити на нашім виділі українську викладову мову, у всякім разі борше ніж польську!..

І певно, з тих українців варшавських, дорпатських, московських, петербурзьких, казанських, томських, празьких, загребських – не кажу вже про Київ, Харків, Одесу – можна було б зібрати незлий університет кождої хвилі, аби тільки, повторяю, ту справу взято в прихильні руки, не мачушині – польської професорської колегії.

Австрійські університети мають досить широку автономію; справи поодиноких факультетів порядкує збір професорів, справи загальніші – сенат, зложений з деканів, продеканів і відпоручників факультетів, представляючи їх на затвердження міністерству; міністерство рідко виступає з ініціативою; такі справи, як утворення нових катедр, звичайно виходять з ініціативи факультетів, а навіть беручи часом ініціативу нової катедри, міністерство для номінації професорів звертається до факультету, жадаючи від нього пропозиції; іменує професорів на власну руку міністерство дуже рідко.

Признання наукової кваліфікації – габілітація доцентів вповні залежить від факультету, міністерству предкладають її тільки до затвердження [Звичайний порядок наукової кар’єри в Австрії такий: по скінченні університету (властиво – по зачеті 8 семестрів, без усяких екзаменів) складається докторат – іспити, а на філософічнім факультеті й наукова розвідка, більш-менш самостійна – се б можна прирівняти до давнього кандидатства, трохи хіба більше. По трьох літах по доктораті можна габілітуватись на доцента: треба предложити самостійну наукову розвідку, а коли вона прийнята, в факультеті відбуває кандидат колоквіум зі своєї групи наук (щось як магістерський іспит, в вужчім тільки розмірі) і читає пробний виклад. По затвердженні міністерством стає кандидат «габілітованим доцентом», і се властива університетська кваліфікація, що дає право на зайняття катедри. Коли нема такого кандидата, факультет тимчасово може поручити виклади особі без габілітації, вона називається суплентом. Доцент габілітований в однім університеті, переходячи до другого, просить у факультету veniam docendi, се належить не тільки до австрійських, а й до заграничних доцентів. З огляду на визначні наукові праці та репутацію факультет може запросити на катедру свого чи заграничного ученого, не вимагаючи від нього ані габілітації, ані навіть докторату].

При таких університетських порядках (для нормальних відносин – розуміється, дуже добрих) і при загальнім загостренні польсько-руських національних відносин та при звісній непоздержливості польського шовінізму становище тих нещасливих руських катедр у Львівськім університеті під повною властю польської більшості [Тільки на богословськім факультеті русини-професори, хоч в меншості, але показній (своєю дорогою, що се теж mirabile dictu русинів-слухачів на богослов’ї чотири рази стільки, як латинників, а між професорами більшість поляків!); на філософії й правах русинів-професорів незначна меншість, а на медицині й зовсім нема], розуміється, дуже прикре: не тільки не може бути мови про дальший розвій їх, але й саме існування ненормальне й загрожене. Скільки панування поляків, ні разу не вийшло ще ініціативи утворення якої руської катедри від університету; навпаки – були заходи, аби й засновані вже руські катедри якось знести. Се особливо виразно показалося на історії катедри цивільного права, що в найбільшій мірі подразнила руську суспільність, та викликало ряд протестів у пресі і в парламенті.

Як згадано було вище, 1862 р. були засновані на правничім факультеті дві руські надзвичайні катедри. 1881 р. правничий факультет виступив з внесенням – зчеркнути з бюджету фонди, призначені на сі катедри, та міністерство не прийняло його. Одну з сих катедр – катедру цивільного права, займав (від 1872 р.) неб[іжчик] Ол.Огоновський, учений дуже авторитетний у своїй спеціальності й загально поважаний задля своїх особистих прикмет. Коли настав час стати йому звичайним професором, факультет виступив з пропозицією: з огляду, що для О.Огоновського нема готової звичайної катедри, знести руські надзвичайні катедри, а з призначених на них фондів утворити другу катедру цивільного права, без означення викладової мови, і на неї заіменувати Огоновського.

Таким чином, ціною іменування неб[іжчика] Огоновського факультет надіявся знести зовсім руські катедри й Огоновському приготовити ролю останнього руського професора на правах; та тільки міністерство заіменувало його звичайним професором з руською викладовою мовою, і тим способом ті надзвичайні катедри стали звичайними. Коли умер Ол.Огоновський, його катедра протягом вісьмох літ зіставалася не обсадженою. Зголосився був до неї д-р М.Зобків, русин, судовий урядник з Боснії [В Боснії служить багато русинів, особливо в судах, бо там даються ріжні служебні пільги], що був стипендистом міністерства й відбував спеціальні студії на заграничних університетах; його праця «Die Teilpacht nach römischem und österreichischem Recht» (Берлін, 1895) прихильно оцінена була в наукових кругах – одно слово, був се кандидат вповні відповідний; але львівської катедри він не побачив: насамперед факультет відкинув йому подання, бо написане було по-німецьки, і замість виразу ruthenisch ужито kleinrussisch; коли вніс нове, відкинули йому працю; коли за порадою, поданою з самої ж професорської колегії, подався він на суплента бодай до тої катедри, не дано йому й суплентури. Правда, незадовго габілітував за ту ж саму працю д-ра Зобківа Загребський університет, але ми, русини, завдяки такому делікатному поступуванню львівських професорів, стратили надійну силу, хтозна – чи й не назавсіди.

Упоравшися так з д-ром Зобківим, факультет рік пізніше габілітував до руських викладів цивільного права поляка д-ра Долінського, очевидно, надіючися тим закрити дорогу русинам до сеї катедри. Але протести проти такої провокації, що піднялися і в пресі, і в парламентарних кругах, і опозиція студентів, що не вписувалися на виклади д-ра Долінського, і на сей раз перешкодили: міністерство, ігноруючи габілітацію д-ра Долінського, далі пригадувало факультетові, аби постарався обсадити руську катедру цивільного права, і се спонукало його залишити свої плани з д. Долінським: д. Долінський залишив руські виклади, став викладати по-польськи, а з кінцем минулого року університет предложив міністерству на суплента русина д-ра Станіслава Дністрянського.

Сей епізод дуже виразно схарактеризував відносини професорської колегії до руських катедр і знищив у руської суспільності всякі надії на те, що університетська справа могла бути полагоджена в самім університеті. Від габілітації д-ра Долінського починають підноситися рішучо гадки, що полагодження університетської справи нема чого сподіватися від університету, що до неї мусить узятися правительство безпосередньо, та що одиноким певним способом на те було б утворення руського університету. Найбільш виразно і рішучо висловив сі гадки посол Танячкевич в інтерпеляції до міністра освіти, внесеній у парламенті 20/ХІІ минулого року й підписаній руськими независимими послами й послами інших народностей.

Пос[ол] Танячкевич у сій просторій і дуже основно обробленій інтерпеляції оповів історію Львівського університету й його полонізації, виказав, як багато завинило в сій справі правительство своєю нерішучістю та яку тяжку кривду заподіяло руському народові, та вкінці виступив з жаданням, аби міністерство зараз же розпочало приготування для утворення руського університету. Вказавши на потребу національного університету для успішного культурного розвою руського народу, він каже:

«В Росії над 20 мільйонів русинів не мають університету; він мусить найтися в Австрії і не може бути інший, як той, що його цісар Йосиф II заложив для нас у Львові, а відновив цісар Франц І. Він має стати першим повним руським університетом для всього руського народу, щоби служити його питомій народній культурі. Університет утраквістичний не може відповісти такій цілі. Польські професори у Львівськім університеті дали при нагоді обсади руських катедр на правничім виділі і у всім своїм поступуванні якнайясніший доказ, що вони не годні з русинами поводитися так, як сього вимагає їх повага, становище людей науки, безсторонньо, приязно і достойно. Вони ніяким чином не дадуть себе привести до того, щоб права розділяти рівномірно між руський і польський елемент; вони і надальше ніколи не годні кермуватися правдивою справедливістю, а хіба тільки шовіністичною сторонничістю. Тим-то, як досі робили, так і надальше будуть університет, се пристанище науки, перевертати на боїще пристрасної політичної боротьби.

При такім стані речей русини без інтервенції правительства ніяким чином не здобудуть у Львівськім університеті ніколи хоч би лише кілька нових катедр з руською викладовою мовою. Крім польського шовінізму професорів, дає сю певність ще й автономія університетських властей. Навіть найцінніші наукові розправи руських кандидатів буде можна відкидати ніби нездалі; кандидатів, що добиваються veniae legendi, можна буде не допускати до катедри. Се ті невідперті причини, для котрих русини мусять домагатися всіма силами окремого власного університету. Мають поляки свій університет у Кракові, то русини мусять мати свій у Львові; а сим їх університетом є теперішній університет Франца І. Врешті можна для поляків заложити другий університет у Львові і туди перенести теперішні їх катедри.

З уваги на наведені незбиті факти звертаються підписані до Вашої Ексцеленції з запитанням:

«Чи В[аша] Ексц[еленція] знає цілу історію польщення Львівського університету?

Чи не уважає В[аша] Ексц[еленція], що тим польщенням Львівського університету, котрому своїм сторонничим поведенням винно також правительство, або ліпше сказати, правительства, зроблено напад на правний стан і силоміць нарушено права власності руського народу до Львівського університету, що після державного і народного права повинен назавсіди належати до руського народу і його культури?

Чи не уважає В[аша] Ексц[еленція] за свій обов’язок взятися зараз до усунення тої великої кривди, яку заподіяно руському народові, і знести розпорядження з дня 27 цвітня 1879 [р.], котрим у Львівськім університеті заведено польську урядову мову, та видати нове розпорядження, що руську мову треба уважати також за урядову?

Чи В[аша] Ексц[еленція] гадає непохитно стояти при правнім стані, що Львівський університет належав властиво і передовсім руському народові, і держатися постанов з дня 4 грудня 1848 [р.] і з дня 1 цвітня 1882 [р.] та за конечну ціль поступування правительства узнати повну віддачу Львівського університету Франца І на користь культурного розвитку руського народу, до котрої-то цілі невпинно належало би простувати?

Чи гадає В[аша] Ексц[еленція] постаратися про те, щоби зараз пороблено потрібні приготовлення до отворення і обсади з роком 1899/1900 по дві катедри (або доцентури) з руською мовою викладовою на виділах правничім, філософічнім і лікарськім Львівського університету? Щоби в дорозі конкурсу зараз на сей рік признано шість запомог по 1000 з[олотих] р[инських], по дві для наук правничих, філософічних і лікарських, в цілі уможливлення габілітації спосібним руським кандидатам? Щоби щороку видавано по шість стипендій в такій самій висоті для кандидатів до руських катедр? Щоби зараз отворено руські катедри, скоро найдуться чи то внесуть свої подання руські кандидати? Щоби так поступувано доти, доки не будуть заложені і обсаджені всі руські катедри на всіх виділах?» Доти інтерпеляція.

Розуміється, такими інтерпеляціями правительство не дуже сушить собі голову, й руським послам ще не раз прийдеться підносити сю справу – usque ad finem.

Дотепер правительство пригадувало собі нашу університетську справу тільки під впливом більш або менш посторонніх причин. Так се було 1848 і 1862 р., як ми вже бачили. Катедру всесвітньої історії засновано як одну з гратифікацій русинам при довершенні союзу з правительством, хоч нім вона увійшла в життя, було вже й по угоді. З політичних причин нарешті виник проект ще одної нової руської катедри, котрої справа тепер висить у повітрі і про котру мушу тут згадати.

Літом минулого року міністерство звернулося до філософічного факультету з запитанням, чи не добре було б заснувати на філософії чи на теології катедру старослов’янської мови, з особливим оглядом на староруську церковну літературу, головно в інтересах студентів-богословів. Хоч формальна ініціатива сього вийшла від львівського митрополітального ординаріату, але в пресі і в суспільності зараз пояснено було правдиве значіння сього факту: ся катедра призначалася для д-ра Студинського і мала бути платою за вірну службу його тестя, одного з проводирів правительственної купки русинів – пос[ла] Вахнянина.

Такий мотив креовання нової катедри дав якнайліпшу зброю против неї всім противникам руських катедр, і на факультеті всіма майже голосами (окрім одного – руського) відкинено пропозицію міністерства, а мотивами при тім послужила дійсно досить дивна з наукового погляду спеціалізація тої проектованої катедри. Міністерство, одначе, тим не заспокоїлось і кілька місяців тому повідомило факультет, що має намір заснувати або другу катедру руської мови й літератури з спеціальною увагою для церковнослов’янщини, або катедру славістики з руською викладовою мовою.

Як треба було надіятися, факультет признав кориснішою катедру славістики, але при тім підносив брак відповідного кандидата, хоч такого кандидата не тяжко було б знайти, як не в Галичині, то поза Галичиною, і один з професорів-русинів вказував на се. Ми чули, що й міністерство теж, зо свого боку, прихилялось до заснування катедри славістики, але політичні впливи взяли гору, і в інтересах д-ра Студинського, що спеціалізувався в історії руської літератури, сей план мусив уступити; переказують і іншу причину – напустити русина на русина: всадити на карк д-ру Колессі д-ра Студинського. Ся поголоска, вірна чи не вірна, може характеризувати погляди суспільності на сю справу.

Іменування д-ра Студинського надзвичайним професором руської мови й літератури уважається річчю певною й чекається з дня на день. Розуміється, при тім користь від сеї нової катедри була б мінімальна: двох системізованих (штатних) катедр руської мови тяжко надіятися, один з професорів буде професором ad personam – поки є на університеті, доти є й його катедра; а при непевності, чи буде навіть дві ординатури для сього предмета, дійсно утворюється дуже прикра ситуація для двох професорів того ж самого предмета.

Ся нова ініціатива міністерства до заснування руської катедри дала повід Науковому товариству ім. Шевченка пригадати міністерству взагалі пекучі потреби руських катедр на університеті. В грудні мин[улого] року вислало воно меморіал до міністерства, де вичислило як найбільше і найближче потрібні такі катедри: на філософії – по одній катедрі класичної філології, математики й природничих наук, відокремлення руської історії в осібну катедру (бо теперішня катедра призначена для «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи»), а рівно ж корисною признало проектовану катедру славістики; на правах: заповіджені ще 1862 р. катедри цивільного процесу і вексельового та торговельного права, катедри історії руського права і австр[ійського] державного права; на медицині – катедру положництва, з огляду на потреби львівської школи повитух, далі – катедру описової анатомії, лікарської хімії й гігієни.

В липні (13 н.ст.) відбулося віче русинів-студентів вищих шкіл в університетській справі; його подробиці відомі більшості наших читачів з «Пам’ятної книжки» сього віча, виданої з поручення його й розісланої в великім числі по Галичині й на Україні [Дохід з неї призначений на заснування «людового університету», себто популярних курсів для народу і середніх верств; сповнення сього плану було б першим конкретним результатом сього «першого академічного віча»]. Зазначу тільки, що віче удалося дуже добре: окрім студентів Львівського університету, в нім узяли участь відпоручники русинів-студентів Львівської політехніки, університетів Чернівецького, Краківського і Віденського і гірничих академій у Лубні й Пшибрамі; явилися й декотрі професори-русини (дехто з них не міг явитися, бо не був тоді ві Львові).

Меморіал виладжений до міністерства підписало п’ятсот мужа (449 студентів ріжних вищих шкіл і 57 матуристів), не рахуючи львівських богословів, котрим семінарські власті заборонили взяти участь у вічі. Віче ухвалило допевнятися заснування осібного українсько-руського університету у Львові, «з огляду на те, що законом застережений, а в практиці не переведений утраквізм Львівського університету рішучо не вистарчає для культурних потреб українсько-руського народу», і в тім напрямі виладило й вислало до міністерства меморіал та звернулося до всеї українсько-руської суспільності з зазивом, аби попирала сю справу.

Численні привітні листи й телеграми, вислані на віче з ріжних кінців краю, дали доказ, як піднята справа відповідала потребам і змаганням руської суспільності. З руських органів сердечно повітало віче «Діло». Що польські газети позбули його глузуваннями, се нікого не здивувало: занадто привикли ми, що сій стороні всякі змагання руські здаються тільки смішними (per risum multum); але досить несподіваним було те, що в «Руслані» появилася досить непривітна стаття посла Барвінського, що взагалі багато займався університетською справою, а тепер дав приємність «Czas»-ові покликатися на нього як на союзника в університетськім питанні.

Пос[ол] Барвінський вказує на те, що справа університету ще не дозріла, та підносить потребу приготовлення наперед численних доцентів, наукової літератури, побільшення числа слухачів-русинів. Не можна признати сі замітки всі оправданими [З-поміж справедливих його уваг піднесемо одну – з поводу проектів приватного університету: що австрійська державна практика не знає приватних університетів]. На факультетах теологічнім і правничім русини вже тепер мають зовсім поважне число слухачів, а й на філософії деякі університети в Австрії й поза Австрією не мають і стільки, скільки є тепер русинів на Львівськім; зрештою, університет не сформовується протягом кількох місяців, а для того, щоб розпочати сформування руського університету, є вже відповідна підстава.

Щоб здобути руських доцентів, треба, аби вони мали вигляди на катедру і міністерська стипендія не представляла з себе чогось надприродного, як то діється тепер. Нарешті з науковою літературою не так зле, як представляє собі п. Барвінський, закидаючи між іншим, що Наукове товариство ім. Шевченка не схотіло зайнятися медичною термінологією (д[обродій] автор не схотів собі пригадати термінологічного відділу «Лікарського збірника», що якраз викликав дуже прихильний відзив у польських лікарських кругах – «Przegląd lekarski», ч.42), університетських же підручників для університету in spe не пишуть і у інших безуніверситетських народів, не тільки у нас. Взагалі ж піднесений оклик – допевнятися осібного університету – не можна не признати зовсім раціональним з огляду на ті трудності, які ставлять збільшенню руських катедр на Львівськім університеті beati possidentes поляки, сі трудності добре знає й сам д. Барвінський.

Коли би раз правительство схотіло задоволити потребу русинів в університетській справі, йому б, мабуть, легше було заснувати осібний університет, ніж крок за кроком проводити утраквізм у теперішнім Львівськім університеті, з його широкою автономією й незвичайною ворожістю до руського елементу. Розуміється, доки того осібного університету нема, се не усуває потреби й не здіймає обов’язку з дотичних чинників – допевнятися помноження руських катедр на теперішнім Львівськім університеті. Тому й розпочатій академічною молодіжжю акції не можемо не висловити якнайбільшої симпатії, бувши, розуміється, певними, що вона не скінчить на сій першій маніфестації, вестиме їх далі, а заразом розвине акцію у сій справі і в інших напрямах.

Стільки важнішого мав я оповісти про справу Львівського університету; але мушу ще сказати кілька слів про участь українців у сій справі. 1897 р. кілька земляків з російської України взяли ініціативу до збирання складок на удержання руських доцентів на Львівськім університеті; була видана й відозва, де висловлялася гадка, що, удержуючи приватними коштами доцентів протягом кількох років, можна буде тим змусити правительство, що воно дасть дотацію для сих руських катедр, і таким чином можна буде крок за кроком осягнути спочатку один факультет, а далі й цілий університет.

Намір, як бачимо, дуже благородний і симпатичний, і охота – прийти з матеріальною підмогою потребам Галицької Русі – дуже похвальна, та тільки показує у ініціаторів незнайомість з університетськими взагалі й спеціально львівськими обставинами. Габілітація вимагає дуже солідного наукового приготовлення; як я вже сказав, тутешню габілітацію можна щодо вимог прирівняти більш-менш зі степенем магістра російських університетів. Для осягнення її по скінченні університету треба з кілька літ віддаватися спеціальним науковим студіям у якімсь університетськім місті, до чого незаможним людям звичайно служать ріжні стипендії або посади з легкими обов’язками при наукових інституціях.

А в тім і штука, що між галицькою академічною молодіжжю не буває звичайно зовсім людей, що могли б собі позволити кілька років своїм коштом віддаватися спеціальним науковим студіям, до стипендій же або таких посад, про які я сказав, їм на практиці звичайно доступ майже замкнений. До того треба пам’ятати, що в нинішніх обставинах, коли про руські катедри щойно говориться, люди хоч би з найліпшими академічними здібностями не можуть покладатись на сі перспективи, а мусять запевняти собі інакший хліб – складати ріжні практичні іспити, що вимагають теж років праці. Не кождому при тім удається задержатися хоч при якій роботі у Львові, а треба числитися і з тим, що при описаних вище відносинах професорської колегії до руських кандидатів їм може прийдеться удаватися по габілітацію на інші університети, і звідти вже переносити свою veniam docendi до Львова. В таких обставинах, отже, перше ніж застановлятися над удержанням будучих доцентів (хоч і се не завадить), треба подумати над тим, щоб дорогою стипендій дати можливість людям приготовлятися науково, аби могти здобути габілітацію.

Одинока інституція в Галичині, взагалі в австрійській Україні-Русі, що може працювати над розвоєм науки – Наукове товариство ім. Шевченка, вже від кількох років звернуло свою увагу на сю сторону, наділюючи невеликими стипендіями (100 – 200 зл.) своїх молодих робітників, аби дати їм спроможність віддаватися науковим студіям. Таких стипендій, одначе, треба би далеко більше і мусили б вони бути далеко більші, аби дати спроможність науковим робітникам віддаватися роботі протягом років і приготовлятися до університетської катедри, але скупих доходів Товариства не вистає на се. Земляки-українці повинні би прийти Товариству в сій справі в поміч. Нехай вони затямлять – що се властива й одинока дорога до націоналізації вищої освіти…

Нарешті хочу подати коротенькі дати про руський елемент у інших вищих школах Галичини й Буковини. На Чернівецькім університеті в літнім семестрі 1899 р. було на загальне число звичайних слухачів 320 – русинів 20, з того на богословськім 2 (!), на правничім 16, на філософічнім 5 (числа русинів на сім університеті взагалі дуже сильно міняються, максимальне число – 50 було в літнім семестрі 1880 – 1881 рр.); руська катедра донедавна була одна – руської мови й літератури (д-р Смаль-Стоцький), минулого року прибула друга – практичної теології, гомілетики і літургіки (Д.Єремійчук); разом з нею заснована була на богословськім катедра церковнослов’янської мови, ніби руська, але професор (д-р Козак) викладає по-німецьки, як видко з останньої програми. Окрім того, є ще кілька русинів-професорів, але вони викладають по-німецьки (д-р Калужняцький – славістика, д-р Милькович – історія Східної Європи).

На Львівській політехніці на загальне число коло 500 (пересічно з обох півріч) було в році 1898 – 1899 русинів 30 (греко-католиків 35); в порівнянні з попередніми роками воно зросло і зростає. Професорів-русинів є досить (проф. Медведський, Волощак, Мариняк, Залозецький), але вони всі викладають по-польськи і навіть від сучасного українсько-руського наукового і культурного руху стоять зовсім осторонь.

Як бачимо, на інших вищих школах руський елемент стоїть значно слабше, ніж на Львівськім університеті; тим пояснюється, що змагання до націоналізації вищої освіти у русинів звернені тепер на сей останній.

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1899. – Т. VIII. – С. 84 – 116. Підпис: Observator. Авторський рукопис зберігається в Центральному державному історичному архіві в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 50 – 62-зв.). Складовою частиною третього листа є стаття М.Грушевського «Добиваймося свого університету», раніше опублікована в газеті: Діло. – 1897. – Ч.145. – С.1; Ч. 146. – С. 1 – 2; Ч. 147. – С. 1 – 2 і передрукована тут без жодних змін.

Діаграм у статті Грушевського не було. Вони додані в нашій е-публікації.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 161 – 187.