Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1894 – 1900 рр. / Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу

Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу

Михайло Грушевський

Відчит проф. Михайла Грушевського на науковій академії, спорядженій дня 1 падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури.

Високоповажана Громадо!

Наукове товариство імені Шевченка призначило нинішній день на святкування століття відродження українсько-руського письменства – сотні х роковин травестованої «» Котляревського.

Самий момент тут має більш конвенціональний характер. По всякій правдоподібності, сам Котляревський не надавав особливого значіння своїй травестії, і хтозна, чи й попала б вона під друкарський прес, якби не впала в око багатому земляку-аматору, що й оголосив її «без відомості й згоди» автора. Появою своєю вона теж не зробила епохи. Прийнято її дуже симпатично, тим більше, що вона була популярна ще перед своїм друком, але, здається, і публіка, як і автор, не надавали їй особливої ваги. Не примітно, щоб вона збудила якийсь рух. Довший час «Енеїда» Котляревського зіставалась одинокою українською книжкою. Найдавніший огляд нашого письменства, двадцять літ по виданні «Енеїди», вичисляє відомі тоді українські писання, але з них тільки «Енеїда» була друкована; про якийсь рух можна говорити тільки з заснуванням «Українського вістника».

З другого боку, «Енеїда» Котляревського не була й якоюсь першиною в письменстві; народній українській мові вже в XVIII в. признано право горожанства в письменстві, хоч і в дуже вузьких рамах. Таким чином, її поява являється властиво конвенціональною границею, як і взагалі переважна більшість всяких поділів і границь в безконечних перемінах історичної еволюції. А як перша друкована українська книжка, як утвір, що своєю літературною вартістю перевищав все, що перед тим писалось народною українською мовою, як перша робота найстаршого між письменниками нашої нової літератури – «Енеїда» може уважатись такою границею гідно і відповідно до того значіння, яке ся нова література мала в культурній еволюції нашого народу.

А значіння те дуже велике. Історія нашого літературного відродження є заразом історією нашого відродження національного й культурного; не часто літературі випадало таке важне значіння в житті народу. Вповні можна б прикласти до українсько-руського народу ті слова:

,

людей закованих моїх –

убогих-нищих… Возвеличу

малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Дійсно, слово вирятувало українсько-руський нарід з видимої загибелі!…

Велике значіння національного відродження сього століття в історії українсько-російського народу і многоважна роля літератури в сім відродженні будуть ясними, коли ми кинемо оком на головні моменти в історії нашого народу.

Українсько-руський нарід виступає на історичній арені організатором великої, просторої держави, одної з найбільших в Європі, і ся державна організація, защеплена київською громадою, збудована заходом київських князів і дружини, стала епохальним фактом в історії Східної Європи. Можна було б з того надіятись, що інтереси державної політики надовго опанують українсько-руську суспільність, стануть осею дальшої суспільної й культурної еволюції. Тим часом так не сталося. В своїй екстенсивності руська державна будова була мало інтенсивна. Защеплюючи важні культурні здобутки на великім просторі, вона не мала міцного кореня в своїм ґрунті. Як і інші державні організації, вона опиралась на вищі, заможніші верстви, не тішачись зовсім симпатіями народних мас; але вона при тім не встигла зміцнити своєї будови, скріпити ті верстви, на котрі опиралась, остільки, щоб устоятись без огляду на маси.

Через те розклад державної організації й хронічні висилення в боротьбі з турецькими ордами принесли фатальні наслідки для самої організації. В середині XIII в. на значній (східно-полудневій) частині нашої території державна організація упадає, і то при певній участі самих народних мас, що подекуди самі ворожо виступають проти сього державного устрою, зазначивши тим зовсім недвозначно своє становище до давньої руської держави. Століття пізніше західна частина українсько-руських земель, стративши династію, входить у склад двох сусідніх держав – русько-литовської й польської. Українсько-руський нарід стає бездержавним.

Але з упадком давньої руської держави зв’язаний з нею суспільний процес не пропав – диференціювання суспільних верств, утворення у привілейованих верств коштом народних мас, розпочате під впливами давнього державного устрою, знайшло собі ще вигідніші обставини в устрої тих держав, що обняли тепер українсько-руські землі, і пішло ще більш прискореним кроком. Та, відриваючись від народних мас ріжницею суспільно-економічних інтересів, упривілейовані верстви відривались від нього разом з тим і культурно, і релігійно, і національно. То було результатом недержавності українсько-руського народу, переміни культурних впливів, бо якраз візантійські впливи тоді переборює західний, що йшов через Польщу, нарешті – і значної домішки чужородців між сю упривілейовану верству. В результаті в першій половині XVII в. упривілейовані верстви були чужими народу з погляду суспільного, релігійного, культурного, національного. Се була, позволю собі назвати, перша сецесія вищих верств українсько-руського народу.

Тим часом мотиви національні й релігійні незвичайно загострили суспільний антагонізм, а що колонізаційні обставини Східної України скупили для нього великі сили, в результаті вибухнула велика суспільна революція, що вповні змінила історію Східної Європи і перебудувала наново суспільний устрій Східної України. В історичнім розвої українсько-руського народу ся революція зазначилася незвичайним повищенням народної самосвідомості, проясненням національного почуття в усіх верствах, що тоді признавалися до українсько-руського народу. Натомість суспільно-економічні мотиви, що лежали в основі руху, не були вияснені, не увійшли в свідомість і зісталися в формі невиразних інстинктів народних мас.

Нова українсько-руська інтелігенція, витворена з народних мас новими фактами, не солідаризувала зовсім з сими змаганнями. Через те, нім ще відшумів великий народний рух, зазначився антагонізм між народною масою й новою українсько-руською інтелігенцією. Народні маси кидаються в обійми московського уряду, шукаючи в нім опори проти своєї нової старшини. Старшина, не знаходячи собі ні в чім опори, звертається туди ж, запобігаючи ласки коштом політичних уступок. В результаті вона, за виречення з автономічних і національних змагань, здобуває санкцію своїх суспільно-економічних набутків, перетворюється на правно упривілейовану верству, але заразом в почутті свого відріжнення від народу якнайбільше зближається до російських державних елементів.

Неминучим наслідком того всього була друга сецесія українсько-руських упривілейованих верств; при кінці XVIII в. вона була довершеним фактом: все, що підіймалося над народною масою на Україні, було зросійщене. Хоч тут не було такого безповоротного розриву, як при попередній сецесії, бо зросійщений українець все ж уважав себе «малоросіянином» і не противставляв себе з національного погляду народній масі, але сей майже ілюзоричний, чисто факультативний зв’язок в фактичних обставинах не зміняв майже нічого. Зате сецесія була далеко більша: українсько-руський нарід втратив і те, що був заховав при першій сецесії, – втратив школу, втратив духовенство, – виключивши тільки свій західний окраєць – Галичину, що тоді не показувала ще жадних познак життя.

Се виглядало на повне банкротство. По таких страшних висиленнях, по тих нечуваних жертвах, по тих морях пролитої крові і сліз українсько-руський нарід опинився знову в ролі темної, убогої етнографічної маси, закріпощеної, обрабованої своєю старшиною, позбавленої всякого проводу, всякої інтелігенції, без освіти, без літератури, без організації, без всякої можливості реагувати проти сих порядків. Національна свідомість була притемнена тим мішанням докупи національності і релігії, що ми можемо помічати навіть під час найбільшої інтенсивності української національної свідомості – в XVII в.

Літературна традиція була затрачена, відколи на старім корені київського книжного письменства защеплено нову паросль – московську: стара українська книжна література являлась ніби предком московської, тим самим ніби чужою для України, і українське слово зіставалось при самих пробах простонародної мови, що уважались тільки курйозом, чимсь зовсім маловажним, тимчасом як для поважної літературної роботи прийнято у самих українців великоросійську мову, заведену протягом XVIII в. і по всіх вищих українських школах.

Саме ім’я було страчене – бо перейняте великоросійським народом, літературою, державою, і для потомків старої Русі приходилось знаходити нові імена: малоросійського, козако-руського, южноруського і т.ін. народу, історія сього народу починалася звичайно від XVII в., найбільше XIII – XIV в., а історія давніша зв’язувалася з історією Московської держави як їі антецеденс. Українсько-руський нарід зіставсь без нічого і, здавалось, був призначений на вимертя. І ся смерть здавалася вже зовсім близькою. Автор першої граматики народної української мови, виданої 1818 p., мотивував свою працю чисто антикварними мотивами: що знання української мови буде потрібно з часом для розуміння життя українського народу, розумій – коли тої мови вже не буде; він називав її «не живим і не мертвим язиком», язиком на вимерті – «исчезающим наречием» – двадцять літ по появі «Енеїди». Так безрадісно і безрадно виглядав тоді український нарід.

Тепер сі погляди й пророкування можуть тільки дивувати або й смішити; нам тяжко навіть перенестися в обставини, що могли навівати такі переконання. Останнє століття зовсім запевнило існування українсько-руського народу; се питання пережите, порішене й здане ad acta. Українсько-руський нарід буде існувати і може бути питання тільки – як швидко й інтенсивно буде він розвиватися, в якій мірі будуть брати участь в сім розвитку ріжні його частини і т.ін. Але коли обставини так змінилися за сі вісімдесят літ, то в тім в великій мірі мала вплив українсько-руська література.

Наше національне відродження утворилось під впливом заінтересування народом, його побутом, мовою, його минувшістю й сучасним життям, суспільними й економічними потребами. Тут впливало локальне прив’язання до своєї тіснішої вітчини, прив’язання до родових і локальних традицій, інтереси до цікавих пережитків, попри те – той загальний інтерес до народності й народної маси, що витворюється в культурнім світі взагалі протягом сього століття. Але по стількох роках недержавного життя, в повнім упадку давніших культурних й історичних традицій сі етнографічні, антикварні й суспільні інтереси найшли б собі зовсім природний вихід тим, що в літературах – російській, польській, німецькій, мадярській і не знаю ще якій – появилися б письменники чи цілі групи з спеціальною локальною закраскою, «українські школи» в белетристиці, «обласні» учені в історії, етнографії й публіцистиці, і тільки!

Що тим не обмежилось, що сталося більше – в тім головну ролю відіграло українське народне слово – се убоге і понижене, але таке сильне і оригінальне, чарівне і гарне в самій своїй некультурності слово! Коли люди, замість писати словарі й граматики, заходились ним складати вірші, пробувати перекладів, замість етнографічних студій – пробувати вивести на сцені чи в книжці українського селянина і дати йому самому говорити за себе, – се рішило справу. Завдяки своєму слову Україна стала не об’єктом кабінетної цікавості та романтичних симпатій, а предметом гарячої любові, посвящения і патріотичних змагань. Воно зробило патріотів з антикварів і етнографів. Воно зв’язало живим почуттям одності розділені частини народної території далеко сильніше, ніж могли то робити аргументи етнографії чи історії. Простонародне слово нарешті далеко більше, ніж всякі теорії, зблизило інтелігента до народу, дало йому око й ухо для того, аби бачив народні потреби і чув його змагання й ідеали.

Се був момент многоважний. Історична еволюція українського народу зложилася так, що всяка інша інтелігенція мусила сецесйонувати і далі від тих народних мас, позбавлених державних, культурних, національних традицій, і тільки така могла б зістатися при ній, котра б стала на сім простонароднім ґрунті, всею душею і чуттям, всіма гадками і помислами віддалася сій народній масі і пішла б з нею разом, не відріжняючись, не розлучаючись від неї, маючи завсіди на оці її інтереси й потреби і на них будуючи плани дальшого розвою й поступу свого народу. В тім полягає незмірна вага нашого національного відродження, що воно сотворило таку нову українську інтелігенцію і тим забезпечило дальший розвій нашого народу в одинокім можливім, історією визначенім йому напрямі. А на сю сторону нашого відродження мала великий, неоціненний вплив наша нова література, наскрізь перейнята – не скажу: співчуттям тільки, а почуттям тотожності, повної солідарності з народною масою. З сього погляду «Наталка» Котляревського, повісті Квітки, поезії Шевченка мали далеко більший вплив і значення для нашої суспільності, як романтичні ідеї народності або теорії суспільної справедливості: сі теорії защеплялись вже на готовім ґрунті тої простонародності, що лежала в основі нашого нового письменства, була його альфою й омегою.

Се надає нашому літературному відродженню таку многоважну цінність з становища всеї історичної еволюції українсько-руського народу, се робить наше літературне свято святом народним, історичним.

Першому в ряді репрезентантів нашої нової літератури належить ся перша честь на її ювілеї. В своїй дальшій діяльності він виступає перед нами свідомим патріотом, репрезентантом тих прикмет, котрими визначається і далі наше письменство; але і перша його проба, хоч як може несвідома, силою свого таланту зробила свій вплив і підняла престиж українського народного слова; троянська ватага Енея записалася навіки в історії нашої культури.

Поруч великого імені автора має право на нашу пам’ять сьогодні маленьке ім’я накладчика; безкорисній жертві українського мецената ми завдячуємо не тільки сей рік, сю хронологічну дату, а й появу взагалі сеї першої української народної книжки – се Максим Парпура.

За першим своїм репрезентантом виступають ряди українсько-руських письменників з України-Русі російської й австрійської, що розвинули заложені початки і серед всяких трудностей і перешкод піднесли наше письменство до теперішнього рівня. Сим – мертвим і живим, більшим і меншим робітникам і подвижникам нашого слова чолом на сьогоднішнім святі!

Їх заслуга велика в історії нашого національного відродження. Але поруч літературних діячів працювали для нього лави робітників на інших полях, невидно і невідомо, потай миру, вірні своїй совісті й національному обов’язку. Не забудьмо й їх на сьогоднішнім святі!


Примітки

Відчит проф. Михайла Грушевського на науковій академії, спорядженій дня 1 падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури.

Вперше надруковано в журналі: ЛНВ. – 1898. – Т. IV. – Кн. XII. – С. 75 – 81. Авторський рукопис (чернетка, без початку) зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м.Львові (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 68-73).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 111 – 116.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2045

Модифіковано : 27.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.