Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1894 – 1900 рр. / Нова «пря» про українсько-руську книжну мову

Нова «пря» про українсько-руську книжну мову

Михайло Грушевський

Як відомо, останніми часами в публіцистиці знов вийшла наверх справа українсько-руської мови й її уживання в культурнім житті. Огляд історії українсько-руської літератури д-ра Франка в часоп[исі] «Slovanský Přehled» викликав замітку київського професора славіста Флоринського (київські «Университетские известия», 1898, XI), де він, виходячи з старої тези, що українсько-руська мова є тільки наріччям «русского языка», приходить до теж старого виводу, що українсько-руська мова «повинна бути передовсім органом безпосередньої поетичної творчості, що витікає з глибини українського (малорусского) духу і, окрім того, може служити для розповсюдження елементарних відомостей серед простого селянського люду»: подібні книжки для народу на українськім наріччі повинні служити посереднім ступенем до «общерусской книги».

Як бачимо, київський професор розминувся тут з державною практикою Росії, де й українська «поетична творчість» зв’язана дуже цензурними путами, а до «розповсюдження елементарних відомостей» українській мові майже й зовсім віднята дорога. Зате з притиском підносить він, що «змагання сучасних галицько-руських діячів вивести українську мову на степінь язика учебного (в середніх і вищих школах), наукового, публіцистичного й суспільного не можна виправдати ані логічними основами, ані практичними причинами», що сі змагання в Росії не можуть знайти, «з незначними виїмками, ані співчуття, ані помочі», в них-бо треба бачити «дивну пробу знищити придбану спільними силами великоросів і українців (малороссов) культурну одність, що служить найпевнішою запорукою дальшого поступу й сили всього русского народу».

Ся замітка викликала в «Київській старині» замітку редактора її д. В.Науменка. Застерігаючися против того, аби виходити від філологічної систематики в оцінці права на існування тієї чи іншої мови, та показуючи, що духові потреби українсько-руського народу в Росії нелегко задоволити в рамах, показаних д.Флоринським для українсько-руського письменства, він збиває його погляд на галицькі обставини та доводить неможливість уживання тут якої-небудь іншої мови, окрім українсько-руської, з чисто практичних причин.

Сі статті викликали відгомін в пресі й справа книжної української мови стала предметом публіцистичних дебат, як то наші читачі бачили хоч би з новинки в попередній книжці «Літ[ературно-]наук[ового] вістника» (стор.64).

Поруч сеї прі на папері книжна українсько-руська мова стала предметом академічної дебати й на практиці. Як відомо, сього року (в серпні) має відбутися в Києві археологічний з’їзд; бажаючи притягнути до можливо ширшої участі в нім слов’янські землі, організатори з’їзду розіслали туди численні запросини; між ними дістало такі запросини й наше Наукове товариство, і поодинокі наші учені. З огляду на інтерес поставлених на дневний порядок з’їзду питань (головним предметом рефератів має бути археологія, історія, географія і т.ін. Волині, а попри те висунено ряд питань з загальної славістики) члени Товариства заявили охоту до якнайдіяльнішої участі в з’їзді; але регулямін з’їзду був стилізований так, що полишалася непевність, чи українсько-руська мова буде на нім мати право горожанства поруч інших слов’янських мов [Параграф 29 регуляміну каже: «Все рассуждения и прения в заседаниях съезда, как общих, так и частных по отделениям, происходят на русском языке, но ученый комитет может назначить особые заседания на французском, немецком и южных и западных славянских языках»], тож на спільнім засіданні історичної й філологічної секції Товариства, скликанім в сій справі, ухвалено удатися до організаційного комітету (в Києві) з запитаннями: чи українсько-руська мова, уживана в виданнях Товариства, буде допущена до уживання в дискусії, рефератах і публікаціях («Трудах») з’їзду? Коли ні, то чи бодай на спеціальних засіданнях реферати на сій мові будуть допущені нарівні з «полудневими і західними слов’янськими мовами»? Інакше-бо члени Товариства, хоч би з чисто практичних причин, не могли б узяти участі в з’їзді, хоч він як цікавий для них своєю програмою.

На сей лист, висланий від виділу й президій секцій Товариства в середині лютого н. с[т.], дістало воно відповідь, що київський комітет передав сю справу на рішення московського головного комітету. Приватною дорогою відомо нам, що більшість київського комітету стріла бажання Товариства неприхильно і що тільки на рішуче бажання меншості комітет не відкинув, а передав сю справу на рішення московського комітету. Московський комітет, як довідуємося в останній хвилі, глянув на справу спокійніше і не відмовив права горожанства українсько-руській мові; виходячи з погляду, що ся мова не є «особый язык», він постановив не виріжняти українсько-руських рефератів в осібні засідання, а дати їм місце на звичайних засіданнях зарівно з російськими, тільки в «Трудах» з’їзду не признав їм міста, зарезервувавши їх для чисто русского языка. У всякім разі погляд московських учених корисно відріжняється від київської опозиції против культурної українсько-руської мови взагалі.

Я навів сі факти як характерні для поглядів у суспільності російської України, не надаючи особливо мериторичного значіння ані тим академічним диспутам про права української мови, ані поглядам київських учених, що по столітті української літератури, привітаному найвищими російськими інституціями (див. «Літ[ературно-]наук[овий] вістник», 1898, XI), відмовляють ще її права горожанства. Річ очевидна, що еволюція людського життя розвивається в дуже слабій залежності від академічних дефініцій та від наукових систематик.

Та й не тільки людського – в світовім житті і відносинах генетичні зв’язки не раз мають другорядне значіння й квалітативні ріжниці беруть абсолютно гору над квантитативними. Пес і вовк стоять в дуже близькім генетичнім зв’язку, але було б досить ризиковно уживати вовка для тих функцій, які в людськім житті стали уділом собаки. Бросквина (персик) є не що, як культивована варіація мигдалю, але не знаю, чи оборонці генетичних зв’язків згодилися б замість смаковитого м’яса бросквини жувати цупку шкіру мигдалю, і т.ін.

Українська етнічна індивідуальність не стане ані менше, ані більше здібною до самостійного культурного розвою від того, чи наукові студії викажуть більшу чи меншу антропологічну чи лінгвістичну близькість її до великоросійської [Зрештою, сама по собі дискусія – чи українська мова є «язиком» чи «наріччям» – має досить проблематичну наукову вартість; характерно висловляється з сього погляду д-р Яґіч у своїй недавній розвідці («Еіnіgе Strеіtfrаgеn », 1898, ст. 33): називати слов’янські мови діалектами чи язиками – се в науці річ другорядна. «Dass alle russischen Dialecte gegenüber den übrigen slavischen Dialecten – wem der Ausdruck Dialect nicht gefällt, kann dafür Sprache sagen, in der Wissenschaft ist das Nebensache – ein ganzes bilden, mit vielen merkwürdigen Zügen einer inneren Einheit ausgestattet, das bildet unter Sprachforschern keine Streitfrage» [Що усі російські діалекти поміж іншими слов’янськими діалектами – кому не подобається визначення «діалект», [той] може називати їх мовами, для науки це не має особливого значення – творять внутрішню цілість, позначену багатьма прикметними рисами, це не становить для мовознавців предмету дискусії – Ред.], і на іншім місці – стор. 24: «das Verhältniss der russischen Sprachen oder Dialecte zu einander» і т.ін.].

Внутрішні потреби до реалізації своїх оригінальних етнічних прикмет у письменстві, науці, суспільнім житті, що кермують тим розвоєм, через те ані зменшаться, ані збільшаться. Ще в часи, коли українське письменство щойно робило перші проби, можна було застановлятися над тим, чи має українська література й наука «достаточное основание» існувати на Божім світі; але тепер, коли українська література й наука давно вийшла з пелюшок і зайняла місце серед інших слов’янських, розправляти над тим, чи українська література або наука мають чи не мають існувати – така ж безцільна річ, як застановлятися над дорослим чоловіком, чи має він право жити на світі, чи з’явивсь «без достаточного к тому основания».

Нині українсько-руська література стала вже на тім рівні, що може задоволяти потреби культурної суспільності – в школі, в суспільнім житті, в краснім письменстві й науці; так воно уже й єсть у Галичині, невважаючи на всі перешкоди, – завдяки тому тільки, що тут не було формальної заборони українського слова. Пізніше чи скорше те ж саме мусить наступити і в російській Україні; всі заборони – се тільки сумна похибка, дуже шкідна і для тих, кому забороняють, і для тих, хто забороняє, тратячи свою енергію замість розвою свого народного життя на поліційні рестрикції; вони можуть тільки здержати, але не знищити змагання до національної культурної роботи.

Існування сих змагань показалося ясно і в самім українськім житті в Росії, і в діяльній участі українців з Росії в галицькій літературі: як відомо, почавши від початків галицького відродження, тутешня культурна робота йшла з дуже значною участю українців з Росії; так воно й тепер є – досить пригадати, що в самих лише виданнях Наукового товариства імені Шевченка протягом одного року 1898 взяло участь кількадесят українців з Росії. «Гони природу в дверь, она влетит в окно», і очевидно, що реалізація сеї природи на українськім ґрунті у себе дома – се тільки питання часу.

Якраз тоді, як київські учені застановлялися над питанням, чи бути, чи не бути українсько-руській науці, в останнім випуску звісного журналу «Аrсhіv für slаvіsсhе Рhіlоlоgіе» проф.Яґіч, оглядаючи науковий рух на просторі цілої Слов’янщини, головно в сфері лінгвістики, історії літератури й етнографії, дав короткий огляд того, чим українсько-руська наука вже єсть. Сей огляд і подані в нім уваги дуже інтересні з огляду на авторитетне становище в науці автора, бувшого професора Петербурзького університету і члена Російської академії наук, першого авторитета нині в славістиці, і можуть служити відповіддю на подані вище сумніви щодо українсько-руської книжної мови. Тому читачі наші, думаю, не будуть нарікати, коли я подам цілий сей уривок згаданого огляду («Bibliographische Übersicht der slavischen Zeitschriften philologischen, literaturgeschichtlichen und ethnographischen Inhalts». – «Archiv», XX, с. 624 – 638). Автор переходить слов’янські літератури в отсім порядку: І. Російська, II. Українська, III. Польська, IV. Чеська (разом з словацькою), V. Словінська, VI. Сербо-хорватська. VII. Болгарська. Про українську пише він ось як (с. 628 – [62]9):

«Для студіювання малоруської («klеіnrussісhеn») мови, літератури й етнографії в Росії в теперішніх обставинах самий ґрунт невдячний. Тут жахаються всякого прояву в сім напрямі, начебто якого небезпечного сепаратизму, забуваючи при тім, що якраз через задавлювання силоміць усякого свобідного розвою українсько-руської народності, котрої існування, прецінь, не можна заперечити, може розвинутися спочатку незадоволення, а далі й сепаратизм. Що можливо зробити в сих тісних обставинах для студіювання малоруської народної індивідуальності, робиться в місячнику «Київська старина», що виходить у Києві; заснований 1882 p., він тепер закінчив свій XVII річник. Переважна частина статей мають етнографічний або літературно- та культурно-історичний зміст; філологія в тіснішім значінні тут мало культивується. Головні стовпи часописі – се харківський професор Сумцов і київський Дашкевич.

Тим часом як ся часопись виходить в великоруській мові («іn grоssrussіsсhеr Sрrасhе»), в Галичині ті ж самі студії ведуться на малоруській, або, як звичайно говорять в Австрії, – русинській мові («ruthеnіsсhеn Sрrасhе») в науковім товаристві, званім «імені Шевченка», що завдяки енергічній роботі галицьких русинів і тій моральній запомозі, яка їм в поміч потиху іде з Росії, – заповідається з часом розвинутися в русинську академію наук. Кождий правдивий приятель культурного розвою мусить сим тішитися; я ніколи не міг зрозуміти, чому се, напр., деякі славісти звичайно ентузіазмуються поступом словаків, а навпаки русинам не сприяють анітрошки.

Хто думає, що ся місцева робота, тісно обгороджена язиковими границями, може пошкодити великоруській літературі й науці, той понижає значіння й силу російської літератури. Згадане товариство видає від 1892 р. у Львові «Записки Наукового товариства імені Шевченка». До 1896 р. на їх окладинці писалось: «видавництво присвячене науці й письменству українсько-руського народу». Редактором І тому був поданий д-р Юл.Целевич, II – IV – проф. Барвінський, від V і далі (до XXV) – проф.М.Грушевський. Ся часопись по своєму змісту переважно історична і історично-літературна, філологія стоїть здебільшого на другім плані. З історії літератури треба згадати статті Кониського (про Шевченка), д-ра Франка (про Варлаама й Йоасафа) і д-ра Колесси (порівнянні польсько-русинські студії). Історію аж до найдавніших часів студіює Грушевський, віднедавна також д-р Кордуба. Бібліографія провадиться старанно. Властива філологія і тут відходить на другий план.

Сього року товариство розширило свою наукову діяльність ще одною новорозпочатою публікацією: «Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка» [Проф. Яґіч писав се, видко, перше, ніж його рук дійшли томи двох інших новорозпочатих серій: І т. «Збірника історично-філософічної секції» й І т. «Етнологічних матеріалів», датовані теж 1898 р.]. Перший том присвячений біографії Шевченка Ол.Кониського. Надіємося, що дальші томи принесуть щось з граматики, лексики або діалектології.

Видання старших пам’яток мови й літератури Товариство теж не випускає з уваги. 1896 р. воно розпочало серію під латинським титулом «Monumenta linguae necnon litterarum Ukraino-russicarum (ruthenicarum)». I т. містить багату збірку апокрифів до Старого Завіту, зібрану д-ром І.Франком. З язикового погляду не всі тексти можуть бути зачислені до ukrаіnо-russіса (sс. mоnumеntа), але се нікому не зашкодить.

Етнографія теж входить в круг занять Товариства Шевченка, для неї видає воно від 1895 р. «Етнографічний збірник», котрого вийшло до кінця 1898 р. п’ять томів. І т. містить головно галицько-руські казки, II – вірші так званих лірників і перекази чорноморських козаків, а також етнографічні матеріали з життя угорських русинів; III і IV в цілості заповнені матеріалами з Угорської Русі».

Доти слова д-ра Яґіча. Супроти успіхів, зроблених останніми часами нашим письменством, наукою, взагалі культурним життям, неприхильникам національного розвою українсько-руського народу лишається, властиво, тільки одна зброя – ігнорування, ігноранція щира чи удана. Ми й дійсно помічаємо останніми часами уживання – можна сказати форсовне – сеї зброї і в російських, і в польських кругах. Одначе й ся зброя може служити тільки дуже короткий час. Українсько-руська література вже й тепер займає показне місце між другорядними слов’янськими літературами – як сербо-хорватська, болгарська, словінська. Навіть при теперішніх – дуже тяжких – обставинах свого розвою вона, ми певні, займе незадовго чільне місце між сими другорядними, уступаючи тільки перед російською, польською, чеською. Але знесення теперішніх ограничень українського слова в Росії, що мусить наступити силою культурного розвою Російської держави і в їі ж власних інтересах, – приведе, надіємось, українсько-руську народність до того місця в слов’янській культурі, яке їй належить чисельно – другого в Слов’янщині, безпосередньо по великоруськім народі, їі молодшім, але щасливішім браті.

Д[обродій] Науменко, закінчуючи згадану вище свою статтю, пригадав звісний афоризм, що не раз згадувавсь, коли заходила справа про українсько-руський національний розвій: «Аще будеть оть человѣкъ совѣтъ сей или дѣло сіє, – разорится; аще ли же отъ Бога єсть, не можете разорити то, да не како и богоборцы обрящете ся». Я думаю, що столітня історія українсько-руського національного відродження, повна боротьби з найтяжчими трудностями й переслідуваннями, показала аж надто ясно, що маємо тут не діло забаганок чи фантазій поодиноких людей. Люди, що накликують ще до противлення, задавлення сього розвою, супроти того дійсно стають «богоборцями» – стають до боротьби з тими несвідомо, але глибоко заложеними в історії народу стихійними змаганнями, що можуть згинути тільки разом з загибеллю самого народу, не скорше.


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1899. – Т. VI. – С. 85 – 92. Підпис: М.Грушевський.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 123 – 128.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1194

Модифіковано : 1.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.