Дрібні рецензії 1907 р.

Михайло Грушевський

Проф. М.Н.Ясинский. “Село” и “вервь” Русской правды (відбитка з київ[ських] “Унив[ерситетских] известий”), К., 1906, ст. 23

Автор, виходячи з тези, що для роз’яснення правної термінології й права “Руської правди” передовсім треба звертатися “не к памятникам восточнорусским, а к памятникам, относящимся к той именно территории, где создалась и действовала Русская правда, т. е. к источникам западнорусским”, шукає в них розв’язання питання, як треба розуміти терміни “село” і “вервь” “Руської правди” – як у попередній студії звертався до них для роз’яснення терміна “закуп”.

З нагоди тої попередньої розвідки, я вияснив хибність такого сформулювання тези, яке ми бачимо у проф. Ясинського і його товаришів по київській школі – мовляв, право В[еликого] кн[язівства] Литовського розвилося на тій самій території, де сотворена була “Рус[ька] правда”, і являється її спадкоємцем не тільки своїм змістом, а й територіально (див. мою рецензію в 62 т. “Записок” і т. V “Історії України-Руси”, прим. 1, с. 630 – 631). Але се не позбавляє раціональності й плодотворності гадки – в праві В[еликого] кн[язівства] Литовського шукати відгомону норм і термінів староруського права “Рус[ької] правди”. Належить тільки не перегинати палиці в противний бік, то значить, в противність праву московському не дивитися на В[елике] кн[язівство] Литовське як на якесь зачароване царство, де від XII в. (право “Рус[ької] правди”) до XVI в., коли ми маємо актовий матеріал для пізнання тутешнього права, не було руху, еволюції, перемін.

“Село” староруське толкує автор згідно з попередніми деякими дослідниками як господарську оселю – аналогічну з дворищем; потвердження тому він шукав в правнім матеріалі В[еликого] кн[язівства] Литовського, і вказує, що “селище”, “сельцо” має тут теж таке значіння (с. 7 – 8). При тім приходиться йому сконстатувати, що слово “село” прибрало тоді ширше значіння, означаючи й село в сучаснім значінні. Супроти того стає питання, чи, напр., і “селище” не мало ширшого значіння, ніж надає йому автор.

Щодо “верви”, то автор ставить дилему – чи була се волость чи село, і прихиляючися до сього другого рішення, шукає розв’язання в процесі гонення сліду в литовських часах і на підставі його виводить, що в сім процесі “вервь” і “люде” “Рус[ької] правди” відповідають селу литовської практики [Принагідно “свод по землям” “Рус[ької] правди” ілюструє він документом XVI в., де шукають сліду по “землям”-дворищам одного села (с. 14). І знов питання – чи “земля” Вітебщини XVI в. і “земля” даного тексту “Рус[ької] правди” те саме?]. Відси – зрівняння сих двох понять у автора. А у читача лишаються питання – чи між селом і волостю по обставинам XI – XII в. tertium non datur [жодної різниці]? Чи колонізаційні обставини XI в. можна переносити в XVI, і навпаки?

Се все річі, які, безперечно, вимагають тоншого і многостороннішого аналізу, а не рішаються простим зрівнянням термінів, а навіть фактів XI і XVI в.

Borys Kolomanowicz, królewicz węgierski (1105 – 1158), z teki pozgonnej Maximiliana Gumplowicza (Przegląd historyczny, 1906, I, ст. 5 – 19)

Посмертна статейка польського історика бере в оборону звісного угорського претендента, внука київського князя. Угорські хроністи представили його байстрюком, відкиненим батьком, бо той нагнав, мовляв, його мати, Предславу, прилапавши її на невірності. Сей погляд, мовби причиною розводу була невірність Предслави, і походження Бориса було непевне, перейняте було від угорських хроністів і новішою історіографією.

Гумпльович доводить, що се погляд пізніший, а в сучасних джерелах нема ніякого натяку на те, щоб Бориса уважали сином неправого ложа – чи то сам Коломан, чи члени угорської династії, чи сучасна суспільність. Неприхильність Рима до Бориса як чоловіка східної, візантійської віри й культури зробила початок некорисній репутації Бориса, а в монастирських кругах, вдячних для Борисового суперника, виросла потім легенда про неправне походження Бориса.

Стаття має характер начерку, невиробленого вповні; не все з фактів і аргументів, зібраних тут, має вагу й силу переконання, але в сумі вони дають той вивід, що у сучасників ми дійсно не знаходимо слідів переконання про неправне походження Бориса. Але неприємно, що автор обмежився польською літературою про Бориса, не потрудившися заглянути до літератури російської, де знайшов би до сеї теми праці і новіші, і солідніші, ніж праці Бєльовського і Гурського, – от як розвідки Васілєвського, Грота. Якби сі праці навіть не змінили поглядів Гумпльовича на деякі питання, порушені ним в своїй статті (чия донька була Коломанова жінка – Святополка чи Мономаха? чи справді Борис був посаджений в Галичі?), то у всякім разі дали б солідніший колорит його роботі і позбавили б її неприємного вражіння, який має вона тепер, що се праця з самого польського глобуса.

Aleksander Brückner. Próbki najnowszej krytyki historycznej (Przegląd historyczny, 1905, I, c. 24 – 35)

Проф. Брікнер, занудившися в товаристві філологів, любить останніми роками загостити до істориків. Гість шумний і веселий. Там переверне, там догори ногами поставить, а при тій нагоді насварить безрадних істориків – і гайда додому, полишивши господарів в непевності, чи брати все сказане під серйозну дискусію, чи вважати його борше за анекдот.

Отсе в сій статейці зробив малий наїзд в історію Русі XI в. Сильними словами бештає він істориків, що всі вони повторяють досі, мовби Доброніга була сестра Ярослава. Так написано у “Нестора” – але що то значить? Проф. Брікнер ліпше знає. То мало бути написано “дщерь”, а “Нестор” помилився. Może, poplątały mu się w głowie siostry obie Jarosławowe. Досить, що помилився. Бо ж Володимир по 988 р. не мав дітей, – принаймні мовчить про те “Нестор”; значить, Доброніга була о 30 літ старша від свого чоловіка і вмерла столітнею бабусею. Отже, була вона донькою не Володимира, а Ярослава. Навіть хто б не схотів вірити проф. Брікнеру на слово, що Анна цесарівна, жінка Володимира була безплідна, мусить се прийняти, бо се вже перед проф. Брікнером сказав Annalista Saxo (с. 256).

На жаль, “annalista Saxo” не знав, що буде потрібний проф. Брікнеру і написав тільки, що Казимир “duxit uxorem regis Rusciae filiam”. “Rex Rusiae” був не тільки Ярослав, а й Володимир. В неплідність цесарівни Анни дійсно не маємо ніякої причини вірити, бо в найдавнішій літописі маємо тільки про Святополка і Ярослава звістку, котрої матері були вони; інші пояснення (і то не про всіх синів) дають пізніші компіляції, а про доньок зовсім не маємо ніяких відомостей. Отже, ніхто не заручить нам, що Доброніга не була дуже мало старша від Казимира; могла бути навіть одноліткою його, бо ніхто не заручить, що Володимир не мав дітей по смерті Анни (він умер, не мавши 60 літ). І значить, історики не мали ніякого права поправляти Нестора, і не мають і тепер по науці, даній проф. Брікнером.

Не скористають, мабуть, і з інших його поучень, даних при тій нагоді. Напр., коли він, позавидувавши концепта старим компіляторам, що розділяли між жінками Володимира ріжних народностей його синів, виводить, що Станислав, Позвизд (Pogwizd) і Судислав (Sędzisław) “wedle imion sądząc”, були синами польки. Поляк Судислав занадто сильно пригадує своїх новіших “ziomków” Курокі (Kurkowski) і Рамполю (Rzępoła). Не знаю, чи знайде проф. Б[рікнер] послух, коли поучує далі поляків, що мають писати не “Izasław”, бо се не по-польськи, a Zjęsław. Коли вже на те пішло, прийдеться, мабуть, самому проф. Брікнеру змінити ім’я на мадярський спосіб, коли поучує чужі імена так дуже польщити.

Інтересніше було б, якби замість сих заміток проф. Брікнер розвинув докладніше свої гадки про легендарність переказів про Болеслава Сміливого, які він так побіжно й загально та неясно кинув принагідно (с. 33 – 34). Може б, і історики тут щось з його візити скористали.

В.Г.Ляскоронский. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход кн. Витовта на татар в 1399 г. (ЖМНП, 1907, III-V, с. 1 – 37, 273 – 312, 1 – 45 і осібно)

Автор переглядав політику князів, головно київських і переяславських, супроти степовиків і походи в степи, починаючи від X віку і кінчаючи битвою на Калці. Виходячи головно від звісної праці пок[ійного] Голубовського (Печеніги, Торки, Половцы), він хоче дати ряд поправок: до його поглядів на політику князів, до детайлів самих походів, особливо – до їх історично-топографічної обстанови (означити місця, згадані в наших джерелах, напрям кождого походу), вкінці – до історії турецької колонізації на Русі.

Ci поправки, хоч зроблені без повного ознайомлення з літературою, з досить дивними в джерельній праці покликами на чужі праці замість самих джерел, – мали б інтерес, якби не повна довільність і фантастичність сих виводів. Автор ставить здогади зовсім незалежно від джерел; відкидаючи виводи попередніх дослідників, тому що вони давали забагато значіння лінгвістиці,

“которая, без сопоставления и подкрепления доводами из других научных дисциплин, вряд ли может дать вполне научные основания для решения тех или других спорных вопросов, как это прекрасно доказано известным французским ученым, археологом Г. де-Мортиллье”

(не похвалився б пок[ійний] Мортілє таким учеником!), він обходиться дуже добре не тільки без лінгвістичних, але й яких-небудь підстав, або пускає таку філологію навиворіт, що міг би привести в розпуку й менш вибагливого чоловіка, ніж пок[ійний] Мортілє. Се, кінець кінцем, відбирає охоту у читача серйозно рахуватися з виводами автора й застановлятися над його гадками, хоч між ними, безперечно, є дещо й інтересне (напр., автор хоче довести, що битва з татарами стала не на азовській Калці, а на Килчені, допливі Самари і т. ін.).

Та коли в тій першій частині автор ще показує якесь ознайомлення з джерелами і літературою, то від другої частини його праці, присвяченої Витовтовому походу 1399 p., а ліпше сказати: політиці в[еликих] кн[язів] литовських на Чорномор’ї, – хіба руками розвести. Автор показує таку “байдужість” щодо джерел, літератури, такий брак обзнайомлення з тодішньою політикою В[еликого] кн[язівства] Литовського, навіть з найпростішими фактами його історії, аж не віриться, що маєш до діла з чоловіком з науковою кваліфікацією. Навіть прочитавши уважно ті праці, які послужили, здається, головними (а, може, й одинокими?) джерелами для нього, не повинний був він писати такого, як напр., читаємо на с. 20, що

“при литовских князьях, начиная от Гедимина [Розстрілюю слова тут і нижче я сам], и Ольгерда, мы видим заботы, направленные на защиту порубежных, окраинных со степью границ южной Руси”.

Витовт, маючи план вивести укріплену лінію на степовім пограниччі від Подолії до Дніпра,

“с этой целью сначала завоевывает всю Подолию, затем земли, лежавшие далее к востоку, – Звенигород и Черкассы. А чтобы еще лучше обставить эти пограничные земли, Витовт выделяет часть Подолья… и отдает ее некоему Шпитку (Spitko), с обязательством защищать ее от степняков и держать под рукой вооруженную силу” (с. 22).

“Так как поводом к открытию неприязненных действий между Витовтом и Темир-Кутлуком [Автор ініціатором кампанії уважав Темір-Кутлука] был уход из степей Тохтамыша и поселение его орды в пределах киевской земли, то, конечно, Темир-Кутлук должен был прежде всего наказать Тохтамыша и возвратить назад ускользавших из-под его власти татарских выходцев в Русь” (с. 27).

Автор, очевидно, не має ніякого поняття про татарську політику Витовта, про литовсько-татарські відносини.

Шкода, що поважний науковий журнал дає на своїх сторінках притулок таким “науковим” працям, як сей еляборат “спеціаліста від української історії”, д[обродія] Ляскоронського.

Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси.

Сборник материалов и исследований, сообщенных О.Гонсиоровским, А.А.Куником, А.С.Лаппо-Данилевским, И.А.Линниченком, С.Л.Пташицким и И.Режабком. СПб., 1907, ст. V + IV + 335 + 10 таблиць, ціна 4 p. 50 коп. = 10 марок

Се спадщина занять пок[ійного] А.Куніка історією Західної України. Уже в першій своїй більшій праці (Die Berufung der Schwedischen Rodsen, 1844) заінтересувався він деякими питаннями з сеї сфери – а, власне, перенесенням руського імені в Закарпатську Україну і пізніше в своїх оцінках аргументів pro і contra [за і проти] норманської теорії не переставав сим інтересуватися. Новий імпульс інтересам його до Західної України дав в 1850 р. Денис Зубрицький, предложивши Петербурзькій археографічній комісії видати зібраний ним корпус документів до історії Галичини до поч[атку] XVI в.; академія передала сей корпус до рецензії Куніку, той признав за ним визначний інтерес, і під його редакцією сей корпус слідом почав печататися під титулом “Corpus Diplomaticus Galiciensis. Собрание актов, относящихся к истории Галиции”. Було видрукувано 18 арк. in 4°, з датою 1852 р. на титуловій картці, але потім Кунік знеохотився чомусь до сього видання і воно так і зісталося по нинішній день не випущеним, в архіві археографічної комісії…

Наново запалився він інтересами до Галичини аж в 1880-х роках, з приводу звісної статті Режабка про Юрія-Болеслава. Він заохотив академію видати переклад сеї статті з додатковими статтями й матеріалами, що мали доповнити досить неповний апарат, яким оперував Режабек. Кунік приладив огляд джерел, п[ід] т[итулом] “Zur Quellenkunde der Geschichte der letzten Ruriker in Rothrussland”, і додав до перекладу статті Режабка збірку текстів грамот і виїмків з хронік, що мала доповнити наведені ним тексти, з оглядом сих джерел, в російськім перекладі п[ід] т[итулом] “Объяснительное введение к грамотам и летописным сказаниям, касающимся истории Червонной Руси в XIV в., с приложением подлинных текстов” (с. 113 – 197). Крім того, поручено було І.Линниченку дати свої замітки до статті Режабка, і сі замітки долучено теж до перекладу. Вийшла таким чином збірка, яка в тім часі, 1884 – 1885 pp., при тодішнім стані розроблення історії Галичини XIV в. могла б бути дуже корисною – ввела б у науковий оборот ряд нових матеріалів і інтересних гадок, але Кунік знов знеохотився до сього видання, і потім, як у pp. 1884 – 1885 були вже видрукувані перші часті книги (переклад Режабка, замітки до нього Линниченка й ін.), свою частину Кунік друкував, друкував та й не додрукував до самої смерті.

По смерті Куніка в 1899 р. академія наук задумала випустити сю книжку; А.Шахматов, С.Пташицький, І.Линниченко доповнили її деякими новими замітками й матеріалами – Пташицький подав новішу бібліографію до сього питання (в сій справі звертався він і до мене та дістав від мене виказ сеї літератури), Линниченко подав свої репліки на мої замітки, подані в III т. “Історії [України-Руси]”. В сій новій формі в р. 1901 збірник був уже знову готовий, та не вийшов і сим разом.

Не знаю, з чиєї ініціативи академія задумала обновити зміст збірника, додавши до нього збірку факсиміле з грамот галицьких князів і розвідку про них. Се не була зла гадка, бо зміст збірника в головних своїх частях однаково вже перестарівся, а таке введення нового матеріалу давало йому нову вартість; може, тільки ліпше було б випустити зараз старий збірник, пустивши нове в другім випуску і не спиняючи ним старого. Переведенням сього плану зайнявся акад[емік] Лаппо-Данилевський, з великим старанням і совісністю, і дав нам цінний і милий дарунок. Відшукано запропащений оригінал грамоти 1320 р. Подано факсиміле грамот: Андрія і Льва з 1316 p., Андрія з 1320, Юрія-Болеслава з 1325, 1327, 1334, 1335 і 1339, отже, всіх звісних в оригіналі грамот галицьких князів, і, крім того, грамоту Дмитра Дєдька до громади м. Торуня (мабуть, 1341 р.). До них додано простору розвідку редактора, ак[адеміка] Лаппо-Данилевського про печатки сих грамот (с. 211 – 308).

В ній з великим накладом праці й матеріалу виясняються значіння князівських печаток, а особливо великої печатки Юрія-Болеслава, докладніше кажучи, печатки, привішеної до його грамоти – в світлі середньовічної західноєвропейської сфрагістики, в виразній залежності від якої вони стоять. Передусім автор шукає для неї аналогій і взірців в сфрагістиці польській, але цікаво, що сучасні польські печатки не дають близьких аналогій до сеї печатки й інших галицьких печаток. Найближчу аналогію до маєстатичної печатки кн. Юрія (король на троні) дає печатка датського короля Еріха Менведа, з кінця ХІІІ в., і зроблена на її взірець печатка Любека (с. 259 – 262). Се й не диво, бо з балтійським Помор’ям галицькі князі тих часів стояли в дуже тісних зносинах.

Комбінація печатки маєстатичної з кінною, як на грамотах Юрія-Болеслава, стрічається в грамотах чеських і угорських, особливо на грамотах Вацлава II, але грамоти польські не дають аналогії до сього (с. 285). Для кінної печаті підшукав автор досить подібну печатку Болеслава Конрадовича, кн[язя] мазовецького з р. 1229, але досить неправдоподібно, щоб якраз вона могла послужити взірцем, а серед сучасних печаток польських аналогій нема, і кінна печатка батька Юрія, Тройдена, зовсім відмінного типу (с. 281).

Автор взагалі непотрібно покладається занадто на польські культурні впливи, і тільки в дальшій лінії звертається по інші джерела таких впливів. Кінець кінцем, його аналіз виясняє тіснішу, безпосередню залежність наших печаток від західноєвропейських взірців, але се можна було б міркувати й a priori супроти тісних зв’язків Галичини з західноєвропейським світом і слабким тодішнім культурним станом Польщі, і майстрів, і взірці галицькі князі, коли хотіли брати з Заходу, могли й мусили брати з першого джерела, а не з польських закутків, де щойно давала свої слабенькі парості польська культура.

Належить пожалувати, що автор, подаючи рисунки аналогічних чужих печаток, не подумав подати рисунки наших печаток, відсилаючи до дуже невиразних фототипічних образків. Його описи детайлів все-таки не заступлять рисунків, які можна було б дати на підставі докладнішого розгляду й студіювання печаток. Шкода також, що свої аналітичні студії не розтягнув він також на печатку володимирської громади 1324 p., видану мною в “Записках [НТШ]”, т. 70 (се видання йому було звісне, і він користується сею статтею); вона інтересна з ріжних поглядів – та й для повності се було б добре, щоб усі галицько-волинські печатки сього періоду були втягнені в сей перегляд. Незвісними, очевидно, зосталися авторові печатки молотівського скарбу, описані й видані мною в 25 т. “Записок [НТШ]” – вони дають незвичайно близькі аналогії до печаток Юрієвих бояр, а так автор зістався без аналогій для них і дуже мало міг зробити для їх вияснення. Опись сигнетової печатки Дєдька (на грамоті його) дає інтересну легенду його імені в кириличній транскрипції: дѧд[ко], що вимовлялося, судячи по латинським транскрипціям, як Дєдько, отже, д було м’яке (сього не можна було з латинських транскрипцій зміркувати).

В оцінку історичних питань, порушених іншими статтями збірника, не входжу – я користувався збірником (уділеним мені в аркушах) при першім виданні “Історії України-[Руси]”, й там оцінив їх критично, а в другім виданні III і IV тому відповів і на замітки проф. Линниченка, пороблені ним в збірнику додатково, з приводу поглядів моїх, висловлених в першім виданні III тому.

[Не мав я нагоди там занотувати його замітку з приводу моїх пояснень до печатки на володимирській грамоті 1324 р. Він вважає моє пояснення малоправдоподібним і завважає: “печать могла быть и княжеской” (с. 205). На голослівний сумнів не можна нічого відповісти, але цікаво б мені знати, якби д[обродій] Л. умотивував свою гадку, що печатка, прибита до грамоти володимирської міської громади, “могла бути княжа”? Могла вона взяти собі взірець з княжої, се можливо, але як могла бути “княжою”?]

Кінець кінцем, вага збірника, як на нинішні обставини, лежить не так у тих питаннях, як у виданих факсиміле і сфрагістичній студії д[обродія] Лаппо-Данилевського.

Zur Geschichte der alten Handelsstrassen, in Deutschland.

Versuch einer quellenmässigen Übersichtskarte von F.Rauers in Bremen (Petermanns Mittheilungen, 1906, ст. 49 – 59 і мапа)

Д[окто]р Раверс забрався до спасенної справи – зібрати матеріал до історії торговельних доріг в Німеччині. Як пояснює він в передмові, він поставив сю справу широко, слідячи не тільки офіціальні, привілейовані шляхи, але й незаконні дороги, взагалі які були в уживанні; використовуючи локальну монографічну літературу й ріжні спеціальні джерела, він зібрав великий матеріал, але поки що обмежується опублікуванням мапи доріг, зробленої на підставі сього матеріалу, в надії, що вона викличе поправки и доповнення зі сторони спеціалістів, для яких обіцяє видати також покажчик літератури, для провірки й доповнень.

Mana в масштабі 1:1.500.000 обіймає Середню Європу – крім Німеччини також східну Францію, по Париж і Ліон включно, північну Італію до Мілана, Верони й Венеції й слов’янські землі, кінчаючи Дорогичином, Любліном і Кошицями. В передмові автор виясняє головні чинники, якими формувалася середньовічна система доріг (примус дороговий і складовий) і консервативний характер її, завдяки якому стара система держиться без великих змін аж до будови штучних доріг. Зазначає також головні зміни в напрямах і центрах комунікації сеї системи, які переходили в ній в XIV – XVIII в.

З огляду на консервативність сеї системи автор уважав можливим зібрати на одну мапу весь матеріал з середніх, а почасти і з нових віків, обмежившися лише деякими означеннями для доріг “старших” і “новіших”. Се, розуміється, не заступить потреби в мапах, які б представляли систему доріг спеціальніше для певних століть – хоч би з огляду на хронологію наших звісток. Далі, на підставі зібраного матеріалу, треба б відріжнити дороги головні, кардинальні, від менше важних; таке значіння доріг змінялося, і з сього погляду теж потрібні спеціальні мапи для окремих періодів замість одної загальної. Видання коментарів теж, розуміється, доконче потрібне, бо без них мапа має дуже мале значіння.

Для нас спеціально праця д[обродія] Раверса має тільки посередній інтерес, бо нашої території майже не дотикає. Але при тих тісних зв’язках, які лучили українську торгівлю з середньоєвропейською в XIII – XVII в., його мапа з коментарем мала б і для нас чимале значіння. Тільки ж на тім слов’янсько-німецькім пограниччі, яке обіймає мапа д[обродія] Раверса, потребує вона, безперечно, особливо значних доповнень.

Antoni Prochaska. Urywki z dziejów XIV wieku (Kwartalnik historyczny, 1904, ст. 210 – 219)

Під сим титулом подано дві осібні статейки: І. Przyczynek do sprawy zajęcia Rusi przez Kazimierza W[ielkiego], і II. Do starań Zygmunta margrabiego brandenburskiego o koronę polską. Нам інтересна перша – дуже вправді маленька, але в такім важнім питанні і маленькі причинки не раз багато значать.

Сим разом вправді шан[ований] автор не дає багато нового. Наведений, очевидно, працею д[окто]ра Кутшеби про торгівлю Кракова, він витягнув звістки до руської справи з вроцлавських актів, давно опублікованих Корном, але занедбаних істориками окупації Галичини, і пильнує витягнути з них дещо для освітлення ситуації. Він справедливо підносить, що сі звістки свідчать, як Казимир дивився на свої здобутки на Україні: бачив у них домен польський, а не угорський, яким мав він бути формально по трактатам з Угорщиною. Менше оправдано пробує він покликати до життя стару замітку Грінгагена, мовби з сеї вроцлавської кореспонденції виходить, що Казимир уже перед 1349 р. володів руськими землями. В тексті йде мова про трудності, які робить Казимир вроцлавським князям в їх торгівлі з Руссю своїми новозаведеними митами й іншими “непрактикованими тягарами”. Але щоб утрудняти дорогу на Русь, для сього Казимир зовсім не мусив володіти руськими землями, і дійсно на се нема ніякого натяку в сій кореспонденції аж до 1354 року.

Antoni Prochaska. Unie kalmarska i jagiellońska (Przegląd polski, 1904, XI, с. 193 – 212)

Автор переводить паралель між сими двома уніями-сучасницями, виказує вищість унії польсько-литовської – її моральну, і спеціально христіанізаційну вартість, її культурні, цивілізаційні цілі, і в тім дошукується причини більшої тривкості її. Ся апотеоза Ягайлової унії – не вершина у автора, не вершина в польській літературі взагалі, тож нема причини ближче входити в аналізу й оцінку сих поглядів. Отже, для характеристики тільки випишемо кілька характерніших взірців. Унія

zaszczepia instytucye już wysoko w Polsce rozwinięte, jak samorząd ziemski, na gruncie wschodnim, usuwając tym samem zwolna i bez przewrotów nie odpowiadające chrystianizmowi instytucye wschodnie (c. 209).

Gdy na północy zubożono chłopa, tymczasem w Polsce, a w części na Litwie, gdzie wszędzie kolonizacya wymagała sił roboczych, wieśniak utrzymał zamożność, a tem samem i swą względną niezawisłość, lubo pod koniec X V wieku wzorem zachodnim został już przytwierdzony do ziemi. A nawet gdy ten chłop stosunkowo utracił swą dawniejszą swobodę, to materyalnie miał się dobrze, co zaś dla cywilizacyi ważniejsza, Polska nietylko że zostawała się ziemią, przyjmującą ciągle chętnie nadpływającego kolonistę ponętną dla niego glebą, ale co większa, była spichrzem Europy, jej żywicielką (c. 210).

Siła w odparciu tak zwanej Reformacyi, jaką widzimy w upadku projektów narodowego w państwach jagiellońskich Kościoła, w powołaniu do życie unii Brzeskiej – to zaiste rezultat wielkiej moralnej potęgi, jakiej brak było w Kalmarskiej unii, a która stanowiła podstawę unii Jagiellońskiej (c. 212).

Читач зрозуміє, що мені шкода було перекладати сі flosculi Polonici [польські мудрування], і вибачить їх наведення в оригіналі.

Akta grodzkie i ziemskie z czasów rzeczypospolitej p lskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, t. XVIII. Львів, 1903, ст. 43 + 701, 4°

Останній том поважного львівського видавництва не був ще обговорений на сторінках нашої часописі, хоч вийшов уже досить давно (в обігу книгарськім, одначе, не так давно, якби можна було судити по даті видання, зрештою, вповні ілюзоричній, бо передмова датована 25.ХІІ.1903 р.).

Розпочинає його вступна стаття редактора д[окто]ра Прохаски, властиво, дві окремі статті. Перша загальніша, більша (с. I – XXXIII), друга поменша, спеціальніша (с. XXXIII – XLI), де автор, на підставі опублікованого матеріалу, спиняється над деякими подробицями організації перемиського суду (суд коморників).

Перша стаття містить в собі похвальну піснь польському праву, його цивілізаційному, моралізаційному і всякому іншому благодатному впливу, і шляхті – сим рицарям культури, праці й репрезентантам усяких можливих чеснот. Автор величає здобутки її

pracy wytężonej nad kolonizacyą (с. 28). Obok rzutkości, gospodarności, przywiązania do ziemi – przymioty, które widzieliśmy urosły u ziemiaństwa na skutek nadania prawa polskiego – cohuje ziemiaństwo w ogólności słowność i rzetelność we wszystkich zobowiązaniach результати католицького духу, котрим було прийнято німецьке і польське право (с. 30).

Право польське принесло

dwie wielkie zasady zachodnie, dotąd mało znane i uprawiane w tych stronach: dziedziczności posiadania ziemi i wolności osobistej (c. 24);

воно научило людей любити свою землю: воно защепило чесноти горожанські –

kiedy bowiem dotychczas samowola z jednej, pochlebstwo z drugiej strony otwierały podwoje do naczelnych stanowisk w ziemi, odtąd przystęp do tych stanowisk zależnym jest od istotnej zasługi, od rozumu i prawości charakteru (c. 25).

І при тім, що за ідиля наоколо того “земянства”, porającego się około roli na równi z kmieciem, goszczącego u tego kmiecia na czci t. j. uczcie (c. 30). Ах ci шляхтичі!

Ich pługowi zawdzięczyć należy gęste skolonizowanie ziemi, ich mieczowi cofnięcie się koczownika w stepy Czarnomorskie (c. 33).

Ах, сей чудовий шляхетський, старопольський рай!

Оті пусті, голословні і в основі своїй звичайно або односторонні, або й зовсім неправдиві загальники виповнюють більшу половину вступної статті автора, яка нібито має на меті зібрати резюме величезної збірки свіжого актового матеріалу! Меншу частину становлять замітки більше фактичної натури. На с. 13 – 22 подає автор каталог магнатських і шляхетських родів Перемищини XV в.: се неначе доповнення матеріалами XV в. реєстрів Яблоновського в його праці про Галичину XVI в. На с. 26 і 28 – 29 подано кілька заміток до історії економічних відносин, інтересних справді, й приходиться пожалувати, що не дав їх автор більше замість тої панегіричної фразеології.

Том містить записки земського суду перемиського з pp. 1469 – 1505. На дальші два томи заповідає редактор докінчення судових записок XV в., в тім числі (в т. XX) також досі не зачеплені останки актових книг Белзького воєводства. З XXI т. має зачатися публікація соймикових ухвал Руського воєводства з pp. 1572 – 1771. Сю публікацію обчислено на десять томів, і вона, значить, має й зайняті на довгі-довгі літа фонди сього археографічного фундушу.

Fr. Giedroyć. “Casus notabilis” (Przegląd historyczny, 1905, I, с. 142 – 143)

Нотую сю маленьку замітку (не принотовану в огляді часописей за 1905 р.) з огляду на дискусію, яка вив’язалася на сторінках нашої часописі про звичай увільнювання дівчиною засудженого. Незважаючи на свої маленькі розміри, замітка дає цікаві причинки до сеї практики. В однім випадку увільнює засудженого з рук ката удова, накинувши йому хустку на шию (Радом, 1634). В другім увільнює засудженого якась ближче незвісна жінка – дівчина чи вдова, “quadam vulgi libertatis foemellis eo nomine acsi concessae vana opinione allicita”, накинувши йому хустку на шию (Варшава, 1660). В третім увільняє жінку, засуджену на смерть, за убиття своєї дитини, жовнір, – вирвавши її й запровадивши до костела, де взяв з нею шлюб (Варшава, 1670). В другім і третім випадку се увільнення діється силоміць, утечею, серед замішання, яке робиться серед народу через вмішання до екзекуції збавительниці чи збавителя.

Нотую се для ужитку заінтересованих сим звичаєм.

Liv-, est- und kurländisches Urkundenbuch. Erste Abteilung, Band 11, herausgegeben von Philipp Schwärtz. 1905, Рига-Москва, ст. XXIV + 783, 4°

Новий том ливонського корпусу обіймає десятиліття 1450 – 1459 р. Майже половину всього тому складають документи з кенігсберзького архіву, а головним предметом, коло котрого обертаються політичні інтереси Ливонії, стає повстання прусських станів против ордена і війна прусська. Для справ, ближче нам інтересних, том дає небагато: кілька реляцій про політичні обставини в Вел[икому] кн[язівстві] Литовськім, про польсько-литовські відносини, про польсько-литовські спори за українські землі.

Так ч. 15, в початку 1450 p., доносить про похід Михайлушка:

herczogh Michel Segemunds Son mit 40.000 Tateren in Ruszlaride itczundt ist unde algerethe 7 stete sich under im gethan und gesaczt haben voit mit denselbigen Tataren durch Russerlandt bisz ken Lithouwen zen zeihende.

Під ч. 58 подана, на великий жаль, – тільки в регесті реляція рагнітського комтура з вересня 1450 p., де, крім вістей про Михайлушка, подана звістка про податок, наложений королем “в литовських і руських землях”, по 6 гр. з плуга в Литві й по 12 на Русі. Під ч. 157 реляція того ж комтура, знов почасти тільки зміст – поголоски про посольство, вислане до Михайлушка, про примирення з ним Казимира, і про напад Михайлушкових татар на замок Івана Чорторийського, der Segemunth dirslagen hat.

Під ч. 296 інтересна реляція ливонського магістра до вел[икого] магістра з серпня 1453 р.; тут оповідаються чутки про кандидатуру Радивила на Вел[ике] князівство [Литовське], про замисли литовських панів за поміччю татар скинути Казимира.

Eyn guth frant suide ouch denselben unsiren gebietigeren gesaget haben, wie die Littowen hatten vorgenomen, sich mit etlichen Tarteren zeu vorbynden ken die Polan, darumbe sie denne Rodewiell czu denselben Tateren gesant hatten semlichen bunt czu vollenfuren, sunder die Tateren wurden geswechet durch den Taterischen keyser, so das deszhalben von dem bunde nicht wart. Dorumbe das eyn sulchs keynen vortgang hatte gehat, sulde sich der selige bisschoff czur Wille haben gemuet, das her sulcher muenisse halben czum tode komen were. Men hat en ouch gesaget, were der bunt: vollenczogen, sie wulden den herren koning yn gesunеруне ken Polau den seynen geantwurt unde Rodewiell vor eynen groszfürsten uffgewurffen haben. Do dys der koning ynne wart, do hatt her bestalt an den keyser von Tateryen, mit dorne her sich woll fruntlich vorwoste unde der dio Tateren geswechet hatte, die sich mit den Littowen sulden vorbunden haben, das hor Rodewiell ferre gnug schickte, uff das der koning gerunt möge sitczen.

В реляції того ж ливонського магістра до вел[икого] майстра з грудня 1453 р. під ч. 321 згадується про литовсько-польський з’їзд (парчівський) в волинській справі, що закінчився обопільним роздражненням –

unde sollen deszhalben von beyden telen unvruntlich seyn gescheyden, wenne die Lettowen, als wir vornemen, sullen viertawsent man haben awsgemacht ken Lowtczke alda landwarunge zcu halden unde sollen ouch vorder haben zeugesagt dem ganezen lande, das eyn yderman bereyt were etc.

Далі поголоска про зраду в самім Луцьку:

Alen vornympt ouch, das Sytritczke, der denne uff Lowtchke was, mytsampt dem howpptmanne dahselbst zeur Ville sitczen gevangen umme denwillen, das her sulde den Tatern dorch vorreetnisse Lowtczke haben wellen ufflassen, unde eyn teyls sprechen, der habes den Polen wellen zeukeren unde obirantwurten. Als men saget, so hette en unsir herre koning gerne awsz der defengnisse, sunder her Gassolt menet, men solle obir en noch vordienste recht lassen geen.

В.А.Розов. Значение грамот XIV и XV веков для истории малорусского языка. К., 1907, стор. 20 (відб[итка] з “Унив[ерситетских] известий” київських)

Д[обродій] Розов взяв на себе вдячну роботу – перенести спірні питання української діалектології на грунт грамот XIV – XV в. і на їх підставі вияснити діалектичні прикмети тодішньої мови й відносини тодішніх діалектів української території. Се друге завдання має величезний інтерес не тільки для філологів, але і для істориків, і се саме кладе на них певний обов’язок – бути помічними в сій роботі. Тим більше, що така поміч і потрібна, щоб дати оцінку вартості чи то поодиноких грамот, чи цілих груп їх – їх автентичності, певності, і їх придатності для певних історично-діалектологічних виводів. Інакше філолог без такої помочі, без попередніх обслідувань історичних і палеографічних, може піти фальшивими дорогами й заплутатися в неупорядкованім матеріалі.

Матеріал, на якім оперся д[обродій] Розов, власне, в високій мірі вимагає таких Vorstudien [досліджень]. Був ним збірник Петербурзького археографічного інституту, зладжений Соболевським і Пташицьким. В своїй замітці, поданій в “Записках” т. 65, я вказав, що сей збірник, при всім інтересі поданого в нім матеріалу, має характер механічної, безсистемної збірки непровіреного критично матеріалу, так що в нім знайшли місце і явні фальсифікати, й грамоти непевні, і датовані фальшиво.

Далі, сей палеографічний збірник не дає ніяких палеографічних вказівок для орієнтування в сім матеріалі, і се при дуже слабкім стані староруської палеографії й дипломатики взагалі вимагає від всякого, хто схотів би користуватися сим збірником, певних палеографічних попередніх студій. Моя замітка лишилася, очевидно, незвісною д[обродію] Розову, й тому він вводить в круг своїх дослідів фальшиву грамотку Витовта 1383 p., яка і з філологічного погляду вийшла дивоглядом: мішаниною елементів українських і білоруських, неможливою в тім часі (Розов, с. 19).

Зверну увагу його також, що з грамот, включених в білоруську групу (с. 16 – 17), з палеографічного погляду дуже непевною щодо своєї автентичності представляється мені грамота Свитригайла 1433 р. (л. 21) і досить непевною також і дальша (л. 22), з 1454 р. (дата теж неможлива). Я лишив би на боці також і грамоту Витовта Бедриху (л. 19), а вже конче грамоту Іларіона (л. 13): її індикт і рік не відповідають урядуванню Петра Яновича і ми, мабуть, маємо тут фабрикат XVI віку.

При уставленні груп української й білоруської треба пам’ятати, що взаємини білоруської й української письменності, книжності, взагалі культури в XIII – XIV в. були сильніші в землях В[еликого] кн[язівства] Литовського, до котрого належали Волинь, Київщина, Сіверщина, Полісся, а далеко слабші в українських землях Корони. Від галицько-подільських грамот треба, отже, передусім виходити і в палеографічних, і в діалектологічних дослідах. Далі, треба міркувати, де ми можемо мати писаря місцевого, і де лист може йти з великокняжої чи королівської канцелярії, – що стояла під переважними впливами білоруськими. Напр., група поручних записей л. 9 – 11 і 48 писана характеристичним півуставом, спільним землям білоруським і великоруським; у д[обродія] Розова ся група розділена – л. 10 і 11 зачислені до білоруських, а л. 9 і 48 – до українських “без нового ѣ ”. В дійсності вони становлять, мабуть, одну групу, писану, можливо, писарями білоруськими (великокняжими). З палеографічного погляду вони виразно відріжняються від таких грамот, як трактати 1352 та 1360 p., або грамоти галицько-подільські.

Стаття д[обродія] Розова – се тимчасовий комунікат, і автор заповідає дальші і докладніші студії в сім напрямі. Вітаючи сі його заміри, сподіваємося, що й отсі мої замітки, і загальні й спеціальні, можуть придатися йому в тих дальших дослідах.

Hansisches Urkundenbuch, herausgegeben vom Verein für hansische Geschichte, IX Band, beartbeitet von W.Stein. Липськ, 1903, ст. 43 + 751

Сей том ганзейського корпусу обіймає всього тільки 8 літ, 1463 – 1470. Даючи дуже цінний матеріал для історії балтійської торгівлі, безпосередньо для наших країв дає він дуже мало.

Інтересний статут для німецької торгівлі в Ковні коло р. 1470 (ч. 688) дає тільки загальну характеристику, але ближче не дотикає нашої території. В спорі, чи руські купці можуть їздити в Німецьке море в торгових справах, рижани запитували гданьщан, чи вони чого-небудь не знають в сій справі, і гданьщани відповідали, що вони розпитувалися в сих справах у старожилів гданських, і ті казали, що за давніх часів в Гданську бували не тільки русини, але й литвини, вірмени, бесермени і подоляни, але щодо їх морських подорожей їм нічого незвісно:

dat in langen vorschenen tyden nicht alleyne Russen, sunder ok Littouwen, Armenier, Betermenier und Podolier tho unns thor stede beide winter und zamer tho lande und tho wather mit erer kopenschopp treckende synt gekamen, sunder dat ze sulden tho Lubeck adder yn andere zeestede vorkeret und gesegelt hebben, ok eft se tho unns also kamende over zee synt gesegelt efte nicht, is unns nicht witlik.

Питанння се порушили були полочани і перед в[еликим] кн[язем] Казимиром доводили, що за часів Витовта вони їздили в Німецьке море (ч. 711 і 716). Завважу, що при слові Betermenier видавець зовсім непотрібно дає знак запитання. Значіння слова ясне – се “Бесермени”, орієнтальні купці. В 1464 р. гданьщани звертають увагу англійського правительства, що англійські сукна стали не дотримувати міри, робитися з гіршого матеріалу, і через те мешканці Угорщини, Польщі, Чехії, Ш лезка, Морави, Литви й Русі, що давніше купували англійські сукна, тепер звертаються по брабантські, голландські, фляндрські (ч. 149).

Liv-, est – und kurländisches Urkundenbuch, zweite Abteilung, Band 2, herausgegeben von Leonid Arbusow. 1905, Рига, Москва, ст. 20 + 759

Сей том другої серії ливонського корпусу обіймає документи до років 1501 – 1505, головно з міського ревельського і державного кенігсберзького архіву. Як і попередній том сеї серії, для нас дає дуже мало інтересного – подробиці до характеристики відносин Вел[икого] князівства Литовського і Польщі до Москви й татарських орд, побіжні й малоінтересні згадки про унію 1501 року, деякі подробиці до торгівлі Вел[икого] кн[язівства] Литовського. Лист вел[икого] магістра до Мих[айла] Глинського інтересний як покажчик впливового становища його в тім часі (1503, літо). Будемо надіятися, що дальший том принесе щось до історії його повстання. В покажчиках занотуємо ще невеличкий виказ урядників В[еликого] кн[язівства] Литовського і Польщі, згаданих в сих актах.

Corpus iuris polonici, sectionis primae privilegia, statuta, constitutiones, edicta, decreta, mandata regnum poloniae spectantia comprehendentis volumen tertium, annos 1505 – 1522 continens, typis mandavit, ad notationibus instruxit Osvaldus Balzer. Краків, 1906, 42 + 796, 4°

Сімнадцять літ тому, в 1890 р., на польськім історичнім з’їзді у Львові поставлено було справу видання нового корпусу пам’яток польського права на місце давніх Volumina legum [кодексів]. Краківська академія, а ближче – її правнича комісія, взяла сю справу на себе, а галицький сойм вставив в свій бюджет спеціальну запомогу на сю ціль, на кілька літ. Програма була начеркнена широко, аж занадто – в корпус мали ввійти пам’ятки права, в дуже широкім значінні слова, не тільки самої Корони, а й її аннексів, отже, й Пруссії і земель В[еликого] кн[язівства] Литовського.

Редакційна робота, наразі, була розділена між проф. Уляновським і Бальцером: проф. Уляновський разом з пок[ійним] Пєкосіньським взяли на себе середньовічні часи – до кор[оля] Олександра включно, проф. Бальцер – XVI вік. Робота над середньовічними пам’ятками захрясла в передвступних студіях і публікаціях: рішено видавати поодинокі тексти, їх том один вийшов, а два інші мають вийти ще в “Archiw-i komisyi prawniczej”, так що до корпусу польського права до 1505 р. і нині майже также далеко, як і давніше.

Натомість проф. Бальцер взявся до приготування збірки пам’яток права з часів Жигимонта Старого, і нині, по десятилітній інтенсивній праці, як довідуємося з передмови отсеї книги, має вже весь матеріал приготований, а перед нами тепер лежить перша третина сеї колекції, що обіймає перші 15 літ панування Жигимонта, 274 акти; І і II том полишені на пам’ятки до р. 1505, а дальші роки Жигимонта Ст[арого] будуть обняті томами IV і Ѵ-м.

Нинішній том представляється не тільки назверх розкішно, але і щодо свого укладу дуже гарно. До кождого документа редактор постарався стягнути його звісні рукописі і подав варіанти; випереджують вступні його замітки, під текстом подані пояснення в нотках; крім покажчиків імен поданий широкий покажчик річевий. Одним словом, редактор скористав з тих матеріальних і всяких інших засобів, які дали йому академія, крайова репрезентація, весь польський науковий і всякий інший апарат Галичини, щоб дати видання справді гарне.

Але видання стоїло так багато коштів і трудів, що тривога за сповнення начеркченого плану, обчисленого, скорше, занадто скромно, ніж побільшено, на яких двадцять томів в відділі короннім і більше-менше стільки ж у відділі литовськім – опанували самого проф. Бальцера. В передмові він вважає потрібним просити й закликати, щоб сього плану “корпусу польського права” не закидувано, і хоч поволі, крок за кроком здійснювано далі. Для себе проф. Бальцер полишає часи до Баторія включно, до інших відділів закликає інших охочих. Відділ литовський, очевидно, зістається в сфері проектів.

Для української науки виданий тепер том має визначний інтерес, але головно посередній – оскільки пізнання загальних обставин польського державного і правного життя потрібне для нашої історії. Безпосередньо для українських справ тут небагато і переважно вже звісне з інших видань. Але важно мати їх вкупі, в виданні ліпшім, науковім, ніж всі попередні.

Архив юго-западной России, часть седьмая, том 3, акты о заселении южной России XVI – XVIII вв. К., 1905, ст. 81 + 317 + 140 + 596 + 66 + 3

Київська археографічна комісія останніми роками вийшла з свого летаргічного стану, в який попала була в середині дев’ятдесятих років, і досить енергічно випускає залеглі томи. Так, років зо два тому з’явилися акти львівської Ставропігії (з датою 1904 p.), десь з кінцем минулого року з’явився в книгарськім обороті отсей том з історії колонізації (дату він носить, як бачимо, 1905 p.), нарешті, в останніх місяцях з’явився дальший (IV) том сеї серії. Тішимося з сього оживлення заслуженої наукової інституції й бажаємо її неослабної енергії й на будуще – не тільки в випусканні давно приладженого й видрукуваного матеріалу, але також і в організації дальших археографічних занять.

Розглядаючи сі томи, ми повинні пам’ятати, що се переважно томи залеглі, давно видрукувані, тільки з ріжних причин не випущені в свій час. Так, отсей том складається з трьох осібних частин: збірки актів до історії української колонізації XVI – XVII в., зладженої проф. Владимирським-Будановим, з його вступною статтею, з збірки люстрацій й інвентарів королівщин Київського воєводства 1765 і 1789 pp., зладженої В.Щербиною, з його ж вступною статтею, і покажчика до І т. актів про кольонізацію (для чогось оправленого в середину сього тому).

Збірка В[ладимирського]-Буданова була видрукувана давно, і чимало з документів, поданих тут, повиходило за той час в інших виданнях, а видавцеві лишилася досить сумнівна сатисфакція констатувати, що вони перше були видрукувані в його збірці, хоч і виходять значно пізніше. Давно задумана була, очевидно, і вступна стаття редактора. Властиво, по початковому плану в сім томі ми повинні були дістати розвідку автора про колонізацію України від акту 1569 р. до Хмельниччини. Але замість того видавець дав нам зовсім щось інше – критичні замітки до звісної праці Яблоновського “Ukraina” (“Źródła dziejowe”, т. XXII). Таку заміну шан[ований] учений мотивує двома зовсім відмінними мотивами.

По-перше, він уважає, що замало до сього предмета видано матеріалу, і треба використати наперед матеріали Варшавського головного архіву, Лит[овської] метрики, Київського архіву, інакше боїться стягнути на себе і комісію незаслужені обвинувачення в тенденційнім доборі фактів і виводів.

По-друге, праця Яблоновського здається шан[ованому] авторові настільки всесторонньою й повною, що

“почти упраздняет необходимость новой работы по тому же вопросу c фактической стороны”, – “со стороны содержания богатый подбор фактов в ней не оставляет, по-видимому, желать ничего большого (за исключением, как сказано, частновладельческой колонизации). Затем все детали вопроса о колонизации охвачены в этой книге с полной подробностью и аналитической точностью”.

Автор не вдовольняється тільки виводами праці Яблоновського і ставить до них поправки в своїй статті.

Трудно згодитися з таким умотивуванням. Коли справді матеріалу нема досить, то як тут поправляти виводи? І пощо звертатися до видавання матеріалів з другої половини XVII в., коли справді така маса матеріалу до ранішого часу лежить по згаданих автором архівах і така в нім пильна потреба? Але коли д[обродій] Яблоновський, опираючись на дотеперішнім матеріалі, дав книгу, яку В[ладимирський]-Буданов вважає за “громадное и прочное приобретение для науки” (с. 80), то очевидно, що матеріалу не так мало, аби не можна було братися до образу колонізації України в тих часах й іншим дослідникам.

В кождім разі його незмірно більше, ніж для історії колонізації Східної України в XIII – XV в., одначе той же д[обродій] В[ладимирський]-Буданов не відступив перед тою метою ані перед перспективою стягнути на себе закиди сторонничості. І, розуміється, тоді поступив вповні оправдано. Бідність матеріалу не увільняє дослідника від обов’язку його синтезування, а багатство матеріалу не забезпечує від закидів тенденційності чи односторонності, однаково – чи будуть ті закиди оправдані, чи ні.

За десять літ, які ділили передмову В[ладимирського]-Буданова від праці Яблоновського (праця Яблоновського має цензурну апробату 22.ХІ.[18]95), наука не стояла на місці. Сам Яблоновський не зістався незмінним в своїх поглядах на завдання своїх студій – порівняти його Україну з новішою працею про Червону Русь. Тим більше operis pretium [цікаве завдання] – обробити історію колонізації Східної України людям, які можуть до сього оброблення внести й нові матеріали, й нові погляди на відносини, й інакші точки погляду на сам предмет досліду.

Високо оцінюючи (навіть переоцінюючи) фактичний матеріал і його оброблення в книзі Яблоновського, В[ладимирський]-Буданов піддає критиці головно його погляд на колонізаційні заслуги Польщі – польського правительства й польської шляхти в заселенні Східної України. Його критичне становище в сій справі аналогічне з тим, яке зайняла моя давніша критична стаття про сю працю Яблоновського (“Записки [НТШ]”, т. XVII, за 1897 p.).

Але в подробицях з поглядами, які при тім висловлює сам В[ладимирський]-Буданов, не завсігди можемо згодитися. З одного боку, ш[анований] автор задалеко йде в своїх признаннях для державної політики Польщі, коли признає, що не можна було видумати ніяких ліпших способів оборони України від орди, ніж які практикувало польське правительство (с. 18), або в конституціях про утікачів добачає “меры по урегулированию движения переселенцев” (с. 24).

З другого боку, не пристанемо на противставлювання колонізаційної політики панів тубільних панам захожим, так, як його робить ш[анований] автор: в чім доглянув він “стремление к прочной культуре” таких панів, як Горностаї, Аксаки і т. ін. в противставленні польським колонізаторам (с. 45), зістається нам невідомим. Досить дивне вражіння робить, коли автор категорично твердить, що не панщинний гніт, а «прикрепление» було причиною масової міграції селянства на Україні (с. 72 – 73). “Унія 1569 года, в особенности же непосредственное присоединение Южной Руси к Польше, послужила окончателльным моментом в процессе прикрепления”, – пише він.

По дотеперішніх працях по історії правних і економічних відносин на Україні – втім і в працях самого автора, досить дивно, кажу я, бачити сей 1569 р. в ролі якогось терміну закріпощення. Рік сей був переломовим в загальній еволюції відносии, се правда; але акт 1569 р. зіставляв і на Україні, і в Литві дотеперішні кодекси права, і такого моментального впливу на селянську долю тим самим вже не міг зробити.

Але за найслабшу сторону статті вважаємо погляди ш[анованого] автора на козаччину й її еволюцію. Автор все ще вірить в Баторієву реформу (с. 78), козаччина представляється йому вповні скристалізованим явищем в тих часах, коли розвивалося залюднення України; він припускає в тім часі організацію козацьких громад (общин). В дрібніші хиби його виводів в сій справі не входжу.

Другу половину тому становлять, як сказано вже, люстрації королівщин Київщини з другої половини XVIII в. Люстрації 1765 р. надруковані в цілості, люстрації (чи інвентарі, як вони звуться в оригіналі) – в скороченні. Сі скорочення зроблені, одначе, не зовсім щасливо. Виключення ріжних формальностей, розуміється, вповні оправдано; але непотрібно викинуто поіменні реєстри селян з означенням числа худоби. Се річ цінна, цінніша від описей ріжних фільваркових забудувань, полишених в цілості.

В цінній передмові ш[анований] автор збирає головно статистику людності королівщин і цифри оподаткування. Завважимо маленьку подробицю. Для р. 1765 – 1789 виведена 24 % приросту людності. Автор вважав се “значительным приростом” і шукає його об’яснення в припливі нових осадників. В дійсності сі 24 % далеко нижчі від натурального приросту і, очевидно, коли покладатися на докладність люстраційної статистики і авторових обчислень, відплив людності мав би перевагу над припливом.

Monografia xx. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta-Fedora Olgerdowicza x. ratnenskiego, tom 1, opracował Z.L.Radzimiński. Львів, 1906, ст. 11 + 535, 4°

Магнатське видання справді! Письмо – хоч збирай, папір – як лубок, важить книжка, як і чотири на дешевім папері не заважили б. Обчислено воно на кілька томів. Перший отсей присвячений родоначальникам роду і старшій лінії його – несухоїжській; він не обіймає цілої історії сього роду, й останнім репрезентантам його буде присвячений т. II; т. III займе історія лінії коширської, т. IV і дальші – лінії ковельської; як епізод обіцяно й історію “Острозької ординації”.

Наукова вартість публікації не вповні дорівнює її коштовності й має характер роботи дилетантської, не вважаючи на всі благі заміри її автора – почавши від її титулу і скромних виправдувань, що ся книжка nie historya w szerokiem znaczeniu, ale skromna kronika rodzinna, przeważnie dla rodziny napisana (с. X). Багато місця займають документи, передруковані з загально або досить приступних видань (руські в латинській транскрипції). Але поза тим всім дослідник знайде не одне й інтересне – з актів невиданих і з комбінацій автора.

Більш загальний інтерес мають вступні сторінки праці. Автор виступає в обороні гіпотези двоіменності Федора-Любарта Ольгердовича, яку давніше поборював. В зв’язку з тим боронить він реєстр Ольгердовичів, поданий Длугошем, доводячи, що він подає литовські ймення князів, в інших реєстрах, звісних з самими християнськими йменнями, і що всі Ольгердовичі мали литовські ймення. Все се має, одначе, характер вповні гіпотетичний, і ні на оборону Длугошевого реєстру, ні двоіменності Федора Ольгердовича не наведено тут ніяких певних фактів.

Більше інтересу мають сторінки, присвячені сучаснику й одноіменнику Федора Ольгердовича – Федору Любартовичу. Автор відкидає всі жидачівські документи Любартовича як фальсифікати і вважає його панування в Жидачівщині фіктивним; противставляє тому всьому документи про Топольський монастир, де державцем Жидачівщини виступає Федор Ольгердович, і його вважає дійсним володарем жидачівським. Одначе для рішучого розв’язання справи треба обережнішого і докладнішого перестудіювання.

Більш позитивний характер має інше вияснення: що Федір Любартович був володарем Коропецької волості, в Галицькій землі. Автор наводить (с. 27) невидану грамоту його з Коропця з 1423 p., звісну в потвердженню 1444 p., досить непідозрілу, хоч і не проаналізовану ним ближче, і дуже правдоподібно доводить, що князі Андрушко й Митко, звісні в Галицькій землі в 1430-х pp., були синами Любартовича (с. 28 – 29).

Зате безпідставною й непотрібною гіпотезою вважаю здогад, що у Федора Ольгердовича був старший син Федюшко, що се він фігурує в записках краківського двору 1413 – 1418 pp. і що йому, а не Любартовичу, надав Ягайло Володимир в 1431 р. Автор полягає на те, що Длугош називає сього Федюшка кн[язя] володимирського nepos germanus Ягайла: що тут мова про рідного братанича Ягайлового. Але се занадто хитка підстава, а більше ні в чім не маємо сліду існування такого Федюшка Федоровича.

В питання загальніші – поза відносини чисто генеалогічні й маєткові, автор не входить. Діяльність старших репрезентантів роду не спокусила його до ніяких екскурсів в ширші політичні справи. Навіть важна для історії роду доля кн[язя] Ратенського зовсім зісталася невиясненою; автор навіть і не пробував сього, крім глухого і маловартного здогаду, що Ратно було забрано до Польщі по традиції трактату 1366 р. В генеалогічнім і маєтковім матеріалі є теж, розуміється, інтересні річі, – можна вказати, напр., на нові відомості про кн[язів] Гурковичів в Холмщині й ін. Можна б, одначе, бажати собі більш критицизму (напр., прикро бачити сліпе користування з хроніки т. зв. Биховця, і деяких Свитригайлових грамот) і менше віри в авторитети. Фамілійна хроніка від сього теж не потерпіла б, а й історія могла дещо скористати з того.

D[octo]r Fryderyk Papee. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich, tom 1: ostatnie dwunastolecie Kazimierza Jagiellończyka. Kpаків, 1903, ст. 423 + мапа

Книжка ся була піддана докладній аналізі, в ряді інших новинок до історії В[еликого] кн[язівства] Литовського X V в. нашим, так передчасно страченим співробітником Б.Бучинським (див. т. 75 “Записок НТШ”). Але, сповняючи обіцянку, дану мною авторові – подати оцінку його праці, я хочу сповнити її, хоч і з деяким опізненням, тим більше, що попередній рецензент і не мав заміру дати загальну оцінку, а тільки аналіз. Вважаю се тим потрібнішим, що ся книга – тільки перша частина задуманої роботи і мої замітки будуть мати якесь значіння не тільки pro praeterito [для минулого], але і pro futuro [для майбутнього], при продовженні сеї цінної праці.

В кождій роботі, в залежності чи то від стану оброблення даної партії, чи то від особистих уподобань автора, переважає звичайно або сторона аналітична, або синтетична. Дана праця займається часами і справами переважно дуже мало, або й зовсім необробленими, і автор її мусив входити в аналітичну, джерелову роботу, й дав місцями деталічно оброблені більш або менш цінні й вартні партії. Але, з другого боку, над ним брав перевагу потяг до синтези, до широких виводів, узагальнень, або до загальних, ширших образків, “гарно написаних”, до чого ще й досі мають непереборений нахил польські письменники й історики, радо жертвуючи докладність, прецизію гарній фразі, зверхній привабності.

Автор місцями вибився з-під сеї манери, але не всюди. І так бореться в нім аналітик і синтетист на протягу цілої книги, не розмежувавши добре сфер свого володіння. На с. 355, напр., автор поясняє, що не вважає потрібним цитувати докладно всіх подробиць і старається дати тільки вказівки “dla obznajomionego ze źródłami owej epoki czytelnika”. В сфері так мало обробленій рахувати на докладне обізнання читача з джерелами не можна, не кажучи вже, що пишучи “для обізнаних”, автор тим самим непотрібно затіснює круг своєї аудиторії. В деяких частях, правда, автор входить в детальний перегляд справи, цитує докладно джерела. Але такі аналітичні екскурси не завсігди в’яжуться з його загальними виводами, або і між самими собою.

Напр., щодо його гарячої апології політики Казимира: його толкування новгородського епізоду, або кампанії 1480 р., має характер сильного натягання для виправдання Казимира. Загальна теза: перелом у східній політиці Казимира – перенесення центру ваги на Чорномор’я, ніде не знаходить докладнішого вияснення й прослідження. Як приклад механічного сполучення аналітичних епізодів, вкажу, напр., на § 3 і 4 в першій часті: нужденну ролю Казимира в 1480 р. автор поясняв викриттям княжої конспірації восени 1480 р., але в дальшім розділі про сю конспірацію не виходить зовсім з сеї тези, і міркує так, як наче б Казимир тої конспірації і не викривав в 1480 р.

Механічним являється сам головний поділ книги на частину литовську й польську. Ціле століття вже польська політика старалася кермувати політикою литовською, і, власне, 2-ю половиною XV в. датуються початки тісніших зв’язків Литви і Польщі, які переходять потім в тісну унію. Століття тривають сильні культурні впливи Польщі на Литву, яким автор признав таке величезне значіння. І за всім тим, поза нечисленними, спорадичними, відокремленими замітками, ми майже не чуємо внутрішньої єдності в політиці сих держав – хоч Казимир, як великий майстер в політиці, по гадці автора, повинен був би ввести одну політичну ідею в політику і тої і сеї держави. Не чуємо тої культурної й соціально-політичної ендосмози, яка, безперечно, була дуже сильна. Не бачимо впливів її на політичну, соціальну й культурно-національну еволюцію В[еликого] кн[язівства] Литовського.

Взагалі соціальний і культурний процес автор лишив на другім плані і всю увагу скупив на політиці зверхній. Особливо се дає себе прикро відчувати для В[еликого] кн[язівства] Литовського. Автор обмежився тут вступним розділом і кількома принагідними замітками, а й тут стрічаємо дуже багато поглядів хибних, неуаргументованих, які вказують на те, що автор не заглиблявся особливо в соціальну й культурну історію В[еликого] кн[язівства] Литовського (вкажу, напр., у вступнім розділі такі погляди, що ціла територія В[еликого] кн[язівства] Литовського – в тім, напр., Волинь, Побужжя і т. д. – була з культурного боку вповні перелогом – leżała jeszcze jakby na nowinie, jak gdyby “na surowym korzeniu” – c. 10; що західна цивілізація – і з тим усяка цивілізація – могла в тих часах іти до В[еликого] кн[язівства] Литовського тільки з Польщі, с. 17, 21; погляди на історію селянської верстви в Вел[икім] князівстві, с. 20 – 21; виводи про значіння Волині для В[еликого] кн[язівства] Литовського – що Луцьк “stanowił drugie ognisko ich państwa”, – с. 22).

Другу кардинальну хибу в огляді В[еликого] кн[язівства] Литовського становить те, що автор, хоч назначив уже на самім вступі тодішній антагонізм елементу литовського й руського в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім, трактує се В[елике] кн[язівство] Литовське як одну цілість чи в політичнім, чи в культурнім житті, хоч се були два зовсім осібні світи. З тим і вплив сього роздвоєння на політичне життя В[еликого] князівства – на його відносини до Польщі, на московську політику і т. ін., не просліджені відповідно.

Вказувати, що нового і цінного дає праця д[окто]ра Папе, тут не буду – се зроблено вже пок[ійним] Бучинським. Не буду входити і в розбір та полеміку в деяких ближчих для нас питаннях – в деяких справах піддаю критиці погляди д[окто]ра Папе в другім виданні IV тому, що виходить тепер (перше видання мого IV тому вийшло перед виходом книги д[окто]ра Папе, і я не міг сього зробити в нім; чи встиг познайомитися д[окто]р Папе з моєю книгою перед випуском своєї – не знаю).

Я хотів дати загальну оцінку роботи автора. До сказаного вище додам, що автор старався докладно зазнайомитися з джерелами, хоч тут можна вказати все-таки на деякі другорядні недогляди (напр., нє розумію, чому покликається він на Федьків реєстр в рукописі Лит[овської] метрики, коли він виданий, – с. 15, або неоправдане довір’я до деяких не дуже авторитетних джерел, як літопись т. зв. Биховця або Стрийковський). Він навіть пописується своїм очитанням в російській науковій літературі – принаймні спеціальній, що в польській історіографії все ще зістається до певної міри екзотикою. Не завсіди се виходить щасливо – коли, напр., слова “недругъ большій, недругъ вопчій” автор перекладає wróg ciężki і powszechny (с. 49), або коли наводить як terminus technicus [спеціальний термін] для верхівських князів tak zw.: mełkije albo służebnyje kniazia (c. 29).

Але завсіди сі старання автора зазнайомитися ближче з тим, що лежить за межами утертих в польській історіографії стежок, варто признання. І підносячи ріжні хиби і слабші сторони праці, я не зменшую через те вартості самостійних, аналітичних партій її й кінчу свої замітки бажанням, щоб якскорше появилося її продовження – по можності свобідне від тих хиб, які я вказав отут.

Zbory і senatorowie protestantscy w dawnej Rzeczypospolitej, opracował H.M. Варшава, 1905, ст. 139

Незважаючи на ряд цінних праць по історії реформаційного руху в землях Польсько-Литовської держави, які появилися в останніх десятиліттях, наші поняття про нього сильніші квалітативно, ніж квантативно. Загальні осуди про характер реформаційного руху, його скороминущий характер, його неглибокість в суспільних верствах потрібують ще багато підставового матеріалу, щоб стати твердо на ноги, й треба їм ще багато дат хронологічних, статистичних, географічних про розповсюднення сього руху, його флюктуації, здобутки й утрати.

Автор сеї книжки (Н.Меrczyng) повзяв добру гадку – зладити реєстр звісних нам протестантських громад в землях Польсько-Литовської держави, як ревізію й доповнення звісних реєстрів Венгєрського і Лукашевича. Використав до цього літературу й приступні йому рукописні джерела, на мапі визначив всі громади, які можна було докладно локалізувати, й зробив тим справжню прислугу науці. Була б вона ще значніша, якби джерела були вказані докладніше (цитування дуже загальне, а багато громад не мають зовсім ніякої вказівки на джерело звістки), а з недрукованих джерел були подані витяги. Се діло будучого дослідника. Реєстр д[обродія] М[ерчинга], розуміється, не остатній: не вважаючи на всю старанність його, наші відомості, а з тим і його реєстр, ще дуже неповні, далекі від дійсності. Вказати, напр., лише, як розширило наші звістки про антитрінітарство на Волині студіювання місцевих актів гродських – Волинь являється тепер найбільшим гніздом антитрінітарства, як показує нинішній реєстр, теж може бути ще і з іншими землями.

Крім реєстру протестантських громад, автор подав іще каталог сенаторів-протестантів. Річ теж корисна, хоч нам не зовсім ясно, чому тільки сенаторів? Автор, проробляючи свій матеріал, міг би дати реєстр взагалі протестантських родин і осіб, і се було б далеко корисніше – хоч би сей реєстр не міг претендувати на повноту – як не може претендувати й реєстр громад.

Маленький закид, який можна б іще зробити – чисто формальної натури: брак не тільки покажчиків, але навіть і простого змісту.

С.Л.Пташицкий. Иван Федоров. Издания Острожской библии в связи с новыми данным и о последних годах его жизни. СПб., 1903, ст. 20, in 4°

Ся стаття, надрукована в малорозповсюдненій часописі “Печатное искусство” і випущена також осібною відбиткою, досі не була принотована в нашім журналі, й се робимо тепер, хоч з опізненням, з огляду на інтерес її для нас.

С.Пташицький, що вже від довшого часу займається біографією Івана Федорова, в сій розвідці відправною точкою бере факт, що в деяких примірниках Острозької біблії перша секстерна видрукувана хоч тим самим острозьким письмом, але інакше вискладаним; в інших знов вісім секстерн (л. 133 – 180, пророки Езекіїль – Малахія) надруковані письмом хоч подібним до острозького, але, безперечно, відмінним; при тім остання секстерна має ще інший варіант, так що л. 180 має аж три варіанти. Сі спостереження автор зв’язує з фактом, що Федоров по повороті до Львова мав дефектні біблії, і частину тих дефектів уже по смерті його купив Мамонич; сі біблії, як виходило б, додруковувалися і у Львові, і в Вільні. Зрештою, автор не рішає сих питань категорично, а тільки висуває їх як інтересні натяки на факти українського і білоруського друкарства. Між ін[шим] вказує на існування друкарні Федорова в Константинові і записку 1599 р. про “академію Константиновську” в Константинові.

Видання прикрашене прегарними факсиміле Острозької біблії ріжного складу.

А.И.Лотоцкий – На повороте. СПб., 1907, ст. 67

Стаття навіяна сучасними змаганнями православного духовенства в Росії – його планами основних реформ російської церкви, увільнення з теперішнього гнету світської власті, і заразом – його реакційним становищем супроти сучасного визвольного руху Росії. Сучасне життя духовенства, пише автор (с. 4), повторяє фази, які вже мали місце в його історії – два віки тому. Духовенство також стояло на повороті від старих відносин до реформи; деякі верхи його брали навіть діяльну участь в виробленні й переведенні реформи…

І тоді (як здається – й тепер) духовенство показалося зовсім не приготованим до реформи і хоч трохи активного становища супроти неї. Під захистом непохитного авторитету, що розслабляв його, духовенство спускалося поволі в своїм житті до того рівня, на якім стояла вся некультурна маса народу. Поворот, наступивши, знайшов собі грунт у внутрішнім розкладі духовного стану і в результаті привів до дуже невеселого стану духовенства, особливо нижчих його верств.

І автор малює перед нами образ духовенства в Росії в XVIII в. – його лихого матеріального стану, пониження, темноти й деморалізації, користуючися до того як друкованим, так і деяким недрукованим матеріалом (для України). Не перший раз трактує він сю тему (див. його “Суспільне становище білого духовенства у XVIII в.” в наших “Записках [НТШ]”, т. 23), і начеркнув живий і багатий подробицями образ, що свідчить про “духове банкроцтво сього стану” (с. 66).

“Реформа задавила тих, хто був слабий і не вмів покористуватися могутною зброєю – поступом, яку давала вона в руки тих, що могли його держати. І воно (духовенство) було роздавлене реформою першим ділом. Духовний стан розірвав свої внутрішні зв’язки і з освіченою верствою, що зневажливо бачила в духовенстві втілення темноти й обскурантизму, і з народною масою, супроти якої воно стало органом гніту в святая святих народу – його релігійній совісті”.

І наслідком того був як матеріальний, так і моральний упадок духовенства.

Можна вказати ще одну ріжницю в становищі духовенства тепер і під час реформи XVIII в., що ще більше погіршує його шанси. Як тепер, і тоді духовенство, вірне старій русько-візантійській традиції союзу з державною властю, вірно трималося правительства. Тільки тоді правительство було паном ситуації, чинником будущини, і реформа йшла від нього. Тепер чинником будущини, безперечно, стала суспільність, реформа йде від неї против правительства. Духовенство в XVIII в. потерпіло від нелояльності свого союзника, що, перейнявшися раціоналістичним світоглядом XVIII в., постановив держати свого помічника – духовенство – в чорнім тілі. Тепер, зістаючися по його стороні, духовенство засуджує себе на вповні безвиглядну роль.

П.Н.Жукович. Брестский собор 1591 года (по новооткрытой грамоте, содержащей деяния его) (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1907, II, с. 45 – 71)

Між рукописями по однім з єпископів Північної Росії, переданими до бібліотеки Петербурзької академії, знайшлася дуже цікава річ: оригінальний протокол соборних ухвал Берестейського собору 1591 p., з підписами й печатками владик. Протокол дуже багатий змістом і дав сьому соборові визначне місце серед владичих синодів XVI в. Особливо інтересні постанови в справі друку книг: собор обложив владик певними сумами грошей, уставлена була видавнича комісія і заборонено без відомості і дозволу владик друкувати в брацьких чи інших друкарнях які-небудь книги (очевидно – релігійного змісту).

До речі, проф. Жукович на підставі згадки в інструкції 1594 р. виводить, що вже на соборі 1590 р. була ухвала в сій справі й розложені були оплати на владик; мені здається, що тут може бути мова, власне, про сю постанову 1591 р. (слова “gdyż у na pierwszym synodzie to między sobą postanowili byli” можна толкувати: “на давнішім синоді”), тим більше, що постанови 1590 р. знаємо, і в них про се нема нічого.

Друга моя замітка – проф. Жукович констатує, що в постановах 1591 р. ще нічого не натякає на унію, і толкує се тим, що митрополит ще не був втаємничений в ній. Я б уважав можливим добачати в деяких постановах забезпечування себе владиками-конспіраторами від можливих неприємностей. Такий характер може мати і постанова про владичу цензуру над брацькими друкарнями, і ще більше – постанова, що листи, винесені від патріарха “на заочную повесть”, “без очевистоє и ясноє передь соборомъ росправы”, не матимуть ваги і значіння. Постанова дуже далекосягла, супроти патріаршої юрисдикції й власті просто революційна, тим більше, що під “собором” постанова, очевидно, розуміє собор владик руських. З дрібниць треба поправити “Гологорскъ” на с. 46 – се Гологори, а “Гологорска” ніякого в Галичині не було й нема.

П.П.Мельгунов. Очерки по истории русской торговли IX – XVIII вв. Москва, 1905, ст. 279

Се посмертне видання курсу, читаного автором в Московській торговельній академії ще в 1870-х pp. Видавець признає, що курс на теперішній час перестрівся, але вважає потрібним його видати з огляду на “отсутствие в нашей научно-популярной литературе аналогичного пособия”. І дуже сумне свідоцтво сій “нашей литературе” дає видання, за браком чогось ліпшого, отсеї книжки. Не тільки вона перестаріла, а й взагалі нездала. Boна не держиться своєї теми і вічно розпливається в історії економіки та культури взагалі, або, як евфемістично каже видавець, – “рассматривает историю русской торговли в связи с общей исторической эволюцией России”. Коли додати ще досить нескладний, непрозорий виклад, перемішування загальних відомостей з епізодиками, – може, для більшої “популярності”, то буде ясно, що читач із сеї книги не поживиться. Фактичний матеріал бідний і поданий лихо.

Починається отся історія торгівлі IX – X віком – старша для автора не існує. Вірний схемі російської історії, з XII віком він кидає Україну, а з пізнішого включає тільки огляд чорноморських італійських факторій і поза тим займається тільки Московщиною.

Примітки

Проф. М.Н.Ясинский. “ Село” и “вервь” Русской правды…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 191 -192 (Бібліографія). Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 4 6, арк. 187 – 188. Підпис: Грушевський М.

Ясинський Михайло Микитович (1862 – 1935) – український історик, правознавець. Професор Київського університету на кафедрі історії російського права (з 1901 р.), на еміграції – професор університету у Любляні (Югославія).

терміна “закуп” – йдеться про працю М.Ясинського: Закупы Русской Правды и памятников западнорусского права. – К., 1904.

Borys Kolomanowicz, królewicz węgierski…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 192 – 193 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 46, арк. 189 – 190.

Гумпльович Максиміліан, пол. Maximilian Gumplowicz (1864 – 1897) – польський історик, правник. Спеціалізувався на середньовічній історії Польщі.

Предслави… – йдеться про Євфімію, доньку Володимира Мономаха, що була видана заміж за угорського короля Коломана І Книжника. Померла у Києві у 1139 р. (Розанов С. П. Евфимия Владимировна и Борис Коломанович. Из европейской политики // Известия Академии наук СССР. Отделение гуманитарных наук. – М., 1930. – Ч. 1. – С. 585 – 599).

Васілєвського, Грота – М.Грушевський має на увазі праці, у яких російські вчені досліджували русько-угорські взаємини: Васильевский В.Г. Из истории Византии в XII веке. Союз двух империй (1148 – 1155) // Славянский сборник. – СПб., 1877. – Т. 2. – С. 210 – 262; Грот К. Я. Из истории Угрии и славянства в XII веке (1141 – 1173). – Варшава, 1889.

Aleksander Brückner. Próbki najnowszej krytyki historycznej…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 77. – Кн. 3. – С. 206 – 207 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 49, арк. 310, 356.

Брюкнер Александер, пол. Brückner Aleksander (1856 – 1939) – польський історик літератури та славіст. Професор славістики Берлінського університету (1881 – 1924).

мовби Доброніга була сестра Ярослава – генеалогічні дослідження однозначно спростовують твердження А.Брюкнера (Назарко І. Доброніга дочка св. Володимира В. // Analecta ordinis S. Basilii Magni. – Romae, 1956. – V J. 2 (8). – Fasc. 3 – 4. – C. 319 – 324; Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 277 – 278).

Annalista Saxo… – йдеться про німецького анонімного хроніста з ХІІ ст., що написав хроніку Франконського королівства, а потім Священної Римської імперії з 741 по 1139 р. в монастирі в Нієнбурзі (Nienburg), див.: Annalista Saxo // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. – Hannover, 1844. – Т. VI. – P. 542 – 777.

Rzępoła – М.Грушевський іронічно натякає на етимологічно “погану гру” Александра Брюкнера, адже з мовознавчої точки зору “rzępolić” трактується як “погано грати”, а “rzępoła – як “поганий гравець”.

В.Г.Ляскоронский. Русские походы в степи…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. 6. – С. 210 – 212 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

праці пок[ійного] Голубовського… – йдеться про монографію: Голубовский П. Печенеги, торки, половцы до нашествия татар: История южнорусских степей ІХ – ХІІІ вв. – К., 1884.

Мортільє (Mortillet) Габріель (1821 – 1898) – відомий французький історик первісного суспільства, археолог. Професор доісторичної антропології в Антропологічній школі при Сорбонні. Розробив хронологічну схему послідовних етапів розвитку палеолітичної культури.

Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 82. – Кн. 2. – С. 216 – 219 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Арист Аристович К унік, нім. Ernst-Eduard Kunik (1814 – 1899) – німецький дослідник історії княжого періоду.

Уже в першій своїй більшій праці… – йдеться про: Die Berufung der schwedischen Rodsen durch die Finnen und Slaven. – Sankt Petersburg., 1844.

“Corpus Diplomaticus”… – цей збірник досі не виданий, хоча його використовують сучасні дослідники для своїх публікацій, див.: К упчинський О. Акти і документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV ст.: Дослідження, тексти. – Львів, 2005. – C. 95.

Ржежабек И. Юрий II, последний князь всея малыя Руси // Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. – СПб., 1907. – С. 1 – 66.

Іван Андрійович Линниченко (1857 – 1926) – український та російський історик. Професор Новоросійського університету в О десі. Опонент М.Грушевського в багатьох наукових питаннях, особливо щодо історії Галицько-Волинської держави.

на мої замітки, подані в III т. “Історії” – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993 (репринт вид.: Львів, 1905). – Т. III. – С. 529 – 530.

Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський (1863 – 1919) – російський історик, академік Петербурзької академії наук (з 1905 р.).

печатку володимирської громади 1324 p. – передрук див.: Грушевський М. Твори у 50 томах. – Львів, 2007. – Т. 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). – С. 357 – 360.

…печатки молотівського скарбу… – передрук див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6. – С. 361 – 366.

“печать могла быть и княжеской”… – в сучасній історіографії продовжується дискусія про інституційну приналежність печатки, див.: Дашкевич Я. Володимир-волинська печатка 1324 р.: міська чи князівська // Його ж. Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Львів, 2011. – С. 380 – 383.

Zur Geschichte der alten Handelsstrassen…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 75. – Кн. 1. – С. 168 – 169 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Раверс Фрідріх, нім. Rauers Friedrich (1879 – 1954) – німецький історик економіки, архівіст. Доктор філософії (1913).

Antoni Prochaska. Urywki z dziejów XIV wieku…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 193 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 109.

Прохаска Антоній, пол. Prochaska Antoni (1852 – 1930) – польський історик. Член Академії знань у Кракові (з 1893). Працівник Крайового архіву актів гродських і земських у Львові (1878 – 1929). Цікавився історією Великого князівства Литовського, дослідник часів Владислава Ягайла і Вітольда, польсько-литовських стосунків XIV – XV ст., польської шляхти та сеймів. Видав окремі томи “Akta grodzkie i ziemskie…” (1894 – 1906, т. 16 – 19; 1909 – 1931, т. 2 0 – 24).

працею д-ра Кутшеби. – див.: Kutrzeba S. Handel Krakowa w wiekach średnich na tle stosunków handlowych Polski. – Kraków, 1902.

опублікованих Корном… – йдеться про видання: Breslauer Urkundenbuch bearbeitet von Georg Korn. – Breslau, 1870.

стару замітку Грінгагена… – див.: Grünhagen C. Die Correspondenz der Stadt Breslau mit Karl IV. in den Jahren 1347 – 1355. // Archiv für österreichische Geschichte – Wien, 1865. – Band 34. – S. 345 – 370.

Antoni Prochaska. Unie Kalmarska i Jagiellońska…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 193 – 194 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 107 – 108.

Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 194 – 195 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 4 6, арк. 191 – 193.

реєстрів Яблоновського – йдеться про видання: Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystусznym. – Warszawa, 1902. – T. VII. Cz. I: Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona opisana przez A. Jabłonowskiego; Warszawa, 1903. – T. VII. Cz. II (Źródła dziejowe. T. XVIII. Cz. I – II).

заповідає редактор докінчення судових записок XV в. – ці видавничі плани не вдалося реалізувати.

З XXI т. має зачатися публікація соймикових ухвал – публікація цих документів розпочалася у XX т. зусиллями А.Прохаски. Див.: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1909. – T. 20 – 25. Останній том підготував до друку Войцех Гейнош.

Десятитомне видання сеймових ухвал Руського воєводства не вдалося зреалізувати. Побачило світ лише п’ять томів, а один (т. 26 загальної нумерації) був підготований до друку, однак не опублікований. Див.: Вінниченко О. Невиданий 26-й том “Aktów grodzkich i ziemskich” // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1998. – Вип. 33. – С. 207 – 217.

Fr. Giedroyć. “ Casus notabilis”…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 213 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Гедройц Ф ранцішек, пол. Giedroyć Franciszek (1860 – 1944) – польський лікар-дерматолог, історик медицини. Працював у варшавській лікарні св. Лазаря. Професор історії і філософії медицини Варшавського університету (1920 – 1931).

з огляду на дискусію – йдеться про кілька статтей українських дослідників, у яких зроблена спроба пояснити цей звичай, що побутував у ранньомодерному суспільстві на українських землях. Див.: Гнатюк В. Рец. на: Левицкий О. Обычай помилования преступника избранного девушкой в мужья. Страничка из истории обычного права в Малороссии // Киевская старина. – К., 1905. – І. – С. 89 – 97 // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. V. – С. 214 – 217; Щурат В. Увільненнє злочинця дівчиною в Бродах 1727 р. // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 75. – Кн. І. – С. 96 – 103.

Liv -, est- und kurländisches Urkundenbuch…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 77. – Кн. 3. – С. 213 – 214 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 4 9, арк. 351 – 353.

про похід Михайлушка… – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 245 – 246.

Івана Чорторийського… – йдеться про князя Івана Васильовича Чорторийського (помер бл. 1460), який разом із братом Олександром організував у 1440 р. вбивство великого литовського князя Зигмунта Кейстутовича.

Радивила – йдеться про Радзивілла Остиковича (помер 1477) – литовського магната, який займав в 1420 – 1470-х рр. у Великому князівстві Литовському, впливові посади, наприклад земського маршалка (1433 – 1434, 1463 – 1474).

польський з’їзд в волинській справі… – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 242 – 244.

В.А.Розов. Значение грамот XIV и XV веков…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. 4. – С. 206 – 207 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Розов Володимир Олексійович (1876 – 1940) – український філолог. Приват-доцент Університету св. Володимира у Києві (до 1916), професор Ніжинського ісгорико-філологічного інституту (1916 – 1918). Досліджував українські грамоти XIV – XV ст., староболгарські та старосербські писемні пам’ятки, історію української шкільної драми.

збірник Петербурзького археографічного інституту – див.: Палеографические снимки с русских грамот преимущественно XIV века // В память двадцатипятилетия Санкт-Петербургскаго археологическаго института (1878 – 1903) / Издание Санкт-Петербургскаго археологическаго института под редакциею А.И.Соболевскаго и С.Л.Пташицкаго. – СПб., 1903.

грамотку Витовта 1383 р. – йдеться про грамоту Вітовта від 5 травня 1383 р. слузі Василю Карачевському на заснування села Княжої Луки. Див.: Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М.М.Пещак. – К., 1974. – С. 62 – 63.

Петро Янович Монтигірдович – луцький староста і маршалок Волинської землі (1486 – 1490), троцький воєвода (1491 – 1497).

Hansisches Urkundenbuch…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. 4. – С. 207 – 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Liv-, est- und kurländisches Urkundenbuch…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. 4. – С. 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

його повстання – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 286 – 290.

Corpus iuris polonici…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. 4. – С. 208 – 209 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Уляновський Болеслав, пол. Ulanowski Bolesław (1860 – 1919) – польський історик права. Професор права Ягеллонського університету (1888 – 1919), член Академії знань у Кракові (1888). Досліджував церковне право у Польському королівстві, видавець пам’яток польського права середньовічних часів.

Пекосінський Францішек, пол. Piekosiński Franciszek (1844 – 1906) – польський історик-медієвіст, історик права, геральдист. Член Академії знань у Кракові (1878), професор Ягеллонського університету (1891 – 1906). Досліджував середньовічну історію Польщі, геральдику, сфрагістику, нумізматику, видавець джерел.

два інші мають вийти – до 1907 р. вийшло чотири томи середньовічних документів у видавничій серії Правничої комісії Академії знань у Кракові: Archiwum komisyi prawniczej. – Kraków, 1895. – T. I; 1895. – T. III; 1897. – T. V; 1907. – T. V III. – Cz. I.

томами IV і V-м – крім цього тому О.Бальцер опублікував лише першу частину четвертого тому. Див.: Corpus iuris Polonici. Scetionis 1: Privilegia, statuta, constitutions, edicta, décréta, mandata regnum Poloniae spectantia comprehendentis. – Vol. 4: Annos 1523 – 1534 continentis / typis mandavit adnotationibus instruxit O.Balzer. – Cracoviae, 1910.

Архив Юго-Западной России…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 78. – Кн. 4. – С. 212 – 215 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

акти львівської Ставропігії (з датою 1904 p.) – див.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1904. – Ч. 1. – Т. 11. Акты, относящиеся к истории Львовского ставропигиального братства (1599 – 1702 гг.) / Под ред. А.С.Крыловского; К., 1904. – Ч. 1. – Т. 12. Акты, относящиеся к истории Львовского ставропигиального братства (1586 – 1881 гг.) / Под ред. А.С.Крыловского.

з’явився дальший (IV) том сеї серії – не зрозуміло, яку серію має на увазі М.Грушевський. У сьомій частині “Архиву Юго-Западной России…” четвертого тому не було. Можливо, йдеться про: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. 4: Акты о землевладении в Юго-Западной России в XV – XVIII вв. / Под ред. М.Ф. Владимирского-Буданова.

Щербина Володимир Іванович (1850 – 1936) – український історик, археограф. Член-кореспондент ВУАН (1925). Викладав у гімназіях Петербурга і Києва (1876 – 1920). Досліджував історію Києва, гайдамаків, козаків. Публікувався у періодичних виданях Києва кінця XIX – першої третини XX ст.

Яблоновського “Ukraina" – йдеться про: Polska XVI wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1897. – T. XI: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów – Bracław). Dział III opisane przez A. Jabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. XXII).

з новішою працею про “Червону Русь" – див.: Polska XVI wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1902. – T. VII. Cz. I: Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona opisana przez A. Jabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. XVIII. Cz. I); 1903. – T. V II. Cz. II: Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona opisana przez A. Jabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. XVIII, Cz. II)

Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 79. – Кн. 5. – С. 216 – 218 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 110; спр. 49, арк. 279, 281.

Радзимінський-Люба Зигмунт, пол. Radzimiński-Luba Zygmunt (1843 – 1928) – польський історик, генеалог, видавець джерел. Президент Польського геральдичного товариства (1912 – 1925).

Обчислено воно на кілька томів – побачили світ лише три томи, див.: Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta Fedora Olgierdowicza x. Ratneńskiego / Opracował Z.L.Radzimiński. – Lwów, 1906. – T. I; 1910. – T. II; 1913. – T. III.

гіпотези двоіменності Федора-Любарта Ольгердовича – про цю гіпотезу, див.: Sprawa początków rodu Sanguszków / Opracowali Z.L.Radzimiński, B.Gorczak i D.Kozicki. – Lwów, 1901; Radzimiński Z.L. Odpowiedź ks. D.Kozickiemu w sprawie rodowodu xx. Sanguszków. – Lwów, 1901; Ejusdem. Wstępne słowo do monografii ks. Fedora Olgerdowicza Ratnenskiego i jego potomków. – Lwów, 1901. Найновіші дослідження доводять, що Сангушки походять від Федора Любартовича, сина Любарта Гедиміновича (Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 678 – 679).

Федір Ольгердович (б л. 1332 / 1333 – бл. 1394) – син Ольгерда Гедиміновича, ратненський (перед 1377 – 1394) та кобринський (перед 1387 – 1394) князь.

Федір Любартович (бл. 1351 – 1431) – син Любарта-Дмитра Гедиміновича, великий волинський князь (1384 – 1390, 1431), сіверський (1393 – 1405) та жидачівський (бл. 1405 – 1431) князь.

відкидає всі жидачівські документи Любартовича як фальсифікати… – дослідження інших істориків спростовують це твердження З.Люби-Радзимінського, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 169; Войтови ч Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 679.

…Топольський монастир… – у першій половині XV ст. знаходився поблизу с. Сваричів, за річкою Лімницею (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області).

князі Андрушко й Митко… були синами Любартовича – найновіші генеалогічні дослідження підтверджують це припущення, див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 679 – 680.

був старший син Федюшко – про критику цієї безпідставної гіпотези детальніше, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 169 – 170, 513, 516; Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 678.

Гурковичів в Холмщині… – йдеться про сина Федора Любартовича, краснічинського князя Гурка Федоровича (помер після 1429) та його синів, також князів краснічинських (після 1429 – 1433), Івана Гурковича (помер після 1465) та Олександра Гурковича (помер після 1433). Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 680.

…хроніки т. зв. Биховц я… – йдеться про один зі списків т.з. Литовського літопису XVI ст., який у 1840 р. був власністю поміщика О.Биховця.

D[octo]r Fryderyk Papée. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 79. – Кн. 5. – С. 218 – 2 2 0 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 94 – 97.

Папе Фридерик, пол. Papée Fryderyk (1856 – 1940) – польський історик, бібліотекознавець. Директор Ягеллонської бібліотеки (1905 – 1926). Член Польської Академії знань (1920). Досліджував історію Польщі XV – XVI ст., дипломатику, польсько-угорські стосунки.

Б.Бучинським – див. Бучинський Б. Нові праці до історії Великого князівства Литовського в X V віці // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 75. – Кн. І. – С. 131 – 166.

Бучинський Богдан Мелітонович (1883 – 1907) – український історик, дослідник історії церковної унії XV – XVI ст., політичної історії Великого князівства Литовського X V ст., діяльності Остафія Дашковича. Учень М. Грушевського.

піддаю критиці погляди д-ра Папе в другім виданні IV тому. – див. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 251, 275, 324 – 325, 329, 481 – 484, 488 (репринт другого видання 1907 р.).

перше видання мого IV тому – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1903. – Т. IV.

покликається він на Федьків реєстр – йдеться про перелік прибутків у скарбницю Великого князівства Литовського 1486 р. (книгу данин), у якій фігурує Федько Хребтович, майбутній земський підскарбій.

Zbory і senatorowie protestantscy w Dawnej Rzeczypospolitej…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 79. – Кн. 5. – С. 222 – 223 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 46, арк. 32.

Мерчинг Генрик Карлович, пол. Merczyng Henryk (1860 – 1916) – російський інженер польського походження. Професор Інституту шляхів сполучення у Санкт-Петербурзі (1896 – 1916). Досліджував історію реформації у Польщі XVI ст.

звісних реєстрів Венгєрського і Лукашевича – йдеться про каталоги протестантських громад у Польсько-литовській державі діяча реформації Анджея Венгерського (1600 – 1649) та історика Юзефа Лукашевича (1799 – 1873). Див.: Systema historico chronologicum ecclesiarum slavonicarum per provincias varias, praecipue Poloniae, Bohemiae, Lithuaniae, Russiae, Prussiae, Moraviae etc., ad annum 1650, opera Adriani Regenvolscii. – Treverorum, 1652; Łukaszewicz J. Dzieje kościołów wyznania helweckiego w dawnej Małej Polsce. – Poznań, 1853.

С.Л.Пташицкий. Иван Федоров. Издания Острожской Библии…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. 6. – С. 220 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Пташицький Станіслав, пол. Ptaszycki Stanisław (1853 – 1933) – польський історик-архівіст, археограф. Професор Католицького університету в Любліні (1918 – 1926), директор Державних архівів у Варшаві (від 1926). Досліджував історію Польщі, Великого князівства Литовського, польсько-російських відносин.

займається біографією Івана Федорова… – див.: Пташицкий С.Л. Иван Федоров, московский первопечатник. Пребывание его во Львове (очерк по вновь открытым архивным материалам). – СПб., 1884.

купив Мамонич… – йдеться про Кузьму або Луку Мамоничів, купців та книговидавців, які 1574 – 1623 рр. володіли друкарнею у м. Вільно.

А.И.Лотоцкий – На повороте…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 79. – Кн. 5. – С. 224 – 225 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 85; спр. 4 9, арк. 282.

Лотоцький Олександр Гнатович (1870 – 1939) – український історик церкви і церковного права, письменник, публіцист. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930 – 1 938), професор Варшавського університету (з 1929).

“Суспільне становище білого духовенства у XVIII в.” в наших “Записках [НТШ ]”. – 1898. – Т. 21. – Кн. І. – С. 1 – 46.

П.Н.Жукович. Брестский собор 1591 года…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. 6. – С. 219 – 220 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Жукович Платон Миколайович (1857 – 1919) – білоруський історик, дослідник історії Білорусії, Польщі та України другої половини X V I – першої половини X I X ст. Членкореспондент Російської А Н (1918). Професор Петербурзької духовної академії (з 1894). Досліджував релігійні відносини в Речі Посполитій, політику Росії на білоруській території після поділів Речі Посполитої.

по однім з єпископів Північної Росії… – йдеться про Павла (Доброхотова) (1807 / 1814 – 1900) – єпископа Вологодського і Устюзького (1866 – 1869), Псковського і Порховського (1869 – 1882), Олонецького і Петрозаводського (1882 – 1897). Зібрав велику колекцію рукописів, яка тепер зберігається в Архіві Санкт-Петербурзького інституту історії РА Н (Колекція 52).

Гологори – йдеться про с. (Дуклю) в Галичині (тепер Золочівський район Львівської області).

П.П.Мельгунов. Очерки по истории русской торговли…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 79. – Кн. 5. – С. 212 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 86.

Мельгунов Петро Павлович (1847 – 1894) – російський ботанік і історик. Викладач історії та географії Московського університету.

Видавець… – видавцем, чи радше упорядником книги, очевидно, був син автора – Сергій Мельгунов (1879 – 1956), у майбутньому відомий історик і публіцист, який співпрацював із фірмою “Сотрудник школе”, на замовлення якої і надруковано науково-популярну працю його батька. Передмова підписана криптонімом С. М.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.