6. Устрій громад під владою татар
Михайло Грушевський
Про загальний устрій громад, про їх відносини до татарів маємо дуже цікаве подання, хоч воно належить до часів пізніших, до XIV в., й дає нам основу, властиво, для аналогій в давній Литовсько-Руській літописі (інакше називається «[Перша] Л[итовсько]-Рус[ька] літопись», літопись Даниловича, Попова, Літописець литовський). Оповідаючи про порядкування князів Коріатовичів на Поділлі, літописець каже, що Поділля належало до трьох братів, татарських князів-дідичів сеї землі, «а отъ нихъ заведали атамани, и бойскаки (баскаки) пріѣздяючи отъ тыхъ атамановъ имовали (брали) съ Подольской земли данъ». В цілій землі не було жадного «города», себто фортеці, ані кам’яного, ані дерев’яного [Літопись у виданні Попова («Ученые записки Академии наук» (петербурзької) Академии наук, т. 2. У виданні Даниловича (Lalopisiec Litwy, p. 49-50 (кириличним шрифтом видана – ПСРЛ. – СПб., 1907. – Т. 17. Литовско-белорусские летописи. – ред.). Pomniki do dziejów litewskich, p. 19. Зведений текст у д.Молчановського, op. c[it], с. 171-172 [Летопись великих князей литовских /Пригот. к изданию А.Н.Поповым//Ученые записки Второго отделения имп. Академии наук. – СПб, 1854. – Кн. 1. – Отд. 3. – С. 44; Lalopisiec Litwy і kronika ruska… staraniem і pracą Ignacego Danilowicza. – Wilno, 1827. – S. 49-50; Pomniki do dziejów litewskich. – Wilno, 1846. – S. 19; Молчановский Н. Очерк известий… – С. 171-172]].
З сієї звістки знати, що татари не мішалися в громадське життя руської людності, задовольнялись відбиранням дані. Дань сю збирали татарські баскаки тільки приїздячи на час, а з людом не мешкали. Земля складалася з окремих, певне, дрібних, міських і сільських громад. Заступниками їх були отамани (ватаманами на Поділлі називалися й пізніше, аж до XVIII в., сільські голови); отамани сі, знать, були з тубільців, або виборні, або наставляли їх татари в порозумінні з громадою: очевидячки, отамани бували з людей громаді милих, бо й мали вплив на неї, бо Коріатовичі, осівши Поділля, як оповідає та ж літопись, увійшли в порозуміння з отаманами й на них спираючись, повстали на татар: «Войшли у пріязнь со отаманы, почали боронити Подольскую землю, отъ Татаръ, а босакомъ выхода (дани) не почали давати» [Вид. Попова в с[борнике]]. Татари дбали тільки ще про те, щоб не давати руській людності приводів до опору: не дозволяли їм будувати фортець (як і на Волині Бурундай примусив князів знищити фортеці. Само собою, що при такому устрої неможливе було й існування дружини.
Сі ознаки устрою взагалі згоджуються з тими поданнями літописі про громади волинські й київські, що ми подали вгорі. Можна гадати, що по усіх тутешніх місцях взагалі устрій був більш-менш однаковий, бо взагалі спільні були громадські й політичні обставини [Дрібніше про сей устрій див. у д.Молчановського, с. 156 і далі].
Багато кому може здатись неймовірним, щоб тогочасні українці охоче, своєю волею нищили свій національний державний устрій та віддавалися в безпосереднє підданство татарві. Ми так призвичаєні до традиційних (та й не зовсім і несправедливих) нарікань на татарську зверхність, до всяких страхів татарських находів, мордування, нищення, що нам якось неможливим здається, щоб існував якийсь modus vivendi з сією жорстокою, варварською масою. Тимчасом ми маємо кілька звісток, досить виразних, що засвідчують нам противне. Я попереду нагадаю кілька фактів, що належать до попередніх часів. З літописей ми знаємо, що серед степів половецьких, серед тієї варварської маси були міста з людністю осілою, начеб християнською, очевидячки – не дикою половецькою [Ипат., с.192; Барсова, География Начальной летописи, с.151 й у Голубовського – Печеніги, торки, половці, гл. IV]. Ми знаємо, що на тих степах пробували якісь «бродники», мабуть, роду слов’янського, що з своїм воєводою Плоскинею брали участь і в першому наході татарів на українські степи 1223 р. [1-я Новгор[одская летопись], с. 40 [ПСРЛ. – СПб, 1841. – Т. III. – С. 40]] Ми знаємо, що серед воєн половців з Руссю через степи половецькі ходили, одначе, купецькі каравани на Русь [Ипат[ская летопись], с. 429].
Щодо татарів, то я нагадаю тут цікавий епізод, заведений в кілька збірників північних – про Олега, князя рильського, й Святослава, князя липецького (в Курщині): баскак татарський Ахмет осадив дві слободи на землях Олега; у баскака з князями вийшли спірки з-за сих слобод, слободяни докучали княжим підданцям, князі нападали на слободян; татари за се винищили все їх князівство, а наостанку князі розігнали сі слободи. Увесь сей епізод написаний з погляду князівського, дуже вороже для татар, але нам дуже цікава звістка про слободи: «И умножишася людей во свободахъ тѣхъ, со всѣхъ сторонъ сошедшеся, насиліе творяху христіаномъ, сущимъ Курскія области» (а пізніший збірник, Никонівський, додає: «и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тѣ велики двѣ свободы, якоже грады великіа») [Полное собрание русских летописей», т. VII., с. 176, т. IX, с. 162. Никонівський збірник часто тільки риторично ампліфікує давніші подання джерел, але поданий варіант його в кожнім разі цікавий, бо редагувався збірник в той час, коли відносини татар до людності слов’янської (московської) були добре відомі [ПСРЛ. – СПб, 1856. – Т. VII. – С 176; СПб, 1862. – Т. IX. – С. 162]]: очевидячки, під захистом татарським, під рукою баскака жилося не зовсім погано. А що то не були якісь розбійницькі банди, се видко з того, що як князь Святослав напав раз на перехожих, що йшли з слободи в слободу, й побив їх, то з переляку обидві слободи розбіглися: сього розбійницькі банди не вчинили б, тим паче, що сила у кн[язя] Святослава була невелика; знати, що були то тихомирні мешканці, котрим зовсім немило було з кимсь битись, сперечатись, котрі йшли на татарські слободи для праці на спокої.
Таким способом навіть під рукою татарина-осадчого жилося добре, й охочі люди тяглися туди з усіх сторін. По інших же громадах і такого безпосереднього мешкання з татарвою не було: як подано вже було вище, ніде по громадах правобічних не знаходимо ми ані татарських начальників, ані залог. Людність провадила своє життя непорушно, на основах своєї народної культури, сподіваючись від татар захисту від усякого ворога.
Що було непевного в сьому устрої, се те, що громади без дружини, без фортець, до того без концентрації не могли поставити дужого опору й не убезпечені були від утисків татарських, з одного боку, з другого – від находів ворожих князів, як то ми бачили вже в оповіданнях про Данила. Але утиски татарські мали бути припадкові, бо взагалі татарам було дуже корисно задержати за собою своїх підданців, не дратувати їх. Находи Данила були можливі тільки доти, поки татари не звернули уваги на його політику й не поставили йому дужчого опору. Чи так чи сяк – людність руська подекуди, очевидячки, краще здавалася на ту непевність (принаймні – спочатку, про дальший час ми не можемо того зафактувати), аніж нести тягарі князівсько-дружинного устрою й земської концентрації, тим більш, що й вони не дуже убезпечували людність від утисків і руйнацій.
Вияснений рух громадський, що так зривав і нищив старі відносини державні і до того, як можна гадати, був так широко розповсюджений, був вельми грізним задля заступників старого державного устрою на тогочасній Україні-Русі. Зовсім натурально, що король Данило, як найважніший, найталановитіший заступник сього устрою, розпочав з нашим рухом, як то ми вже бачили, боротьбу рішучу, люту. Взагалі був з нього чоловік не жорстокий, не прихильний до тяжких репресалій, але в сій боротьбі він поводиться часом зовсім інакше. В тому нема нічого дивного: се була, властиво, боротьба за власне існування, не за побільшення волостей, не за те, щоб заховати вплив на ординарні земські справи (як у боротьбі з боярством); новий рух зовсім денегував, нищив Данила з іншими князями.
Й от, як ми бачили, Данило чисто руйнує болоховські міста коло 1242 p., палить Звягель і розводить його мешканців в 1250-х роках. Союз громад з татарами Данилові був вельми шкідливий, і сучасний літописець зовсім справедливо каже, що Данило тим паче гнівався на болоховців, що вони вповали на татарів. Правда, ся надія на татарів не зовсім справдилася: Данило вспів чисто повоювати й звяглян, і болоховців, поки татари уступилися добре за них, але перемогти руху Данилові не вдалося. Мені здається, що ті всі його забрання на Случі, Тетереві й Богу пішли прахом, скоро татари повстали на нього рішуче, й Бурундай почав палити волинські міста. Після того Данило вже не змагався розвинути свою державу на схід; та й не до того було вже в тогочасних обставинах.
Вище вже я казав, що східна границя Волинської держави, як то можна гадати, в другій половині XIII в. лежала десь коло Горині. Оповідаючи ж про князювання Мстислава Даниловича волинського, літописець каже, що держава його простягалась «по Татари, а сѣмо на Ляхы и по Литву» [Ипат[ская летопись], с. 613]. Певно, що тут сказано не про справжні татарські мешкання з людністю татарською, а про «людей татарських», чи «сидячих за татарами», себто про громади, безпосередньо підлеглі татарам. Таким чином, не-вважаючи на жорстокі репресалії Данила, сей новий рух не пропав, і на схід від Волині, в другій половині XIII в., як перше, лежали дрібні, незалежні громади без князівсько-дружинного устрою. Справедливо уважають, що сей громадський рух був одною з головніших причин, що Данилові не вдалося скласти з України-Русі одну дужу, сконцентровану державу й з усіма її силами поставити опір татарам [Дашкевич, «Болоховск[ая] земля…», с. 122 – 123].
Оглянувши прояви й знаки сього руху, натурально буде наостанку спитати в себе: як цінувати сей факт, за що його уважати? Але така чи інша відповідь буде залежати в значній мірі від особистого громадсько-політичного світогляду. Для кого держава єсть альфа і омега усього історичного процесу, той не може інакше цінувати сей громадський рух як тільки за історичний регрес, за вельми сумне збочення громади з правдивої стежки, тяжку історичну помилку. Ми ж, не збавляючи ціни державі яко культурній і поступовій формі, одначе тільки тоді можемо встоювати за неї, коли вона дає запомогу духово-моральному, економічному й політичному розвитку громади. Скільки ми розуміємо, державний устрій тогочасної України-Русі, не можна сказати, щоб він задовольняв такі бажання; двоїстість громади й князя-дружини, окремо, егоїстична політика князів, дуже мала участь громади в справах громадсько-політичних – все то були дуже шкідливі аномалії; до того й економічні відносини, підперті устроєм державним, теж були, здається, далеко не нормальні. Устрій громадсько-політичний вимагає, конечно, реформ – глибоких, радикальних; інакше сили народні мали б гинути марно в дріб’язковій колотнечі, громада – скніти в апатії; народне життя мало б йти на регрес.
Хто його знає, як би вийшли українсько-руські землі з сього становища, якби в історію не вступив новий фактор, нова сила – татарська, що глибоко сколихнула всі громадські відносини. Скористувавшись з неї, деякі українські землі знищили попередній державний устрій, всі приводи й ознаки державної концентрації й зосталися при самих дрібних, початкових місцевих громадах. Таким чином знищено двоїстість устрою, громада знову стала правити всім громадсько-політичним життям (бо зверхність татарська, як дуже поверхова, навряд чи уважалася за елемент громадсько-політичного устрою по тих громадах) – але разом з тим відбігли вигод державної концентрації.
Звичайно, се була не найлучча, не найпряміша стежка громадсько-політичного прогресу. Далеко більше корисним було б поступове реформування, крок за кроком, тогочасного устрою, що помалу поліпшало б громадсько-політичні відносини й навертало їх до нормального становища. Але для такого поступування треба було далеко більшого політичного виховання, освіти, аніж яке було; все те було не до снаги тогочасній громаді. І вона знищила зовсім чого не вміла реформувати, як те й потім не раз з нею траплялось. Чи вона тим більше виграла, чи програла – за се не беремося гадати.
Примітки
… Літописець литовський… – див. аналіз цього літописного оповідання: Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. – К., 1929. – Ч. 2. – С. 305-311.
… (в Курщині)… – цей епізод докладно простудійований В.Кучкіним: Кучкин В.А. Летописные рассказы о слободах баскака Ахмата // Средневековая Русь. – М., 1996. – Вып. 1. – С. 5-57.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 237 – 242.