1. Князь і громада
Михайло Грушевський
Українсько-руські землі, відколи застає їх історія, бачимо ми, щодо політичного устрою, в становищі двоїстості. Устрій сей складається, властиво, з трьох переважно елементів: перший елемент – се земські обивателі, «людіе», «земля», себто концентрація міст, з гегемонією головного міста («город», «город старіший»), і громада сього міста – віче яко її заступник; другий елемент – се князь; третій – його «дружина», або інакше – «бояри» , «мужі», «отроки»; але сі два останні елементи, в нормальних відносинах, бувають тісно зв’язані межи себе й солідарні, так що взагалі у відносинах громадсько-політичних маємо дві основні групи: землю й князя з дружиною його. Сі ж групи, хоч відносини їх міняються часами, хоч пробувають вони іноді в згоді, не злучаються в одне тіло, не перестають почувати себе за щось окреме, відрубне одна від одної: «земство» було само по собі, а князь (з дружиною) сам по собі, як каже один історик. У відносинах сих двох основних груп, сих підвалин й лежить уся вага тогочасної громадсько-політичної історії українсько-руських земель.
Родовід сього політичного устрою ми можемо вислідити по усіх українсько-руських землях, опріч початкової Русі – себто старої землі полян. Ми знаємо, що усі сі землі й племена, одне за одним, підгорнули під себе київські князі; починався сей процес з «примучування», екзекутивного вибирання дані, а кінчився на тім, що по усіх землях замість тубільної старшини чи над нею посаджено було князів з київського князівського дому, а сі князі забирали в свої руки земське кермо й розсаджували своїх дружинників по всіх значних посілостях землі. Таким робом по всіх сих землях князі й їх дружина (спочатку) були чужі, прихожі, Такий родовід тутешнього політичного устрою, може, й впливав на вироблення його двоїстості, але тільки частиною. Бо згодом прихожа княжа династія осідала, зживалася з землею, мала її за свою питому, і земля уважала сю династію за свою природжену; в дружину все більше входили елементи місцеві, й вона ставала з часом в значній частині тубільною. Одначе двоїстість зоставалась: зоставалась через те, що се залежало переважно від іншої причини, від ознак тогочасної власті.
Щодо Київщини, властиво до східної її частини, землі полян, то всім відоме оповідання, заведене у Найдавнішу літопись, про те, як опанували її прихожі князі з роду варягів-русі й, осівши, утворили велику державу. Багато було писано проти сієї літописної традиції й навпаки – в оборону її, багато ще має писатись, але нам здається, що прийняти її жадним побитом не можна й треба уважати за недотепну гіпотезу тогочасних київських книжників або й самого автора «Повѣсти временныхъ летъ», вигадану задля вияснення родоводу Київської держави, бо родовід її й тоді, очевидячки, був уже незнаний. Скільки можна гадати з сучасних джерел, руси не були народом прихожим, а тубільцями, й держава Київська виробилася поволі натуральним процесом, на самому ґрунті, з племені полян-русі, а не привезена звідкись. Отже, значить, тут і династія князівська, і дружина (частиною) були тубільцями з самого початку, не сторонніми узурпаторами, а все-таки й по Київщині бачимо ми таку саму двоїстість в устрої державному – очевидячки, се вже безпосередньо залежало від внутрішніх причин самого устрою, від ознак власті, як сказано.
Власть в ті часи мала характер більше приватний; адміністрація й суд вважалися за такі ж пожиткові речі, як і мито або доходи з княжих сіл. Князь мав землю, громаду земську за об’єкт, за джерело до вибирання своїх пожитків. Поки не було в князя доволі засобів, щоб мати свою власну дружину, доти тільки він і залежав від громади, був тільки її урядником. Скоро він заводив дружину від себе, то вже він почував себе незалежним, у нього були не тільки свої власні, окремі від громади, інтереси, але був уже й окремий, незалежний привід до їх запроваджування. Дружину завше ховав князь від себе, від нього відбирала вона своє удержання, через се від нього тільки вона залежала, з ним була й солідарна, а не з громадою; до громади не знала вона ніяких обов’язків, ба навіть до того в якійсь мірі була чужою для неї, бо поміж дружиною завше чимало було люду стороннього, прихожого.
З князем, окрім заплати, в’язали дружину й однакові інтереси: князь піклувався за те, щоб простати свої волості, набувати нові землі, підбивати нові племена, бо ширша волость давала більш багатства й сили, спроможності до держання велелюдної дружини; і дружині се було на користь, бо разом з тим ширилося поле для її діяльності, намножалися уряди, й «княжий муж» міг осягти собі більш корисну посаду, поважніше становище, та й взагалі у багатого князя й дружині було лучче, бо, на тогочасну думку, добрий князь своїм багатством мусив ділитися з своєю дружиною як із спільниками, а не ховати для себе. Громаді про се простання волостей було байдуже, бо земля взагалі мало або й зовсім з того не користувалась. Князю на користь було – з погляду фінансового – ширити свої компетенції в землі, множити своїх урядників та вводити різні «новини» податкові. Сприяла сьому й дружина – з тих же причин; але громаді се вже було прикро, й вона противилася часом, скільки могла, а ніяк не сприяла. Таким робом князь із дружиною в своїх інтересах і відносинах до громади, до землі були солідарні і ставали до неї часом, задля своїх інтересів, навіть у вороже становище. Але коли й не ворогували вони поміж себе, то почували себе все-таки за окремі громадсько-політичні групи – князь з дружиною, як сказано, самі по собі, а земля сама по собі.
Щодо детального висліджування відносин сих двох основ громадсько-політичного устрою, то ми знаємо тут взагалі дуже мало. Літописці наші дуже рідко виходять з круга околишніх справ політики й церкви, поставлень єпископів та кам’яних церков, княжих війн, родин та весіль – і здебільшого тільки припадково розказують нам щось про відносини внутрішні. Дещо знаємо ми тільки про Київську землю за XII в. та за Галичину XIII в., про інші землі, про інші часи – майже нічого, а часом таки – й просто нічого. Тим-то, щоб ближче вирозуміти тогочасні політичні відносини, треба нам спинитися на час коло Київщини й Галичини.
Примітки
… громадсько-політичної історії українсько-руських земель… – М.Грушевський послідовно дотримувався думки про двоїстий характер суспільного устрою давньоруських земель (порівну зокрема: Грушевский М. Очерк истории Киевской земли… – С. 301 – 302; Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3. – С. 209). У цьому він поділяв конвенції тогочасної російської історіографії, де панували уявлення, сформовані працями М.Поґодіна та В.Сергеєвича.
… утворили велику державу… – див.: Повесть временных лет. – СПб, 1996. – С. 13.
… багато ще має писатись… – див. огляд «норманської проблеми» з позицій новітньої історіографії: Повесть временных лет. – С. 398 – 405; Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX – XII вв.). – М., 2001. – С. 41-77.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 216 – 218.