Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Різниця Київщини та Галичини

Михайло Грушевський

По Київщині земська основа мала, як порівняти з іншими землями, значну вагу в громадсько-політичних відносинах. Силу й вплив свій вона – й її орган віче – набувають головніше за часи боротьби князів за київський стіл; тимчасом, як тягалося кілька князів-претендентів, віче могло по змозі підпирати своїми силами милого собі князя й вимагати в якійсь мірі од нього або й взагалі від претендентів, щоб вони задовольняли його бажання. Апогей впливу й розвитку київського віча – се середина XII в.; далі, під кінець сього віку, ми знову не маємо за нього звісток, громада мовби вдається в апатію, не здолавши виконати своїх замірів, пригнічена тяжкими політичними обставинами.

Всяку ординарну справу веде в Київщині князь; вся виконавча власть залежить від нього. Він сам, на власну руку, провадить околичну політику, веде війни й годиться, заводить союзи [Тільки якби князь хотів, щоб у війні помагала йому земля своїми «воями», земським військом, то на се, здається, de jure треба було згоди й дозволу віча], князь сам або через своїх мужів править суд, поставляє урядників – «тисяцьких», «тіунів», «посадників» для функцій воєнних, фінансових та судово-адміністраційних, він видає закони, бере велику участь в церковних справах.

Віче тільки держить загальну контролю над діяльністю князя й його агентів і бере участь в діяльності їх тоді тільки, як вона чимсь дуже не задовольняє його. Так ми маємо, наприклад, такі случаї, де віче мішається у політику й вимагає боротьби з половцями (1068), задержує Святополка й примушує його покоритися князям задніпрянським; віче скаржиться князю Ігорю на своєвольство його урядників і добивається, щоб того не було далі; в договорах з новими князями, т. зв. рядах, воно теж ставить їм свої desiderata [Летопись по Ипатскому списку, вид. 1871 р., С[анкт]-Петербург, с. 120, 172 – 173, 229, 324 ]. Окрім того, князі часом дають свої внески на волю віча, щоб дізнати про погляди громади на ту чи іншу справу й здобути її до помочі [Зразки тому дивись, наприклад, там же, с. 169 – 170, 243, 265]. Треба, одначе, зауважити, що таку участь у справах віче могло брати тоді тільки, як мало силу над князем, або той з власних своїх планів та інтересів мав за краще уважати на волю віча чи землі; інакше приходилось терпіти та коритись мовчки до кращих обставин, коли трапиться миліший кандидат і спроможність до запровадження його на стіл намість немилого князя.

Контролюючи княжу діяльність, мішаючись іноді в політику чи адміністрацію, віче ніколи не виявляє за весь вищепоказаний час змагань до того, щоб побільшити свої функції, скоротити княжі, взагалі реформувати свій політично-громадський устрій. Народні повстання того часу не мають ніколи на меті того, щоб знизити або обмежити княжу власть, а тільки перемінити непопулярного князя на більш милого; вони прямують завше проти особи того чи іншого князя, а не проти князівського інституту. Так, скинувши Ізяслава 1068 p., садовлять за князя Всеслава; кличуть 1113 р. Мономаха, щоб не сів у Києві Ярослав Святополкович; кличуть 1146 р. Ізяслава, щоб вигнав з Києва Ігоря, й таке інше [Ипат[ская летопись], с. 120 – 121, 198, 230, дивись також с. 284; Летопись по Лаврентиевскому списку, вид. 1872 р., С[анкт]-Петербург, с. 296 – 297].

Ми не бачимо навіть майже ніколи (противні випадки рідкі й маловажні), щоб віче заходилось заховати собі якісь певні гарантії, поставити князю кондиції й застерегти себе від дальших кривд. Згадаємо на зразок дещо більш характерне. Так, 1097 р. Святополк, князь у громаді непопулярний, хотів утекти з Києва перед находом задніпрянських князів; кияни з причин політичних не пустили його й уступилися за нього перед тими задніпрянськими князями, але вони в сім разі нічого не вчинили, щоб у так здатному часі узяти від Святополка які-небудь гарантії на дальше. Коли 1146 р. кияни заскаржилися Ігорю на його тіунів і теж були в такому становищі, що могли вимагати від князя, чого хотіли, віче допевняється тільки, щоб князь сам правив суд, якщо будуть які незадоволення через його тіунів, – та й по всьому, а князю самому воно не ставить ніяких обмежень, кондицій: «Ратша ны погуби Киевъ, а Тудоръ Вышегородъ [Місто над Дніпром, трохи вище Києва]; а нынѣ, княже Святославе (брат Ігоря), цѣлуй намъ хрестъ, и зъ (за) братомъ своимъ: аще кому насъ будетъ обида, то ты прави» [Ипат[ская летопись], с. 229 [Летопись по Ипатскому списку. – С. 229]].

Взагалі князя уважали за елемент в громадському устрої, конечне потрібний; земля піклувалась завше, щоб мати собі князя, й без нього почувала себе дуже ніяково – тому ми маємо в джерелах кілька зразків, досить ясних [Так, 1069 p., коли Всеслав, що кияни наставили були собі за князя замість Ізяслава, втік з Київщини, кияни не відважилися боротися з Ізяславом, закликали до себе Святослава, а як той не згодився, покорилися Ізяславу. Ще виразніший випадок маємо 1154 p., коли Мстиславичі, програвши справу, кинули були Київщину: «Тогды тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни единъ князь у Києвѣ», й кияни прийняли до себе непопулярного Ізяслава Давидовича, щоби мати якогось князя. (Ипат[ская летопись], с. 120 – 122, 327)].

Щодо відносин князя й дружини, то ми взагалі бачимо їх по Київщині завше солідарними; як виходять коли непорозуміння, то з особистих яких-небудь причин, але дружина завше зв’язана безпосередньо з князем і яко інститут ніколи окремо не виступає [Не порозумівшись з князем, дружинник або пристає до іншого князя, або кидає зовсім княжу службу – в першому разі він все-таки зостається зв’язаний з князем хоч не тим, а другим, в останньому разі він вже перестає бути дружинником і виступає яко частина земської громади].

Зовсім інакше, як по Київщині, склалися відносини громадсько-політичні в Галичині – з причин історичних. Історія сього краю більш-менш відома нам з кінця XI в. Викинувши боротьбу Давида Ігоровича й Святополка київського з Ростиславичами 1098 – 1099 pp. й аж до Володимира Ярославича (од 1187 р.) ніхто не квапився забрати Галицьку землю, за весь майже XII в. (до того ж Володимира) ми маємо тільки два випадки боротьби за столи між князями галицькими (Володимирка з Ростиславом, а потім з сином Ростислава – Іваном Берладником [Ипат[ская летопись], с. 226; Stryjkowski M. Kronika, cz. I, p. 189 [Летопись по Ипатскому списку. – С. 226; Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Źmódska і wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – Cz. I. – S. 189]].

Княжий рід галицький був не велелюдний і наостанку всі галицькі землі держав сам-один Володимирко, а по ньому – Ярослав. В таких обставинах громада не мала случаїв, щоб брати участь в справах політичних і розвинути свою діяльність. До того князі галицькі, дуже талановиті щодо справ політичних, набули собі велику силу, широкі засоби й мали спроможність зовсім віддалити громаду від політики й панувати без громадської контролі; так воно й сталося. О половині XII в. ми бачили ще рух у громаді: кілька раз вона заходжується, щоб наставити намість Володимирка свого популярного кандидата кн[язя] Ростиславича Берладника, але сі бажання не справдились, за їх тяжко скарано, й Володимирко, мабуть, ужив усіх заходів, щоб надальше знищити такі змагання громади [Ипат[ская летопись], с. 226, 342]. Віче зовсім занепало, перевелось по Галичині.

Але натомість постав князям інший суперечник – боярство-дружина. В боротьбі з громадою князі спиралися на дружину; коли громаду було зовсім підбито й усунено від справ політичних, не стало спільного противника – не стало й стимулу до солідарності князя з дружиною. До того по Галичині бояри самі по собі набули великі засоби: через малолюдність княжого роду всі, й найважніші, посади, які по інших землях звичайно віддавано князям, займали по Галичині бояри (так, вони мали в держанні значні міста, як Перемишль, Звенигород). Боярство галицьке було переважно не перехоже, а осіле; займаючи різні уряди, часом за кілька поколінь, воно прибрало значні маєтності, великі кошти, ховало власні свої дружини; а через багатство, як і через держання урядів, мало по місцевостях значний вплив на людність. Набутком усього сього було, що, тимчасом, як по Київщині дружина стоїть завше в непоріжняному зв’язку з князем, в Галичині вона виступає самостійно яко окремий елемент громадський.

Коли почалися непевні часи після смерті Ярослава, а потім Романа, громада відігравала дуже незначну ролю в боротьбі партій й усяких політичних завірюхах; здебільшого вона пасивно приймала набутки сієї боротьби, сумирно корилась усякому господарю часу. Джерела доволі виразно виявляють, що вона сприяла найбільше своїм природженим князям, але, атрофірована попередньою княжою самовластною політикою, вона не вміє виступити за них рішуче та до того, треба признатись, і Романовичі не вміли, очевидячки, спертися на сю підвалину. Головну ролю відігравають бояри, як ляльками, перекидаючись князями, шукаючи кандидатів, найбільше здатних до запровадження своїх політичних планів.

Які були сі плани, зовсім виразно виявляє сучасний літописець, розказуючи, як бояри галицькі «Данила княземъ собѣ называху, а самѣ всю землю держаху» [Ипат[ская летопись], с. 525]; мати князя тільки для прилики й на власну руку, по своїй волі порядкувати землю – такі були змагання боярства. Декому з них удавалось на якийсь час і «вокняжитися» [Ипат[ская летопись], с. 488, 489, 525 і т. ін], але княження сі були ефемерні: перешкоджала боротьба партій й особисті інтриги, втручання сторонніх державників; до того, що дуже важно, – бояри не мали, знать, за собою запомоги від громади, раз – через ту ж таки її атрофію, друге – що вони, здається, й не дбали про популярність, піклуючись тільки про власну користь й збагачення своїх клієнтів. Принаймні, літописець (правда, що прихильний до князівського роду), оповідаючи про їх порядкування, каже, що бояри «грабували землю» [Ипат[ская летопись], с. 525]. Тим-то громада, хоч пасивно доволі, але все-таки більш підпирала Данила, аніж бояр: одного князя було легше задовольнити, ніж сих урядників-аристократів, вже попереду відірваних від громади, відбіглих усяких моральних з нею зв’язків.

Скільки можна гадати, Київщина й Галичина з погляду громадсько-політичного устрою були мовби полюсами на тогочасній Україні-Русі; в першій громада набула найбільшого на той час (хоч абсолютно все-таки невеликого) впливу на справи земські; в Галичині вона була, здається, більш як де пригнічена, атрофірована й княжа власть, поки не повстало боярство, набула найбільшої сили. Інші землі українсько-руські займали посередні становища між сих двох полюсів. Комбінуючи звістки про них, не маємо причини думати (хоч не завше можемо те конечно зафактувати), щоб княжа власть мала тут де-небудь таку абсолютну перевагу, як по Галичині.

З другого боку, дуже мале число звісток про діяльність громади, хоч залежить перш усього від загального напрямку літописців, все-таки надає думку, що віче тут не було так розвинене, як у Київщині. Се могло залежати від різних причин: або земля жила в згоді з князем і не мала припадків до протестів та боротьби (так і по Київщині ми не знаємо нічого про діяльність віча за часи декотрих популярних князів, як Мономах і син його Мстислав); або бракувало сили і енергії у громади; або князі не сприяли такій участі громади й нищили її по змозі. По кожній майже землі знаходимо ми свою природжену династію, котрої земля тримається, підпирає її й противиться претензіям сторонніх претендентів. Незадоволені яким-небудь князем, громадяни шукають собі більш симпатичного кандидата; боротьби чи ворожнечі з княжим інститутом ми не помічаємо.

Так, по Переяславщині люди за часи боротьби Юрія з Ізяславом Мстиславовичем сприяють Юрію («Гюрги намъ князь и свой, того было намъ искати и далече» [Ипат[ская летопись], с. 255, 267], беруть собі князів з його сім’ї замість Ізяславичів і живуть у згоді з ними. У чернігівців своєю питимою династією був рід Святослава Ярославича, земля, очевидячки, тримається його й підпирає в його боротьбі проти претензій роду Всеволодового; тут ми маємо, властиво, тільки одну звістку за діяльність віча: коли 1138 р. військо князя київського Ярополка облягло Чернігів і князь чернігівський Всеволод хотів уже тікати до половців, віче затримало його й примусило покоритися Ярополку, щоб заховати землю від руйнування; се, властиво, єсть така ж контроля віча, про яку ми казали вище [Ипат[ская летопись], с. 141, 160 – 161, 216; див. «История Северской земли…» Д.Багалия, с. 277, 279 ]. Подібно до того на Волині щиро тримаються роду Ізяславого (з Мономаховичів), а турівці підпирають нащадків Святополка Ізяславовича (київського) [Тільки хіба за запомогою люду й міг відбитися Юрій Ярославович турівський від нападу кн[язя] київського Ізяслава Давидовича й Мстиславовичів 1158 р. – Ипат[ская летопись], с. 337 – 338].


Примітки

… тяжкими політичними обставинами… – проблема київського віча була розглянута монографічно: Линниченко И.А. Вече в Киевской области. – К., 1881. Щодо оцінки феномену віча в історіографії див.: Вілкул Т. Дружина – віче: баланс абстракції // Соціум. – К., 2002. – Вип. І. – С. 23 – 25.

… боярство-дружина… – з-поміж праць, присвячених дружині, слід особливо відзначити: Горский А.А. Древнерусская дружина. – М., 1989.

… часи після смерті Ярослава, а потім Романа… – йдеться про часи по смерті Ярослава Осмомисла (1187) та Романа Мстиславича (1205).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 218 – 223.