3. Мова і віра шляхти
Михайло Грушевський
Перше, що кидається у вічі при знайомстві з нашою околичною шляхтою, це її родові прізвиська й імена. Вони дуже характерні. Дуже багато шляхтичів-тубільців мали прізвища, тотожні з іменем свого села: так, у Радзіївцях жили, головно, Радзієвські, у Єлтухах – Єлтуховські, у Коростівцях – Коростівські. Втім, це не були лише місцеві назви, а справжні прізвища: який-небудь Радзієвський, переселяючись, скажімо, у Волковинці, продовжував іменуватися Радзієвським, а не Волковинським. Далі ці прізвища – часом дуже багатолюдні – розпадалися на підпрізвища, гілки, родини, які розрізнялися між собою патронімічними іменами і прізвиськами, що часто переходили з покоління у покоління; патроніміки завжди мають тубільну форму на -енко; прізвиська також іноді дуже типові: Шміль, Гуць, Гава, Кримець, Снігур, Бацюра тощо. Таким чином були, наприклад, Гави-Радзієвські, Рябченки-Волковинські, Касьяненки-Галузинські, Скорописи-Єлтуховські, Мазепи-Васютинські, Пантенки-Попівські. Від складення прізвищ з патронімікою чи патроніміки батька з патронімікою діда виходили подвійні cognomina – наприклад, Карпченки-Тараси-Волковинські, Йозепенки-Петренки-Радзієвські, Кобченки-Мордаси-Попівські. Подібне явище відзначається й в овруцької околичної шляхти.
Щодо імен, то вони не завжди доходять до нас у своїй справжній формі. Акти провадилися офіційною польською мовою й, очевидно, дуже часто писар, обізнаніший зі шляхетським хорошим тоном, передавав народні імена у польській формі, перетворюючи якогось Грицька на Гржегоржа, а Лавріна на Вавженьца. Але й у актових книгах імена часом зберігали свій справжній вигляд, особливим привілеєм користувалися у цьому плані жінки. Далі неполонізовані форми імен зустрічаються також у метричних книгах (я переглянув метрики однієї з околиць – Половецької). Звісно, ні в кого не виникнуть сумніви щодо національності пана Леська Соломки-Волковинського чи Ониська Гавришенка-Єлтуховського чи пані Мотрони з Кочергів Гнетимукової-Радзієвської чи пані Палажки Васютинської [Кн. № 5685, арк. 97; № 5686, арк. 28, 39; № 5692, арк. 99], імена надто красномовно говорять самі про себе.
Можна з певністю стверджувати, що звичною мовою нашої шляхти була малоруська. Малоруські фрази дуже часто прослизають у актах, і якщо звичайно шляхтичі в актах розмовляють по-польськи, то цим вони, правдоподібно, зобов’язані тому ж «писареві шляхетському». Я назву один цікавий приклад. Він стосується якогось Січинського; це була родина, що тягла до місцевої аристократії і тому зазнала більшого польського впливу. Батько нашого Січинського був поручником барського полку, а сам він якийсь час був намісником у с.Галузинцях; він ходив до барського костелу, а двоє його братів навіть були ксьондзами. Так ось, зять цього Січинського, який також належав до місцевої аристократії, – певний Ляховецький – скаржиться на різні кривди від свого тестя [В оригіналі: «шурина» (прим, перекл.)] і, серед іншого, пише, що він розмовляє з жінкою по-малоруськи: Січинський збирається влаштувати вночі засідку на свого зятя і вбити його: «А тою насікою буду бити, та й уб’ю, і ніхто не буде знати» – каже він [Кн. № 5694, арк. 118. Початок слів у документі подано по-польськи: «Ja kiedyś w nocy, jak Lachowecki będzie szedł od matki usmarowawczysię zasięde na niego, żeby mnie nie poznał». Очевидно, писар почав було перекладати слова Січинського по-польськи, але врешті-решт перейшов на малоруську мову, між іншим «usmarowawczysię» він виправив на «uszmarowawszysię». Насправді, очевидно, речення було приблизно таке: «Я колись вночі, як Ляховецький буде йти од матки, зашмаровавшись, засяду на него, щоб мене не пізнав]. Тим часом, повторюю, це був один із найполонізованіших суб’єктів.
У справі віри наша шляхта до значної міри також була солідарною з тубільним населенням. У середині XVIII ст. шляхта, як і все взагалі подільське населення, переважно належала до греко-уніатського обряду. Як відомо, унія, завдяки вельми спритним і майстерним маневрам правлячих сфер, на початку XVIII ст. була офіційно запроваджена на Поділлі; однак проти неї продовжувалася глуха, більше пасивна, ніж активна, боротьба населення на користь «благочестя», а з іншого боку – незабаром після свого запровадження унія перестала вдовольняти католиків і з тої, якою опікуються, перейшла на становище такої, яку зневажають і переслідують; подібно до того, як раніше православ’я, унія стала вірою хлопською, руською, відповідно до відомого афоризму, що Бог сотворив попа для хлопа, а плебана для пана [«Монографии…» В.Б.Антоновича, т. І, с. 311 і далі, 326 і далі, 336 і далі]. Щодо шляхти, то в цей час уніатів серед неї майже не було, шляхтичі з православ’я, як правило, переходили просто до католицтва. За таких умов належність барської околичної шляхти до греко-уніатського обряду, а не до католицтва, свідчить про вельми значну життєвість і стійкість у ній тубільної національної стихії.
Як згадувалося, у середині XVIII ст. (наші відомості сягають від 1730 до 1780 років) дуже багато околичних шляхтичів належали до унії. Католики становили меншість, та й ті не завжди були особливо запеклими католиками, часто відвідували як церкву, так і костел, і робили пожертви на ті й інші. У списку навернених з унії на католицтво з 1758 до 1765 р. з 58 осіб, які припадають на Барський деканат, знайдеться лише близько десятка барських околичних шляхтичів [«Архив Юго-Западной России», ч. І, т. IV, с. 574 – 575]. З метричних книг Половецької парафії видно, що місцева шляхта, за одним-двома винятками, хрестила дітей за греко-уніатським обрядом [Кн. № 5534, passim]. В актах часто зустрічаються згадки про відвідання шляхтичами місцевих церков, як про явище постійне і звичне. На річні кануни збиралося поголовно шляхетське населення навіть із сусідніх сіл [Кн. № 5689, арк. 42]. У заповітах жертвуються гроші на місцеві церкви й духовенство, на заупокійні обідні й на влаштування поминальних обідів [Кн. № 5685, арк. 105 зв.; № 5688, арк. 69; № 5689, арк. 34; № 5696, арк. 47 зв. та ін].
Шляхтичі спільно робили пожертви на прикрашення церкви, придбання тих чи інших речей, так само на церкву жертвували гроші, зібрані колядниками [Кн. № 5692, арк. 28, 65; № 5695, арк. 1295]. До штрафів на користь місцевої церкви присуджував уряд за деякі злочини проти моральності. Звичайним покаранням жінок і неповнолітніх, що провинилися, було лежати крижем у місцевій церкві при народі, протягом однієї чи кількох святкових служб; в одному випадку шляхтича за злочин присудили стояти в церкві під час усього богослужіння з оголеною шаблею [Кн. № 5685, арк. 42, 50, 116 зв.; № 5688, арк. 10, 39 та ін.; № 5685, арк. 146].
Шляхетське населення брало також діяльну участь у місцевих парафіяльних справах. В околичних селах існували церковні братства – їх згадують, скажімо, в Галузинцях, Радзієвцях, Степанках; на їх користь свідчать також пожертвування у шляхетських заповітах [Кн. № 5688, арк. 76; № 5694, арк. 51; № 5699, арк. 34]. Загальною радою всього села, всього шляхетського кола обирали кандидатів на священичу вакансію і відряджали «спольным коштом» виборних клопотати про презенту й затвердження духовним начальством бажаного кандидата [Кн. № 5688, арк. 25]. На храмові празники також усім колом призначали виборних варити й продавати канунний мед, причому здобуті гроші надходили на церковні прикраси [Кн. № 5684, арк. 5 зв., також арк. 30 зв].
Серед місцевих священиків зустрічаються й околичні шляхтичі [Кн. № 5684, арк. 88; № 5694, арк. 51]. З метричних записів видно, що шляхта охоче «кумалася» з парафіяльним причтом [Кн. № 5692, арк. 140]. До посередництва священика вдавалися у взаємних суперечках [Кн. № 5534, 5536 passim].
Одним словом, церква займала дуже помітне місце в житті шляхетської околиці. Що при цьому на свою церкву шляхта дивилася як на свою народну, «грецьку», що вона не відчувала симпатій до латинства й часом різко противилася його поширенню, – досить виразно свідчать два епізоди з барських актових книг, а саме прояви такого протесту, хоча й у грубих, малокультурних формах. В одному випадку маємо скаргу шляхтичів Будкевичів (прізвище, що не належало до числа споконвічних місцевих родів) на якогось шляхтича Юркевича, який у п’яному вигляді вламався до них у дім, розбив гіпсове зображення Христа, попробивав києм паперові образи й докоряв господині (господаря вдома не було), що вона тримає в себе латинське зображення: «Ляховко, ляцкіи образы маешъ» [Кн. № 5690, арк. 24 зв]. У другому випадку священик с.Коростівців Михайло Людкевич скаржиться на місцевих коростівських дідичів за різні образи й безчестя. За власним визнанням цей священик при своєму посвяченні зобов’язався архиєпископові суворо дотримуватися латино-уніатських догматичних та обрядових особливостей, але зустрів відсіч. За його розповіддю, Іван Коростовський негайно став дорікати йому за те, що він поминає на єктенії не патріарха, а папу («Ту pop lacki, nie tak odprawujesz służbe, jak starzi popi, za rzymskiego papu, a nie za patryarchu Boha prosisz»), а його приятель, якийсь Лаврін Немиш, прийшовши до церкви, наказував дякові читати про св. Духа не «от Отца и Сына исходящій», як вимагав новий священик, а «от Отца исходящій, а на Сынѣ спочивающій». Результатом цих незгод були різні докори і навіть побої священика, і Коростовський пропонував узяти презенту на священицтво згаданому своєму приятелеві Лавріну Немишові [Кн. №5689, арк.73].
Звертаючись до побуту нашої шляхти, ми й тут – в обрядах, звичаях, поглядах – знаходимо багато свого народного. Я вже згадував про деякі звичаї церковного життя, як поминальні обіди, канунні меди, складчини на церковні прикраси. На Різдво відбувалися колядки [Кн. № 5696, арк. 77 зв.; № 5698, арк. 8 (№ 6599, арк. 2)]. На Пасху обходили поважних родичів із привітанням і «паскою» [Кн. № 5690, арк. 14]. Весільні звичаї багато в чому мали суто народний характер; серед іншого ми маємо скаргу, у якій батько нареченої, якийсь Зарусицький, скаржиться на Скорописа-Єлтуховського, що той під час весілля «według tuteyszego zwyczaju», на сором йому, замість звичайної «червоной хоруговки» повісив перед його ворітьми «червоную онучку» – тут вказується, очевидно, на церемонію вивішування червоних поясів на весіллі, що існує донині [Кн. № 5689, арк. 69]. На свята молодь розважалася, танцюючи «на музику» біля корчми [Кн. № 5691, арк. 117], як це роблять і досі. Для заміжніх жінок великою ганьбою вважалося «світить волоссям», і ми зустрічаємо немало процесів з приводу того, що той чи інший зірвав намітку (так вона часом і названа в актах) зі шляхтянки й опростоволосив її [Напр., кн. № 5688, арк. 213; № 5689, арк. 75; № 5692, арк. 81, 91 зв. та ін]. Дещо народне можна було б зауважити і в інших випадках та поняттях про безчестя, але про це не зовсім зручно писати.
Примітки
презента – документ, який за погодженням з вищими церковними інстанціями видавав власник маєтку духовній особі, що мала зайняти у цьому маєтку посаду священика.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 326 – 330.