Мономах і Святославичі – месники за Василька

Михайло Грушевський

За словами «Сказання», звістка про це справила жахливе враження на князів: Мономах

«ужасеся и всплакавъ и рече: сего не было есть в Русьскѣй земьли ни при дѣдѣхъ нашихъ, ни при отцихъ нашихъ, сякого зла. И ту абье посла к Давыду и к Олгови Святославичема, глаголя: поидѣта къ Городцю, да поправимъ сего зла, еже ся створи се в Русьскѣй земли, оже вверже в ны ножь; да аще сего не правимъ, то большее зло встанеть в насъ и начнеть брать брата закалати, и погыбнеть земля Русьская и врази наши, Половци, пришедше возмуть земьлю Русьскую. Се слышавъ Давыдъ и Олегь, печална быста велми и плакастася, рекуща: яко сего не было в родѣ нашемь. И ту абье собравша воѣ, придоста к Володимеру», і всі разом рушили до Києва [Лаврентиевская летопись, с. 252 – 253; Ипатская летопись, с. 171].

Отже, в «Сказанні» – порив, безпосередня дія обурення; Мономах – захисник інтересів братів і Руської землі, господар Руської землі, якому слухняно скоряються Святославичі. Але звертаючись до щорічних записів «Початкового літопису», знаходимо звістку про цей похід уже під наступним 6606 роком [«Приде Володімеръ и Давыдъ и Олегь на Святополка и сташа у Городца, и створиша миръ» (Лаврентиевская летопись, с. 263; Ипатская летопись, с. 179). Городець з найбільшою ймовірністю можна віднести до замчиська поблизу с.Вигурівщини, за Дніпром, біля Києва – див. спеціальну працю п.Гошкевича «Дворец кн[язя] Симеона Олельковича и летописный Городец», Київ, 1890, с. 20 і далі], отож він відбувся не швидше березня, чи, в крайньому випадку, незадовго до березня 1098 р.

Якщо тепер порівняти з цим деякі відомості зі «Сказання», то виходить, що цей похід відбувся, очевидно, на самому початку лютого чи в кінці січня: перед початком великого посту («яко приближися пость великый») 1098 року [Пасха у 1096 p. була 28 березня (Арцыбашев. «Два съезда князей», с. 261), а сиропуст – 7 лютого. Переговори могли затягнутися, тому звістка потрапила під 1098 березневий рік] у Володимирі, де Давид тримав ув’язненого Василька, дійшла чутка, що Мономах і Святополк ідуть на Давида [Лаврентиевская летопись, с. 255 (Ипатская летопись, с. 173)]. Така чутка могла з’явитися лише після походу князів до Києва: раніше, звісно, нікому й на думку не спало б, що Святополк виступить у ролі месника за Василька, а Мономах – у ролі його союзника; чутка ця, мабуть, була непорозумінням і вона, найприродніше, мала б з’явитися негайно за угодою князів, доки її умови не стали добре відомими.

Свідчення сучасного події запису, який, до того ж, має підтвердження й у самому «Сказанні», заслуговує, звісно, більшої довіри, ніж оповідь «Сказання»; останній має на меті дати ефектну картину загального жаху від злочину й у жертву ефектові автор приніс історичну точність [Пан Хрущов зауважує з цього приводу: «Потреба відпочити на Мономахові, після розповіді про мерзенну справу, потреба показати Володимира захисником слушної справи – ось що змусило автора з осені перенестися до весняної події і потім повернутися до продовження своєї розповіді. Такий відступ від хронології виразно свідчить про те, що «Сказання» було цілком незалежним від літопису» («Чтения», с. 56)].

Таким чином, похід князів на Святополка віддалений від осліплення Василька трьома місяцями, хоча звістка про осліплення мала долинути до Переяслава і Чернігова уже за кілька днів [На це звернув увагу вже Карамзін (т. II, с. 186); аби пояснити це зволікання, він припускав, що Мономаха затримав напад половців, про який мовиться у «Повчанні» (Лаврентиевская летопись, с. 241): «И тогда же Торци придоша ко мнѣ ис Половець Читѣевичи, идохомъ противу имъ на Сулу», але попереднє «с Давыдомь смирившеся…» стосується, мабуть, примирення з Давидом Святославичем у 1096 p., приблизно до того ж часу відноситься, мабуть, і похід. Зрештою, важливо те, що похід князів на Святополка не був таким безпосереднім рухом, яким його подає «Сказання». Пізніші історики часто не звертали на це уваги й услід за «Сказанням» говорили про негайний похід (див., наприклад, Соловйов, т. II, с. 55, Костомаров, «Русская история в жизнеописаниях», т. I, с. 51 (вид. 1888 p.), Іловайський, «Історія Росії», т. І, с. 131); у М.Погодіна в «Хронологическом указателе» (с. 54 – 55) скликання князів Мономахом вміщене під 1097 р., а їх похід до Києва – під 1098 р. (січневий)]. Як минули ці кілька місяців, ми, звісно, не можемо знати, але можемо зауважити, що Мономахові, який зовсім не був тоді володарем у Руській землі і ще недавно боровся не на життя, а на смерть зі Святославичами, мабуть, потрібен був час на те, щоб змінити ворожі стосунки на союзні.

Похід князів, таким чином, не був безпосереднім виявом почуття, а результатом холоднокровніших міркувань. Яку ж мету мали на увазі князі, йдучи на Святополка «поправити сего зла»? Згодом ми зустрічаємо в устах князів як правову норму положення, що князя за провину позбавляють волості: «оже, ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову» [Ипатская летопись, с. 409]; Давида Ігоровича врешті-решт справді позбавили волості; на вигляд, і щодо Святополка князі мали такий намір.

Та вигнати Святополка – це означало викликати нову боротьбу, поновити з новою силою всі ті незгоди, які з такими зусиллями вдалося припинити Любецьким з’їздом. Навряд чи Мономах міг цього бажати. Взяти Київ собі за даних обставин він не міг: його становище ще не було достатньо авторитетним і міцним; віддати його Олегові Святославичу, найстаршому після Святополка, – виграш більш ніж сумнівний. Мотив у Мономаха насправді, мабуть, був іншим. До нього мала дійти звістка про союз Святополка й Давида, так само, як і те, що союз цей був скерований не лише проти Василька, а й проти нього самого [Про змову Мономаха Святополк, за «Сказанням», заявляв на вічі; так чи інакше, Мономах напевно добре знав, що діється у Святополка в Києві]; і ця звістка мала його стривожити: Мономах мусив побоюватися ворожих дій з боку союзників, привід для цього був, і Мономах, очевидно, це усвідомлював; попри все він був одиноким; примирення зі Святославичами було надто «свіжим», щоб на нього можна було покладатися, і перспектива боротьби зі Святополком його, вочевидь, не тішила.

Зруйнувати цей новий союз, скорити Святополка, змусити його відмовитися від претензій, знову підпорядкувати своєму впливові – ось що, мабуть, було справжньою метою Мономаха, коли він зближався із Святославичами й організовував похід на Київ. Якими аргументами залучив він до участі Святославичів, ми не знаємо; ймовірно, він зумів переконати їх, що новий союз небезпечний і для них [В.Татищев (т. II, с. 178) дуже неправдоподібно зауважує з цього приводу, що Святославичі «ведая на себя Святополкову тайную злобу, более других зла от него, наипаче когда он с Владимиром был в согласии, опасались»].

Зібравши війська, Мономах і Святославичі зійшлися біля Городця. Попередньо вони вислали послів до Святополка, докоряючи йому за те, що він не передав справи на загальний суд, а розправився самовільно [За свідченням Татищевського зводу, «Олег, властолюбием разжигаем», наполягав на негайному вигнанні Святополка, «надеялся себе по старейшинству, а не по достоинству престол достать», але Давид Святославич наполіг на тому, аби спочатку спитати пояснення у Святополка (История Российская…, т. II, с. 178). Ця обставина дуже сумнівна й не узгоджується із загальним характером дій Олега. Можливо, це невдале припущення чи непорозуміння Татищева дало привід для вже наведеного вище зауваження, що Святославичі хотіли позбавити Святополка стола, але Мономах його оберігав].

Святополк скидав вину на Давида, який намовив його, і виправдовувався: «И не язъ его ослепилъ, но Давыдъ, и велъ и к собѣ». Це було зовсім мізерне виправдання, і посли відповідали, що це пуста відмовка, тому що Василька осліпили в місті Святополка; можемо ще додати, що, за «Сказанням», із трьох виконавців осліплення двоє були слугами Святополка. Князі після цього стали готуватися до переправи. Святополк збентежився: кияни не виявили наміру підтримати його, Давид, очевидно, також не надав допомоги, і він уже приготувався утікати з Києва [За Длуґошем (І, IV, р. 327) – до половців]. Але тут втрутилося київське земство; виступаючи як верховний розпорядник землі, віче зупинило Святополка й відрядило до союзників митрополита Николу й княгиню Анну [Анною називають княгиню Всеволодову, Никонівський літопис (II, с. р. арк. IX, с. 132) й Татищев (II, с. 180)], мачуху Мономаха, з проханням не губити Руської (тобто Київської) землі, припинити усобицю й повернути об’єднані сили проти половців.

Якими б не були наміри союзників, прохання київського населення, висловлене такими авторитетними, мудро вибраними представниками, слід було вдовольнити: Мономах узагалі був дуже чуйним та уважним до громадської думки, а Святославичі самі по собі не могли виступати активно. За «Сказанням», Мономах знову воззвав, «рече: по истинѣ отци наши и дѣди наши зблюли землю Русьскую, а мы хочемъ погубити и преклонися на молбу княгинину, чтяшеть ю акы матерь, и митрополита такоже чтяше, санъ святительскый, и не преслуша молбы его». Князі розпочали дипломатичні переговори між собою, і врешті вирішили так: «Се Давыдова сколота; то йди ты, Святополче, на Давыда, любо ими, любо прожени и; Святополкъ же емъся по се, и цѣловаша кресть межи собою, миръ створше» [Лаврентиевская летопись, с. 253 – 255; Ипатская летопись, с. 171 – 173].

Спосіб дії князів, як передає «Сказання», є дуже дивним, якщо зважити, що союзники, йдучи на Святополка, керувалися обуренням супроти злочину й бажанням «поправити сего зла». Про участь Давида в осліпленні князі мали би знати заздалегідь; нічого особливого на своє виправдання Святополк під час останніх переговорів сказати не міг: його провина була очевидною, факти промовистими. І князі не лише не вживають якихось каральних заходів щодо Святополка (чому не могло перешкодити навіть втручання київського віча), але й, доручаючи йому схопити чи прогнати Давида, вони таким чином віддають у його владу Волинь, бо остання, ставши вакантною, за принципом, висунутим на Любецькому з’їзді, мала б перейти ні до кого іншого, як до Святополка, як його вотчина.

Про Василька в описі переговорів нема й мови, хоча він усе ще перебуває у полоні в Давида: князі-месники зовсім не дбають про нього, і лише завдяки своєму братові Василько згодом був звільнений. Та все це з точки зору політичних міркувань легко пояснити: Мономах полякав Святополка і зруйнував загрозливий для нього союз: подавши надію на Волинь, він обернув Святополка проти його нещодавнього союзника – Давида. Якщо зважити, що Мономах із самого початку не мав наміру зганяти Святополка й похід на Київ був лише демонстрацією, то посольство киян було дуже доречним, дало йому пристойний привід від погроз перейти до поступок. Чи ж досягнув Мономах другої половини ймовірної мети, чи скорив і упідлеглив собі Святополка? Може, й так, а може, й ні; справа в тому, що небавом ми бачимо Святополка в союзі зі Святославичами – обставина дуже важлива, бо вона дала міцне становище Святополкові; як відбулося це зближення, ми не знаємо; союз Святославичів з нещодавнім ворогом Мономахом навряд чи відзначався щирістю, і зруйнувати його Святополкові було, мабуть, нескладно. Якщо цей поворот у політиці розпочався ще під час самих переговорів під Києвом, що можливо, то Святополкові не треба було аж так побоюватися Мономаха й добиватися його прихильності. Хоча згодом Святополк поводиться щодо Мономаха вповні незалежно.

Примітки

Миколай – митрополит Київський у 1096 – 1101 pp.

… й княгиню Анну, мачуху Мономаха… – йдеться про мачуху Володимира Мономаха, незнану за походженням.