Причини конфлікту

Михайло Грушевський

Причини, що викликали конфлікт кінця XI ст., мали глибокі корені в загальному напрямі політики руських князів другої половини того століття. Цю політику характеризує переважно збирання земель: ця традиція, передана попереднім часом, ще довго жила в період удільно-вічевий, а згодом почала поступово слабшати й зникати, зустрівши надто великі перепони. Завдяки тому, що старший і найсильніший з синів Ярослава – Ізяслав – не підходив на роль об’єднувача, збирання волостей здійснюють спершу троє старших Ярославичів спільно, згодом постає дуумвірат Святослава і Всеволода, який змінює дуумвірат Ізяслава і Всеволода, і, врешті, збиральницькою політикою зайнявся Всеволод одноосібно.

Зібравши у своїх руках більшу половину волостей (Київ, Чернігів, Переяслав, Смоленськ, Ростово-Суздальська волость, а в кінці ще й Новгород) й задовольнивши синів Ізяслава (їм надали Новгород, Волинь і Туровську землю, але перші дві волості вони потім утратили), він усіляко намагався вберегти свої володіння від претензій ізгоїв – у цьому зміст його князювання. Його політика корислива й недалекоглядна. Поступливіших претендентів він наділяє одного за одним: так, дає Давидові Ігоровичу Дорогобуж, потім Володимир (Волинський), Ростиславичам – Червенські міста, все це за рахунок Ізяславового дому, якому належала Волинь, він же, ймовірно, дав Смоленськ Давидові Святославичу; натомість він намагається за будь-яку ціну зберегти за собою Чернігів та усунути Олега Святославича, головного енергійного претендента.

Але ці приватні угоди були лише паліативами, й, помираючи, Всеволод залишив Мономахові свою суперечку з племінниками незавершеною, невирішеною; вона відновилася при першому зручному випадкові – а саме після поразки Святополка й Мономаха від половців у 1093 р. Негайно з’явився Олег з половцями і змусив Мономаха залишити Чернігів. Далі, скориставшись цим часом, половці здійснили низку нападів на прикордонні волості; ці напади, вельми часті й інтенсивні, зв’язували руки Мономахові і його єдиному союзникові – Святополкові. За таких умов подальша боротьба з Олегом була немислима, і Мономах дуже добре це розумів: він докладає усіх зусиль до того, щоб розірвати союз Олега з половцями, нав’язати з ним міцні стосунки й таким чином розв’язати собі руки для боротьби з половцями. Задля цього разом із Святополком вони вимагають, аби Олег узяв участь у поході на половців, щоб він убив ханового сина Ітлара, який жив у нього; після відмови намагаються вплинути на нього за допомогою громадської думки, запрошуючи прибути на загальну раду всього населення, «да порядъ положимъ о Русьстѣй землѣ, да быхомъ оборонили Русьскую землю отъ поганыхъ» [Лаврентиевская летопись, с. 223 (Ипатская летопись, с. 160)].

Після нової Олегової відмови його позбавили Чернігівської волості, але й це не усунуло ускладнень і обіцяло лише нові претензії і напади з боку Олега. Тому Мономах зі Святополком, відпускаючи Олега, беруть з нього обіцянку, що він прибуде з братом Давидом до Києва на загальну раду. Олег все-таки не зважувався покладатися на їхню волю й вирішив іще раз силою домагатися волостей. До того ж захоплення Мурома, здійснене в цей час сином Мономаха Ізяславом, не могло викликати особливої довіри до миролюбності Мономаха. Боротьба Олега з Ізяславом і Мстиславом Мономаховичем знову завершилася для нього цілковитою невдачею. Та Мономах бажав лише міцного миру і в цьому плані був цілком щирим у своєму знаменитому листі до Олега. Останній, нарешті, здався й погодився передати свою справу на суд братів; для її вирішення скликали з’їзд у Любечі.

Перш ніж перейти до розгляду постанов цього з’їзду, я ще трохи затримаюся на стосунках Мономаха і Святополка. Від нападу половців у 1093 році й до Любецького з’їзду ми бачимо їх у тісному союзі: вони допомагають один одному в боротьбі проти половців, а Святополк, крім того, й у боротьбі Мономаха з Олегом. Хоча в справі ізгоїв він, очевидно, зовсім не був зацікавленим, бо не володів ізгойськими волостями; отож самі половецькі напади 1093 – 1096 pp., які, безумовно, певним чином були пов’язані з боротьбою Мономаха й Олега, для Святополка значною мірою були похміллям на чужому бенкеті. Як виник цей союз, літописи не пояснюють; його започаткувала допомога Мономаха Святополкові у 1093 р. проти половців; гадаю, що Мономах, як людина мудра, за допомогу проти половців міг скористатися допомогою Святополка і проти інших своїх ворогів; можливе й те, що Святополк за своє сприяння отримав чи мав отримати якусь винагороду.

Інше світло на ці стосунки проливає Татищевське зведення; за його звістками, Мономаха по смерті Всеволода на київський стіл запросило населення, та він відмовився від нього на користь Святополка [История Российская, т. II, с. 146]; серед князів Святополк не користувався жодним авторитетом [«Наложницу свою поялъ въ жену и тако ее любилъ, что безъ слезъ на малое время разлучиться не могь, и много ея слушая, отъ князей терпѣлъ поношеніе, а часто и вредъ съ сожалѣніемь» (История Российская, т. II, с. 211)], «и ежели бы Владимир его не охранял, то б давно Киева Святославичами лишен был». Таким чином, з цих міркувань Святополк був зобов’язаний Мономахові своїм столом, перебував під його опікою і, отже, мав допомагати йому з удячності.

Такий погляд на їхні стосунки, в дещо зміненому вигляді, подибуємо згодом у Карамзіна, у М.Польового (Карамзін прямо заявляє, що «только сильная рука Мономаха держала его (Святополка) 20 лет на престоле») [[Карамзин Н.] История государства Российского, т. II, с. 84 (вид. 1842 р.). [Полевой Н.] История русского народа, т. II, с. 323 – 324, і в наш час він є, можна сказати, загальноприйнятим, хоча новітні історики й не висловлюють його з цілковитою певністю [Див., втім, Русскую историю К.Н.Бестужева-Рюмина, т. I, с. 165]. Але друга звістка Татищева – про претензії Ольговичів, від яких Мономаха захищав Святополк, – зовсім не узгоджується з тим, що ми достовірно знаємо про їхні взаємини, а що ж до призвання Мономаха на стіл по смерті Всеволода, то цю звістку, що користується в науці значним довір’ям, якщо й не заперечує, то й нітрохи не підтверджує розповідь Початкового літопису, де сказано просто: «Володимеръ нача размышляти река: аще сяду на столѣ отца своего, то имамъ рать съ Святополкомъ взяти, яко (то) есть столъ преже отца его былъ» [Лаврентиевская летопись, с. 210 (Ипатская летопись, с. 152). Детальніше про це див, у моїй «Історії Київської землі…», розділ 2].

Цілком можливо, що звістка Татищевського зведення також є результатом ретроспективного погляду на Мономаха, який я вище зазначив у автора «Сказання»: його популярність у XII ст. він переніс і на XI ст., але ця популярність витворилася головним чином під час половецьких походів 1103 – 1111 pp.; для того, щоб припускати її значно раніше, у нас немає достатніх підстав. Зрештою, якби навіть кияни запрошували Мономаха на стіл у 1093 р., для того, щоб відхилити цю пропозицію, не потрібно було особливої великодушності, а лише трохи здорового глузду. Святополк добровільно не поступився б Києвом, а набувати нового ворога, маючи й без нього в тилу такого супротивника, як Олег, Мономах не був зацікавлений.

Все це я викладаю до того, що немає підстав уважати, буцімто Святополк був насправді зобов’язаним Мономахові й мав допомагати йому із вдячності. Початком їхнього союзу було, гадаю, не відречення Мономаха від Києва, а його прихід на допомогу Святополкові того ж 1093 р.; у цей час, при першій зустрічі, вони «взяста межи собою распря и которы, и уладившася цѣловаста крестъ межи собою» [Лаврентиевская летопись, с. 211 (Ипатская летопись, с. 153)]. Цих колотнеч і сварок ніяк не можна віднести до цього походу, як це дехто робить [Див., напр., у М.Польового, т. II, с. 326. [Полевой Н. История русского народа. – Т. II. – С. 326]], це видно і з контексту [««И рѣша имъ мужи смыслении: «Почто вы распря имата межи собою? А погании губятъ землю Руськую; посѣди ся уладита, а нынѣ поидита противу поганымъ любо с миромъ, любо ратью»»; в Никонівському літописі (Полное собрание русских летописей, т. X, с. 120): «Послѣди смиритеся, что есть обида межи собою]; їх предметом було, очевидно, встановлення взаємних стосунків. Спірні питання були вирішені, князі «уладилися» й цілували хреста один одному, а далі ми бачимо Святополка дієвим союзником Мономаха.

Повертаюся до Любецького з’їзду; судячи з усього, він був здебільшого справою Мономаха, який був зацікавлений у тому, щоб налагодити міцні стосунки з іншими князями й убезпечити свою волость від половців; у тому ж напрямі мав впливати на свого союзника й Святополк, волость якого також зазнавала жахливих спустошень. Половецькі напади висунули і на з’їзді як причинний мотив до встановлення миру («а половци землю нашу несуть розно, и ради суть, еже межю нами рати»), а як засіб до цього ухвалили розподіл волостей між князями відповідно до вотчин: «кождо да держить отчину свою». Вотчинами для князів, ймовірно, мали слугувати наділи, призначені Ярославом, але принцип вотчинності втілили зі значними обмеженнями.

Лише Святославичі отримали свої споконвічні волості – Сіверську й Муромо-Рязанську землі, Святополк отримав лише Київ з Туровом, а Новгород надалі залишився у володінні Мономахового сина Мстислава (останнього послав туди Всеволод на прохання новгородців, коли Святополк перейшов з Новгорода в Туров, і на початку 1095 р. новгородці самовільно знову прикликали його з Ростова [Лаврентиевская летопись, с. 221, 266 (Ипатская летопись, с. 160, 182). ] – він таким чином мав за собою народний вибір). Мономах, крім Переяслава й Ростово-Суздальської землі, зберіг за собою Смоленськ і Новгород. Що ж стосується Давида Ігоровича й Ростиславичів, то за ними залишили ті волості, які вони отримали при Всеволоді, – Волинь і Червенські міста. Таким чином, вихідним пунктом для затвердження більшості волостей слугував їх розподіл за Всеволода; така постановка питання була вигідною лише Мономахові: очевидно, влаштувавши з’їзд, він зумів рішуче вплинути й на його постанови.

Але обділені князі не могли вдовольнитися таким перебігом справи, особливо якщо зважити, що цей розподіл волостей мав уважатися остаточним і їх, судячи з усього, мали надалі закріпити в нисхідних лініях за окремими родинами [Такої думки про Любецькі постанови дотримується проф. В.Сергеєвич (Вече и князь, с. 321 – 322) і вона, як на мене, підтверджена історичними фактами, особливо пізнішими стосунками Мономаха зі Святославичами, з одного боку, і з Ярославом Святополковичем, з іншого].

Тому слова «Сказання» про щирість і одностайність князів: «И на томъ цѣловаша кресть: да аще кто отселѣ на кого будеть, то на того будемъ вси и кресть честьный; рекоша вси: да будеть нань хресть честный и вся земля русьская; и цѣловавшеся поидоша всвояси. И приде Святополкъ с Давыдомь Кыеву, и рада быша людье вси, но токмо дьяволъ печаленъ бяше о любви сей» [Лаврентиевская летопись, с. 247 – 248 (Ипатская летопись, с. 167 – 168). Це помітив уже М.Польовий у своїй «Истории русского народа», т. II, с. 344], – ці слова не можна сприймати з цілковитою довірою; хтозна, чи це не літературний прийом, не антитеза, що має на меті яскравіше відтінити контраст взаємних цілувань і подальшого осліплення.

Самі постанови Любецького з’їзду крили в собі причини для наступної сутички. Особливі причини до невдоволення мали Давид Ігорович і Святополк; перший повинен поділитися своєю вотчиною з Ростиславичами, другий – з Мономахом, від якого, можливо, чекав навзаєм компромісу за допомогу проти Олега; що втрата Новгорода, споконвічного додатка Києва, була для нього дуже відчутною, показують його пізніші спроби повернути його. І це прагнення до повернення й закріплення вотчин, яке породило всю попередню боротьбу ізгоїв і цілком виразно проступило в постановах Любецького з’їзду, керує і подальшими діями Давида й Святополка. Спершу вони виступили союзниками, але цей союз був нетривким: Волинь була вотчиною їм обом, Давиду – за Ярославовим поділом, Святополкові – як володіння його батька, а згодом брата Ярополка; в цьому полягала можливість колізії.

Примітки

Ізяслав Ярославович (бл. 1024 – †1078) – князь туровський (1042 – 1052), новгородський (1052-1054), великий князь київський (1054-1068; 1069-1073; 1077-1078).

дуумвірат (співправління) князів Святослава і Всеволода припав на 1073 – 1076 pp.

Під назвою «Червенські міста» М.Грушевський вбачає територію Перемиської і Теребовльської земель.

Олег Святославич (†01.08.1115) – князь волинський (1074 – 1077), тмутороканський (1083 – 1115), названий у «Слові о полку Ігоревім» Гореславичем. Протопласта княжого роду Ольговичів.

Всеволод Ярославович (бл. 1030 p. – 113.04.1093) – князь переяславський (1054 – 1076), чернігівський (1077 – 1078), великий князь київський (1076 – 1077; удруге 1078 – 1093). Одружився у 1046 р. з родичкою візантійського імператора Константина IX Мономаха.

Карамзін Микола Михайлович (1766 – 1826) – російський історик, один із найбільш відомих представників дворянської історіографії, академік. Основна праця – «История государства Российского». Т. 1-12 (1816-1829).

Польовий Микола Олександрович (1796 – 1846) – російський історик і письменник. Автор праці «История русского народа». Т. 1 – 6. (1829-1838).

Татищев Василь Микитович (1686 – 1750) – російський історик, державний діяч. Під час двірцевих переворотів у Росії активно виступив проти Верховної таємної ради. Зацікавлення історичним минулим Росії спонукали Татищева вивчати писемні джерела. Він увів у науковий обіг «Руську правду», чимало пам’яток руського та московського літописання, деякі з яких не дійшли до наших днів. Основна праця – «История Российская с древнейших времен» (кн. 1 – 4 (1768 – 1784), кн. 5 (1848)).

Мстислав Володимирович (бл. 1076 – † 1132) – князь Новгородський (1088 – 1117), Білгородський (1117 – 1125), великий Київський (1125 – 1132).

Святославичі – княжа гілка дому Рюриковичів, нащадки князя Святослава Ярославича (†1076).