Висновки

Михайло Грушевський

Цим, власне, завершилося волинське питання. Оглядаючи його перипетії, ми бачимо, що ґрунт для нього підготували політичні стосунки другої половини XI ст., результати яких закріпив Любецький з’їзд; поштовхом стала суперечка Святополка з Мономахом. Політика останнього дала цілком несподіваний напрям питанню: замість боротьби Давида Ігоровича з Ростиславичами за об’єднання Волині і Святополка з Мономахом – за Новгород, почалася боротьба Святополка з Давидом і Ростиславичами – задля об’єднання знову-таки другої своєї волинської вотчини. Його підтримали Святославичі, ймовірно, з користолюбних міркувань, Мономах – аби відволікти від надто неприємних для себе претензій.

Але Святополк зміг здійснити свій намір лише частково: Ростиславичі зберегли свої володіння. Втім, його сутичка з ними, як видається, мала важливе значення для майбутнього: вона значною мірою визначила подальшу політику галицьких князів (хоча, як уже зауважували, суперництво між Ростиславичами й волинськими князями існувало й раніше): галицькі князі пильно стежать за своїми волинськими сусідами, усіляко намагаються запобігти їх зміцненню й особливо бояться об’єднання в одних руках Волині з Києвом; вони пам’ятали, що їхні володіння колись тягнулися до Володимира й боялися, що волинські князі, зміцнившись, захочуть повернути ці волості (що, дійсно, і сталося за Романа). Особливо характерним прикладом цієї політики є поведінка Володимирка, який спочатку дружив із Всеволодом Ольговичем, доки на Волині сиділи Мономаховичі, а потім, відразу «раскоторася» з ними, «же сѣде сынъ его Володимири» [Ипатская летопись, с. 225].

Загалом увесь цей епізод справляє вельми тяжке враження: в політиці, у князівських стосунках панують корисливі розрахунки, егоїзм, який здається тим огиднішим, що в наших джерелах інколи одягається в личину доброчестя, патріотизму; вигода змушує примиритися з усілякими злодіяннями і робить спільниками насильства навіть таких доброчесних людей, як Давид Святославич і Святоша, такого улюбленця духовенства, як Мономах. Лише духовенство в особі кращих своїх представників серед цієї оргії егоїзму без поспіху й непомітно здійснювало свою місію – поширення гуманності й морального піднесення [Упродовж небагатьох років, які ми розглядаємо, маємо два випадки заступництва київського духовенства перед Святополком: за Василька і Ярослава Ярополчича].

З діячів цієї епохи виразніше за інших виступають: Мономах, Святополк, Давид Ігорович і Василько; до усталеної характеристики останніх я не можу додати нічого суттєвого.

Святополк змальований дуже повно в «Сказанні»; зважившись на злочин під впливом Давида, він ніяковіє і губиться при небезпеці, та коли виявляється, що обставини за нього, тоді діє сміливо, нахабно, впевнений у безкарності. Завдяки збігові обставин, йому вдалося зіграти в тогочасній політиці роль набагато поважнішу, ніж звичайно припускають і ніж можна було очікувати, судячи з його невеликих здібностей. Думка, що він діяв під опікою Мономаха, з його прихильного дозволу, цілком несправедлива; навпаки, Мономах, так би мовити, був збитий з позиції, діяв у інтересах Святополка, хоча, мабуть, не співчував їм.

Щодо самого Мономаха, то в цих подіях він видається мені не стільки братолюбцем і добрим страдником за Руську землю, скільки політиком, обережним, розважливим, що лавірує серед сучасних політичних стосунків і відступає там, де чує серйозні перешкоди, серйозну боротьбу. Мені здається, що і в подіях його подальшої політичної діяльності відбивається той же характер, ще більше замаскований обставинами, зовнішністю; по суті, він є продовжувачем політики свого батька, лише енергійнішим, талановитішим, чутливішим щодо пристойності.

[Погляди на характер Мономаха вельми видозмінювалися в окремих учених, не те, що характеристика Святополка, яка усталилася ще за Татищева. До Мономаха наші джерела ставляться дуже приязно, у своїх творах він виступає також у дуже вигідному світлі, і початково в такому ж ореолі він з’явився і в історії: Татищев (т. II, с. 229) повторює про нього відгуки літописів, для Карамзіна Мономах був одним із улюблених героїв (характеристику див. т. II, с. 98). На противагу останньому, М.Польовий у своїй «Истории русского народа», визнаючи за Мономахом перевагу над сучасниками щодо розуму, енергії і розуміння потреб тодішньої Русі, про його характер і діяльність відгукнувся вельми суворо, вважаючи його людиною хитрою, віроломною, корисливою (особливо див. т. II, с. 305, 377).

Однак цей погляд не отримав права громадянства в науці і захоплене ставлення до Мономаха зустрічається і згодом (напр., «Общество и государство» Хлебникова, с. 373 – 374). М.П.Поґодін присвятив цьому питанню спеціальне «Исследование о жизни и делах Владимира Мономаха» (Хронологический указатель, с. 95 – 124); вилаявши «какографію» М.Польового і його «бездарных подражателей, уродующих русскую историю», покійний академік вдовольнився тим, що навів у хронологічному порядку всі звістки про Мономаха без критичної оцінки й, підсумовуючи їх (с. 121 – 124), заявив, що «самая строгая историческая критика должна преклониться пред личностью Мономаха» (с. 124).

М.І.Костомаров ставився до традиційної характеристики Мономаха з певним скептицизмом, але визнавав за ним ту заслугу, що в ті темні, егоїстичні часи «один Мономах держал знамя общей для всех правды и собирал под него силы русской земли» (Русская история в жизнеописаниях, т. I, с. 68).

Соловйов, заперечуючи в Мономахові передову людину, уважав його «лицом с характером чисто охранительным», визнавав за ним ті високі моральні якості, якими наділяють його джерела (История России, т. II, с. 38 – 40; ще схвальніша характеристика в «Истории отношений князей Рюрикового дома», с. 104 – 106); приблизно тієї ж точки зору дотримуються д.Іловайський (История России, т. I, с. 142 – 143, 147 – 148) і Протопопов у розвідці «Поучение» Мономаха» («Журнал Министерства народного просвещения», 1874, т. II, с. 238 – 243).

Навпаки, на думку І.В.Лашнюкова, діяльність Мономаха не була суто консервативною (op. cit., с. 37), з іншого боку – у цій діяльності він вбачав егоїзм і навіть жорстокість, хоча в той же час вбачав у Мономахові «гармонию нравственной чистоты и высокого героизма с светлым умом, житейским тактом, широтою натуры» (с. 25, 38, 39). Скептичне ставлення до Мономаха й у деяких новіших київських істориків – у П.В.Голубовського (История Северской земли, с. 81, 89, 101), Д.І.Багалія (История Северской земли, с. 173), О.М.Андріяшева (История волынской земли, с. 115)].

Цим я завершу свої міркування, навіяні вивченням джерел нашої історії. Тривожачи спокій давно померлих діячів, я мав на меті дати справедливіше, об’єктивніше пояснення та оцінку їхньої діяльності; наскільки вдалося мені наблизитися до здійснення цієї мети, полишаю судити людям, компетентнішим за мене, повторюючи слова давнього письменника: «Чтите исправливая Бога дѣля, а не клените, занеже книгы ветшаны, а умъ молодь не дошелъ».

Примітки

С.Протопопов – російський історик другої половини XIX ст. Автор праці «Значение «Поучения» Владимира Мономаха» (1893).

Голубовський Петро Васильович (1857 – 1907). Професор Київського університету. Автор праць «История Северской земли до половины XIV ст.» (1880), «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (1884).

Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) – український історик та джерелознавець, професор Харківського університету, академік ВУАН.

Андріяшев Олександр Михайлович (1863 – 1933) – український історик та археограф. Один із учнів і послідовників В.Антоновича. Народився у Чернігові.