Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 4. Слов’янська колонізація і… / Західна українська колонізація

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

4. Слов’янська колонізація і турецький натиск

Західна українська колонізація

Михайло Грушевський

Її сучасний вигляд; польско-українська етнографічна границя, польщення; пам’ять Руси над Віслою; мішані території. Українсько-білоруська границя. Закарпатська Русь – границя словацька й угорська, Семигород, Русь на Дунаю; старинність західної колонизації, її мішані території, її страти

Полишивши на боці, як непорішене і властиво другорядне питання, справу племінного імені, перейдемо до огляду самої західної української колонізації. Як я вже сказав, літопись наша дуже мало говорить про сі західні окраїни (так само і про східні та полудневі) та й небагато знає про них (приклади тому наведу нижче). Тому ми повинні звернутись до регресивного методу, і виходити з пізніших фактів про тутешню українську колонізацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етнографічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхів’я Дунайця й відси розширюючись йде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнім напрямі, займаючи верхів’я Попрада, Ропи, Вислоки й Вислоку до Сяну.

[Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлиці, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значилося коло 61 тис. руської людності. Українська колонізація починається від заходу групою сіл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередньо притикають до українських, вже сильно пословачених сіл в Спишськім комітаті. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережжям Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхів’я Вислоку. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елемент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; група „Замішанських“ сіл в луці Вислоку між Коросном і Стришовим становить останній виступ: далі руські осади слабшають і звужуються до узенького окрайчика над Сяном нижче Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцільною нижче Лежайська по обох боках Сяну].

В околиці Ярослава уступається вона з правого боку Сяну на лівий й йде відси на вододіл Вісли й Віслянського Бугу, що має мішану, польсько-українську людність; більш менш лінія середнього Вепру, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лінію, на схід від котрої український елемент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейні Нареву він стрічається з білоруською колонізацією, що займає тепер полудневу частину німанського басейна [Важніша література українсько-польської границі див. в примітках (7); більше в вид. 2].

На полудні від Карпат українські осади зачинаються також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою колонізацією українські осади йдуть по згір’ям Карпатів вздовж угорської границі над Попрадом, по верхів’ям Ториці, Топлі, Ондави, Лаборця [Комітати Спиш, Шариш, Землин.], аж над Угом починається більша неперервана українська територія, що йде далі між Карпатським хребтом та верхньою Тисою [Майже від устя Боршови, трохи вище.] й її притокою Вишевою (Visso) [Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.], поки не стрічається на верхів’ях Вишеви, Бистриці, Молдави з волоською колонізацією. За границями неперерваної української території, на підгір’ї українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську колонізацію, далеко на полудень, в басейни Бодрогу, Гернаду, Солоної (Sájó), Красної й Самоша, хоч сі полудневі українські острови в значній мірі остільки вже денаціоналіовані, що про їх українську народність свідчить головно східний обряд.

Вже сама фігура сієї української етнографічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень – то тільки скелет, з атрофірованими, майже страченими м’яснями етнографічного тіла. Очевидно, що колонізація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусила заходити в гори з рівнин – з півночі, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами [Говорю про сю колонізацію як цілість; місцями могла вона рухатись і просто горами – але хіба виїмково]. Само собою також ясно, що теперішні українські елементи в мішаних полосах – то в переважній часті останки української колонізації, а не нові здобутки її: нової масової української колонізації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давніша, то мусила бути давніше значніша, бо на наших очах український елемент, досить витривалий взагалі, винародовлюється тут на мішаних територіях, в тіснішій стичності з переважною чужою колонізацією.

Я почну з польсько-української границі. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останніх десятиліть, бачимо, що на західній граничній лінії русини помалу польщаться: їх приріст звичайно далеко менший, ніж приріст поляків, і певна частина їх держиться ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила [Процентова табличка в 2 вид]. А процес сей тягнувся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим тривала коротко і мала всякого роду перерви. Католицизм завсіди був агресивним, де стрічався з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно полонізацію, а православна віра переважно не виходила за границі оборони, та й то часто дуже слабої.

Колонізаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давніх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна колонізація польська та німецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся німецька колонізація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елементи, бо сі німці-католики польщились раніше чи пізніше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сій польсько-українській границі Русь мусила понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народності. І ми дійсно знайдемо в історичних джерелах цілий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілегійовані громади міські й сільські відтісняють тубильну людність на другий план і винародовлюють. Костели, збудовані наново або „перероблені“ з православних церков, перетягають її на католицтво; закривання православних церков тягне за собою католичення і польщення, і т. д.

[От напр. Дубецько, на лівім боці Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветься Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI, N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досі українська людність досить сильна), а коло нього заснувалось місто на німецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значення такої ж Руської Веси під Ряшевом, звісної теж з XV віка, (ibid. N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се – старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“).

Взагалі на цілім поріччі Сянового коліна в околиці Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона маліє на наших очах, польщиться і латинщиться під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські священники рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народності, а часом удається притягнути й цілі осади, місцями людність ще держиться по традиції „руської“ церкви, але вже стритила мову й говорить по-польські; місцями задержалися приписні (філіальні) церкви в маленьких українських колоніях, як пам’ятка колись більших громад або самостійних парафій.

В самім Дубецьку напр., невважаючи на існування руської парохії, українська людність маліє: за 70 літ (1883-1903), замість аби подвоїтися, вона зменшилася о цілу третину. В Динові з колишньої парафії лишилася горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясениці (між Диновим і Коросном) – а там уже давно нема русинів. В сусіднім селі Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди пам’ятали в нім ще недавно, що тутешні люди були русинами, і ще недавно „переробила“ їх на поляків якась пані, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел.

Повище Динова с. Кремінна на Сяні; тут теж була давніше руська парафія, лишилася старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останні 70 літ також змаліла о цілу третину; церков цю пробували захопити католики за помоччю підробленого ключа на костел, але уніатам удалося її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщення тутешніх сіл – брошюра Ром. Прислопського: Пример латинизаторской гакаты на рубежах Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbiór wiadonaości do antropologii krajowej, XIII, с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в пам’яті нашій по кількох процесах недавніх літ, розуміється, не новина.

Звісний цікавий лист властительки Динівського ключа Катерини Вановської з 1593 року, де вона подає до відомості, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмісті та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали русинів на латинство й пильнували, аби руських дітей не хрещено у попів. Harasiewicz Annales ecclesiast. ruthenae, s. 53-5. Правда, русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досі численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшалося число тутешніх латинників-поляків.

В луці Сяну між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсім інакше виглядала. В Порохницькім деканаті, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх понад тридцять.Тепер напр. в Кошичах, що тоді мали свою гр.-кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр.- кат. обряду, і хопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р., с. 325 і 452, (розпорядження про хлопицьку церкву). Зубрицький, Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. – Збірник іст.-філ. секції, т. V, с. 18.

Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (уніатські) групи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сіл (Залісся, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською колонізацією; в Ряшеві держиться традиція про руську церкву, на місці теперішнього костьола, в сусідній Маляві і Луці – також проруські церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевом – той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).]

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської колонізації, що се на перший початок здається неймовірним. В Казимирі над Віслою була церква св. Духа, як видно з руської записи на Євангелії, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в.) [Опись Румянцевскаго музея, с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючися на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел]. В сусіднім Цмельові (за Віслою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундаційнім привілеї 1505 р., надаючи сьому місточку німецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і руські [Starožytna Polska 2, II, с. 385].

Люблін ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православ’я і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505 р.) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на видніші православні святині, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблині 5 кіп, а під час братського руху при кінці XVI в. (1594) по ініціативі „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблині при сій церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між іншими забраними уніатами „монастиря і церкви в Люблині“. Канонік Красинський (1612), описуючи границі Руси (а веде їх з-під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) [Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio, I, с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.], між руськими округами згадує Люблинщину. На Україні, під час розбудженя національної свідомості в середині XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблін. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблін, по Краків, а „ляхів“ відгрожувавсь загнати за Віслу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проектах розділу Польщі 1657 p. Вісла знову виступає як границя Руси і православ’я, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Вісли і Німану): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православ’я сягають до Вісли [Michałowski Księga pamiętnicza, c. 375-6. Акты южной и зап. России, III, с. 557: „городы по Вислу реку и в которых жили русские люди благочестивые и церкви были“, IX, с. 167: „Русский народ розделися ныне в различные страны людей… и с другие стороны от реки Вислы, и из третьей страны от Немана, и из четвертые страны от Севска и Путивля“].

При світлі сих фактів в зовсім іншім світлі стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел[икого] і вічні короводи західних українських князів з Польщею: багато української землі, а ще більше – землі з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгині Оди (кінець X в.) згадує про Русь на пограниччі з прусами та „руські землі, що протягаються аж по Краків“, і по всякій ймовірності се була Русь не тільки політична, а й етнографічна – остільки докладно вона відповідає пізнішим етнографічним границям. Але пограничний пояс на рівнині дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюднення рівнини по Вислоку і Сяну показується мішаним [Напр. вибравши з сяницьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше менше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називається вже тоді Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Німецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів].

З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса німецьких колоністів була в Сяницькім [Жерела до історії України-Руси, т. II (люстр. 1565 р.).], і сей процес накликання чужих колоністів звісний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись німецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право німецькій громаді в Сяноку [Див. т. V, c. 223 і далі]. Але крім сієї пізнішої німецької і польської колонізації мішання етнографічних елементів мусило початись ще давніше, через стрічу української колонізації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослаблення українського елементу на заході, можна з певною ймовірністю висловити здогад, що початкова східно-слов’янська колонізація опанувала була басейн Бугу і Сяну і подекуди наближалася навіть до Вісли; та поворотній рух польської колонізації сперся з нею на вододілах Вепру й Сяну ще в початках, коли ся українська колонізація була досить рідка, як на своїй периферії, і вже тоді – дуже рано, з’явились мішані території по Віслокам і між Вепром та Віслою. Протягом віків потім польські елементи припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елементи на користь польських, і в кінці тільки неужиточна гірська країна зісталася міцно в українських руках.

Далі на північнім заході, на білоруськім пограниччі українська територія тепер кінчиться більш менш дорогичинською околицею; в басейні Нареву бачимо вже переходові говори, посередні між українським і білоруським (заблудовські говори) [На лівім боці Бугу констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в ній бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболевський)]. Українська територія, таким чином, тепер виступає рогом на північ, в басейні Бугу, між польським і білоруським елементом, і відповідає політичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нуру, правого притока Бугу [Див. т. II, c. 369 і далі]. Північну частину Побужжя (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають слов’янською займанщиною на ятвязьких ґрунтах [Jaroszewicz Obraz Litwy, I, с. 17; див. до сеї справи Барсова, 2, с. 41 (він кладе ятвязьку колонізацію на Німані й його полудневих притоках до вододілу з Бугом і Прип’яттю), Андріяшева, Очерк ист. Волынской зем., с. 39.]; сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку колонізацію на Побужжі ми нічого не знаємо [В XIII в., коли ми дійсно маємо звістки про ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.], як і взагалі не маємо фактів, що вказували б на якусь пізнішу руську колонізацію в сім краї.

Тільки той факт, що берестейсько-дорогичинське Побужжя якось слабше тримається Волині, натякає на якусь осібність сього краю – чи етнографічну, чи суспільно-політичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужжя, за Берестям, виходячи за лінію Прип’ятсько-Німанського вододілу, була пізнішою займанщиною; але ніяких певних фактів, що свідчили б тут про пізніший характер української колонізації, досі нема. Остаточно справа лишається невиясненою. Дуже багато ще є роботи філологам, археологам, етнографам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалі для вияснення історії теперішньої границі української території на півночі, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.

Переходячи на полудневі згір’я Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елемент тримається дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміграцію); але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюється.

Завважали, що русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що-небудь у мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусідстві [Головацький, Нар. песни, І, с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX, с. 17]. Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнім краю Руси, але треба б ще прослідити докладніше тутешні колонізаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної колонізації, а не тільки самого ослаблення українського елементу на його західнім пограниччі. Що одначе в мішаних територіях український елемент тут слабне дійсно, се не підлягає сумніву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елементи в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка – чи маємо тут пословачених русинів, чи споконвічних словаків [Статті Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка]. Документи з попередніх століть виказують русинів там, де вже тепер сидять самі словаки; ще на початку сього століття мали бути значні останки русинів на Ґроні (Gran), де тепер вже значаться самі словаки.

Подібне діється й на українсько-угорськім пограниччі, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазі мадярського елементу. Ще на початку минулого сього століття подорожній росіянин, переїздячи від Мишкольца через Кошиці на Бардіїв, чув себе серед руської стихії: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій часті зайняті руснаками“ [Броневский, Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 г. (1828), I, с. 192, теж І, 137, 159, 163 – див. Ламанського, Славяне в М. Азии й т. ін., додатки, с. 56]. Тут може бути й перебільшення. Але число русинів на рівнині, між мадярами таки дійсно на очах маліє. Які ж мусив понести страти руський елемент протягом мадярського „тисячоліття“! Мусимо думати, що українські колонії, які й тепер ще переходять за Солону (Sájó), Красну, Самош, лишилися останками далеко густішої колись, коли не масової колонізації (сліди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію йти з своїх суворих гір на рівнину, шукати легшого хліба (так повстали й українські колонії в Бачці, над Дунаєм – недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку, мадярська людність припливала поволі на території пограничні з підгір’ям. В витворених таким чином мішаних територіях український елемент не міг вкінці удержатись.

В Семигороді вже нема русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій пам’яті: ще на початку XIX століття мали бути їх останки [Про се див. в примітках (7)]. Слід русинів зістався тут тільки в числених хоро- і топографічних назвах на цілім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунізованих і германізованих назвах – Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. [Див. мапку назв зв’язаних з Русю у Піча, Die dacischen Slaven, с. 253, Кочубинський op. c. с. 65.] Орографічна й топографічна номенклатура Семигорода взагалі зраджує колишню слов’янську колонізацію, на котру аж пізніше налягали угорські, волоські, німецькї верстви, – колонізацію осілу і культурну від початку: на се вказує факт, що експлотація соляних і рудних багацтв Семигородських гір йде від їх слов’янських осадників; окно, баня, сольнок – слов’янські назви для рудних і соляних ям, – сі слова в мадяризованих і румунізованих топографічних назвах повторюються дуже часто [Матеріал зібраний у Кочубинського, І, с. 15 і далі].

В документах сі слов’янські елементи виступають, відколи починається для Семигорода документальний матеріал – в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той слов’янський елемент в деякій часті був українським [Др. Піч (Die dacische Slaven, с. 257) бачить і в типі місцевої людності сліди руського елементу, пор. Отчет Филевича, с. 19]. Документальні сліди руського імені маємо від XIII в.: напр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показується, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають русинів [Ще письменники XVIII ст. (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає русинів (с. 63), хоч се ім’я значить властиво печенігів; Філевич переконався, що в оригіналі грамоти 1324 p. замість Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило б, що сі імена часом уживались без ріжниці (грамота у Филевича, Отчет, с. 27, див. про неї там же, с. 9-10, 12-13)]. Ще в XV віці було тут чимало русинів, як бачимо з згадки одної папської булі (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщині і Семигороді [Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum, XIII, p. 497].

На Карпатських горах руське розселення не кінчилось. Слов’янські елементи в хорографії, що служать нам свідками про стару слов’янську колонізацію на всім протягу Семигорода, не обмежаються ним, а йдуть і далі на полудневий схід – на територію теперішньої Молдави [На їх вказав ще Реслер op. c. с. 325]. Руську колонізацію на нижнім Дунаю знаємо документально – вже бачили свідоцтво про неї з нашої літописи : „присѣдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенізько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князівство в своїх руках держало нижній Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ – Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнішого козацтва), котрого центром був звісний Берладь (Бирлат) на нижнім Дунаї [Про наддунайську Русь див. більше в т. II, гл. 7]. З півночі до сеї наддунайської української колонізації безпосередньо притикали українськї колонії в Семигородскім гірськім краї, і коли під натиском печенігів українські осадники мусили усуватись з чорноморського побережжя, ся чорноморська людність мусила в певній часті рушитися і в сім напрямі – в гори, та скріпити початкову колонізацію.

Таким чином, ми подибуємо русинів на цілім полудневім карпатськім підгір’ї, почавши від Татр до полудневих Трансильванських Альпів, і далі на полудень – до моря. Як же могло б і бути інакше ? Коли в загальнім русі слов’янства на захід і полудень східно-слов’янська колонізація опанувала північне підгір’я Карпатів, а з другого боку – просторонь між Дністром і Дунаєм („сѣдяху по Днѣстру, присѣдяху къ Дунаеви“), цілком природно, що ся колонізація, підіймаючись в гору річками і ними ж спускаючись на другий бік, мусила опанувати й гірський карпатський пояс, майже порожній, позбавлений осілої людності (бо навіть і оборонці теорії, що останки романізованих даків, предки сучасних волохів, заховались підчас великого руху народів в Карпатських, спеціально – в Семигородських горах, признають сі останки незначними). Інакше не могло б і бути.

І розуміється, се мусило початись зараз, скоро українська колонізація присунулась до Карпатських гір від півночі і сходу, а се мусило мати місце десь в VI-VII вв. Тим пояснюється, що ми не маємо ніяких звісток про міграцію русинів за Карпати: переселення пізнішого не було, а при першім розселенні ми взагалі про слов’янську міграцію маємо звістки тільки там, де слов’яни в своїй колонізації приходили до конфлікту з культурними державами. Переселення русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізніша угорська історіографія для об’яснення української колонізації [Вони вичислені вир. у Черніґа (II, с. 146): русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з уграми, за герцога Тоска, з Предславою – жінкою Коломана і з Федором Коріатовичем.], се по часті непевні, по часті незначні факти, і вони, розуміється, не спроможні об’яснити сієї масової колонізації, а про дійсну українську міграцію ми не знаходимо ніяких звісток в історичні часи.

По думці звісного Аноніма – нотаря короля Белі (XII чи XIII в.), ватагу русинів привів з собою Альм з-під Києва, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він ніби йшов з Галичини на верхи Угу) були руські вояки і селяни [Анонім у Ендліхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana, гл. 10: Similiter (як і половці) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12)]. Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували угри до теперішньої Угорщини – що се була спішна втікачка від печенігів, і навіть, як каже Константин – печеніги уганяли за уграми [De adm. 38.], то можемо напевно сказати, що ані уграм не було в голові забирати з собою русинів, ані русини не мали тоді охоти до них прилучатись.

Для нас Анонім тут служить тільки відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що русини в Угорщині такі ж давні осадники як і угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непам’ятних часів – коли ще угри мандрували до Угорщини. І по угорській міграції вони мусили зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли угри над Дунай, се річ неясна і суперечна [Піч напр. боронить і тепер оповідання Аноніма, що угри прийшли через Карпати з півночі (Der nationale Kampf, с. 65-5), Реслер вів їх через Залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусідстві Залізних ворот, і т. д.]; по всякій правдоподібності вони з-над нижнього Дунаю до Угорщини мусили йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночі. Але кудою б не йшли вони, в усякім разі вони на початках опанували тільки середньо-дунайські землі і поволі тільки підбивали собі сусідні краї. Підгірська карпатська країна остаточно ввійшла в склад Угорської держави ледве чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгір’ям, могла, бодай часами входити в круг політичного впливу Києва. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуться на Русі Угорськими горами вже в кінці XI і на початку XII в., з огляду на їх політичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes) [Кн. 2, гл. l.] з етнографічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.

В Семигороді і на північнім побережжі Дунаю виключною і єдиною українська колонізація не була. Не кажучи про волохів, тут від часів початкового розселення мусила стрічатись східно-слов’янська і полуднево-слов’янська (болгарська) колонізація. Угорська традиція говорить багато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістається питанням ще не вповні виясненим, чи Семигород справді належав до Болгарської держави, – дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. X в., землі на північ від Дунаю входили в круг її політичного впливу.

Про масову полуднево-слов’янську колонізацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новішими часами звернено увагу на слов’янські елементи в мадярській і волоській мові – що вони в переважній чи значній часті взяті з болгарських діалектів, але се справа мусить бути ще докладніше розсліджена [Про се напр. розвідки Ашбота – Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Berührung – Archiv XXII, Болгарское шт и славянские заимствованные слова венгерскаго языка – Известия отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча, Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II, с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода слов’янські неруські назви (Archiv, XIX, с. 237, пор XX, с. 22- 3). Справа ся також вимагає ближчого роз’яснення]. Останки семигородських болгар (особливо в Чегреді), що звернули на себе особливу увагу останніми часами [Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілетича, Блъгарски прѣгледъ, 1894, XI і 1896, VI, статті Мілетича в Сборнику болгар. міністерства: Седмиградскитѣ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ – т. XIV, і рецензію Іречка в Archiv für slavische Phil., т. XX.], уважаються за пізніших осадників (XIII-XIV в.) – богомилів або воєнних невільників.

Стріча з болгарською колонізацією зрештою не мала важного значення: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнішим був елемент волоський.

Вище я згадував за суперечку, оскільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романізованої людності, і скільки тут мала значення пізніша румунська колонізація з балканських земель; там висловився як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші – зміцнила їх уже пізніша міграція з балканських земель. Вона мусила потопити не тільки слов’янську колонізацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно – і X, і XIII віком, а можна класти ще на давніші часи. Волохів (Вlасі) в Семигороді стрічаємо в актах XIII в., але вони мусили тут з’явитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську колонізацію дуже старою – старшою, як угорська [Анонім, гл. 24].

При кінці XII в. маємо виразні звістки про волохів на північнім боці Дунаю. По упадку половців, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська колонізація мусила зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську колонізацію – останки старшої колонізації, ослабленої турецьким натиском X – XII в., і новішу, що прибувала на Подунав’я від XIII в. [Цікава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сієї волоської міграції на півничний берег Дунаю): він знає про витиснення волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканців“ сих країв – Hist. Polon., X, с. 277 вид. Пшездєцького. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої літописи, як волохи виперли з дунайських країв слов’ян; але бо Длуґош говорить про новішу колонізацію волохів, і не про слов’янських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.]

В результаті – українська колонізація в басейні верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгір’ї, острівцями на рівнині), а в Семигороді і на Подунав’ї зникла цілком. На се вплинула неоднаковість колонізаційшх обставин. Початкову українську колонізацію ми мусимо й тут, на сих західних окраїнах віповідно до її екстенсивності представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганятися далеко, – але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнині Дунаю й Тиси з’явились угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом політичної і всякої іншої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української колонізації на Подунав’ї під волоським потопом. На карпатськім підгір’ї, полишені самі собі, в неінтересних для мадярів місцевостях русини протягом віків зміцнилися й залюднили сі краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли мадяри (шеклери) і німці, а головно, що конкурентами русинів, спеціально охочими до гірського, пастушого життя, виступили волохи. Українські елементи, які заходили сюди, мусили тут відразу перемішатися з волоськими, а що сі припливали далеко інтесивніше, а українські колонії тутешні дуже слабко зв’язані були з територіями своєї масової колонізації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнім Дунаї також ще при кінці XVI в. звісні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція леґату Комуловичу 1593 p. [Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri – Русская историческая библиотека, VIII, с. 57.] Турецька міграція, хозари, Хозарська держава, її характер і культурне значення, турецький натиск.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 213 – 227.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1358

Модифіковано : 21.04.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.