Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 4. Слов’янська колонізація і турецький натиск / Північна група слов’ян

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

4. Слов’янська колонізація і турецький натиск

Північна група слов’ян

Михайло Грушевський

Кривичі і новгородські словени, дреговичі, радимичі й в’ятичі

В другій чверті VII в. аварська держава вже упадає. В третій чверті болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX – до міграції угрів і приходу печенігів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою слов’янської колонізації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли слов’янська колонізація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.

При кінці VI в. „словени“ ще займають лівий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченням колонізації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської колонізації і пізніше (в IX – X в.) була тут східно-слов’янська людність. На заході інтенсивний рух полуднево-західного слов’янства на полудень і захід полишила в другій половині VI і першій половині VII в. українській колонізації прикарпатські землі. В другій половині VII в. українська колонізація могла в головнішім уже опанувати свою територію (кажу – в головнішім, бо етнографічні границі не відразу міцно уставилися, мусили перейти через певні вагання, а особливо колонізація гірських карпатських країв русинами мусила йти поволі й закінчилася, певно, значно пізніше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї колонізації. З початком VII в. уриваються візантійські відомості про східних слов’ян. Се по-часті залежить від упадку візантайської історіографії, по-часті від історичних обставин: Візантію окрили нові слов’янські держави на Дунаї, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії колонізації наших країв стає Повість временних літ, передовсім – її етнографічні огляди, але сі огляди писані в часи значно пізніші – в XI в. і тількі небагато можуть нам сказати про те, як виглядало слов’янське розселення перед тими перемінами, які зробив в сій колонізації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповнення до них дають арабські звістки IX і X в., та візантійські X і XI, але вони взагалі дуже небагаті певними географічними вказівками. Для збагачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернутися за поміччю до археології й діалектології, але і сі науки в теперішнім стані дуже рідко можуть дати цілком певні вказівки [Літературу див. в примітках (5)].

Відомости Повісті, доповнені іншими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-слов’янської колонізації Х-XI в.

Північну частину слов’янської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем кривичами. Се одвічні сусіди литовських народів, що й досі всіх східних слов’ян звуть кревами [Kreews – росіянин, Kreewu seme – Росія, Krewu tizziba – руська = православна віра. Значення слова кривичі зістається невиясненим]. Кривичі займають верхів’я Дніпра, Західної Двіни й Волги і дуже рано поділяються на дві галузі (вже в X віці бачимо сей поділ): на галузь західну, подвинську, з Полоцьком на чолі, і східну, пізніше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві кривичі Повісті). Кривичі ж, правдоподібно, колонізували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) [Виразно говорить се лише одна з пізніших літописних компіляцій (Архангелогородський літоп.), її пояснення може бути і простою комбінацією пізнішого книжника. Але й комбінація звісток Повісті незалежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землі – див. Барсов, География, 2, с. 178, Голубовский, История Смолен[ской] зем[ли], с. 46].

Їх же колонією уважають ільменських „словен“ з їх столицею – Новгородом; але для зачислення новгородців як раз до кривичів в літописі нема основи, а новгородський діалект значно відріжняється від кривицького, так що могло се бути й осібне плем’я.

[Колонією кривичів уважали новгородських словен, напр. Соловйов (І, с. 47), Беляєв, (Разсказы, II, с. 215), Барсов, География, 2, с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно аргументи за приналежністю новгородських словен до одної групи з кривичами зібрав Шахматов (К вопросу об образовании рус. наречий, с. 15-6). Уважаючи на подібності новгородського вокалізму до українського, рівно ж на деякі відгомони в пізнішій книжній літературі про прихід новгородців з полудня, Костомаров висловив був здогад, що новгородці буди колонією полудневої, української Руси. Він покликувався втім і на літопись, але літопись не дає в сім ніякої опори. Скритикував сей погляд Гідьфердінґ в статті „Древний Новгород“ (Собрание сочинений, II, с. 407 і далі), з філологічного становища. Одначе серед українських філологів досі підносяться гадки, що паралелі в вокалізмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було б, аби се питання раз було вже вияснене.]

Спеціалізацію загального імені „словен“ для сього племені правдоподібно об’яснюють тим, що то була крайня слов’янська колонія.

З фактів хорографії, а по-часті й археології виводять, що кривицька територія мусила мати колись не слов’янську (головно фінську) людність. Вище я вказував, як неясно стоїть ся справа. [Головна література для сеї північної слов’янської колонізації : Барсов, География, 2, гл. III і VIII, Корсаков, Меря й Ростовское княжение, гл. І і II, Голубовский, История Смоленской земли, гл. I, Данилевич, Очерк истории Полоцкой земли, гл. II; популярна стаття проф. И. Смирнова, Значение урало-алтайских племен в образовании истории русской народности – Вестник и библиотека самообразования; 1903. Археологічні помічення в статті Спицина, Владимирские курганы, 1905 (Изв. арх. ком., XV).]

Хорографія не вистудійована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала б, що перед останнім кривицьким і „словенським“ розселенням, як його бачимо в Х-XI в., була тут не слов’янська людність – на верхів’ях Дніпра й далі на північ, захід і схід. Потім кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двіні (доки не стрілися тут з німецькою колонізацією – ливонських рицарів), і що більше на схід. З території кривичів і новгородських словен слов’янська колонізація йшла неустанно в басейн Волги, в землі фінських народів: весі (що жили на північних допливах Волги – тверці, молозі, шексні і коло Білого Озера), мері (в басейні Оки – по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзі, на схід від весі) та муроми (на нижній Оці, на схід від мері): тут кривицька колонізація стрічалась з в’ятицькою. Вже в X в., ся східна колонізація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновуються руські князівства в центрах сієї колонізації – Ростові та Муромі. Вона була початком сформування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов’янських народів – великоросійського. Він витворився на фінськім ґрунтї сією новгородсько-кривицькою та кривицько-в’ятицькою колонізацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов’янський національний тип [с. 73-4].

На правім боці Дніпра, понижче кривичів Повість уміщує дреговичів: „сіли між Прип’яттю та Двіною й назвалися дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люди з болот“, від слова дрегва, дреговина, – багно, мочари по-українськи та білоруськи. З літописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Прип’яті до Двіни. Одначе північна частина території між Прип’яттю й Двіною – землі по р. Березині належали не до прип’ятських городів – Турова й Пинська, а до Полоцької землі (князівство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Прип’яті, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали кривичі.

[Гадку сю підніс Барсов, 2, с. 124, і до сього погляду прилучилися потім і декотрі інші дослідники (напр, Багалий, История Северской земли, с. 10, Милюков в Рус. Мысли, 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по истории рус. культуры, т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статті: Область дреговичей, де між іншим для означення дреговицької території ужив археологічних спостережень, піддержаних потім пізнішими його розвідками – Формы погребальнаго обряда Минской губернии (Труды IX съезда, т. І) і комунікати в IV і VI т. Чтений Київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхні землі й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Дніпром і Прип’яттю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское Полесье, с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняється виразно від похоронів сусідніх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Прип’яті; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити мішання типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицина, Расселение древнерус. племен, с. 325-7 – він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі інші аргументи за дреговицькою колонізаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1)].

Розуміється, слова літописіи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до дреговичів землі до самої Двіни. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до дреговичів, не має за собою нічого, більше крім тої політичної приналежності, а ся не може бути рішучим аргументом.

На заході дреговицька колонізація не виходила за басейн Прип’яті, межуючи з побужською людністю дулібів.

[Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужжя (в околицях Дорогичина) вповні відріжняються від прип’ятсько-березинських. Се потвердило б гадку, що середнє й нижнє Побужжя належало вже іншому племені, та поки що археологічного матеріалу для сих країв дуже небагато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса, Дрогичин Надбужский – Материалы по археологии России, № 4, і Краткие известия о Бельском у. – Труды VIII съезда, т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX з’їзда, Спицин op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11].

На німанськім вододілі дреговичі стикалися з литовськими народами. Докладну етнографічну границю і тут уставити трудно; ані хорографічних, ані археологічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з фінами, й тут можна помітити розширення слов’янської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширення йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено [Літературу див. вище, нотку на с. 74 і нижче с. 220].

Поки не роз’яснені границі дреговицької території на північ – чи обмежалась вона землями по Прип’яті, чи сягала до Двіни, не вповні ясним зістається й те, до котрої з східно-слов’янських груп належали з початку дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західною частиною – Пинщиною, краєм верхньої Прип’яті; поза тим на північ від Прип’яті живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку дреговичі належали до одної групи з кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки – решту дреговичів можна уважати за асимільовану білорусинами пізніше. Перше об’яснення мало б за собою більше певностя, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в поріччі Прип’яті були занадто сильні зміни і хвилювання – з полудня на північ і з півночі на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю [Про українців і білорусинів на Прип’яті окрім, літератури, вичисленої в прим. 5, ще стаття М. Карпинського в Р[усском] филол[ологическом] вестнике, 1888 і М. Довнар-Запольського, Белорусское Полесье, 1895].

На лівім боці Дніпра в басейні Сожу Повість уміщає радимичів – плем’я очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало ніколи скільки-небудь замітної політичної або культурної ролі, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне життя (в роді записаної літописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бѣгаютъ“) [Про се плем’я крім загальніших праць – реферат Антоновича в Трудах IX арх. з’їзду, Спицина, Разселение, монографии Голубовського і Багалія й Карського, Белоруссы, І, с. 71-4]. Вище згадано було про літописну записку, яка виводить їх „от рода ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміння.

[Чи не виходило воно з якої-небудь созвучності в назві, в роді того, як нові філологи спорилися, чи виводити назву Підляша від „лісу“ чи від „ляхів“? Пор. сучасне прізвище „Поляхи“ для східних білорусинів. Недавно польський ботанік-етнолог Ростафінський, розсліджуючи значення слова „лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять ліс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусідні українські (ruskie) племена називали своїх західних сусідів, польські племена, і північних – радимичів і в’ятичів, зовсім незалежно одних від других, а літописець наслідком того вивів радимичів і в’ятичів від польських ляхів.]

Головні міста радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхів’є Сожу належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племені.

Натомість близші сусіди й одноплеменники радимичів – як їх представляє Повість, вятичі належать уже до великоросів, як і вся дальша слов’янська колонізація в басейні Оки і на верхів’ях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери – волость Муромсько-Рязанська [Барсов, 2, гл. VII, Багалий, История Северской з[емли], гл. І, Голубовский, История Север. з[емли], гл. І, його ж История Смолен. з[емли], с. 52, Иловайский, История Рязан. княжества – Сочинения (1884), Шахматов op. c. і новіша стаття: Южные поселения вятичей, 1907, Городцов, Древнее население Рязанской з[емли], области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселення в’ятичів, Записки львівські, т. 98]. Самі в’ятичі теж можуть бути такою ж слов’янською колонізацією на фінськім ґрунті.

По словам „Повісті“ вони займали поріччя Оки – себто й верхів’я і поріччя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводилася, вповні правдоподібно, колонізація середньої Оки – землі Муромо-Рязанської, як дальший етап того ж колонізаційного поступу східного слов’янства в фінські землі [„Вятичи еже єсть рязанцы“ – пояснення цілого ряда пізніших літописних компіляцій (див. у Шахматова ор. с. 1 с.)]. Менше має за собою недавно висловлений здогад, що в’ятичі займали також поріччя Дону [Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації літописного оповідання про похід Святослава на в’ятичів; все сказане ним в сій справі може мати ціну тільки гіпотези.] – на се нема ніяких доказів.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 184 – 188.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 882

Модифіковано : 5.04.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.