Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 4. Слов’янська колонізація і турецький натиск / Полуднева группа слов’ян

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

4. Слов’янська колонізація і турецький натиск

Полуднева группа слов’ян

Михайло Грушевський

Поляни, їх територія, руське ім’я, літописна теорія про Русь; сіверяни, колонізація Подоння, теорія великоросизма полян і сіверян, її нестійність.

Переходимо до полудневої групи.

В центрі української колонізацїї сидить плем’я полян. „Повість“ не означає їх території ближче, каже тільки, що вони „сѣдоша по Днепру й наркошася поляне“ [Іпат., с. 3.] : очевидно притім розуміє околиці їх столиці, Києва, де жили „поляне кияне“. Вона пояснює ще, що поляни назвались так тому, бо сиділи на полі, себто на голій рівнині [„Занеже в полѣ сѣдяху“ – Іпат., с. 16.]; але околиці Києва, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на іншім місці про полян, каже, що вони сиділи „по горамъ симъ“ (Дніпровим), „въ лѣсѣ на горах, надъ рѣкою Днѣпрьскою [Іпат. л., с. 3, 4, 9. Той факт, що в історичні часи поляни сиділи в дійсности „в лісі на горах“, вистане сам один, аби збити нещасливу гадку, кинену проф. Филевичем (История, с. 144), що „термин поляни має чисто топічне, зовсім не етнографічне значення“ і ніякої, мовляв, полянської території не було]. Дійсно околиці Києва на північ від Стугни і тепер багаті лісом, а давніше були зовсім лісовим краєм [Згадки про ліси на сій території див. в Іпат., с. 5, 9, 296, 300, 354].

Найпростіше об’яснення сеї суперечності, здається, буде те, що давніше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“ [„Чистоє поле“ за Стугною – див. Іпат., с. 301]. В противність сій країні північна частина Київщини звалась „лісовою стороною“ [Іп., с. 575.]; відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканці – полянами. „Польською землею“ Повість справді зве землю полян, але в її цілості [Іп., с. 12]. Можна б ще гадати, що ім’я своє принесли поляни з якогось іншого „поля“, яке замешкували давніше, або що форма „поляни“ була тілько етимологізацією, для зрозумілості, якогось старшого, відмінного імені [Так Іловайський уважав назву полян народною етимологією імені, яке сам він виводить з „исполин“ (велетень), пригадуючи при тім античних Spali (Разыскания, 2, с. 163, 255 – 6, про спалів див. вище, с. 142-3]. Але се вже будуть чисті здогади, тим менше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у інших слов’ян (польські поляни, болгарські поляки, польчани, польці, слов’янські поланці, поляни в сусідстві моравян), зовсім незалежно одно від одного [Ireček Cesty po Bulharsku, n. 63, 394, 437, Первольф, Archiv, VII, с. 597, Филевич, История, І, с. 143].

В Х-XI в. земля полян була дуже невелика; з оповідання й натяків літописи бачимо, що крайніми більшими містами її на північнім заході був Білгород (на Ірпені) і Вишгород (на Дніпрі) [З оповідання Київської літ. (с. 215) видно, що за сими містами вже починалась Деревлянська земля (Дерева); подібний натяк – про близьку від Києва границю деревлян дає й оповідання літописи про смерть Люта (с. 49)]. На сході споконвічною границею був Дніпро: хоч до Києва належала, здається, вузька полоса за Дніпром, але Дніпро був і уважався завсіди властивою границею Київщини й Чернігівщини, полян і сіверян [Іпат., с. 105-5, 462]. Щодо полудня, то тут в X в. крайнім київським пунктом була Родня, „на усті Росі“, але потім всяку думку про оборону Поросся від печенігів князі покинули й почали боронити побережжя Стугни [Іпат., с. 51, 83]. „Польська земля“ була цілком загнана в ліси.

Сим історичним вказівкам не противляться й археологічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лівім боці Ірпеня і в області Раставці, а на лівім березі Дніпра виступають похорони з паленими небіжчиками – характеристичні для Сіверщини [Антоновича – Раскопки в стране древлян, с. 3 і Дневники роскопок в Черниговской губ. (Труды предвар. комитета XIV съезда), пор. Рос. истор. музей (покажчик 1893 p.) с. 149-151 („палені могили“ лівого побережжя Дніпра). Перецінювати сих фактів одначе не треба, бо того що б можна назвати полянським похоронним типом, ми досі не знаємо і не можемо сказати, оскільки він ріжнився від древлянського й сіверянського, та й пограничні пояси – береги Дніпра й правий берег Ірпеня не були систематично досліджені (Антонович за характеристичний полянський уважав похорон вояка з конем, але тепер не можна сумніватись, що се похорон турецький – див. вище с. 57-8, і численні такі похорони над Росею належать очевидно до київських чорних клобуків)].

Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Россю – се центр історичного життя нашого народу і вихідна країна його імені – се P у с ь властива. Київщина під іменем Руси, Руської землі, противставляється ще в XI-XII в. не тільки північним та східним землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, в’ятичам), а і українським, навіть найближчій, нерозривно зв’язаній з полянською в одну політичну цілість Деревлянській землі.

Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тікає „в Русь к брату“, до Києва. Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Києва). Юрий йде з своєї Ростово-Суздальської землі, з ростовцями і суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюються дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (речі київські і київсько-візантійського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ [Іпат. с. 207, 221, 259, 322]. Часом в таких противставленнях може бути сумнів, чи Руське не означає собою чогось ширшого ніж Київ – всю полудневу Русь (бо і таке уживання і противставлювання північним і східним землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляється Волині, Галичині: для галичан київське військо – „руське“ військо, київські бояри – „руські“ бояри, в противставленні галичанам; Ізяслав, вигнаний з Києва на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землі“, а при переходах з Волині в Київщину зазначує і він і інші про нього, що він вступив в „Руську землю“ [Іпат., с. 215, 284, 289, 299, 319]. Тут одначе ще можуть мішати ся поняття Київської землі як політичного тіла, себто київських волостей, з старою Київською, себто Полянською землею [Пор. „руські волості“ ib., c. 318].

Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляється Київщині тіснішій, полянській, як Руси в найтіснішім значенні, се вже не лишає сумніву щодо властивого значення сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщині, а Святослав, його соправитель на київськім столі, кличе його „в Русь“, до Києва, то початкове, основне значення сього терміну виступає перед нами з цілою ясністю. Русь – се земля полян, русини – се поляни передовсім, хоч в ширшім значенні се ім’я й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставлялося теж часом всім іншим політичним організмам [В такім значенні Василько Ростиславич збирається „мститися“ полякам за „землю Русськую“, князі на з’ їзді в Любчу ухвалюють „соблюдати Рускую землю“ – Іпат., с. 167, 174].

Та хоч у Києві і поза Києвом в XI-XII в. знали, що Руська земля – то поляни, одначе в старій київській літописи, в її пізнішій редакції (Повести временных лет) переводиться одним з її редакторів той погляд, що руське ім’я було перейняте полянами пізніше: „Поляне яже нынѣ, зовомая Русь“ [Іпат., с. 15]. На думку сього літописця ім’я Русі було принесене варягами, се було ім’я княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пѣрвѣе бѣша Словѣне; аще і Поляне зваху ся, но словѣньская рѣчь бѣ“ [Іпат., с. 16]. Об’яснення, розуміється, малоймовірне.

Ім’я варягів-руси, що по сій теорії були покликані новгородцями і аж в другім поколінні перейшли в Київ, а крім Полянської землі розмістилися заразом, і навіть ще скорше по кількох інших землях, як могло спеціалізуватися на полянах (навіть не на Києві й його політичнім окрузі) і зростися так з ними, що стало другим іменем їх землі, противставляючися такому варязькому гнізду, як Новгород, що дуже довго не підтягається під руське ім’я? Ім’я Руси з’являється на Україні далеко скорше, ніж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських географів воно спеціально прив’язується до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний географ, що писав на уряді великого візира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспійського моря), а черпав свої відомості ще з старшого джерела, середини IX в. як здається, розріжняє в Русі три групи чи племені, і властива Русь для нього – се Київщина: „Їх володар живе в Києві“ (Куябі) [Див. мої Виїмки [з жерел до історії України-Руси], с. 34, де ся звістка порівняна з пізнішими переказами арабських письменників Х-XII в. Про правдоподібне джерело Джайгані виводи Маркварта Streifzüge, с. XXVII і далі].

У самого редактора „Повісті“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походження Руського імені, виступають виразно сліди старого, загального погляду, що Русь – се поляни, що се ім’я не варязьке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його пояснення, де він, толкуючи слов’янське походження Руси, зовсім несподівано, якби здавалося, приплітає полян, очевидно тому що ім’я Руси було синонімом полян [„Словѣнескъ языкъ й руский одинъ – отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пѣрвѣе бѣша Словѣне: аще й Поляне зваху ся, но словѣнская рѣчь бѣ. Полянами же прозваша ся, занеже в полѣ сѣдяху; языкъ словѣнскій бѣ имъ єдинъ “.]; або перехована і в Повісті замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали зватися Руссю тільки по переході до Києва: „бѣша у него Словѣни и Варязи и прочии прозваша ся Русью“ [Іпат., с. 13. Через те не може устоятися гадка ак[адеміка] Соболевського, що таке уживання Русь = Київщина се факт пізніший, XII-XIII в., а „Початковій літописи“ не звісний (Чтения київські, V, с. 6-7). Можна і в сій літописи вказати немало місць, де Русь значить Київщину. Напр. Ярослав „множество совокупи Руси, Варягъ, Словены“ (Іпат., с. 100), й ін. Про тенденцію редактора Повісті – вивести від варягів руське ім’я, новіше писав Шахматов, Разыскания, § 199 і д].

Очевидно „Русь“ було спеціальне ім’я київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших, чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі [Про них див. в екскурсі про норманізм.], то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імені з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Дніпра) Полянської землі [Вже автор Густинської літописи між ріжними здогадами, „чего ради наш народ Русю наречеся“ згадує, що се виводять „иныя отъ рѣки глаголемыя Рось“ (с. 236). Недавно проф. Кнауер в статті О происхождении имени народа Русь (Труды XI съѣзда, II) доказував зв’язь назви Русь з пнем *ros i *rońs (роса і русло, Рось і Руса). Коли сей вивід лінгвістично добрий, зв’язь Роси й Руси дуже можлива (сам проф. Кнауер вказує на назву Волги – 'Ρω̃ς, але се, історично взявши, неможливо)].

На схід від полян, на лівім боці Дніпра сиділи сіверяни Сівера, здається – найбільше з українсько-руських племен. „Сѣдоша на Деснѣ й по Семи й по Сулѣ и наркошася Сѣвера“ [Іпат., с. 4. Про сіверянську колонізацію див. Барсов, 2, гл. VII, Багалій, Ист. Сев. зем., гл. І, Голубовский, Ист. Сев. зем., гл. І, Печенеги, гл. III.], каже про нього Повість. Плем’я се таким способом мало б займати цілий басейн Десни – може крім її верхів’я, що належало пізніше до Смоленської землі і могло бути зайняте кривичами здавна. Вододіл Сожу й Десни відділяв його від радимичів, вододіл Оки – від в’ятичів, Дніпро був східною границею від полян [Про відміни похоронного обряду на вододілі Десни й Сожу (Снови й Іпути) спостереження Єременка: Раскопки курганов Новозыбковскаго у. (Труды отд. слав. арх., І)].

На полудень літопись протягає сіверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землі по Сулі були вже дуже ослаблені й спустошені печенігами й половцями, так що слова про сіверянську колонізацію по Сулі треба скорше уважати згадкою про часи давніші, з середини X в. Вже Володимир при кінці X в. для оборони від печенігів не задовольняється будуванням кріпостей по Сулі, але заразом ставить другу лінію ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю – по Остру й Десні [Іпат., с. 83.]: видно, що на Посулля не покладав він великих надій. При кінці XI в. Посулля держалось іще кріпостями, але було спустошено до решти – бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“ [Лавр., с. 240]. В XII в. Посулля колонізувалося на ново, але в головнім, без сумніву, тою ж старою сіверянською людністю.

[В літературі була пройшла гадка про осібне „плем’я суличів, але се було тільки непорозуміння: між численими варіантами назви уличів (про них нижче) декотрі кодекси (Радивил. і Академічний кодекси Суздальської ред.) в оповіданні про війну Олега з уличами (під 885 p.) мають: “съ Суличи“ замість „съ Уличи“, „со Уличи“, як має Лаврентіївський кодекс і всі кодекси полудневої редакції. Що тут маємо тільки разом прочитане „с Уличи“, ясно показується з того, що ті ж кодекси не мають сього варіанта в інших місцях, де йде мова про уличів. Але з суличів тих кодексів виросли в інших вже посуличі (Твер., с. 34, і навіть знищений Троїцький – див. в варіантах Лаврент., с. 25), а в літописці вид. Львовим (І, 22) вже попросту суляни (в новім виданні сеї літописи, з іншої рукописи, в Пол. собр. рус. лет. XX, сього варіанта нема). В результаті з’явився новий нарід суличі чи посуличі – очевидно з-над ріки Сули. Шлецер посадив їх тут, хоч і гіпотетично (II, с. 281 рос. видання), Карамзін (І5, с. 77 і прим.) вже категорично признав в них посольську галузь сіверян. Новішими часами захотів їх воскресити проф. Завитневич (Труди VII з’їзда, т. І: существовало ли славянское племя суличи); притім він попробував опертись на існування в Переяславщині типу похорон відмінного від сіверянського (де не палено, а ховано небіжчика). Але що сей самий тип виступає поруч палених могил і в околицях Чернігова і Новгорода Сіверського, то ніякою точкою опертя служити він для „Суличів“ не може].

Далі Сули на полудень, а за Посем’ям на схід Повість вже не каже за якісь слов’янські осади. Але до печенізького натиску в другій полов. X в. слов’янське розселення йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. слов’янська колонізація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про кутурґурів і утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (утурґурів) сидять несчисленні племена антів [Καί α'υτω̃ν καθύπερθεν 'ες βορράν 'άνεμον 'έθνη τά 'Αντω̃ν 'άμετρα 'ίδρυνται – D. b. G. IV. 4. З дальшого оповідання (IV. 5) виходило б, що осади утурґурів і кутурґурів мабуть не стикалися з собою на північ від Меотиди, займаючи місця ближчі до Кіммерійського Босфору, отже на північ від утурґурів, що займали східний берег Меотиди, анти на усті Дону могли досягати моря. Але оповідання Прокопія взагалі не досить ясне].

В усякім разі слов’янська колонізація займала басейн Дону. З сим згоджуються відомості арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на слов’ян, що жили в землі хозарів, на Слов’янській річці (так араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т[исяч] люду в неволю (у Табарі – зруйновано 20 тис. домів). Третій арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. X в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусідують з грецькими краями при границі аланській і доходять до сторін слов’янських, а навіть згадує в горах якийсь „рід слов’ян“ (може котресь плем’я подібне до слов’ян). Нарешті звісний географ Масуді (1-ій пол. X в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід слов’янський і інші північні народи [Гаркави, Сказания мусульманских писателей о словянах й русских, с. 38 і 80-1, 140, Mélanges asiatiques, VI, n. 648. Маркварт, переглядаючи сі звістки, вказав недавно ще звістку Якубі про похід 854-5 p., де розбиті на Кавказі племена тікають „до володаря ромеїв, до володаря хозарів і до володаря словен“ (Streifzüge, с. 200 і 509)].

Супроти сих звісток трудно сумніватися в існуванні слов’янської колонізації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку слов’яни, по словам того ж Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана.

[Против сього, загально прийнятого в науці погляду на слов’янську колонізацію Подоння виступив недавно Вестберґ в своїх статтях: К анализу восточных источников о восточной Европе (Ж. M. H. II. 1908, II-III). Доказуючи, що в арабських джерелах під назвою слов’ян криються часом всуміш ріжні народи білої краски, він виводить, що в прикавказьких і придонських слов’янах треба бачити аланів, а слов’янська ріка се Волга. Сі виводи, підхоплені вже в літературі (Брікнер в Kwart. Hist. 1909), одначе не мають в собі нічого позитивного. Нижня Волга і Дін вважалися двома рукавами одної ріки, і через те могла й нижня Волга фігурувати під назвою Слов’янської ріки, але се ім’я, очевидно, належить Донові: хоч під назву слов’ян могли підтягатися часом і інші племена, то прийнята у арабів назва Слов’янської ріки певно розуміла таки властивих слов’ян. З маршрутів кампанії Марвана не можна набрати певності, що тут розумілися виключно краї приволзькі. А деякі арабські звістки, як ми бачили в тексті (не кажучи вже про Прокопія), таки й виразно відріжняють прикавказьких слов’ян і прикавказьких аланів – ті самі по собі, а ті теж самі по собі.]

До свідоцтв арабів про слов’янську колонізацію в басейні Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посередні вказівки й факти з пізнішої історії. Уже само розширення Руської держави над береги Меотиди, де вже в середині X в. мусила існувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за існування тоді, в X в., бодай якихось, більших останків слов’янської колонізації в басейні Дону. Такі останки, в далеко тяжчих обставинах, знаємо пізніше, в XII – XIII в.: були руські кріпості в басейні Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелі (Білій Вежі) була правдоподібно слов’янська колонія, і такі ж колонії мабуть були і в „команських городах“ Подоння; на усті Дону звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешніх степах руська людність – т. зв. Бродники звісні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в середині XIII в. зве Дін границею Руси [Про Донець – Іпат., с. 438, і новіші розкопки – Труды XII съезда, т. І, Біловежці, що прийшли „в Русь“ за Мономаха (Іпат., 205) і тут заснували нову Білу Вежу, правдоподібно, не були ані хозарами (як то толкує Густинська літ., с. 291), ані турками; археологічні розкопки на місці старого, як догадуються, Саркельського городища, виказали сліди християнської й спеціально – мабуть руської колонії (напр. хрестик з образками Бориса і Гліба) – див. літературу нижчше, с. 233. 3). Про „Руський порт“ і інші осади XII-XIII в. див. в гл. VII тому II, де зібрані відомості про руську людність в степах XI – XIII в].

З усього сього стає зовсім певним, що слов’яни десь між V і X в. займали Подоння, і тільки натиск печенігів, а потім половців ослабив сю колонізацію й примусив переважну частину людності вибратися далі на північ.

[До сієї подонської Руси прикладав Іловайский (Разыскания, 2, с. 55) звістки арабів, почавши з Джайгані, про третю групу руських земель – Танію (чи Табію), як вона зветься у Джайгані – Арту, Артсанію пізніших географів (ім’я се має взагалі багато варіантів). Він, здається на слова Хаукаля: „Арта лежить між Хозаром і Великим Булгаром, що зараз на північ за Румом“ (Візантією). Се означення, дійсно, відповідає подонській Руси, але Ідрізі каже зовсім що інше: „третій нарід зветься артсанія, а цар їх живе в місті Артсан: се гарне місто положене на неприступній горі; воно лежить між Славою і Куябою, від Куяби до Артсана 4 дні, а від Артсана до Слави 4 дні“. Се дало привід іншим бачити в Арті Смоленськ, бо в Славії бачать звичайно Новгород. З огляду на подібність імені (Арта) колись бачили в ній і Мордву-Ерзь. Вестберґ недавно запідозрив тут не більше ні менше як Скандинавію, Нідерле – землю антів. Взагалі в сій справі трудно сказати рішуче слово].

Але яке се плем’я сиділо на Подонні, літопись, розуміється, не подає. З деяких натяків здогадувалися, що й то були сіверяни – що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далі на полудень і схід, в Подоння, навіть і до самого моря [Таку гадку висловив Барсов (Географія нач. летописи, 2, с. 149), й її прийняли історики Сіверської землі Багалій (ор. с., с. 216 і далі) і Голубовський (Ист. Север., с. З і далі, але в пізнішій своїй праці „Печеніги“ він вже її не повторив), а потім і інші дослідники (напр. Шахматов op. c. 11-2, Рожков, Обзор русской истории, с. 55)]. Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що оскільки ся полуднева колонізація не належала до уличів, то належала мабуть до якогось іншого племені, не звісного нам на ім’я.

[Що Тмуторокань належала до Сіверської землі, властиво – сіверської династиї, то се, очевидно, могло бути такою ж довільною комбінацією, як прилучення Ростово-Суздальської землі до Переяславської волості. Що пізніший каталог міст (XV віка) згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмуторокан, Остреческий, на Десне Чернигов – Воскр., І, с. 240) се також ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово – Тмутороканъ остреческый, і розуміти як Тмуторокань на р. Острі (як розумів Татіщев, і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов); „Остреческый“ мабуть осібне ім’я – Остер. Коли б і був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг дістати ім’я від азовського Тмутороканя (а в кождім разі не навпаки, бо ім’я Тмутороканя азовського, розуміється, старше) – просто через те, що сіверські князі, сидівши в сім останнім, могли перенести се ім’я на якийсь сіверський городок.

Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитись в сім каталозі поруч сіверських городів, як волості сіверської династиї, і се мабуть ще й правдоподібніше. Що Донець звався Сіверським (маємо сю назву на пізнішій московській мапі, XVI в. – Книга Большого Чертежа, вид. Спасского, с. 27), се властиво аргумент contra: се ім’я, очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з Сіверського Посем’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім притокам Дінця, що мабуть мали также назву Дінця (так „Донецьке городище“ лежало на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій місцевій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я сіверян („уходовъ Сиверских“) зв’язується тільки з територією літописної сіверянської колонізації і далі Посулля не йде (Архив Юго-зап. России, VII, т. І, с. 103, пор. мапку до сих уходів при статті Падалки, О времени основания г. Полтави, Чтения Київ. істор. товариства, т. X). Се також аргумент contra.

Всі отсі спостереження й міркування змусили мене відступити від гадки про сіверянську колонізацію на Подонні, до якої я сам в першім виданні сеї книги досить прихилявся. Шахматов прийняв також сі аргументи contra і замість сіверян виступив з гіпотезою про в’ятичів як осадників Подоння. Гіпотеза ся одначе не можніша від сіверянської (див. вище)]. Взагалі ми мусимо рахуватися з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всі племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнослов’янської колонізації [Можливо, що й тут маємо результат комбінативної роботи редакторів Повісті (якої сліди будемо нижче бачити не раз) – старання знайти місця для звісних племінних назв і упорядкувати їх так, аби вони по можності покрили територію Руської держави.]

Тому нема по що силоміць натягати на Подоння котресь з сусідніх звісних нам племен.

Вище, говорячи про дреговичів, спинивсь я над питанням, чи вони належали до північної, по-теперішньому – білоруської, чи до полудневої – української групи племен, бо їх територія перерізується тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Подніпров’я – території полян і сіверян такої непевності нема: вони належать тепер до української території, й ніщо не вказує на те, аби було колись інакше. Одначе в науковій літературі висловлялися відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.

Вже п’ятдесять літ дебатується в науці питання: чи стара колонізація середнього Подніпров’я була українська чи великоросійська. Не помічаючи в старих київських пам’ятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослідники здогадувались, що старі поляни й інша людність середнього Подніпров’я належала до іншої східно-слов’янської групи („великоросійської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виемігрувала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волині й Галичини, і від них пішли теперешні подніпрянські українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в філології іменами, зовсім не стійна [По неї ширше див. в примітках (6)].

Насамперед, про масову народню колонізацію з середнього Подніпров’я на північ в XIII в. нічого не знаємо, a priori вона зовсім не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попередніми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лісових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в області верхнього Дніпра, куди кажуть їй йти оборонці сих теорій. Рівно ж не знаємо нічого про міграцію в XIV-XV в. на Подніпров’я й Задніпров’я західної української людності, і така міграція також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починається з заходу переселення, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошенні подніпровські простори йшли з Полісся, передовсім українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси – як то бувало звичайно при таких лихолітях. Як побачимо в своїм місці [В т. III, гл. 2]. гадки про радикальне спустіння Подніпров’я в XIII в. взагалі опираються на односторонно вибраних і побільшених, або по-просту таки непевних звістках. Таким чином, теорія заміни старої подніпрянської людності якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.

Нема ніякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X-XII вв.) колонізацію Подніпров’я від західних племен полудневої (української) групи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Дніпром, з півночі й заходу обнята деревлянською колонізацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросійським клинцем на правім боці Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не менш трудно припустити, що деревляне, бувши великоросами, теж виемігрували на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новіша колонізація. В деревлянськім Поліссі ми маємо безперечно стару, українську колонізацію, і поляни мусили разом з нею належати до полудневої, української групи. Слабка діалектологічна закраска київських пам’яток пояснюється передовсім тим, що літературний київський рух був не локальним, а загальним: в нім брали участь і місцеві й прихожі люди, і тут могла виробитися свого роду загальна мова, як грецька κοινή. Зрештою новішими дослідами все-таки виказано в київських пам’ятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західної, галицько-волинської, характеризують сі пам’ятки як осібну східну українську групу.

Супроти того декотрі оборонці старої теорії про великоросійську колонізацію Подніпров’я новішими часами відступилися від полян, признають в них плем’я полудневої групи, але задніпрянську колонізацію – сіверян і людність Подоння та Азовського побережжя відлучають від полудневої групи, зачисляючи до великоруської чи середноруської групи. Та се не більше, як остатня уступка старій теорії. Сіверяни все стоять як в найтіснішій культурній і політичній зв’язі з Києвом. Похоронні обряди лівого й правого боку Дніпра виказують великі подібності [Див. Самоквасова, Северянские курганы (Труди III съезда, т. І), Бобринский, Курганы, II, с. 179, Єременко, Раскопки курганов Новозыбковскаго уезда (Труды отд. рус. и сл. археол., І), Сперанского, Раскопки курганов в Рыльском у. (Археологич. известия, 1894)].

Аргументи інші, які пробувано, за браком язикових пам’яток, навести за етнографічною осібністю лівобічної колонізації від правобічної, не стійні. Припускати, що сіверська людність виемігрувала і її місце заступила інша, также трудно майже як з деревлянами – настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сіверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імені – т. зв. севруків; в лісових і багнистих краях середнього Подесення вона мала всі шанси остоятися, хоч і помішавшися дещо з сусіднею білоруською людністю в своїх колонізаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сіверщина має північний український діалект, з архаїчною закраскою, подібною до діалектів київського Полісся, що виразно відріжняється від говорів посемських і посульських, витворених новішою колонізацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сіверянського діалекту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сіверщини покрита тепер білоруськими діалектами [Проф. Карський теперішні білоруські діалекти протягає по Любеч, Городню і Новгород-Сіверський – Белоруссы, І, етногр. мапа.] не повинна нас бентежити. Рух білоруської людності на полуднє міг зовсім легко покрити сіверське пограниччя [Добре ілюструють сей рух люстрації правобічних замків середини XVI в. – Чорнобиля і Мозиря (в Архиві Ю. 3. P., VI, І); на лівобіччі заважала тоді московська границя, але і перепись Остру дає деякі вказівки в тім же дусі].

Таким чином, нема підстави приймати, що старі осадники Задніпров’я не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 188 – 200.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1181

Модифіковано : 21.04.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.