Дуліби, бужани і волиняни

Михайло Грушевський

Червенські городи, літописні «хорвати», «Біла Хорватія» і хорватське питання

На захід від деревлян сиділи дуліби. „Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне“, „Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне“, каже Повість про них [Іпат. с. 6, 7.], поясняючи не тільки місця осад, але й переміни племінного імені. Хоч деякі дослідники ще й досі хочуть бачити в дулібах, бужанах, волинянах осібні племена, що одні по других поступали в сій території [Такий погляд ще недавно обороняв Шахматов в цитованій статті (К вопросу об образ. рус. нар., с. 19); я спинився на нім ближче в своїй статті: Спірні питання староруської етнографії.], але такої думки не можна поділяти. Сама по собі дуже неправдоподібна гадка, що одно українське плем’я випихало друге в такій стадії оселої колонізації, як VIII-IX вік, і в такій далекій від колонізаційних пертурбацій території, як Побужжя. До того ж ім’я волинян очевидно – назва політична, взята від міста, а не племінна. Слова ж Повісті, що бужани сидять і досі по Бугу, подтверджують, що мова йде тут про переміну імені, а не племені [В такім значенні доповняли фразу про бужан і деякі пізніші переписувачі – див. напр. літописець Переяслава Суздальського або Тверську літоп]. Ми маємо перед собою історію заміни старої племінної назви пізнішими, політичними назвищами. Сі політичні назви дуже численні на сій території, і се вказує на сильний розвій тут міського, громадського життя.

Ім’я дулібів, старе, праслов’янське ім’я, що має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Очевидно, воно було початковим, тому й виступає в згадці Повісті про обрів – аварів, як вони примучували колись сих самих дулібів. В XI в. се ім’я вже вийшло з уживання, його заступили пізніші назви бужан, волинян, червнян. Ім’я волинян при кінці XI в., видко, було найбільше прийнятим, і новіший редактор, стрівши ім’я дулібів і бужан, пояснив сі назви сучасною – волинян. Значення дулібського імені неясне; в деяких слов’янських діалектах воно має значити тепер дурного чоловіка (рос. дулеб, болг. дулуп) [Первольф, Slavische Völkernamen, Archiv, VIII, с. 10. Див. ще замітку M. Соколова в Трудах Саратов. уч. ком. XXIV (1908).], та не знати в якім зв’язку стоїть се значення з історичними дулібами.

Ім’я бужан Повість, чи ліпше сказати – пояснення, приписане одним з останніх її редакторів, виводило від р. Бугу. Само по собі можливо, що плем’я зване на правітчині дулібами, на нових осадах прозвано було бужанами. Але той факт, що в переказі Повісті про обрів дуліби виступають під своїм старим іменем уже по розселенню, і те, що ми знаємо на їх території місто Бужськ (теперішній Буськ в Галичині), робить більш правдоподібним, що ім’я бужан пішло не від Бугу, а від міста Бужська, як політичного центру [Сю гадку висловив Барсов, 2, с. 101, против неї Андріяшев op. c. 7]. Назва бужан супроти того мала б такий же політичний характер, як і інша назва – волинян [Се не одинокий випадок, де Повість замість від міста виводить назву людності від ріки – такий же вивід полочан від р. Полоті].

Назву волинян Повість наводить як сучасну, значить вона була росповсюднена в другій половині XI в. Дійсно, хоч в оповіданні літописи про ті часи не стрічаємо її, зате маємо назву для краю: Волинь (під р. 1077) [Іпат. с. 140]. Значення її добре відгадав Длуґош (а може знайшов се об’яснення в свіжій ще традиції або в своїх джерелах). Волинська земля, каже він, прозвалась від Волиня, замка, що був колись на усті Гучви в Буг [Hist. Polonica, 1, І (вид. Пшездзецького, с. 22). На усті Гучви в Буг є справді городище, що від часів Ходаковського й уважається місцем Волиня]. Дійсно в подіях початку XI в. (під р. 1018) стрічаємо місто Волинь чи Велинь, на Бузі; воно, очевидно, було політичним центром краю, але в давніших часах, бо з кінцем X в. таким центром став новозаснований Володимир, і Волинь стратив своє значення. Коли ж він його мав? На се могла б дати відповідь одна звістка, коли б ми її могли напевно приложити до наших волинян. Масуді згадує плем’я Валінана [Варіанти: Вальмана або Валяна, Валіамана, Валінбаба, Влинбаба.], що „за давніх часів“ мало власть над іншими слов’янськими народами, але потім ся держава розпалась. При всіх трудностях, які вона дає, приналежність сієї звістки до волинян має деяку правдоподібність. Вона переносила б гегемонію міста Волиня на IX вік. Але і без неї не можемо класти сю гегемонію пізніше, як на X в. [Гаркави op. c. 135 і 127 (Виїмки, с. 53). За Масуді повторив се Ібрагім ібн-Якуб-Аль Бекри вид. Розена, с. 46. Декотрі бачили в сій Валінаві балтійський Велинь-Юлін, але там князів не знаємо. Див. новіше – Вестберга, Комментарий на записку ибн-Якуба, 1903, с. 60, і Маркварта Streifzüge с. XXXVI і 101. Про сю звістку ще далі, в гл. VII і в прим. 4].

Ще одна аналогічна назва на території дулібів, але в інакший формі се Червенські городи, „грады Червенскыя“ [Іпат. с. 101, 105]. Так на початку XI в. звуться городи сусідні з Червенем (се теперішнє Чермно, на південь від Грубешова). По аналогії з волинянамн, бужанами, лучанами, людність сього Червенського края могла зватись, а певне – і звалась червнянами. Здогадується, що ся назва лишила свій слід в імені Червоної Руси, Russia Rubra.

Щодо лучан, як я вже сказав, не можемо певно сказати, чи була то дулібська територія, чи ні. Не виключено, що були се дуліби, але могла ся теритоторія доперва пізніше бути притягненою і прилученою до дулібської землі [З сієї пізнішої приналежності, очевидно, виходив і Длуґош, пишучи (Hist. Polonica, вид. Пшездзєцкого, І, с. 62): Dulebyanie a duce eorum Dulyeba vocitabantur, qui postea Wolhanye (замість: Wolhynyanye) sunt et nunc Luczanye appellati. Сі слова Длуґоша вказують на той час, думаю, коли Луцьк став політичним центром Волині, що й дійсно було в XIV-XV віках. Тому не можна напевно вважати се відгомоном якоїсь старої традиції].

В кождім разі на території дулібів стрічаємо кілька політичних назв – від імен міст, і сі ймення заступили стару, племінну назву. Питання, чи були се загальні назви для цілої дулібської землі, що наступали одна по одній? Чи були се часткові назви, ймення певних частин дулібської території, що групувались коло поодиноких міст і могли існувати в тім самім часі, одна коло одної? Ще найскорше ім’я волинян могло бути загальним, судячи по назві Волині, бо вона вже в другій половині XI в. прикладається до цілого Володимирського князівства, що містило в собі і старий Волинь, і Червень і Бужськ, і навіть Луцьк. Але й тут могло статись перенесення з часті на ціле; тільки якби зовсім певними бути, що звістка Масуді сюди належить, то мусили б ми волинській назві дати ширше значення: Волинська держава могла б тоді виходити навіть за етнографічні дулібські межі, хоч се не виключало б тіснішого значення Волиня, як центр всіх дулібів.

Мені більш правдоподібним здається, що в усіх тих назвах маємо імена дрібніших округів, і вони часом могли існувати разом – напр. назва бужан могла прикладатися до південно-західної частини дулібської землі, країни верхнього Бугу, а назва волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Бугу. Але устя Гучви (Волинь), Чермно і Володимир лежать так близько один коло одного, що в своїй ролі політичних центрів сі городи могли хіба наступати один по однім, правдоподібно – в тім порядку, як я тут подав сі імена: найперед Волинь, потім Чермно, накінець Володимир. В певних моментах Волинь, а може й Бужськ міг мати більше значення, виростати на центр всіх дулібів, а навіть і ще більших територій, але певних доказів того не маємо. Не підлягає сумніву локальне значення імені лучан, але не знати вже, чи се дулібська територія.

Для означення етнографічних границь дулібів ми взагалі маємо дуже мало підстав. Літопис каже тільки, що се був басейн Бугу – віслянського [Барсов, 2, с. 102, думав, що ся територія займала „верхів’я обох Бугів“, Шахматов (с. 19), що лежала на Бозі. Про Бог не можна думати, з огляду на положення Волиня, від якого дістали ім’я волиняни; а думати про Буг і Бог разом – се вже вповні довільний здогад]. На полудневім заході, в басейні Стиру, лежала територія лучан – щодо своєї етнографічної приналежності непевна. На півночі, на середнім Побужжі – Берестейська волость вагалася в XI-XII в. між Києвом та Володимиром і взагалі не була міцно зв’язана з рештою Волині; її окремішність можна толкувати й етнографічними й політичними причинами. На заході натрапляємо на трудне питання про західну руську колонізацію взагалі й її племінне ім’я спеціально, і я мушу його трохи ширше пояснити.

Звичайно приймається, що на заході за дулібами сиділо руське плем’я хорватів. Сей погляд опирається на звістках Констанина Порфірородного про Білу Хорватію [De adm. 13, 30, 31.], і на згадці Повісті, що між руськими народами вичисляє хорватів [Іпат. с. 7]. Але згадка літописи дуже виглядає на інтерполяцію: літописна стаття збирає до купи названі перед тим племена, кажучи, що вони „живяху в мирѣ“, і до сього реєстру дописано хорватів, про котрих перед тим нема мови – виглядає се на приписку пізнішого редактора, що почав з сеї фрази робити повний каталог руських племен і між іншими дописав і хорватів, знайшовши згадку про них в дальшій часті (під 993 p.)

[Ся літописна стаття стоїть в зв’язку з попереднім вичисленням „слов’янского язика в Руси“ (с. 6), і фраза: „й живяху в мирѣ“ служила переходом до дальшої статті: „Имѣяхуть бо обычая своя“. Зпочатку вона виглядала мабуть так: „и живяху в мирѣ Поляне, и Древляне, и Северо, и Радимичи, и Вятичи, и Дулѣби“– як раз ті народи, про яких говорилося перед тим і нижче. Хорвати й тиверці – се додатки пізнішої руки (такі додатки пізніші переписувачі робили й далі – пор. варіанти пізніших компіляцій). Таке саме й пояснення про дулібів. Тільки про хорватів сей редактор нічого не вмів пояснити, бо мав голе ім’я в оповіданні про Володимира, де зовсім можливо, що мова йде не про руське плем’я].

Ні тут, ніде літопись нічого не каже, де ті хорвати жили, і нема ніяких певних вказівок на якесь хорватське плем’я, якусь хорватську територію у нас, а хоч пробовано ріжними способами означити територію тих хорватів [Напр. Барсов, 2, с. 95 міркував таким чином: ім’я хорватів показує, що вони жили по Карпатах, бо сі звуться горбами (Хръби, Хріпи); на хорватську колонізацію, каже він, тут вказують хорографічні й топографічні назви від верхів’я Віслоку, Білої й Сяну до Тиси з її притоками Бодрогом, Самошом і Красною на полудень, до Дністра на схід, а на північ до Вісли. Одначе наведені Барсовим назви по більшій часті не мають нічого спільного з хорватами; що ж до зв’язку імен хорватів з горбами-карпатами, то ся гадка Шафарика (І, 10, 10) відкинена новішими філологами – див. Грот, Известия, с. 88, Geitler в Rad Jugoslav. Ak. XXXIV, Первольф в Archiv, VII, 626, Соболевский в Чтениях киевских, VI, с. 3, Погодін, с. 88, й ін., хоч сю гадку й пробують відогріти (напр. Веселовский op. c. 14). Кілька назв (з яких чотири) в карпатських краях (Барсов, 1. с., Піч в Sitzungsberichte der Böhm. Gesellschaft dr. Wis. 1888, с. 246), що справді мабуть йдуть від слова хорват, ніяк не можна положити підвалиною для виводів, що тут була хорватська територія], одначе ніякого опертя сі проби не мають, окрім звістки Константина, і якогось народу, що звав би себе хорватами, ми на сій території напевно не знаємо.

Оповідання ж Константина завдає такі трудності, що більше затемнює справу, ніж прояснює. Він каже, що полудневі хорвати й серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сі білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусідстві Німеччини [De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (II, § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (Известия Константина Багрянородного о сербах и хорватах, 1880) – Rad jugoslovanske Akademije, т. LII i LIX, пор. вказівки Крека, 2 с. 323-6, статті Яґіча і Обляка в Archiv für slavische Philologie, т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарий на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge, гл. 6. Історія і дрібна бібліографія у Нідерле, II, гл. 5].

Дуже правдоподібно, що в сім означенні Константин виходив із відомостей про полабських сербів, хибно прийнявши їх за одноплеменників полудневих сербів. Щодо хорватів, то нам відомо з інших джерел хорватське плем’я, що сиділо десь між Лабою й Одрою [Розумію підроблений фундаційний привілей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані]. Виходячи з звістки про руських хорватів (властиво – здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на білих хорватів нападають печеніги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнулася по Карпатському підгір’ю від басейна Лаби над верхній Дністер (або як приймають інші – на полудневім згір’ї Карпатів), в теп[ерешній] північній Угорщині.

Та з того виходить таке диво, що на сім просторі сиділи поруч себе три однойменні народи, які належали до трьох осібних груп – чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих емігрантів, будемо мати якійсь містичний хорватський мікрокосм, до кот[р]ого входили народи всяких можливих слов’янських галузей [До такого дивовижного виводу мусив прийти пок. Рачки в своїй взагалі дуже критичній розвідці Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсім, не вважаючи на весь скептицизм щодо звістки Константина, від Шафарикового (майже загальноприйнятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Дністра (Шафарик, II, §31). Те, що по всіх поступах критики підтримує такий вивід in optima forma останній випуск Sl. Starožitnosti Нідерле (272, 279), що хоче прецінь бути синтезом славістичних розслідів останніх десятиліть].

В дійсності, означення північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опиратися просто на созвучності імені Карпатів [Особливо в старонімецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги – одні толкують се ім’я як „Карпатські“, інші – як „Хорватські“ гори). Коли б знати, що ся назва була звісна на полудні, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією]. Коли ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна зв’язь з іменем хорватів, то можлива двояка гадка. Або в X в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була географічною назвою, як пам’ять по колишніх (полудневих) хорватах, що тут сиділи перед своєю міграцією на полудень, і тоді хорватами пізніше звались у їх сусідів ріжноплеменні народи, які сиділи на сій території, – як назва кельтських боїв перейшла на німців боюваріїв і чехів- богемів, а назва Скитії переходила на її пізніших осадників, – отже ся назва не мала б ніякого етнографічного значення [Сей погляд дотепно розвинув щодо руських хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собрание сочинений, II, 1890, с. 342 і далі) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се ім’я має „топічне“, географічне значення приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложенні до привіслянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значення, признавав і Т. Войцехівський в своїй книжці, що носить се ім’я (Chrobacya, с. 2-3), а К. Потканський в своїй розвідці Kraków przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil., т. XXXV) нарешті зовсім зігнорував сих конвенціональних польських хорватів (пор. його Lachowie, с. 208). Клаїч і Кос під білими (свобідними, незалежними) хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, зате Білу Сербію переносить на Галичину, здається – з огляду на Βοϊκι. Маркварт вертається до Хорватії на Віслі, і т. д.], – або Константин в своїй історії про хорватську міграцію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь хорвати.

Щодо першого здогаду, то трудність лежить в тім, що ціла Константинова історія про міграцію хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науці вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких-небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Щодо другої гадки, то тут зараз повстає питання – які ж хорвати звісні нам напевно в тих краях ? Знаємо з інших джерел тільки хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі інші досі вигребані [Horiti короля Альфреда, хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, хорвати легенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в слов’янських краях арабської географії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ін.), читане досі як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifzüge, с. XXXIV). Вповні довільний здогад!], всі можуть бути приложені до сієї західної Хорватії, а про якусь східну Хорватію ніщо не говорить.

Вказівку на східне положення Хорватії бачили в згадці Константина, що на Хорватію нападають печеніги; але печеніги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західних хорватів, непокоячи сусідніх угрів, тут не було б нічого неможливого (пор. напади печенігів і половців на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданні Константина, що мовляв вказує на східні Карпати – се згадане у нього „місце зване Βοϊκι“, на пограниччі білих сербів: в нім довго бачили, і донині частенько бачать наших бойків [В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партицький в сій справі вів гарячу полеміку з проф. Верхратським в фейлетонах „Діла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж видніються Boiki на Дністрі (мапа VI)]. Але дуже мало ймовірності в сім: задалеко се для сербів на схід, та й не видно, щоб ім’я бойків коли мало такий розголос [Правдоподібніше бачити в Βοϊκι покручену назву Boiohem'a – Чехії, як приймають тепер переважно].

Зістається отже для тої карпатської Хорватії тільки наша літопись. Але вона так мало і недокладно знає про західні наші краї, а її згадки про хорватів такі голі, що тільки комбінуючи їх з Константином і можна було викомбінувати руську подністрянську Хорватію. Виходить зовсім безнадійній круг, і тому я вважаю, се питанням відкритим: сумнівна річ, чи було українське плем’я зване хорватами і не знати, де воно сиділо [Нідерле заявив, що не може згодитися з моїм скептичним становищем супроти сеї подністрянської Хорватії, але нічого не міг вказати на доказ її існування. (Slov. star., II, с. 2, 65-6); його виклад сього питання – взірець довільності і неаргументованності, взагалі частих в його претензійній, але досить слабко зробленій праці]. Разом з тим, зістається питанням, як далеко на захід йшли границі дулібів і яке племінне ім’я мали українські осадники карпатського згір’я [Існування кількох назв „дуліби“ в басейні верхнього Дністра могло б вказувати на пограниччя дулібської території (дуліби коло Ходорова, другі – під Стриєм, треті коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значення].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 206 – 213.