Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 4. Слов’янська колонізація і турецький натиск / Історія антів

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

4. Слов’янська колонізація і турецький натиск

Історія антів

Михайло Грушевський

Їх походи, війна з слов’янами, боротьба з аварами, останні звістки про антів

Так уставлена тотожність антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранішої історії їх колонізації.

Йдучи хронологічно, треба почати з тієї війни Вінітара з антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр., – ближче дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сім епізоді імені антів гадкою про анахронізм. Додам, що й війна та могла бути ще не дуже далеко від Дніпра, бо остроготи під натиском гунів поволі тільки посувались на захід, аж опинились на середнім Дунаї; отже й географічно взявши ніщо не противиться гадці, що тут справді брали участь анти. Тільки, кажу, об’яснення, яке дає сій звістці Йордан, треба дещо змінити. У Йордана Вінітар, „не хотячи підлягати гунській зверхності, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далі воював сміло й їх короля Боза [Boz nomine, може Божко, Божидар, Богдан. В нім бачили Буса Слова о п[олку] Ігоревім (готські діви „поют время Бусово“) – гадка дуже привабна, але не зовсім певна. Пор. примітку Міленгофа в Момзеновім виданні Йордана, с. 147-8.] з синами й 70 старшинами казав розіп’яти для страшного прикладу“ [Getica, с. 48]. Як вище згадано, в сій війні скорше можна бачити симптом слов’янської колонізації на полудень, що зіткнулась з готами. Гуни, каже далі Йордан, взяли антів в оборону проти готів і при помочі вірної їм частини готів знищили сього своєвільного Вінітара. Сю пам’ять про гунську опіку антам супроти ворожих остготів також вважаю цінною – вона кидає світло на перші стадії слов’янського розселення на Чорномор’ї.

Про дальший його розвій в V віці не маємо ніяких спеціальних відомостей. Пізніші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють раніші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали слов’янські елементи, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого життя сунулися все далі слов’янські кадри, напираючи одні на других.

В першій половині VI в. анти виступають в походах придунайських слов’ян на Візантію. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади болгарів, антів і слов’ян“, а оповідаючи про легендарну державу Германаріха і колишню послушність йому слов’ян, пригадує, що тепер венети, себто анти й слов’яни „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильніше висловлюється Прокопій, – що гуни, болгари, слов’яни і анти, відколи настав імператором Юстиніан, набігаючи щороку на Ілірію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На іншим місці він згадує, що на початку панування Юстиніана „гуни (болгари), анти і словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли римлян“ [Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14].

З сього виходить, що анти були звичайними учасниками тих повсечасних нападів болгарів і слов’ян і як брали в них участь в перших десятиліттях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо ж сі болгарсько-слов’янські напади стали частими в другій чверті VI в., за часи Юстина і Юстиніана. З часів Юстина припадком маємо пізнішу згадку про один антський напад, погромлений греками [De b. Got. III. 40; лекцію кодексів справляють, замість Юстина даючи Юстиніана (і в новім вид. Наurу II, с. 476), але на се нема потреби]. Юстиніан, наставши на цісарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю магістру Хилвудію, і той потрапив протягом трьох років стримувати задунайських варварів – болгар, антів і словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї слов’ян, і напади пішли знову [D. b. G. III, 18. Занотую статейку про нього: Иванов, Надгробная надпись на Хилвуда (Период. списание, т. LXII)]. Вони страшно шкодили сусіднім візантійським провінціям, але зрідка лише набирали ширшого значення, і тим поясняється, що Юстиніан не звертав особливої уваги на них і віддавався тим часом планам далеких експедицій.

Докладно учасники сих походів не вичислюються в коротких звістках сучасників. Найчастіше говориться лише про болгарів, рідше про словен; про участь антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про антів, Прокопій згадує до речі про їх похід на Тракію за Юстина [De b. G. III, 40.], але й то так, що з того зовсім не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи ні. Взагалі походи самих тільки антів і напади їх на Візантію на власну руку – не дуже навіть і ймовірні. Правдоподібно, анти бували звичайно тільки учасниками чужих походів: особливо болгари, ходячи з азовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги антів до участі, волею чи неволею.

В другій половині анти поріжнились з „словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізніше, по смерті Хилвудія (що сталась 534 p.) анти й словени поріжнились, прийшло до війни, й антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сі народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“ ['Επεκηρυκεύοντο γάρ 'ήδη καί 'αλλήλοι 'ανεμίγνυντο 'αδεω̃ς οί βάρβαροι – De bello Got. III, 14.], се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусідами ближчих відносин (бодай тоді). Дуже можливо, що се була колонізаційна боротьба, натиск антів на словен (хоч, розуміється, могли бути й якісь спеціальніші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр. Західну границю антської колонізації становив тоді Дністер; на захід від нього сиділи „словени“, ті слов’янські кадри, що колонізують протягом VI-VII в. балканські й середньодунайські землі; з поступом сієї колонізації антська границя з Дністра повинна була поступати на захід і анти мусили натискати на своїх західних сусідів.

Візантія правдоподібно хотіла використати се поріжнення своїх ворогів (хто зна – чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстиніан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустіла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лівім боці Дунаю (очевидно в Дакії). Юстиніан обіцював за се антам багату платню й всякі вигоди [Σφίσι ξυνοικει̃ν μέν δυνάμει τη̃ πάση, χρήματα δέ μεγάλα σφίσι προίεσθαι -D. b. G. ib.], аби вони боронили Візантію від болгарів (і розуміється – заразом і від словен). Одначе тоді, здається, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появився між антами.

Епізод сей докладно оповів Прокопій, він саме дав йому нагоду до дуже цінної характеристики побуту словен і антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими словенами в війні з антами, був молодий ант на ім’я Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між антами, звернув увагу свого хазяїна, що у словен у неволі перебуває Хилвудій, той самий звісний римський магістр, що так дався їм в знаки, – але словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду ант, анти не повірили й на загальнім антськім віче ['ηγείροντο μέν 'επί τούτψ 'Άνται σχεδόν 'άπαντες] примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстиніан зробив згадану вище свою пропозицію, анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той ніби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сій справі до Константинополя, перестрів його на дорозі Нарзес і довівши обманство, арештував та й повіз в кайданах до цісаря. Се й перебило справу.

Та хоч сі переговори не дійшли тоді вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу – боротьби з словенами й зносин з Візантією [Антські ватаги на візантійській службі бачимо в Італії і перед сією справою ніби Хилвудія і по ній, але разом з ватагами болгарів і словен, De b. Gr. І, 26-7, III, 22 – отже се не свідчить про союзні відносини до Візантії, доводить тільки брак якоїсь державної організації у всіх сих племен.], датується переміна в політиці антів. Бо пізніше ми стрічаємось з антами уже як з виразними союзниками Візантії. Правда, звістка ся належить до пізніших часів – ціс[аря] Маврикія.

В 550-х рр. далися в знаки антам авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фрагмент Менандра. Оповідання тут без початку; довідуємось, що антам не пощастило в боротьбі з аварами, й авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків анти вислали одного з видатніших між собою, Мезамира [Μεζάμηρον τόν Ιδαριζίου, Κελαγαστου̃ 'αδελφόν – фрагмент Менандра в Hist. gr. minores II с. 5-6. (І, с. 448 нового видання Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti, 1904)]. Але коли той став говорити з аварами згорда, під час свого посольства, використав се один болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до антів ['ο Κοτράγηρος εκει̃νος, 'ο τοι̃ς 'Αβάροις 'επιτήδειος, 'ο κατά 'Αντω̃ν τά 'έχθιστα βουλευσάμενος (так у кодексах тут: Κοτράγηρος в інших місцях ріжно, де мова про кутруґурів). З сих слів можна б вивести, що сей Котруґур і під’юдив кагана на антів, може через якесь поріжнення болгар і антів; се толкування дало б можливість до деяких інтересних виводів, як би воно було єдине можливе]. Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між антами і здібного до організації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю антів, забираючи невільників й грабуючи її.

Сей епізод хронологічно належить до кінця 550-х рр. Напад аварів на антів об’яснюють тим, що то Візантія їх напустила. Дійсно, уложивши з аварами угоду, Юстиніан поручив їм воювати з ворогами Візантії [Менандр, ibid]. Але ми не маємо слідів, щоб анти тоді докучали Візантії, і далеко правдоподібніше, що авари без спеціальних візантійських поручень по дорозі „примучили“ антів. Се пригадує епізод Повісті временних літ: там оповідається, що „обри (авари) воєваша на словѣны й примучиша дулѣбы, сущая словѣны, и насильє творяху женам дулѣбьскымъ: аще поѣхати бяше обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телѣгу й повести обрина“ [Іпат., с. 7. Висловлювався здогад, мов би тут книжник переніс на українських дулібів утиски, чинені аварами чеським дулібам, через непорозуміння та тотожність імен (новіше у Вестберґа). Але щоб в XI в. до київського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально дулібів, а не чехів і морави взагалі, се здається мені малоправдоподібним].

В сім переказі мусить критись реальна згадка про насильство дулібам від аварів; хоч літописець зачисляє се до часів імп[ератора] Іраклія (610-640), але датування се зроблено на основі візантійського оповідання з 610 p. [Теофан ed. de Вооr, І, р. 301-2.] і довільно накинено тому – очевидно народному переказові про утиск дулібів. Дуже можливо, що в нім маємо пам’ять про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розуміється, не виключні такі примучування й пізнішими часами, коли авари жили на середнім Дунаї); але одинока звістка, яку маємо про відносини аварів і антів в VII в. говорить більше против як за такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тоді словени наддунайські були в відносинах союзу й певної залежності від аварів, анти ж цілком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло план свого кагана – йти на антів. Воно по- просту збунтувалось і не пішло. Отже про пізніші походи аварів на антів при охоті можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.

З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тільки одну звістку про антів. В 580-х рр., коли каган аварський з словенами і лоонґобардами напав на візантійські землі, цісар не міг з ними порадити і найняв антів, щоб вони зробили діверсію на словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток [Chronique de Michel le Syrien, editée par Chabot, II, c. 361. Михайло Сирин, патріарх антіохийський з XII в., в своїй хроніці опирався на хроніці свого попередника патр[іарха] Іоана з Ефесу, що писав як сучасник (умер в 580-х роках); але від хроніки Іоана в сій часті зісталися самі тільки титули глав. Вони вповні відповідають змісту Михайлового оповідання, що стало приступним тільки в останніх літах, в повнім перекладі Шабо. Перед тим се місце було звісне в переповіданні Бар-Гебрея (XIII в.), але ім’я антів в нім було зіпсоване].

Подібна ситуація повторюється в другій звістці, з 602 p. – останній, яку маємо взагалі про антів. Під час війни з Візантією, коли греки звернули свої сили проти союзних з аварами наддунайських слов’ян, аварський каган для діверсії вислав був тоді військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тікати до греків, і каган мусив відложити свій план. Епізоди сі цікаві тим, що показують антів зовсім незалежними від аварів, союзниками Візантії; як такі, мусили вони воювати з словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки аварів до антів, а й взагалі кочових орд до слов’янської людності наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на багаті Візантійські землі: з них тягнули вони багаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до слов’ян їх інтересували далеко менше, а війна з слов’янами зв’язана була з великими трудностями: слов’яни були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання візантійців (Теофілакта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далі „примучувань“ при нагоді, по дорозі, як та аварська біда, переказана нашими й візантійськими джерелами. Се пояснює нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сі степи заразом колонізувалися нашими предками.

Щодо аварів, то навіть словени нижнього Дунаю в VI віці не були якось тісніше зв’язані з їх державою. Правда, при кінці VI в. вони стоять в союзі з аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що словени відмовили всякої послушності аварам, і каган аж пізніше, при нагоді покарав їх за се [Менандр – Hist. g. m., c. 99]. В 1-й чверті VII в. аварам підлягали болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. [Никифор – Opera hist. ed. de Boor, p. 24.]; де тоді як раз перебували болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг політичного впливу аварів в тім часі. Щодо аварської зверхності над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо щодо західних племен, але ми маємо для неї тільки негативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і ніякого позитивного.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 177 – 184.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1288

Модифіковано : 5.04.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.