6
Михайло Грушевський
Від Штаньги прийшов лист, що він себе почуває добре, хоче пожити на селі й просить приїхати до нього котресь з дітей. Але разом з тим листом був лист від управителя: він доносив, що у Штаньги був місцевий лікар, оглядав його і на запитання управителя велів бути напоготові з огляду на можливість катастрофи й радив повідомити про се сім’ю.
Пані Штаньгова з розмови з домашнім лікарем і без того набрала переконання, що ся хороба – остання, і питання може бути тільки про те, як довго вона протягнеться. Діставши листа, вона рішила поїхати з обома дітьми і з лікарем, з тим, щоб вернутись, коли хороба затягнеться, або викликати Канюку, коли катастрофа наближилась справді, щоб в його товаристві і при його помочи пережити сі прикрі хвилі.
Ніколи не прив’язана до Штаньги сердечно, прийнявши шлюб з ним як розумну і практичну, хоч і неприємну комбінацію, вона не набрала ніякого теплішого почуття до сеї злісної роздражненої людини і в дальшім пожиттю з нею, і все її старанне йшло на те, аби звести до мінімуму ролю чоловіка в її життю. Вона доволі скоро зліквідувала свої фізичні відносини до нього – після уродин своєї другої дитини, на котрій постановила поставити крапку і своїм материнським обов’язкам, і ще раньше вимовила собі повну свободу життя, відносин, знайомостей і зміни пробутку, без огляду на бажання й вимоги свого чоловіка.
Їй прийшлось витримати з сього приводу кілька неприємних сцен і сутичок з чоловіком, але вона перенесла їх доволі легко, не жертвуючи їм нічого «з крові серця і соку нервів», тимчасом, як Штаньга відхорував сей епізод як тільки міг, усім своїм тілом і духом, і з них виніс початок чи обгострення тої хороби серця, що від того часу то затримуючи, то прискорюючи свій алюр, невпинно вела його до остаточної межі людського існування.
Хоровитий, незрівноважений, нетактовний, він викликав у ній з перших же часів їх спільного пожиття глухе, але глибоке презирство людини здорової й зрівноваженої до каліки, аномального тілом і духом. До шлюбу вона дивилася на нього знизу вгору, боязко, але невважливо; по шлюбу стала дивитися згори, не поважаючи, а скорше дивуючись якимсь позитивним прикметам, зручним вчинкам і успіхам, коли вони йому припадали, добачаючи в них не докази його здібностей чи взагалі якихось позитивних прикмет, а скорше дивні і неоправдані забаганки, гримаси долі, яка уділяла якісь успіхи сьому нуждареві-каліці.
Духово нерозвинена, вона не захоплювалася ніякими духовими інтересами, що виходили за межі її міщанського життя. Вона знала науку, мистецтво, політику як ремесло розумних, котрі на нім роблять кар’єру, добробут, багатство, а дурні спотикаються і розбивають на тих справах голови, не вміючи з них зробити відповідного вжитку.
Штаньга коли б і зробив собі дійсну релігію з тих політичних і соціальних гасел, котрим, кінець кінцем, пішов на службу, не потрапив захопити їми тверду і узьку голову своєї дружини, але він і не пробував вести пропаганду їх у власній сім’ї. В нім жило якесь не вповні усвідомлюване побоювання, що в тім крузі, де його знають так близько і, мабуть, бачуть наскрізь, не вірять в щирості його служенням консервативним і централістичним гаслам, і всяке позування в ролі лицаря сих <нерозб.> буде виглядати їм як фальшиве і будитиме неприємне почуттє. Тому він не любив говорити на політичні теми у себе дома. Він, зрештою, мало й жив у сім’ї, коли не рахувати обов’язкової присутності за столом їдальні.
Оскільки він не <випирав> шкіряного фотеля свого робочого кабінету, він сидів у своїм кабінеті домашнім, і стара цератова софа була найблизшою повірницею невеселих гадок сього громадського невдальця, в котрих він перед самим собою старався не доводити до кінця – бо такі кінці випадали занадто прикро і безвихідно. Але коли він не відкривав своєї душі сім’ї, й сім’я не відкривала йому своєї.
Його внутрішнім життям тут ніхто не інтересувався. Він давав засоби на життя – от усе, чого хотіли від нього. Коли інтересувались його виступами, конфліктами з місцевими партіями, полемікою, яку заводили з ним інші органи преси, – інтересовались сим як цифрою передплатників, як урожаєм в маєтку: се впливало на дохід, на засоби, котрими можна було розпоряджати, на перспективи, котрі можна було собі позволити. Поза тим який інтерес в крамі, яким торгує ся газетна лавочка?
Він любив свою жінку всею повищеною силою фізичної пристрасті каліки. Він чув себе на семім небі, коли натиском батьків, що відповідно оцінили перспективи, які відкривала їм ся женячка, вдалося видобути згоду від молодої красуні. Вона була дуже гарна тоді – як се можна було зміркувати і по теперішньому її видові. Великі чорні очі своїм матовим блиском прегарно заслоняли бідність її мозку, а свіжі милі губки – трохи занадто випуклі і вивернені, видаючи якусь далеку домішку тюрко-арабської крови, надавали краси й чару тим не дуже змістовним словам, що виходили «з-за огорожі її зубів».
Але добившися свого, взявши її, він став з гірким жалем переконуватись, що не володіє нею ніскільки, і супруже пожиття, віддаючи в його розпорядження її тіло, закуплене і законтрактоване за ним всіма прийнятими формальностями, ніскільки не причиняється до дійсного володіння нею. Вона зіставалась такою ж далекою й чужою, своєю, а не його, як тоді, коли індиферентно стрічала його залицяння в убогім домі свого батька, і тоді, коли він увів її до свого дому, можливо, комфортабельно й багато, як на ту буржуазну сферу, обставивши його, і тоді, коли вона подарувала йому його першу – й одиноку – дитину.
З страхом відчув він вхід першого коханця своєї жінки. З страшними муками, з витонченими впливами зависті обсерваційними здібностями слідив за їх фліртом, що прибирав все більш серйозний і небезпечний характер, – тоді він виступив в ту згадану вище розпачливу боротьбу за своє право на жінку, покликавши до помочи всі засоби свого духу, стараючися розбудити в ній якусь ніжність, якусь вдячність, [здатність] відкликатись до інтересів сім’ї, дитини, буржуазного спокою її існування, незаплямленості її репутації, котру могли нарушити занадто легковажні відносини до нового приятеля.
Все було даремно, він мусив відступити. Але йому ще зіставалась тоді надія, що се буде недовгий епізод, перший і останній, що жінка, не оцінивши його, не знайде і в новім приятелю нічого, що зможе його тривко й тісно прив’язати.
Вийшовши заміж без любові, вона з приливом життєвої енергії, по породі першої дитини, унеслася бажанням скоштувати кохання, дізнати його раювання, доступити сеї найвищої життєвої втіхи, як її прославляють, – бодай провірити, чи дійсно вона приносить таке щастє. І Штаньга думав, що вона скоро переконається, що l’amour n’est que ca і з обіймів нового приятеля вернеться знову до нього. Він же ясно бачив всю перевагу свою над сим добродієм і припускав, що й жінка його оцінить, наскільки він розумніший, дотепніший, талановитіший, і вернеться, коли переконається, що рівні ноги його суперника ще не дають їй ніякого особливого щастя в життю.
Та й ся надія його обманула. Жінка справді, мабуть, скоро переконалася, що ніякого особливого щастя новий приятель їй не принесе, і вернулася під мужеську власть свого законного чоловіка – але ненадовго, й скоро знову зачала флірт з новим добродієм, і тепер уже взяла рішучий і безповоротний розвід, хоч і неофіціяльний, з Штаньгою, виключивши його від спільности ложа і зіставивши тільки при спільности столу.
З того часу жовчна туга остаточно оповила Штаньгу й навіки притьмила для нього світ сонця і блиск ясно вичищених бронзових приборів його особнячка при Великій Підвальній улиці. Роздумуючи про своє життє на старій канапі свого кабінету, він все частіше приходив до переконання, що він з своїми здібностями, знаннями, досвідом, кінець кінцем, самий собі вульгарний невдалець, який з усіма своїми талантами й трудами не спромігся здобути ні слави, ні любови, ні поважання. Що найвище – його, може, боялись, ненавиділи, дехто принаймні, а більшого він так і не добув собі.
Остання пригода, коли він застав жінку з Канюкою, дуже дошкулила йому, – власне, що се був Канюка, котрого він, так би сказати, підняв з нічого. Людина дуже обмежених здібностей, нічим не визначна, вона була приємна йому тільки своїм, – як здавалось, – безмежним поважанням, відданістю, обожанням, яке виявляла до Штаньги. Йому подобалося чути такі ентузіастичні похвали, таку згоду без застережень, признання його поглядам, його тактиці з уст вихованця української громади, що виріс між українцями, – значить, міг оцінити відповідно всі аргументи, які висуваються в тих кругах против його діяльності, против його тактики, і все-таки відкинув їх, щоб стати його… [Кінець с. 43 (137). Далі – с. 44 (150)]
Примітки
… при Великій Підвальній улиці – київська вулиця в історичній місцевості Старе місто. Виникла як дорога попід міським валом, що був насипаний за часів великого київського князя Ярослава Мудрого (XII ст.). Упродовж XIX – на початку XX ст. існувала під паралельними назвами: Підвальна, Велика Підвальна і Ярославів Вал. Сучасна назва – Ярославів Вал.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 475 – 478.