Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1

Михайло Грушевський

В актовій залі університету починався диспут.

Декан, зігнений в каблук над широкою ясеновою катедрою так, що трохи не діставав підборіддям до її краю, своїм вискливим, шепелявим голосом вичитував curriculum vitae магістранта. Члени факультету в синіх мундурових фраках, згідно з «новоуставною» модою, засідали в переднім ряді, тимчасом, як неумундировані члени університету, всуміш з «любителями просвіщення», що відізвалися на се стереотипове запрошення університету, заповняли дальші ряди крісел, відгороджених балюстрадою від решти залі, призначеної для студентів, охочих подивитися на позорище одного з своїх гонителів і неприятелів.

Їх було сим разом багато, і вони, проходячи повз старшого педеля Івана Івановича, добродушного представника «добрих» університетських традицій, іронічно ухмилялись, бачучи за ним зігнену, наче поломану, фігуру Крюкова, що звичайно з’являвся в дражливих хвилях, коли можна було сподіватися якогось інциденту.

Про нього оповідали, що він знає в лице всіх студентів – се було до певної міри правдоподібно, бо він довгими літами завідував видачею студентам кореспонденції в маленькім домку на полудневім дворі, і та манера якогось пильного розглядування, з якою його очи визирали з-під лоба низько похиленої голови, підтримувала сю репутацію і поголоску, що ректор умисно наряжає його всякий раз, коли занюхує можливість якоїсь студентської історії.

Приват-доцент Канюка, сьогоднішній магістрант, мав пікантну репутацію не тільки україножера, але й українського ренегата, і ректор Етінгер, що в [нерозб.] всякого рода кар’єристичних знарядь репресії, звернені на українців, по традиціям Київського університету вважав особливо корисними, з приємністю передбачав можливість якого-небудь українського вибрику з нагоди сього диспуту. І він не помилився бодай у тім, що дійсно ся репутація Канюки і деяка надія, що, може, дехто з старших українців, які мали його «на пельку», скористають з нагоди зробити йому яку-небудь пакість, привели на нинішній диспут чимало українців з категорії «любителів просвіщенія» і призначених до стояння за балюстрадою студентів.

Кілька порожніх крісел в задніх рядах притягали їх увагу. Знайома курсистка подавала знаки старості третього курсу Ковалькові, показуючи на порожні крісла і на прогалину між балюстрадою і стіною, куди особа, не занадто обтяжена трьома геометричними вимірами, могла з деяким зусиллям протягнутись. Ковалько, не хотячи виступати солістом, намовляв до сеї невеличкої авантюри своїх сусідів і товаришів – Дяконенка і Іваницького. Але Іваницький відмовивсь рішучо.

– Ви знаєте, Ковалько, що я не люблю попадати в ніякове становище, – прошепотів він йому. – Нехай червоніють мої ноги від стояння, а не моє лице, коли субікові прийде фантазія випросити мене назад за балюстраду.

– Ви диявольськи розважний чоловік, Іваницький, – відтяв Ковалько. – Але ми з Дяконенком не дійшли ще до такої скаженої розсудності, і тому замінимо стоячу позицію сидячою.

І вони доволі щасливо просунулись під стіною, забравши на себе зовсім незначну скількість державного вапна, і сіли по обох боках знайомої курсистки.

– Виє як! Наче справжня гієна, – сказав Дяконенко курсистці, показуючи на декана.

– Я застав його сими днями в не дуже милім положенню, – додав Ковалько. – Жінка, очевидно, тільки що вигнала його з дому, і він стояв під дверима і канючив у шпару, не можучи відчинити двері, тому що вони були заложені на ланцюжок: «Я піду, але дайте принаймні мій капелюх!»

Він доволі влучно удав гнусавий, виючий голос декана, що саме, більше ні[ж] коли завиваючи, бо спішив скінчити curriculum, вертів своєю гострою головою, що доволі забавно оберталася між чорними ботфортами державного фундатора університету, що займав центральне місце в галереї портретів, над самою катедрою, розставивши ноги над головою декана, в джигунястій позі найбільш бельамістого з монархів Європи.

– Я як нічого, – оповідав далі Ковалько, – з повним респектом привітався з ним, пояснюючи, що хотів позичити у нього книжку Корзона, і він в антрактах між тими ляментаціями, котрі посилав у шпару, толкувався і звинявся, що не може прийняти мене зараз, бо має пильну справу. Я дочекався, поки розгнівана дружина не викинула йому його котьолка на [кінець сторінки 6. Далі – с. 7, за первісною авторською нумерацією – с. 10. – Упор.].

…чортовому синові! Ви знаєте, що в мене українські вірші єсть, що він писав, бувши студентом? Так, так! Я його знав, як він ще тільки з своїх Кобеляків приїхав, – я ще йому, чортовому синови, на чоботи дав. А громаді скільки він коштував? Такий був патріот, українофіл, куди-куди!.. Я його й Яроцькому передав, може, здасться, кудись уклеїти, – нехай собі чортів син пригадає…

– Тихше говоріть, Іване Терентійовичу, бо он декан їх оглядається за непорядком, – прошепотіла курсистка.

Іван Терентійович утих. Але хвилин за десять він знову з розпукою заговорив до Дяконенка.

– Не витримаю сього пустопорожнього балакання. Аж у животі починає грати і корчити. Се чиста напасть… [Кінець с. 7 (10). – Упор.]

…ску тему і не візьмуть за се гонорару! Він уважає пекучою потребою український журнал, українською мовою, котрий би самим виглядом маніфестував би існування українства, а не давав би можності зачисляти себе між здобутки російської культури, між знаряди обрусіння, якими були й будуть усі українофільські часописи й журнали, видавані по-російськи. Коли не можна мати такого журналу в Росії, треба заснувати його в Галичині, працювати в нім і дбати про якнайбільше поширення в Росії. Він докладав на однім з попередніх зібрань, що можність такого журналу єсть, що потрібні для нього кошти знайшлися, і треба українцям підтримати сей план, а не вкладати свою енергію й кошти в російські видання, в тім роді як «Минувшее».

Ся промова зробила враження бомби, що розірвалася в сім покої. Яроцький, Загородній, катеринославський земець, навіть Іван Терентійович, – всі обурилися против такого «узького націоналізму», як вони його назвали. Вони називали се проповіддю обскурантизму й квієтизму, що усвячує пасивність і бездіяльність, з огляду, що активна робота неможлива в національних формах. Вони питали, чому він посилає своїх дітей до російських шкіл і не зрікається зовсім шкільної освіти, тому що вона не ведеться по-українськи. Питали, чому він писав в «Основі» і в «Київськім телеграфі», коли вони не були українським або чисто українським видавництвом, як «Основа».

Іван Терентійович ображався за великих провідників українства, котрих таке ставлення питання пошиває в двозначну ролю, тому що вони не писали по-українськи або всі головні твори писали по-російськи. Особливо роздражнені були Яроцький і Загородній, що відчували тут атаку против них, бо вони не писали ніколи по-українськи, хоч все мали претензію вважатися визначними членами української громади. Вони, одначе, не рішались перенести дискусію на грунт ad hominem, – заявити, що за сим національним ригоризмом сидить реакційний зміст, легковаження поступового руху, поскільки він не виливається в національних формах, а толєровання всякого назадництва, коли воно покрито національною формою.

А Малицький тим часом перейшов «на конкретний грунт», нагадуючи різні приклади малодушного опортунізму, прикрих компромісів з боку громадян, що не додержували своїх обіцянок українським виданням, друкували в російських часописах статті на теми, взяті в українських, кривили душею в своїх національних поглядах страха ради московська, висловляли публічно думки, недопустимі для переконаного українця.

Се все було прикре, бо, кінець кінцем, дрібне, віддавало маломістечковою спліткою, дихало не принципіальною різницею, а особистою образою. Задорожній, довго слухавши, перейшов на загінну стежку. Він почав нагадувати факти ультранаціонального опортунізму. <Приложування> до клерикальних і консервативних кругів на Україні й залицяння до них в Галичині, похвалювання парафіяльних шкіл за те, що менше русифікують, ніж міністерські, й таке інше.

Іванови Терентійовичеви се надоїло, і він перший дав починок до виходу, хоч іще не було пізно. Інші пішли за його прикладом.


Примітки

В актовій залі університету починався диспут – йдеться про публічний захист магістерської дисертації – обов’язковий, окрім складання відповідного іспиту, етап здобуття вченого ступеня магістра в університетах царської Росії.

Традиційно основною частиною захисту був диспут за участю не лише пошукувача й опонентів, але й усіх присутніх, у тому числі й студентів. При цьому, як правило, диспут розпочинали саме вони, потім до розмови долучалися іменитіші гості. Диспут завершували два офіційних опоненти. Відгуки опонентів не були відомі магістрантові наперед, а відповідати на запитання чи зауваження він повинен був одразу ж. Вихваляння дисертації або пошукувача опонентами чи учасниками диспуту не допускалося і вважалося непристойним.

Члени факультету в синіх мундурових фраках, згідно з «новоуставною» модою… – у Російській імперії після відносної лібералізації в 1860–70-х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їхніх прав.

У 1884 р. був прийнятий новий університетський устав, згідно з яким ліквідовувалась автономія університетів, скасовувалась виборність ректорів, деканів, професури; увесь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність; суттєвих змін зазнали навчальні плани та ін. Також був запроваджений обов’язковий формений одяг для викладачів і студентів. Студентський варіант описав М. Грушевський у «Споминах»:

«темно-зелені сурдути офіцерського крою з блакитним ковніром і двома рядами золотих гудзиків з державними орлами, мундири з одним рядом гудзиків і ковніром, обшитим золотим галуном, до того шпага, так звана жабоколка, і темно-зелений кашкет з блакитною обичайкою» (Київ. – 1992. – № 3. – С. 138).

що відізвалися на се стереотипове запрошення університету… – про публічний диспут-захист повідомляли заздалегідь, до участі запрошували всіх, хто забажає.

…магістрант… – здобувач, який склав магістерський іспит, але ще не захистив відповідну дисертацію.

державного фундатора університету… – йдеться про російського імператора Миколу І, наказом якого 2 листопада 1833 р. був заснований Київський Імператорський університет святого Володимира.

найбільш бельамістого з монархів Європи – вираз обігрує французькі слова bel ami (любий друг, коханий), натякаючи на бурхливе інтимне життя царя.

хотів позичити у нього книжку Корзона… Тадеуш Корзон (1839–1918) – польський історик, видатний представник варшавської історичної школи, член Краківської Академії наук (1902).

в тім роді як «Минувшее» – у XIX ст. журналу з такою назвою не існувало, однак видавалася низка історичних часописів, зокрема «Русская старина». «Русский архив», «Исторический вестник», «Киевская старина».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 466 – 469.