Подорож на Ай-Петрі
Михайло Грушевський
Я пройшов п’ять-шість верст і сів на придорожньому камені.
Далі іти було неможливо.
Сонце так палило, що нічим було дихати.
Хотів, було, повернутись у Ялту, коли чую – рипить татарська мажара (гарба). Через декілька хвилин вона порівнялась зі мною.
– Куди їдеш, татарину? На Ай-Петрі?!
– Ай-Петрі, Ай-Петрі! – закивав головою татарин і вдарив батогом по конях.
– Візьми мене з собою?! Скільки хочеш?
– Сідай! 30 копійок! – сказав він і потяг за віжки. Я скочив на гарбу і ми поїхали.
«За 30 копійок – 25 верст! І трапиться ж таке щастя людині!» – думав я і відпочивав від втоми. Справді, їхати на гору куди краще, ніж іти, та ще в таку спеку. Почали розмовляти, але він не вмів по-нашому, а я по-татарському, – тому доводилось більше говорити руками, ніж язиком. Полягали ми з ним рядом на гарбу, запалили цигарки і заспівали Бог знає яку пісню.
Він співав свою, а я свою, але виходило дуже добре. Принаймні так мені здавалось. Непомітно ми минули виноградники і в’їхали в великий гірський ліс. Було тихо. Стояли нерухомо дуби і сосни і наче прислухались до тиші. Кучеряві плющі густими барвінками вились по деревах, наче хотіли злізти високо-високо і подивитись – чи немає чого цікавого навкруги. Гірські струмки шуміли свою одноманітну безжурну пісню. Ми їхали далі все нагору і нагору.
Над нами синіло небо, ліворуч зеленіли кручі, праворуч стояли скелі і висіли камені. Звечоріло.
Я глянув униз і угл[е]дів Ялту всю в золотих огнях. Наче десь далеко, в темній долині зайнялись якісь невідомі квітки золотим цвітом, а вітер почав віяти і зірвав декілька пелюсток і кинув на море. Зацвіло і Чорне море. Не хотілося очей одривати, та знову виросли сосни, стали і заступили красу.
Ми їхали далі і чим вище підносились, тим починало все дужче і дужче холодніти. Через деякий час стало так холодно, що я навіть притрусив себе на всякий випадок соломою.
– Кожух треба! – сказав татарин.
– Кожух?! У літню спеку?!
– Побачиш – який спека, – відповів татарин і заснув, як тільки можна заснути.
Коні пішли самі. Мені зробилось страшно. Дорога вилась гадюкою і на поворотах колеса мажари вертілись над самою кручею. Зарипіла друга мажара нам назустріч, і коні стали. Я кинувся будити свого татарина.
– Ей! Мамут! Мамет! Як тебе? Щось їде, і ми можемо опинитись в проваллі…
– Нехай їде, – яке тобі діло? Чоловік їде, куди йому треба.
– Та не здурів ти? А як зачепимось?
– Не бійся!
Коні постояли, і ми розминулися. Мій татарин по-своєму озвався до другого татарина, що їхав з якоюсь поклажею, і швидко рипіння другої мажари стихло і злилось з тишею.
– Наш кінь дорогу знає. Не бійся, не впадеш! – сказав мій візник і знову ліг спати.
Зробилось ще холодніше. Повіяв вітер. Зашуміли сосни.
І чим далі ми їхали, тим дужче і дужче дув вітер і сильніше шуміли сосни. Нарешті стало зовсім холодно. Я трусився, як в лихоманці, і глибше зарився в солому. Було темно. Тільки іноді крізь дерева, десь далеко-далеко жовтіли вогні, одрізані од нас чорною прірвою. Так ми їхали досить довго, аж ось зажевріли вікна казарми, що стоїть на самій горі, коні стали, і татарин підвівся.
– Ну, вставай, приїхали! Тобі в ресторан? Там єсть номер. Два рублі.
Це було занадто дорого для мене.
– А ти куди їдеш? – спитав я татарина.
– В балаган ідем. Півтора верста.
Я попросив татарина взяти мене з собою.
І знову зарипіла мажара і покотилась в долину.
Я насунув солом’яного капелюха на вуха, сидів, зігнувшись втроє, і тремтів від холоду. На темному фоні ночі праворуч якось раптово виросла не то гора, не то хмара.
– Що це таке?
– Беденекир, такий гора, самий високий гора на Яйла! – відповів татарин і, трохи подумавши, додав – по-вашому «Перепелячий гора». Перепел летить восени і сідає на нього. Чоловік іде (без собака!), дивиться і накриває шапкою перепела. Восени перепел жирний, літає зовсім зле.
Я трусився і нетерпляче ждав куреня, щоб зігрітися і чого-небудь з’їсти. Аж ось коні стали, і татарин швидко сплигнув з гарби і крикнув:
– Алі!
Хлопчик років 13–14 відкільсь вибіг і, перекинувшись з моїм візником декількома словами, почав допомагать розпрягати коней. Я вбіг в «балаган». Це був курінь, зроблений на швидку руку з брусків, які нещільно приставали один до другого, і вітер з шумом і свистом летів між ними і обдавав жагучим холодом. Вікон не було, а двері заставлялись до половини якоюсь дошкою. Я кинувся гріти руки над жаровнею, що стояла посередині куреня, і шукати очима затишнішого притулку на ніч. Ввійшли татари.
– Мало вогню! – сказав я.
– Зараз будемо пити каву, – відповів татарин і кинув у жаровню декілька трісок і вугілля.
Зайнялись тріски, зажевріло вугілля і пішло тепло. Я стою і повертаюсь до жаровні то спиною, то боком, то грудьми, але поки нагріються груди, зовсім захолоне спина.
А вітер все дужчає і дужчає. Шумить, і б’ється, і скаженіє, наче обурений, що на його дорозі хтось смів поставити куреня в той час, коли він змерз на півночі і летитъ погрітися на теплому півдню. Прийшло ще двоє якихось татар і стали терти долоні над жаровнею. Випили кави – наче зігрілись трохи.
Розговорились. Виявилось, що тут влітку татари палять дерево на вугілля і одвозять його в Ялту. Так до першої пороші. А зимою тут немає ні доріг, ні людського сліду. Все занесено снігом і ніхто не зважиться ні заїхати, ні зайти в мармурове царство пустелі.
Живуть лише в казармі, але одрізані від усього світу. Іноді встануть уранці і бачуть, що наметено снігу вище вікон, і не знають, що діється на Божому світі. Запалять світло і сидять, а потім якось розчинять двері і почнуть пробивати тунелі, якось одкидати сніг, щоб хоч угледіти шматочок синього неба. І так живуть аж до того часу, коли пригріє сонце, і з гір загримлять потоки, зриваючи і несучи камінне і падаючи з кручі.
Я слухав, а вугілля помалу погасало і татари мостились спати.
Треба було подбати про ночівлю.
Найшов я куточок, обв’язав рушником голову, підмостив соломи і ліг, зігнувшись, щоб заснути. Став впевняти себе, що зараз зовсім не холодно, що навіть соромно молодому парубку влітку та ще й на півдню одягати кожуха. Татари – то інша річ, се – їх діло; їм, може, холодно на печі у просі.
З такими думками я задрімав, але швидко прокинувсь і скочив на обидві ноги. Ну й холоднеча! Не тільки спати – і влежати не можна! А вітер!! Реве, кричить, лютує! Стою, трушусь, зуби цокотять!
Збудив татарина.
– Давайте каву пити. Я заплачу за всю каву, їй Богу. Скільки б не випили!!
Татарин, очевидно, любив каву, бо не пройшло і трьох хвилин, як в жаровні уже червоніло вугілля і лилось приємне тепло. Пив я доти, доки не почало розвиднятись. Я глянув у щілину і угледів гору.
– Як зветься оця гора? – спитав я.
– Беденекир.
– А знаю, знаю: «Перепелина гора».
Дотлівало вугілля, кави пити було уже нікуди, а сидіти в курені неможливо. Я заплатив за каву, за ночівлю і пішов на Беденекир.
Коли зійшов я на гору, сонце уже золотило верхогір’я і ранок тремтів в першім його промінні.
На версти синіли гори і густі тумани блакитними поясами оповивали їх і котились по зеленому килиму гірських гаїв. Сіріло і парувало море.
Вільно і глибоко дихали груди.
Чи віяв тоді вітер, чи було тихо – не знаю. Вся душа була напоєна красою і охоплена почуттям якоїсь незнаної радості. Все забуто, все оставлено там, у долинах, а тут стелються лише голубі простори, синіють гори, в золоті горить камінне та котяться тумани і замирають над кручами. В повітрі де-не-де чорніли орли, – і хто може знати – чим жило їхнє серце, куди дивилися їх очі. Але далі! На Ай-Петрі!
Довго ішов. Спускався вниз і виходив нагору. Не хотілося шукати стежки. Так приємно переходити і перелазити граніти, розгортати віти і не знати, що тебе чекає далі. А чекають все нові і нові куточки, і кожний з них чарує красою. Ось у величезній кам’яній балці три великі камені припали один для другого і між собою оставили для когось грота. Там тріснула скеля. Кинеш камінь, стоїш і прислухаєшся – як далеко він летить, як глухо лунають його звуки. Там виросли справжні мури, несподівано натикаєшся на фортецю. Ледве-ледве пізнаєш, що вона збудована не людськими руками.
А ось в долині хаос, хаотична купа каміння. Наче хтось великий проходив тут і зустрів на своїй дорозі провалля, і не схотів його обходити, і став кидати скелі, і доти кидав їх, доки не закидав яру, а потім ступив раз, два і пішов, і пішов далі. Стоїш, думаєш і не можеш позбирати думок і одірвати погляду.
Але пройдені зелені гаї в горах.
Засіріло одно суцільне каміння. Нічого живого. Перший день Творіння. Так хаотично і разом з тим могутн[ь]о і велетно було, мабуть, в перший день Творіння, коли Бог сказав: «Да буде твердь!» Сказав і кинув в повітрі шматок глини.
– Ліпіть! Я вдихнув в вас Творчи[й] дух!
Знову буковий гай, знову гіганти-граніти, застелені мохом. Обминаєш стежку, тікаєш від неї, чіпляєшся за віти, за корені і не почуваєш стоми. Коли вдалині єсть для тебе мета, коли ідеш прямо назустріч їй, в душі твоїй гримить тисячоголоса симфонія і заглушає плач і стогін тіла. Упадеш, лежиш, умираєш і не знаєш – що з тобою: сон чи зайвий відпочинок… Догадаєшся, коли оглянешся назад і угледиш, як багато зійшло твоєї крові.
– Ай-Петрі! Ай-Петрі! – ледве не скрикнув я. Ліг над самою кручею і глянув униз.
Дивно! Не розказати, як дивно. Далеко-далеко зеленими хвилями розлилась долина. Маленькими-маленькими кущиками здаються ті дерева, що вкрили її. Невже це ті ліси, що оточують Алупку, Сімеїз?! Вони, вони, бо он червоніють алупкинські дачі, праворуч синіє скеля «Діва» в Сімеїзі, он над морем «Ластівчине гніздо». А за ним в тумані чорніє гора Аю-Даг – Ведмідь. Наче справді якийсь велетенський звір увійшов по коліна в море, сягнув ще далі, щоб напитись чистої води, і припав до неї. П’є, доки хоче, байдужий до всього.
А тут, зараз підо мною яка краса! Безодні, скелі, шпилі. По схилах туляться сосни, ростуть на голих, твердих гранітах. І дивуєшся – як могло упасти зерно на сей грунт, як могло вирости дерево. О, хіба мало в житті падає зерен на тверді камені. Хіба мало велетнів виростає з них і дивує своєю міццю?!
А там, за землею, за зеленим берегом! Розступилися обрії, розлилося, розкинулось море і лежить. Любуйся, небо, моєю красою! І небо припало до його своїми устами, відкрило йому всі барви, всю душу і, як мати дитину, накрило його ніжним серпанком.
Де -не – де біліють на ньому вітрила, чорніють пароплави… А що це праворуч? Хмари чи тумани стеляться по долині? Стеляться і ростуть, і вкривають собою зелену ниву алупкинських лісів? Огонь! Горить що? Пожежа? Горять ліси.
Я стояв і дивився униз, і бачив, як золота змія вогню бігла по схилу і застилала димом свою стежку. Де-не-де кріз[ь] дим пробивалось полум’я і знову ховалось в ньому. З кожною хвилиною все більша і більша площа долини охоплювалась хмарами диму і незабаром потонула в ньому вся долина.
Не вмістився дим у глибокій долині і послався по синьому морю, і покотився чорними клубками…
Примітки
Вперше опубліковано у виданні: Україна. Наука і культура: Щорічник. – К., 1999. – Вип. 30. – С. 258–261, – як твір М. Грушевського. Підставою визначення авторства було лише те, що рукопис з цим текстом зберігається в архівній справі разом з іншими творами цього ж автора та його родича Григорія Грушевського (1865–1921, писав під псевдонімами Грицько Чулай, Петро Голота та ін.).
Однак почерк «Подорожі на Ай-Петрі» суттєво відрізняється від усіх (і ранніх, і пізніших) варіантів почерку М. Грушевського, окрім того, ціла низка мовних і правописних особливостей рукопису дають підстави заперечити приписування цього твору М. Грушевському. На жаль, поки що не вдалося з’ясувати, з чиїм саме автографом маємо справу.
Публікуємо оповідання як твір, авторство якого остаточно не встановлене; за рукописом: ЦДІАК України, – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 84 – 90.
Ай-Петрі – одна з мальовничих вершин Кримських гір. Висота 1234 м. Розташована на Ай-Петринській яйлі на північ від Алупки, над селищем Кореїз.
Беденекир (Бедене-Кир), Перепелина гора – найвища гора Ай-Петринського масиву, її висота 1300 м.
А вітер все дужчає і дужчає – Ай-Петрі занесена до Книги рекордів України як найбільш вітряне місце в Україні. На ній 125 днів на рік віє вітер, його швидкість досягає 50 м/с.
Галина Бурлака
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 538 – 542.