Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4

Михайло Грушевський

Коні весело бігли по холодку і візок легко точився по виїждженій, скропленій свіжим дощиком, дорозі. На заході ще стояла дуга серед розбитих хмар, а зі сходу весело прозирало сонце, кидаючи ясні промені, видобуваючи з-поміж хмар то кусень лісу, то помережане різнобарвними посівами згір’я.

Високі жита похилялися ритмічним рухом під натиском вітру, що з-під зеленої поверхні видобував сизі, сріблисті полиски сподів і розсипав на них очка васильків, куколю і дикого червоного маку.

Дмитро в радіснім захваті упивався сим пахучим повітрям, сим ласкавим спокоєм природи по перебутих тривогах і гризотах. І по контрасту перебігали в його уяві понурі образи останніх днів. Завішані покої, повні запахів хороби і смерті. Лице батька, підв’язане хусткою, з незвиклим суворо-скупленим виразом. Скорбні, заклопотані лиця родини, їх тривога й вагання; заплакані очі Катрі й обурений погляд Христі. І з новою силою підіймався в нім жаль на сю наглу смерть і на той нещасливий тестамент, що притьмив в їх уяві ласкавий образ батька, поставив сім’ю ненароком в ролю суддів його діл і замірів, його необережності чи легкодушності…

Та се вже тепер було далеко, підіймалося з глибини, як спомин минулого.

І коли по перебутій дорозі він міряв кроками маленький запорошений перон дрібної залізничної станційки, загубленої в безконечнім морі нив, чекаючи сильно спізненого потягу, і потім – коли з задушливого маленького купе він виставляв під удари гарячого повітря своє лице, слідячи за безконечним бігом піль, він думав уже загалом – не про батька, ані з приводу його, розуміється, як то раз у раз заспокоював себе супроти гадок, які підіймалися в нім. Думав про власть мертвих над живими – велику таємничу власть, що виростає з далеких глибин і панує над живим життям віками, тисячоліттями, донині, довіку, в’яжучи волю, уяву, розум далекими, давно прожитими ідеями, поняттями й забобонами.

Думав про накази покійних, котрі несли погибіль, кровопролиття, смерть і безмірні втрати тисячам людей, цілим краям, а проте виконувалися сліпо, покірно. Думав про безконечні війни кривавої пімсти, які виростали з гробу убитого, затроюючи життя й існування цілих поколінь.

Думав про забобонний страх, яким окружається покійник у примітивного чоловіка, безпомочність, яку відчуває він перед гнівом небіжчика, перед збитками й шкодами, які він може чинити живим, з незрозумілих, неясних мотивів сприкрюючи їм життя.

Дикий образ упиря, що виходить з могили, аби мучити живих – пити їх кров, се немовби тільки реалістичний образ мертвого, який своїми капризами, своїми тяжкими до сповнення наказами та забобонами тяжить над життям живих, мучить їх, не дає жити…

Відти, очевидно, і той сліпий послух велінням мерця!..

Пригадав собі свіжу історію, тільки що з суду, про селянина, що, мавши довжок за покійним учителем свого села і не можучи допроситися від його вдови, що вимовлялася незнанням і браком всяких документів, не знайшов іншого способу вплинути на неї, як тільки голосом покійника з-за могили: тричі відкопував з могили покійника й приносив його під вікно його вдови, гукаючи на неї, аби віддала довжок – поки не зловили його при сій церемонії і не запроторили до суду.

Ну, а культурний чоловік – чи не падає й він покірно перед волею, перед наказами, даними тисячоліття тому назад в далекій гарячій пустині ворохобній ватазі степових кочівників і розбійників? Чи не підпорядковує й досі свою мисль, свій розум, свої помічення й гадки під перекази, зложені тисячоліття тому десь на берегах Тібра чи Нілу лукавими, забобонними жерцями, дурисвітами й мантіями, що уловляли в свої мережі перелякану чернь? Чи не калічить і досі своє життя поняттями, вимогами, пересудами, виробленими в безконечно відмінних обставинах і накиненими без усякої справедливості поколінням потомків?

Коли нинішній «просвіщенний» громадянин, пишний своєю свободою «від середньовічних пересудів і темних забобонів», ставить своє чоло під пістолет другого цивілізованого чоловіка на поєдинку – котрого «розумності, розуміється, зовсім не признає, вважаючи його диким пережитком варварства» – чи не кориться він невільничо настроям і поглядам тих варварських предків, і сі варварські погляди показують себе сильнішими від усеї його цивілізованості й просвіченості?

Коли такий сучасний інтелігент не вважає своєї честі нарушенної тим, що в нього вкрадуть гаманець з кишені, але почуває себе збезчещеним, коли покине його жінка з іншим панком, нарушивши його святі права власності на жінку, і все окруження з боязкою цікавістю придивляється сьому нещасливцеві, позбавленому свого мужеського престижу, – чи не виявляють всі вони своєї залежності від чортзна-яких давніх дикунських, готентотських пережитків, від ідей, які нам в повній ясності й свідомості навіть тяжко собі й уявити?

Який дивний нахил жити розумом, ідеями одшедших поколінь, ся покора більшості – більшості одшедших – у людей, що вважають, одначе себе безконечно мудрішими, просвіченішими, ліпшими від сеї одшедшої більшості, покладають все завдання своє в визволенню від старих пережитків і забобонів, в будуванню нових поглядів і нових переконань – на те, щоб так само накидати їх дальшим поколінням!

Яке зависне бажання панувати над будучими поколіннями своїми поглядами, уподобаннями, симпатіями й антипатіями – втиснути їх мисль і почуття в сю наперед виліплену форму, відбити на їх мозку готові шаблони своїх упереджень, спаралізувати їх волю й змусити бігти, як автоматів, наперед визначеною їм лінією?!..

Ніч западала. По перебутім метушливім дні, по стількох мислях приємно було лягти на лавці на спокійний спочинок на порозі нових гадок і інтересів, що принесе новий день, і закрити прочитану книгу минулого дня.

І коли Дмитро з утіхою простягавсь на холоднім простирадлі, він з задоволенням подумав, що в тій же Біблії, в котрій він читав передучора похвалу Рехавовим синам, єсть також і порада лишити мертвим ховати мерців.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 176 – 178.