Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Тестамент / 2

Тестамент

2

Михайло Грушевський

Страшевич дійсно другого дня приїхав. З’явився перед полуднем, наповнивши хату сяєвом нового, чудово ушитого і аксельбантами обвішаного мундиру й невимовно блискучих ботфортів, дзвоном шпор і пахощами найліпшого сорту офіцерської парфюмерії.

Уцілував галантно ручки дамам і з почуттям звитався з мужчинами. Висловив свій щирий жаль з причини несподіваної смерті батька і глубоке признання його високих душевних прикмет. Розпитав про подробиці похорону і хто з властей був присутній. Розвідавсь у приїжджих членів родини про стан їх справ, їх службові і всякі інші успіхи й клопоти з чемністю інтелігентного офіцера, який потрапить орієнтуватись і в тім чужім і мізернім світі «штатських» інтересів. До речі, подав до відомості, що в їх полку один з ескадронних командирів дістає полк, а другий так тяжко хорує, що недовго зможе командувати, так що черга на командування ескадроном незвичайно скоро зближається і до нього, а до авансу він буде предложений, по всякій правдоподібності, вже восени.

І так блиснувши всіма своїми атурами, попросив домашніх не робити церемоній з ним – знаючи, що, певно, мають ще не одно з причини смерті батька упорядкувати, а він собі за їх позволенням посидить. І коли мати, попросивши його зістатись на обід, пішла зайнятися розпорядженнями, подався з Катрею до саду посидіти в альтанці. А всі інші, без всяких змов, зовсім автоматично опинилися нагорі, в маминім покою, і з новим завзяттям підняли розмову про тестамент і що з ним робити.

Присутність Страшевича в домі загострювала се питання й денервувала сім’ю. Очевидно, він хотів би щось довідатись про батькові розпорядження, про дальші перспективи сім’ї. Се мовчазне запитання відчувалося в усій його коректній, але дуже здержливій поставі – що буде з женячкою? Чи ті умови, під якими він вважає її можливою для себе, реалізуються, чи навпаки, – виключаються?

Дмитро, наелектризований нічною розмовою з Катрею, тепер найбільш гаряче підняв сю справу. Його підтримували сестра Христя і мама, що прийшла теж, поробивши розпорядження в кухні. А дядько Павло, наїженний своїм настовбурченим сивим волоссям, сильно курячи, як бувало з ним в хвилі зворушення, доказував свою вчорашню тезу, що сім’я не має права нарушити тестаменту, не діставши на се дозволу від батька.

– Якби він вам заявив виразно, що не хоче, аби сей тестамент сповнявся… А так перед нами його воля – свята річ!

– Свята річ! Се ходяча фраза, не більше, – відпирав Дмитро. – Треба ж здавати собі справу, наскільки він дійсно бажав сповнення свого бажання. А до того – я зовсім не згоджуюся, що воля мертвого взагалі має бути святішою від волі живого чоловіка. Ми шануємо волю чоловіка доти, доки знаємо, що йому на сповненню його волі залежить, доки йому се важно. Коли ж ми довідуємось або припускаємо з чого-небудь, що людину зовсім не інтересує той наказ або та заборона, яку вона колись дала, – що вона більше не надає ніякої ваги їй, ми й, не питаючи її, не вважаємо потрібним сповняти того наказу. Людина за життя робить різні накази, по смерті вони їй вже не потрібні, і ми переступаємо їх, не вважаючи їх потрібними для неї. Інакше се було б анекдотом про ту варту, що була приставлена якоюсь цісаревою до рожі, аби її того дня не зірвали, і потім варта ставилася коло того рожевого куща зовсім непотрібно, як на сміх, тому що цісарева забула скасувати свій наказ…

– Батькова воля висловлена була не на певний час, а назавсіди, і через те не вигасає. Твій приклад сюди не підійде, – завважив брат Іван.

– Отже, ти віриш, що батькові нашому у сю хвилю, як ми з тобою говоримо, страшенно залежить на тім, щоб те все, що написано було ним в тестаменті, було сповнено? Щоб гроші його лежали в купецькім банку і щоб ми не брали їх відти, а з процентів половину прикладали до капіталу?

– Де йому тепер до того, голубчикові! – зітхнула добра тітка Маня.

– Отже, коли ми думаємо, що йому тепер зовсім не важно, чи його тестамент сповняється, чи ні, то се одно вже, властиво, повинно нас стримувати від того, щоб справді вважати його волю «річчю святою». І через те я кажу, що воля мертвого в кождім разі не більш, а менш свята, ніж воля живого. А тим більше, коли ми зовсім певні, що се була його воля давня, давно ним змінена в мислі і залишена – чи се не буде нерозумний формалізм, коли ми все-таки будемо триматися того тестаменту?

– І розіб’ємо життя Катрі справді, аби тільки той, нікому не потрібний тестамент був виконаний, – завважила сестра Христя.

– Тепер не час на великі теоретичні диспути, Дмитре, тому не буду перечитися з тобою, – завважив дядько Павло. – Ти мені закидаєш формалізм, я тобі міг би закинути цинізм! Жив чоловік – слухали його, вмер – під ноги всі його бажання!

– Ну-ну, дядьку, ти сам знаєш, що цинізму нема в тім, що я кажу, – відізвався Дмитро.

– Нехай! Отже, я, не вдаючися в теорії, питаю всіх вас, чи справді годитесь на те, аби сей батьковий тестамент спалити чи подерти? Га? Мовчите? І ти мовчиш, Дмитре? – з тріумфом спитав дядько. – Бачиш, критикувати і знаходити різні недогоди можемо, але все-таки знищити сей документ батьківської волі і у тебе, Дмитре, рука не підійметься! Отже, що тут багато говорити і споритися, коли ми, кінець кінцем, таки всі скоряємося сьому тестаментові; може, й справедливо здогадуємося, що він передсмертній волі батька не відповідає, але що ж? Може, се нещасливий випадок, що батько тестаменту не знищив, але ми повинні з ним помиритись. Того, що міг зробити батько, ми не маємо права зробити – знищити тестамент.

– Ти вважаєш, дядьку, ділом негідним знищити тестамент, і кождий з нас боязко питає себе, чи не будуть йому почитати се за негідний вчинок і чи сам він не буде мати за се докорів сумління. Тому ніхто не спішиться давати на се свій голос. Розуміється, спокійніше, знайшовши тестамент, подати його до затвердження приписаним порядком і піддатись його постановам. Легше йти протоптаною стежкою всяких писаних і неписаних законів, прийнятих поглядів, ніж іти проломом. Легше жити як прийнято, ніж жити розумно. По-моєму, в данім разі було б розумно не зв’язувати себе старим шпаргалом тому тільки, що батько не встиг його знищити. Ми всі любимо і шануємо пам’ять нашого батька і раді б жити згідно з його поглядами й бажаннями – оскільки можемо їх прийняти і сповнити. Але там, де є любов і має бути любов, нема місця такому формалізмові, аби ми тряслись перед старим писанням батька, калічили наше життя і гнулись перед його давнім, колишнім словом, немов на докір, що він не подбав знищити його. І як ми, кінець кінцем, послухаємо вас, дядьку, затвердимо сей тестамент і так далі, – то се буде зовсім не прояв нашої любови для батька, а тільки прояв нашої малодушності, нашої пасивності, боязкості нашої думки і нашої волі.

– Тут діло не тільки в малодушності, – завважив Іван, коли пройшло враження від сих слів Дмитра. – Єсть зовсім реальні обставини, з якими треба стрічатися. Свідки, підписані на тестаменті, обидва живі й здорові; вони можуть знати й зміст тестаменту.

– Але не можуть знати, що сей тестамент батько не знищив.

– Можуть підозрівати, що ми тестамент затаїли. Можуть знати вони чи хто інший, що тестамент був ще дуже недавно.

– Батько не любив говорити про такі річі.

– З нами. Але з людьми, ближчими віком йому, він міг і говорити коли-небудь. І що ж, будемо відбріхуватися перед ними, коли вони спитають про тестамент? Чи скажемо матері брехати, якби хто її запитав?

– Може б, ми могли просити суд признати тестамент не важним, тому що батько висловляв інші наміри й бажання? – спитала Христя.

– Се справа безнадійна, – завважив дядько Павло. – Тестамент правосильний, а ви ніхто не можете навіть сказати, ніби батько говорив перед вами, що той тестамент не відповідає його бажанням.

– Ні, мішати в се суд чи взагалі посторонніх людей ставити між нами й батьком – не годиться, – завважив рішуче Дмитро. – Або вважаймо сами тестамент не важним і робім йому кінець, або тримаймось його. Коли ми сами, що знаємо неважність тестаменту, не важимося підняти на нього руку, то як зроблять се сторонні люди, які не знають наших відносин до батька, ані наших мотивів!..

– Третя година! – скрикнула мати, глянувши на годинник. – Час на обід, ніяково перед Страшевичем. Я піду, а ви надходьте.

– Можемо йти всі, – сказав Іван, встаючи. – Не договоримося до нічого.

– Бідна Катря! – демонстративно скрикнула Христя. – Нам теорії, а їй сльози!

– Треба подумать, щоб якось їй устроїти, – сказав дядько Павло. – Але не ламати ж батьківське слово для сього!

Страшевич надійшов з саду з Катрею. Обід пройшов досить гладко. Катря виглядала доволі спокійно. Страшевич, яко «душа товариства», оповів кілька полкових анекдотів і найсвіжішу історію про конфлікт губернатора з архиреєм, що вийшов при посвяченню нового будинку гімназії. Присутні сміялись потроху – щиро чи для годиться, щоб не образити добрих намірів оповідача. На одну хвилю тривожна нотка пронеслася в повітрі, коли Страшевич запитав, чи мати зістається в старім домі, а та відповіла, що доки при ній Катря, доти вона рада тут мешкати, але як вона не буде з нею, то почуватиме себе занадто самітно.

З певною тривогою всі чекали, що Страшевич «зложить заяву» з сеї нагоди. Але він обминув делікатну матерію, зачавши хвалити старий дім і сад – як би то було прикро, якби все перейшло в чужі руки. Все-таки всі з певним облегшенням серця прийняли кінець обіду і весело заметушились коло кофе. І поки одні вибиралися з ним на веранду, інші до – альтани, треті – до себе, Дмитро серед замішання підійшов до Катрі й потиху спитав, чи не говорила вона чогось з Страшевичем про тестамент.

– Він не заговорював, і я не казала. Але я бачу, що він хотів би знати і чекає від нас якогось слова. Говорили ви, може, що поміж собою?

– Дядько й Іван противляться. Але дядько каже, що в кождім разі ми повинні так все полагодити, аби тобі не було шкоди. В кождім разі треба сьогодні-завтра покінчити.

– Він має відпустку на три дні тільки, – завважила Катря, відходячи.

Дмитро поніс своє кофе нагору, до свого малого покоїку, що належав до нього від другої гімназіальної кляси – як сестра Христя вийшла заміж й Іван перекочував до її кімнати. З того часу і досі кімнатка стояла незмінно в розпорядженню Дмитра, – розкіш, яку позволяють собі в великопанських замках і в повітових «старих домах». Багато зберігалося в ній по нинішній день різного дрантя з тих хлоп’ячих часів – вудки і самостріли, старий пістолет, подарований покійним дідом, купи старих підручників і школярських зшитків в кутах, на стіні – колекції жуків і мотилів, похвальний лист, одержаний при переході з третьої до четвертої кляси, і виполовілі групи гімназіяльні – все те добро, яке рідко переживає руїнні нахили раціонального й критичного настрою незносних літ на переломі від хлоп’ячих до молодечих літ, але щасливим припадком перепливши сі бурні часи, стає потім незрівнянним джерелом утіх і споминів в пізніших роках зрілості й старості. І дух в покою, здавалося, стояв якийсь давній, невивітрілий з тих давніх літ.

Дмитро з приємністю скинув черевики і простягся на своїм старім, збитім матраці. Заложивши руки за голову, почав передумувати передобідню дебату.

Що найбільш незвичайне, просто дике було в ній, се те, що в їх сім’ї йшла така важна нарада – без батька. Се було таке нове і таке дивне! Дмитрові пригадувалися родинні наради, що робив батько в важніших справах з того часу, як діти підросли, і він почав відгадувати, з батьківської психології, як би то батько подивився на сю справу? Чи відступив би від своїх розпоряджень з огляду на теперішні обставини й аргументи? Чи увільнив би дітей від сповнювання своїх наказів?

Нема що таїти, покійник часом умів бути упертим в певних своїх бажаннях і поглядах! Велико цінив послух і поважання батьків і старших родичів і любив напутити в сім напрямі. Може, саме тому, що не зазнав сам сеї власти й авторитету родини? Малим хлопцем утік з дому за переїжджим лікарем, що потім дав його в науку й виховав його. Жив одинцем, на своїй волі, пізніше пристав до сім’ї своєї жінки. Але чоловік має завсіди нахил ідеалізувати те, чого сам не пережив, не спробував. І Дмитрові раптом почав пригадуватися біблійний текст, прочитаний колись батьком – дуже очитаним і закоханим у Біблії, так що кождій дитині він справляв примірник Біблії, коли та приходила до розуму.

Текст сей так зацікавив Дмитра, що він за хвилю піднісся з ліжка й, розшукавши між своїми книжками сю батьківську Біблію, почав навмання шукати.

По певних асоціаціях він досить скоро знайшов сей епізод, прочитаний колись їм батьком в науку послуху для батьків:

«Слово, сказане від Господа до Єремії за часів Йоакима, сина Йосії, царя юдейського. Сказав він: «Іди в дім Рехавів, поклич їх і приведи до дому Господнього, на оден з дворів, і почастуй їх вином». І викляв я Єзонію і весь дім Рехавів і привів до дому Господнього, на обійстя Аніїне, й поставив перед ними дзбан вина й чаші та сказав: «Пийте вино!» Вони відповіли: «Не п’ємо вина! Бо Йонадав, син Рехавів, батько наш, заповів нам: «Не пийте вина ви і сини ваші во віки! Не будуйте хат, не сійте сім’я, і винограду щоб не було у вас! Живіть в шатрах завсіди, весь вік свій, і будете жити довго на землі пробутку вашого». І ми слухаємо слів Йонадава – батька нашого, щоб нам не пити вина все життя наше, ні нам, ні жонам, ні синам, ні дочкам нашим ні будувати хат на життя. Не було у нас винограду, ані ріллі, ані сім’я. Ми жили в шатрах, слухались і сповняли все, що заповів нам Йонадав, батько наш. І тільки як прийшов на землю нашу Навуходоносор, цар вавилонський, ми сказали: ходім від халдеїв і сили ассирійської до Єрусалиму, і оселились тут»…

Втім рипнули двері й тихенько заглянув Іван, також босий і в однім біллю.

– Не спиш? – спитав. – Неначе Біблія, – сказав, зиркнувши в книжку.

Дмитро показав йому текст. Іван переглянув і з запитанням поглянув на брата.

– Пригадав собі сей текст: батько колись читав на голос, на науку нам, як належить слухати батьків.

– Не пригадую. Може, без мене. Але що воно має до річи? – спитав, присідаючи на край ліжка, в ногах у Дмитра.

– Я старався собі уявити, на якім становищу став би батько в такій справі, як зараз, і мені пригадались сі кінцеві слова оповідання, вичитані ним:

«Дому ж Рехавовому Єремія сказав: так каже Господь Бог Вседержитель. За те, що послухали сини Йонадава сина Рехавового заповіді батька свого і сповняють, що заповів їх батько, за се, – каже Господь Сил, Бог Ізраїля – не забракне мужів від синів Йонадава сина Рехавового – стоятимуть перед лицем моїм у всі дні землі».

– Що ж, се переконує тебе, нарешті?

– Ні, – з роздумою сказав Дмитро. – Се дуже сильний приклад. Занадто сильний, і через те в нім лежить осторога.

– Я не розумію тебе.

– Єремія в докір Ізраїлеві за те, що він не слухає його заповідей, наводить отсих синів Рехавових, що так сліпо й покірно виповнюють заповідь свого далекого предка, дану в зовсім відмінних обставинах, які потім, правдоподібно, робили їм великі трудності в сповнюванню. Такі приклади доведеного до крайності сповнювання якогось правила завсіди мають в собі елемент доведення до абсурду, до крайності, до смішності. І в сім осторога. Переведім на таку мову: дивіть, як от люди держаться сього правила вірно аж до абсурду! Се ж, я думаю, зовсім не заохота до абсурду?..

– Так ти думаєш, що ми доводимо до абсурду?

– Я боюсь сього! І мені не віриться, щоб батько, з своїм практичним здоровим розумом, став на практиці, в якімсь конкретнім випадку рекомендувати нам піти прикладом синів Рехавових – мешкати в шатрах і зіставатись в умовах життя бозна колишніх, тому що комусь з далеких предків, який не міг навіть уявити всіх будучих змін життя, се казалось краще.

– Але конкретно що? Він, думаєш, порадив би нам знищити тестамент, законний і правосильний, і захопити гроші, на котрі він нам не дає права?

– Власне, і для мене се неясно – чи він, хоч усе цінив перевагу розуму над формальністю, теж не злякався б, кінець кінцем, таких страшних слів, які отсе ти зараз виголосив.

– Як бачиш, назвати власним іменем се все доволі-таки неприємно.

– Назвати – значить, пришпилити підпис, котрий, може, зовсім не відповідати дійсному образові.

– Ну, бачиш, на сій дорозі ми можемо йти в безконечність, але все-таки се не посуває нашої справи наперед. А мама хотіла б Страшевичеві сказати щось рішуче. Справді, ніяково так виминати розмову. Значить, треба справу з тестаментом порішити. Я думаю, що коли нема спільної згоди нас усіх, щоб тестамент знищити, то його треба пустити звичайною дорогою. Дядько Павло, положім, може не йти в рахунок: він тут тільки «благородний свидетель». Але я, по щирості сказавши, не можу пристати на затаєння. Досить воно буде неприємно, як через се буде розбиватися життя Катрі, як се ви з Христею кажете, але знов-таки й я не хочу піддаватися такій пресії на мої переконання, на моє сумління, скажім. Тим більше, і се, може, головне – я не бачу важної причини, чому б ми мали ломити волю батька й приписаний порядок та виставляти себе на підозріння, що ми покривили душею задля батькових грошей…

– Ти хочеш сказати, що не спочуваєш планам Катрі?

– Власне! Вважаю сі плани занадто малосерйозними, навіть малосимпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб сього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля сього я не буду, розуміється, його нищити.

– Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошевих рахунків сього домагаюся? – запитав з певним роздражненням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачепили ті його особисті міркування, які він так старанно пильнував «вилучити» з цілої справи.

– Розуміється, не думаю! Знаю, що ти сього добиваєшся задля Катрі, – поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.

– Так, почасти для Катрі, а, властиво, ще більше – ся справа набирає для мене принципіального значення. Так, скажу по правді, – хвилюючися, заговорив Дмитро, – так як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюсь знищення тестаменту, не вважаючи на те, що се знищення пожадане для моїх особистих інтересів.

– Я не зовсім розумію тебе, – з здивуванням сказав Іван.

– Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою, і кажу, що мені теж на руку було б, щоб сього тестаменту не було. З боязни, щоб мене не докорив хто-небудь чи я сам, через се зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним…

– Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи – добра річ, але коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів – се досить гірка штука і ліпше її обминути. Се буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш чути, що тебе підозрівають – або сам себе підозріваєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним…

– Кінець кінцем, зістається справа Катрі, котру задля свого святого спокою хочеш посадити.

– Власне, думаю, що мій «святий спокій» варт більше, ніж її сумнівне щастя стати жінкою драгунського штаб-ротмістра, і зовсім певен, що се високе щастя стати полковою дамою може не оплачуватися насильством над сумлінням, ставленням цілої сім’ї в підозріле світло для всіх, хто знають чи підозрівають існування тестаменту.

– Кінець кінцем, твоя аргументація все вертається до того, що нас хтось буде підозрівати в затаєнню тестаменту. Вибачай, я невисоко ціню таку боязкість.

– Зате я високо ціню, як бачиш, – крізь зуби сказав Іван, вставши і пильно розглядаючи якусь виполовілу групу.

– Не будемо сваритись. Раз ти так твердо став на сій позиції, мені волею-неволею приходиться з сим миритись. Я завтра піду до Онисименка і попитаю його, чи знає він зміст тестаменту, котрий підписував, і чи вірить він в його існування тепер. Коли знає, мені прийдеться скапітулювати. Але коли він припускає можливість, що батько тестамент свій знищив, може, й ти не будеш так боятися, що про нас будуть думать чи підозрівать?

– Як хочеш, – сказав Іван. – Але йди хіба зрана, щоб був час вирішити сю справу потім.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 164 – 172.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 306

Модифіковано : 25.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.