Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Тестамент / 1

Тестамент

1

Михайло Грушевський

Прокидаючися, надслухував тривожно, чи не долетить до слуху його знову сей мучащий голос ридань сестри Катрі. В вухах ще стояв відгомін її проразливого крику, як істерично скрикнула вона серед їх нарад над тим нещасливим тестаментом. Навіть дядько Павло, нестомний резонер, замовк на сей крик розпуки і готові слова завмерли на його губах. Трудно було розважати, коли вона чула, що тут іде про її ціле життя – принаймні так думала і відчувала.

Кілька невдалих планів виходу заміж, заручин, розірваних не завсіди з її волі, зробили Катрю згризливою і дражливою на пункті заміжжя. Хоч молода ще, вона почала боятися, що не вийде заміж зовсім, і жадібно схопилась за останню комбінацію з Страшевичем, молодим драгунським офіцером, що виникла отсеї зими. Її переймав несамовитий страх, що як ся комбінація розіб’ється теж, то вже зістатись їй навік старою дівкою і разом з заміжжям закриються для неї назавсіди двері світового життя-уживання, до котрого вона так зависно зітхала, повна страху, що може упустити своє місце на пирі життя, не встигне взяти на нім свою частку.

Сей зависний страх, так неприємний усім її близьким, наелектризовував до певної міри й їх, і хоч Страшевич, молодий офіцер без маєтку, досить малої інтелігенції й освіти, хіба що з деякими зв’язками, міг уважатися тільки-тільки що можливою партією для дівчини з такої родовитої й поважної сім’ї, – вся сім’я не те що годилася вже, а навіть і щиро бажала здійснення сього шлюбу, аби вже Катря раз заспокоїлася. Та сук був у тім, що для сього треба було великої суми – на залог, на заплату довгів, на обстанову і на «відповідне життя» в досить дорогім і пишнім полку. Страшевич, давно пропустивши останки батьківського маєтку, женився не інакше як з грошима. І через се справа тяглася, і Катря нервувалась.

Не доходило до рішучих розмов, але се протягання мало характер мовчазного торгу. Покійник батько був тугий на гроші і жалував такої суми. Сподівалися, що, може, Страшевич трохи обійдеться й буде скромніший в своїх вимаганнях – взагалі справа якось «виясниться». Тим більше, що неясним лишалося з обох боків, чи ж грає якусь ролю в сій комбінації почуття? Просто-таки купувати якогось драгунського поручика за таку суму для його самого здавалося занадто вже диким. Ану ж Катря за два-три місяці сама передумає та знайде якусь відповіднішу партію?! А Катря нервувалася, то поривалася до сердитої розмови з батьком, то тратила відвагу і відкладала, щоб не вбити справу занадто рішучою розмовою.

І раптом батько вмер, так несподівано, трагічно, випавши з візка і завадивши головою о стовп. Принесли безпам’ятного, облитого кров’ю – і вже не прийшов до себе. Катря не одходила від нього. З дітей нікого більше не було. Поки постягали телеграмами – було по всьому. Батька застали на столі. Вмер, не сказавши ні слова.

– Так, штука вийшла, – говорив до себе, вдивляючися в нічну пітьму. – Хто б подумав, хто б подумав…

Здоровий, кремезний, як дуб, повний життя, нев’янучої енергії. І раптом – мертва тиша, розмови півголосом, клопоти про могилу, похорони, кутю, духовенство. Конвенціональні візити, стереотипові фрази спочуття.

Убога обстанова покоїв, яку досі оживляв він, тепер стала такою сирітливою й нужденною, і се убоге сирітство її викликало такий жаль для нього! Образ сильного, могутнього чоловіка раптом розвіявся й перемінився в хистку, тендітну стать привиду.

А в сю жахливу пустку вливалися знадвору тріумфи літнього світла й природи, гамір птаства й комашні, і солодкаві до нудності пахощі жасмина перебивали дух від ліків, різку воню ефіру, що стояла в хаті, і достроювалися до сеї містерії смерті.

І нараз в сей тихий містичний настрій ввірвалися хвилі живого житія й затріпотіли гарячкою бажань, змагань, поривань.

Залунав голос небіжчика, ще раз кермуючи життям полишених, живих, і живе життя забилося гнівом і протестом.

Третього дня по похороні брат Іван скликав родину й повагом поклав перед нею на стіл запечатаний конверт, що лежав в батьковій шкатулі, тій знаній з дитинства палісандровій шкатулі з мідяними наріжниками. Посунув її до дядька Павла, той відсунув від себе до матері, і так кілька разів він пересунувся по столі при загальнім мовчанню. Нарешті дядько Павло взяв, оглянув, показав усім, що не нарушений. Всі неуважно оглянули – хто ж би в їх сім’ї нарушив печатку батька, – хоч би за всі скарби землі! Потім дядько Павло розпечатав і зачав читати.

Тестамент був писаний давно, більш як десять літ тому, тоді, як батько був захорував на нирки. Діти були ще переважно недорослі, і батько широко подавав їм різні науки в своїм тестаменті, як мають учитися, в яких інститутах, куди йти в службу. Поучував пильності, послуху, побожності. Забороняв брати участь в тайних товариствах, в політичній агітації. Далі розпоряджав всім майном – воно було тоді, може, о половину менше від теперішнього. Постановляв, що воно має лежати в банку, доходи почасти мусять капіталізуватися, почасти виплачуватися в виді невеликої ренти матері й дітям. Мотивував се тим, що вважає щасливим припадком сі обставини, які дали йому можність зібрати такий сорозмірно значний маєток, і хоче, щоб він зістався тривким забезпеченням сім’ї – не тільки дітей, а і внуків.

Дядько Павло прочитав до кінця – підпис батька і свідків і дату написання, й мовчки поклав на середину столу.

Всі сиділи мовчки, і чули, як у всіх них підіймається гнів на покійника, що він зробив їм таку досадну штуку – лишив старий тестамент, бозна колишній, про який, може, сам забув, що в нім написано, – бо що в нім стояло, рішуче не згоджувалося з тим, що він сам намірявся зробити два роки, рік, півроку тому. Не знищив сам сього старого шпаргалу, і тепер не знати, що робити з ним.

Сестра Христя, найбільш експансивна з усіх, перша перервала мовчанку і дала вираз тим гадкам, що обсіли всіх:

– Але се ж старий тестамент, як Катрю тільки віддавали до гімназії! – скрикнула вона, обвівши очима по черзі родину й дивуючися, що вони без протесту приймають се все. – Потім сам тато передумав і перемінив се, що він пише про інститут. І про Дмитра так само передумав, щоб поступити йому в інженери. І те, що про гроші написано, змінилося, коли тато купив мені Корочайку…

– Ну, певно, розуміється, – заговорив і брат Іван. – Се все, що в тестаменті написано, тато давно передумав. І в сім банку він грошей не хотів далі тримати. Пам’ятаєш, мамо, як він на Великдень говорив – ти тут була теж, – що він не вважає сей банк за певний і при зміні терміну, восени, вийме з нього гроші?..

– Так, пам’ятаю. І багато іншого пам’ятаю, що він задумував останніми роками.

– Так, він не хотів грошей держати в банку і думав купити землю, – сказав Іван.

– Але що ж тепер робити в такім разі? – спитала мати.

Всі мовчали. І сестра Христя знов вимовила се слово, що лізло до голови:

– То знищити хіба його, коли так, – і з запитом пересунула свої очі по лицях присутніх.

Але ніхто не відважувався підняти сі важкі слова. А дядько Павло вибухнув своїм звичаєм:

– Воля мертвого – свята річ! Ми не маємо іншого виявлення його волі, окрім сього тестаменту, і мусимо його триматися, хоч би, може, й сумнівалися в дечім або вважали й не конче добрим під теперішній час. Як сміємо переміняти?

І тут сестра Катря, що боязким поглядом міряла всіх присутніх вже від початку сеї розмови, скрикнула істерично й, закривши хусткою лице, не сказавши слова, зачала страшенно ридати.

Се перебило розмову. Мати й сестра кинулися до неї, а дядько Павло з винуватим видом ткнув тестамент в руки Івана й непомітно вийшов скоренько з покою.

Катрю одвели нагору до її покою, розібрали й положили до ліжка, але вона довго не могла заспокоїтися. Її потішали, що нема ще чим журитися, бо не знати, як ще урадять з тим тестаментом, коли він такий старий і нездалий. Вона затихла, і потім знову починала плакати, наперед потиху в подушку, а далі голосніше, знову впадаючи в істерику. Уже звечоріло, коли її трохи заспокоїли. Але й тепер Дмитро тривожно надслухував, чи не почує знову сього мучащого звуку, що вбився й його слух.

Найгірше було, що з дня на день треба було сподіватися приїзду Страшевича: він писав, що мусить минути кілька день, поки він дістане відпустку, але хоч не поспіє на похорон, то в усякім разі конче мусить явитися й зложити особисті вирази свого спочуття в такій тяжкій утраті.

Що сказати йому? А річ очевидна, що він буде ждати якогось пояснення щодо дальших перспектив. Як бути справді з тестаментом?..

І коли б справді знати все-таки, чи єсть якесь справжнє почуття між Катрею і Страшевичем – чи єсть для чого побиватись і старатись? Бо коли і з сеї, і з тої сторони нема більше нічого понад просте бажання «устроїтися», то, розуміється, можна б полишити справи їх натуральному розвоєві. Але як тут справді єсть щось більше? Як мало б розбитися життя двох людей задля мертвого слова старого шпаргалу через те тільки, що батько забув його завчасу знищити, – задля отаких резонерських фраз, як дядька Павла?

У Дмитра промайнула знов гадка, що й його планам той тестамент робить кінець. Такий симпатичний домок він собі нагледів, ще міцний, добре збудований, а такого старосвітського типу, – з старим густим садом, що обступив і стиснув його з усіх боків і ліз у вікна, у двері, на веранду. Сума не так велика, і він все збирався попросити батька, аби йому дав грошей на се купно, не чекаючи, аж він ожениться. А тепер, коли сей тестамент увійде в силу…

Але він постарався відогнати сю думку: вона вносила в сю комбінацію мотиви особистої користі, а сього не треба. Треба взяти справу принципіально. Всі інші можуть обійтися, але от Катря?..

Літня духота морила Дмитра. Годинник показував третю годину. Не міг далі влежати, встав і одчинив віконницю і вікно. З саду повіяло тим же солодким запахом літа. З лозняку там нижче линув рокіт солов’їних голосів. Але повітря було таке ж тепле і не несло прохолоди. Не вбираючися, босий, він тихенько вискочив з вікна, притримуючися за гнучку гілляку груші. Ніч була безмісячна, трохи хмарна, і через те задушливо-солодка, розпещена до нестями. Дмитро йшов стежкою під кущами жасмину, високими, густими, вкритими пахучим, млосним цвітом. По родинній традиції батько посадив сі кущі, скоро перейшов до сього дому, і вони тепер нагадували його.

– Ах, батьку, батьку! – говорив собі. – Нащо вмер, і так нещасливо, передчасно, не попрощавшись, не об’явивши своєї волі, лишивши по собі таку тяжку загадку!

Батько, котрий все життя представлявся їм і був дійсно охоронною силою, захистом від усякого страху і турботи, і справді приймав на свої широкі плечі все, що могло затривожити й наполошити їх сім’ю, тепер, покидаючи, кинув на них такий тягар, з которим вони не знали, що зробити.

Чи не знищив тестаменту через забуття тільки, і по мислі батька буде знищити тепер їм – чи не знищив умисно і хотів, щоб вони рахувалися з тими бажаннями?

Прикро стягнути на себе докір, що вони затаїли волю батька, переступили її – тяжко від сеї гадки перед власним сумлінням: вона буде тяжіти на нім. Але ж надмірна скрупулятність у сповнюванню давно пережитих бажань, незгідних з теперішніми обставинами, з планами батька з останніх літ чи не буде живим тільки докором йому за необережне полишення старого тестаменту – якимсь глузуванням з його волі:

– От бачиш, не остерігся, щоб знищити – маєш за се!

І для такого сумнівного пієтизму зломити життя Катрі, коли справді їй так важно вийти за Страшевича?

Він став против Катриного вікна, і йому здалося, що там щось майнуло.

– Ка, не спиш? – спитав він потиху.

В одчиненім вікні забіліла постать Катрі.

– І ти не спиш, – сказала.

– Не можу, душно якось. Може, вийдеш і ти?

– Добре, – помовчавши, сказала вона. – Христя спить так міцно, що її не збуджу.

Дмитро підійшов під ганок, цілий завитий давно не стриженим диким виноградом.

Катря за хвилю вийшла, в білій спідниці і кафтанику.

– Аж душно від того жасмину, – сказала вона, пристанувши.

– Ходім під стару яблуню, – сказав Дмитро.

Се була тіниста стежка, де було вогко навіть в посуху і де вони найлюбіше грали дітьми. Катря й Дмитро були найближчі собі літами, росли в найтіснішій приязні, і Дмитро вважав обов’язком бути її адвокатом і оборонцем у всяких справах, коли навіть не спочував їм, бо його також вражала її зависна жага уживання. Психічно вона була чужа йому.

– Журишся? – стиха спитав він Катрю, коли вони мовчки пройшли під розчахненими, низько похиленими гілляками старої дуплавої яблуні.

– Ні, обидно, властиво, – відказала Катря, проходячи наперед. Тут висіла колись гойдалка, і хоч літа минули від того часу, як її не стало, вони в пітьмі механічно обминули се місце, пройшовши одно за другим.

– Обидно, – повторила вона, зачекавши його. – Так по-дурному вийшло се все.

– Ах, скажи, Дмитре, – заговорила вона гаряче, прорвавшися, – чому люди такі жадні накидати людям свою волю, в’язати нею не тільки за життя, а й по смерті, коли се їм ні на що не потрібно, не може навіть їх тішити? Се страшно подумати, що батько, котрому тепер нічого від життя не потрібно, котрого нема вже зовсім, зовсім, – він хоче нас держати в своїй волі, кермувати нашим життям, нашими вчинками, сліпий, бездушний, не можучи чути наших бажань, того, що ми могли б відказати проти його жадань?..

– Так, старі гадки. Певне, все відкладав, щоб написати новий і знищити той…

– Ах, все одно! Припустім, що він вмер би ще тоді, як справді мав такі гадки й бажання. Як се дико подумати, що він, збираючися відходити, хотів нас зв’язати своїм словом. Пам’ятаєш, як він не любив ніколи обіцяти нічого, і нас стримував, аби не обіцяли непотрібно. «Хто дав обіцянку, став невільником свого слова», – казав, бувало. «Хто дає обіцянку, зв’язує себе, – а прецінь ти не можеш знати, що ти будеш думати і хотіти за кілька годин, і чи тобі не буде тяжко сповнити се, що так легко обіцяєш». А тут хотів зв’язати по руках і по ногах своєю волею, від котрої навіть випростатися вже не було б у кого – від обіцянки ще можна у живого чоловіка, а у мертвого? Ти, Дмитре, віриш хоч трохи в посмертне життя?

– Трудно, – сказав, подумавши, Дмитро. – В кождім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.

– І я думаю, що тато так само небагато вірив у се, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.

– Так, мертву руку на живе життя…

– Він не любив про се говорити, але я знаю, що йому подобалось, аби я вийшла за Страшевича, і він, певно, поміг би мені в сім. А тепер вийшло на яв його слово, давнє, забуте, й нищить усе – як з Фесенками.

– Фесенками?! – пригадав собі Дмитро і замовчав. Се була справді сумна історія, і йому стало дуже прикро, що сестра прирівнює до них свою долю. Фесенко був багатий чоловік, жив пишно, панни Фесенківни для нього, за його хлоп’ячих літ, були взірцем краси, розкоші, елеганції. Молодша саме «робила блискучу партію» – і в той момент старий Фесенко вмер, лишивши маєток, обкручений такими різними записями і застереженнями, що ні приступити було до нього. Все пішло прахом. Молодша Фесенківна збожеволіла буйно, відвезли її десь до лікарні, і вона вернулась відти передчасно зламана, зруйнована, стара, сива в тридцять літ, здивачіла.

Старша в’яла, завсіди лагідна, елегантна, самітна, викликаючи у кождім, хто її бачив, жаль за гарною, змарнованою людиною.

Мало б щось подібне спіткати й Катрю? Дмитро здригнувся від сеї гадки і, стараючися добути з себе можливо спокійний голос, спитав:

– Чи він тобі милий?

Та зараз же по руху її тіла під рукою, котру положив на її руку, говорячи се, порозумів, що зробив дурницю, необережно дотикаючися до болючого місця – змушуючи говорити про те, про що вона не хотіла думати. І, не даючи їй відповісти, заговорив гаряче і швидко, щоб уже раз вияснити дражливу справу, коли вже її порушив.

– Вибач, що я тебе дратую таким питанням, але бачиш – се не пусте питання. Коли справді він тобі щось більше, ніж звичайна собі партія, то, розуміється, треба вжити всяких способів, щоб не дати розбитися сьому. Але як тільки… Ти вибач, я не хочу тим сказати нічого образливого, і, може, шлюб твій з ним буде добрий, щасливий. Але коли він для тебе як людина не має спеціальної вартості, то чи варто так дуже розбиватися? В такім разі всі шанси за те, що як не він… Ти вибач і не дражнись, Катре, – перервав він, бачачи, що з одного ніякового питання залазить все далі в гущу ніяковостей. Але гарячий і щирий тон його слів заспокоїв Катрю.

– Ні, що ж; я знаю – ти не хотів мені сказати нічого прикрого чи обидного, – з почуттям заговорила вона. – І я тобі буду говорити зовсім щиро. Я вже не гімназистка, аби покладати ціль і зміст життя в «фатальній пристрасті». Життя дає людині інтереси й завдання далеко більш важні, ніж думати тільки про се. Я не хочу далі сидіти й чекати, що мене хтось схоче. Страшевич – незлий чоловік. Певно, можна собі до безконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича… Я, може б, воліла, щоб він не був драгунським офіцером, а мав якусь більш інтелігентну професію. Хоч – професія… бути слідчим, суддею чи прокурором… Чи подавати до підтвердження засуди…

– Ну-ну, розуміється, – перебив Дмитро.

– Головна річ – я вже зжилася з сею гадкою. Та й він теж. Я зважила, що могла сказати за се і против сього. Я брала сю справу зовсім серйозно. Розуміється, – заговорила з поспіхом, – я не хочу в’язати вас, робити якийсь натиск, щоб ви через мене поступали проти свого сумління, робили якийсь фальшивий крок – який вважаєте фальшивим, – поправила спішно. – Мені дуже прикро, що я не стрималась і крикнула, зробила істерику, наче щоб вас розжалити…

– Лиши, Катре, ніхто сього не подумав би з нас.

– Ти питаєш, тому я говорю. Я зжилася з сим. І тепер знову розривати, і не знати вкотре – розпочинати ще раз наново… Ти, Дмитре, не переживав сього і, може, не годен зміркувати. Се добре писати в юмористичних часописах…

– Думаю, що я потраплю це оцінити. Але я тебе дуже розговорив. Світає, холодніє – може, заснеш?

– Може, засну, справді. Завтра, можливо, таки приїде Страшевич. Я не хотіла б розкиснути…

– Іди, Катре, спи здорова!

Провівши Катрю під ганок, він довго стояв між кущами рож, що починали вирисовуватися в сірім світлі досвітку. Думав про батька, про сей старий дім, про минулі літа. Думав про смерть і померлих – що з смертю так різко міниться образ близької людини. Ми вже не можемо уявити її собі такою, як уявляли за життя: смерть кладе межу, ставить між нею й живими немов скло, в якім той старий, так близький і знаний образ проломлюється в зовсім відмінних фарбах і контурах. З найдавніших часів у чоловіка двоїться се почуття до померлого – старе прив’язання, любов до недавнього близького, і страх і жах перед відміненим єством. Йому служать з любови – і заразом з страху. Пильнують зробити все добре – і заразом охоронити себе від таємничих сил його, від збитків і прикростей, які він може робити.

Любов і жах – щоб не мучив, не докучав з-за могили…

Думав про батька і, заглядаючи собі в душу, відчував, як той дорогий образ опікуна, оборонця, добродійного генія родини – міниться. Мучить з-за могили, робить прикрості. Томить невимовленим словом.

Як се прикро…

Невже справді його мертва рука затяжить тепер на їх житті і збридить їм пам’ять його?

Катря каже правду: пощо ся жадність – з-за могили кермувати життям людей? Але вона була і буде, стара і вічна, як світ…


Примітки

…клопоти про могилу, похорони, кутю… – кутя або коливо – ритуальна страва для душ померлих. Звичай готувати коливо на поминальний обід зберігся в Україні дотепер.

можна собі до безконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича – неточна цитата з п’єси «Одруження» М. В. Гоголя (1809–1852), слова нареченої Агаф’ї Тихонівни:

«Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколько-нибудь развязности, какая у Балтазара Балтазарыча, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича – я бы тогда тотчас же решилась. А теперь поди подумай!» (Дія 2, ява 1).

Вираз вживається як іронічний коментар до чиїх-небудь капризів, нереальних бажань, невиразних мрій.

ходім від халдеїв і сили ассирійської до Єрусалиму, і оселились тут»… – цитується Старий Заповіт, Книга пророка Єремії, 35, 1–12.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 157 – 164.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 358

Модифіковано : 25.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.