Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Тестамент / 3

Тестамент

3

Михайло Грушевський

Онисименко був воєнний лікар, що в непам’ятних часах вийшов на пенсію й оселився на своїм старосвітськім дворищу, що взяв за своєю жінкою, донькою одного з передвічних міських попів. Дмитро ще з тих часів, як без перепон подорожував під довгим столом в їдальні, пам’ятав Онисименка, як звичайного гостя сеї їдальні, і тоді він був уже вислуженим, дуже старим дідком. Поженив синів, доньок і внуків, багатьох поховав, і жив собі самітно в своїм старосвітськім ветхім домку серед такого ж ветхого і запущеного саду, окружений старими слугами, що доживали при нім віку, старими псами й котами, кіньми, і сам виглядав на старого, добродушного і неужиточного, вислуженого пса-дармоїда. Читав газети, позичені від приятелів і сусідів, грав з ними в преферанса і взагалі, як сам говорив, – жив «по-походному» – нічим не зв’язуючись, чекаючи, коли покличуть, але перед часом не прориваючись.

Дмитро застав його на старій веранді з обгнилою балюстрадою й попроломлюваними дошками підлоги, де Онисименко читав собі газети, попиваючи холодний чайок. Дмитро сказав, що прийшов подякувати йому від імені родини за те, що потрудився на похорон, та й попрощатися заразом, бо відпустка кінчиться й він мусить їхати. Старий запитав про матір і що нового в домі. Почувши про приїзд Страшевича, висловив своє спочуття, що Катрю спіткала така несподіванка.

– Се кому-кому, а Катрі дуже не в час вийшло. Як же тепер з Страшевичем?

– Не знаю. Ви про що?

– Та ж про її весілля. Катрі призначено тільки п’ять тисяч, а інші гроші зв’язані, мусять лежати в банку і доповнятися з процентів.

– Звідки ви знаєте?

– От добре. Та ж я на тестаменті підписаний як свідок.

– Коли ж се було?

– Що коли?

– Та той тестамент?

– Тестамент? Давно! О, вже годів більше як десять. Потім як твій батько був хорий. Потім, так на Зелені свята…

– Та, може, він той тестамент потім знищив або відмінив, як то така давня історія?

– Знищив? Ні, се ледве, – подумавши, сказав Онисименко. – Таки ледве!…

– Чому так думаєте?

– Бо, може, сказав би. Та таки й недавнечко згадував про нього.

– Недавнечко? А як би так?

– Та от позаторік згадував. І отець Федір був при тім. В мене, каже, тестамент… Та ви хіба не знаходили? Пошукайте, мабуть, єсть. Повинен бути, я тобі скажу.

– Гм. Ну як се той сам, що ви підписували…

– Та вже не інакший, – мабуть, не минув би мене твій батько, покликав би знов за свідка…

– То ж я й кажу: як той, то се Катрі справді велику кривду батько вчинив.

– Авжеж. Я се й кажу. По правді кажучи, я й тоді, як він мені прочитав, я йому: «Пощо, – кажу, – ти, Степане Івановичу, так понаписував багато, пов’язав так усе? Нехай би вже діти тим заорудували, як їм краще».

– А він же що на те?

– На своїм став. «Се, каже, їм пошкодити не пошкодить, а помогти може і надто! Як, каже, будуть люди тямущі, то дадуть раду і без сього, а як будуть роззяви, то, власне, й добре грошики зв’язать, щоб не розкотились».

– Ну, а от вийшло навпаки, що не помогло, а зашкодило. Катрю за Страшевича батько ж сам хотів видати, а тепер і не знати, як буде, як він ті гроші зв’язав.

– Ну, що ж робить, якось зарадите. А батько хотів як ліпше.

– Певно! Але вгадати наперед ніколи не можна, і за життя свого, мабуть, не зв’язав би він своїх грошей, побоявся б, що обставини можуть змінитись, а от по смерті не побоявся зв’язати.

– Ну, нічого! На батька не відказуй і не гнівайся! Своїм розпорядився, не чужим.

– Та певно. Але то ж то й обидно, що так розпорядився, що, мабуть, і сам тепер би жалував.

– Що робить! Не вгадав! А ви на нього не ображайтесь! Ти от ще молодий, буяєш, і життя тобі здається таким полем безкраїм, що й кінця йому нема. А постаришся, то й порозумієш, як воно так робиться.

– А ви тестамент теж списали і позав’язували в нім усе?

– Я не про себе. Я тестаментів не списував, а тільки кажу, що се діло людське. Жаль чоловіку уступитися з життя. Хочеться бодай щось ще по смерті значити, якусь участь брати в життю, бодай через близьких людей будувати життя. І як тут відмовити йому? Сказано, живий пес ліпший від мертвого льва. Не повинні живі відмовляти сеї ласки мертвому. І вони колись будуть в тім самім становищу, будуть просити собі сеї ласки, щоб їм лишено якесь місце в житті, не замикано за ними дверей, як тільки з життя вийдуть. Се треба зрозуміти.

– Та зрозуміти не тяжко. Але ж треба й трохи обережності, аби не стати прокляттям будучих поколінь. Я не про батька, розуміється, – поправився Дмитро.

– Розуміється. Якось дасте собі раду. А на покійника не ремствуйте. Пошануйте його добру волю.

З тим і попрощались. Вести далі розмову на сю тему Дмитрові не схотілось.

Своїх застав за сніданням. Іван стрів його питанням:

– Що, Дмитре? Мабуть, не з добром?

– Що ж! Каже, що батько ще позаторік згадував перед ним і перед отцем Федором. Певний, що батько того тестаменту не знищив, і зміст його добре пам’ятає.

Хотів додати, що йому неприємно було удавати, що не знає про тестамент, але не додав.

– Ну, як отець Федір знає про тестамент, то можна сказати, що знають усі, або будуть знати, – завважив Іван. – Уже й ти, Дмитре, тепер не противишся, мабуть?

– Не можу вас переконати. А сам і тепер вважаю нерозумним триматися тестаменту, котрий не відповідає бажанням батька, а нам робить тяжкі клопоти, – сказав Дмитро, присідаючися до снідання.

– Нічого! Так говориш, бо знаєш, що з того нічого не буде супроти нашої опозиції, і воно до нічого тебе не обов’язує, – сказав Іван. – Се те, що зветься неодвічальною опозицією! Благая часть! Перший би відступив, якби справді дали на твою волю тестамент, аби його знищити.

– Так-так, – не відважився б і ти, – підхопив дядько Павло.

– Отже, голос за вами в такім разі, викладайте свої спроби, як вийти з трудностей, тримаючися тестаменту, – сказала Христя.

– Се, справді, трудніше, ніж уїдати на тестамент, – завважив Іван. – Що скажемо, дядьку?

– Я думаю, можна б у сім самім банку зробити позичку, капіталізуючи Катрину ренту, а ся рента погашатиме позичку.

– Ну ледве чи банк згодиться на се, – завважила Христя, завзята фінансистка. – Катрина доля не виділена, банку не гарантує.

– Я думаю, що се можна б зробити, давши від спадкоємців декларації, – і скільки се б дало? Яких-небудь сім-вісім тисяч щонайбільше?

– Своїм сподіваним спадком Христя не може розпорядити, се правда.

– Ми – принаймні декотрі з нас – могли б теж капіталізувати свою ренту, коли банк прийняв би сю комбінацію, тільки се не напевне, – завважив Дмитро.

– Можна б заставити сей дім, – завважила тітка Маня.

– Скорше б уже продати, коли на те йде, – завважила Христя, – бо на заставу дадуть яку-небудь дрібницю.

– Ні, таких жертв я від вас не хочу і не прийму, – завважила холодним голосом Катря.

– Я мушу поговорити з Страшевичем. Може ж, і він увійти в наші обставини, – спішно сказала мати, помітивши, що на замітку Катрі готуються досить гарячі репліки.

– Ледве чи се на що здасться, мамо, – так же холодно сказала Катря.

– Чому? Се може бути. І мені здається, що се він увіходить, – завважила мати, зачувши голоси, і тим закрила конференцію.

Дійсно, був то Страшевич, і між ним і тими, хто не встиг вислизнути з їдальні, зачалася знову стереотипова розмова про погоду, міські новини і газетні звістки.

Мати взяла Страшевича на розмову по обіді, але небагато з неї скористала. Розказала зміст тестаменту і ті зміни, які він приносить планам і рахункам родини – що трудно для Катрі виділити тепер такий капітал, який можна було дати за життя батька. Страшевич посвідчив, що велико цінує щастя і честь стати мужем Катерини Степанівни, але як чесний чоловік і офіцер мусить думати про те, щоб її будуче життя обставити відповідно, і не було б то з його боку ані чесно, ані гідно, ані благородно, коли б він легкодушно завів її у злидні, чи взагалі в обставини матеріальні, невідповідні для такої інтелігентної й вихованої особи.

Мати попробувала згадати дещо з його учорашніх оповідань про перспективи кар’єри, про недалекий ескадрон і всякі інші будучі блага, що обіцюють йому добробут і доходи без огляду на жінчин посаг, – але вийшло по старій приповідці: si duo faciunt idem non est idem, се нічого не помогло матері. Страшевич запевнив, що минули вже безповоротно ті часи, коли, командуючи ескадроном, можна було збивати капітали, купувати доми і села: тепер в кавалерії завелося таке благородство по матеріальній часті, що без власного маєтку офіцер, хоч би й ескадронний командир, не може обставитися прилично, і хоч він, Страшевич, високо цінить становище офіцера й не може собі уявити інакшого життя, але признає, що офіцерські обставини дійсно змушують кождого чесного і порядного офіцера бути інтересантом в шлюбній справі, бо інакше він не може обставити себе й свою сім’ю, як личить офіцерові.

Сей ніякий результат мати й принесла на вечірні сходини родини. Іван, вислухавши, став говорити на свою тему, що якось не личить так дуже запобігати чоловіка, який так матеріально бере плани женячки, та шукати всяких комбінацій, аби якось доконче таки не упустити такого жениха. Але Катря перебила його розумування тим же холодним і гострим тоном, який узяла рано:

– Лиши, Іване! До чого се говорення? Що ж йому, в кондуктори трамваю йти задля того, щоб оженитися зо мною? Він говорить, як офіцер, з становища тих обставин, в яких живе і поза якими, справді, жити не може. І звідки, властиво, такі претензії до нього? Ну, на нас впало се – нещастя, скажім, і ми мусимо його стерпіти, але звідки претензії до нього, щоб він також корився сьому і терпів?

Сі слова важко впали серед присутніх. Іван замовк. Дядько Павло з Христею зачали наново свої рахунки, який би капітал можна вигадати для Катрі. Катря слухала мовчки, з холодним і неприязним виразом на лиці. Мати й тітка Маня сиділи поруч з зажуреними, тужними лицями. А Дмитро міряв покій кроками з кутка в куток, і душив у собі бажання крикнути:

– Стільки клопоту, стільки силувань, стільки жалю – і все з-за марного кавалка паперу, нікому непотрібного, що лежить у ваших руках!

Але пощо ще раз починати? Все, що мав, він уже сказав. А втім – не без правди й Іван каже, що й сам він тільки тому так свобідно резонує, що се резоновання до нічого не приводить і не тягне за собою ніякої одвічальності.

– Кінець кінцем, клямка запала, нічого вже не переміниш. А там – «образується» якось, – думалось в утомленій голові.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 172 – 176.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 253

Модифіковано : 25.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.