Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

На горах

Михайло Грушевський

Купа буків заціліла на однім з верхів Буківця серед безмежних царинок, що застелили сей закуток Карпатів. Час і рука людська зашанували сей останок тих букових лісів, що полишили свою пам’ять в назві гори – і буки пильнували сумлінно занести сю пам’ять в часи якнайдальші. Не були ані великі, ані гарні, але виглядали незвичайно шановно, і сей поважний вигляд перетворював в своєрідну красу навіть їх неладну поверхність.

Вони давно потратили свої розкішні корони; різні катастрофи й незгоди обчухрали їх гілля, зіставивши покалічені цурпалки. Весь вигляд їх, покручений, поламаний, свідчив про завзяту і довгу боротьбу з усякими супротивностями. Але сі сліди тяжкої і витривалої боротьби, власне, й надавали такої поваги сим міцним, кріпким, обчухраним стовбурам, покритим зарубцьованими зарослими ранами й шрамами і вінчаним рідкими пучками дрібнішого гілля, з таким же рідким і дрібним, але сильним, лискучим листям.

Великою внутрішньою силою і глубокою резигнацією віє від сих останніх нащадків колишніх великих лісів, немов від останніх потомків гідних і не вироджених старинних шановних родів. Стоять давно і простоять, певно, ще довго в свідомості, що їм нема на кого передати життя свого роду – як старі династи, позбавлені кровних наслідників, що живуть часом так безконечно довго, неохочі передавати своїх скіпетрів і держав у чужі руки.

Вони пам’ятали інакшими свої околиці, сей рідний закуток, який могли обняти з свого високого шпиля. Широко синіли тоді ліси, густі, непроглядні, і зрідка між ними ясніли полонини, облишені лісом або протереблені чоловіком, що приходив сюди часами з своїми стадами, підсікав дерева і пускав на них огонь, щоб розширити пастівні для своїх звірят.

Він був і тоді лютим знищителем деревного роду, хоч майже не потребував його для себе – хіба звалив деревину, щоб розложити ватру і одігнатися від дикого звіря. Хіба красної тисини, що росла тоді ще тут, в затишку неприступного лісу, побороздженого лише стежками дикої звірини, шукав він. І вирубані звідси цівки тисини витягалися з лісів, сплавлялися водою і плили в далекі чужі краї, щоб зробленими з них гнучкими та міцними луками тішилися стрільці далекої Англії, Фрізії, Скандинавських країв.

Ліси стояли ще сливе нерушані. Широко розпростирали в них свої мохнаті гілля величаві кедри. Високо стріляли своїми вершками ясені й явори. Тихі сни снили непроглядні й темні букові ліси, застелюючи все новими верствами листя тутешні згір’я, на поживу всякому зіллю, грибові й комасі. Тепер лиш мертві назви по них – або десь-не-десь заціліла купина буків чи яворів по тих Явірниках, Буківцях, Ясенових.

Вигинув до останку під лакомою рукою чоловіка красний тис, повільний і вигідний. Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовім роді протягом кількох тижнів – а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк, котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де припадком яке корінище тисове заховалося в землі, тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину.

Нема й кедрини. Десь-не-десь під Чорногорою ще вздрінеш молоду поросль, котрій теж безпечно не дадуть звікувати – зрублять на гільце весільне, як не на що інше. Смерекові ліси, більш витривалі й невибагливі, поросли на місцях давніх букових – де не зборонила їм того рука чоловіка. Але нині й вони гинуть і вимирають, вирубувані, палені, не можучи відродитися під сокирою чоловіка, під ногами його худоби, котру розводить він тут скрізь все більше і більше на потребу свого неситого черева. На долах по мокравинах шириться вільха, на верхах – береза, ще більш невибаглива, скромна й жадна життя, ніж смерека. Заступає місце смереки на зрубах, толоках, на кам’янистих греготах, оголених з давніх лісів.

Псується, зимнішає, гострішає підсоння. Висихає земля. Вимулюється водою, позбавлений опіки дерева, родючий гумус. Бідніє, вироджується і завмирає життя від сих некорисних змін, під рабівничою і жадною рукою чоловіка – сього ненаситного, погибельного племени, котрого черево – могила для всього живущого: для рослини, і звіря, і риби, і птаха; котре нищить все, а коли навіть милує, то тільки на те, щоб розмножуючи нищити в тим більших розмірах. Стинає трави, не даючи їм засіменитися, висилюючи, змушуючи до все нового і нового зросту. Поїдає насіння від рослин, викохане ними з таким трудом і саможертвою, яйця – від птиці, молодь – від звіря, ікру – від риби.

Немов прагне навмисне запобігти тому розмноженню, котрим запліднює все живе природа.

Буки замолоді на те, але сі верхи гірські пам’ятають се люте людське плем’я, коли воно тільки вилазило з своїх криївок, щоб опанувати землю, – ненаситне і лукаве, повне невпинного бажання володіння, уживання, знищення. Як гігантські муравлі, з такими ж претвердими щелепами, що несли всьому знищення і руїну, з такими ж цупкими і міцними руками, розлазилися вони в усі сторони, забираючися в найбільш віддалені й безпечні закутини світу, брак твердої природної броні заступаючи своїм безмежним лукавством, невичерпаним на всякі видумки, котрими, охоронюючи себе, несли знищення й неволю всьому іншому.

Рослини й звірята, птиці, риби й комахи мають певні границі для свого насичення, для свого уживання, – лиш сей ненаситний рід не мав їх ніколи.

Вовк не їсть вовка, не ловить собі подібних, не буде їсти трави, не буде засідатися на рибу. Але се пажерливе плем’я поїдало своїх власних родичів, не тільки старих і нездатних до життя, але йшло на лови на сильних і здорових, з котрими зводило нескінченні війни за самиць, і за місця ловів, і просто за власть і перевагу.

Воно не вдовольнилося тим, щоб бути ситим і безпечним, але видумувало все нові й нові предмети своїм бажанням і претензіям. Хотіло панувати і над своїми близькими родичами і над ворогами, над звірями і птахами. Вигострене в суворій боротьбі за життя, воно не мало іншого вдоволення, як почуття сили, перемоги, панування і володіння. Почуття безпечности і тихого вдоволення було незносне для нього. Воно само викликало небезпеку там, де кінчались небезпеки дійсні, витворені незалежно від його волі. Воно само творило собі перешкоди і цілі здобування там, де не ставало чого здобувати. Воно хотіло володіти землею і водою, не тільки панувати над звірями й птахами.

Йому давало особливе вдоволення зробити своїм рабом і невільником дикого звіря і вільного птаха, зломити його горду волю, защепити невільничі, рабські прикмети, щоб потім зробити його символом пониження і зневаги. Воно не зносило собі рівних, не хотіло мати друзів і товаришів, і кого робило товаришем, то перетворювало його на невільника – або ставало одвертим ворогом і нищило, нищило до решти.

І те, над чим воно панувало, воно ніколи не вміло шанувати. Воно все мусило потоптати, всякий закон, всяке натуральне відношення – іти наперекір природі у всім було його пристрастю, нестримною і непогамованою.

Часами здавалось, що ся руїнна неситість, нестримана насильність починає вичерпуватись, утомлюватись, – що вона стає противною й огидною самому сьому лютому племені. Воно починало себе обмежувати, ставити якісь закони, виймати з-під своєї лютої власти найбільш слабих і безборонних, класти собі інші мотиви й мети досягнення.

Тоді здавалось, що часи насильства минуть, що се плем’я ще принесе мир і спокій утомленій сею неспокійною руїнною енергією землі і всьому, що ще на ній заціліє. Здавалось, що часи насильства й знищення будуть тільки вступом і прологом до чогось іншого, до якихось довгих і мирних часів рівноваги й гармонії, і вони будуть властивою нормою життя.

Але довго не тривали такі надії. Немов схаменувшись, що воно тратить свою внутрішню силу, сю неустанну жагу боротьби і руху, яка винесла його з темних низин життя на верхи, і воно може спасти назад в перейдені простори розвитку, се люте плем’я з подвоєною енергією знову кидалось на дорогу руїни і нищення. Здавалось тоді, навпаки, з особливим замилованням, чи завзяттям, хапалось воно нищити все, в чім тільки що бачило красу і вартість життя, все, чим відмежувалось від нестримного руїнного буяння, – щоб вернути собі назад ту безоглядну, нічим не стриману свободу і волю до боротьби й знищення. І в ній знову поставляло властиву красу й насолоду життя.

Як сухе листя, злітало тоді з нього все надбане за ті часи замирення, і знову ставала земля одною страшною долиною муки і знущання, перед котрою блідла всяка уява і деревеніла мисль. З тривогою й страхом тоді питали у себе одні одних сі гірські верхи – користаючи з хвиль, коли хмари осідали й закривали їх від пильного ока сього незносного наглядача:

– Що буде нарешті? Чим скінчиться се все?

– Чи виродиться коли-небудь і переживеться безповоротно ся руїнна сила?

– Чи перекусають себе, нарешті, на смерть сі заїлі комахи й увільнять землю від своєї неситої злоби й знищення?

І старі кострубаті буки на верхах Буківця силкуються протягнути свій вік, щоб побачити сей кінець.


Примітки

Перша публікація у кн.: М. Грушевський. Sub divo. Оповідання, начерки, замітки. – К., 1918. – С. 105 – 111. У цій публікації зазначений час написання – 1912 рік.

Автограф невідомий.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 279 – 285.

Купа буків заціліла на однім з верхів Буківця… – Буківець – гірський хребет Покутських Карпат.

Хіба красної тисини… – йдеться про тис ягідний – хвойне вічнозелене дерево родини тисових. Його деревина з чорнобурою серцевиною, важка, міцна, стійка проти гниття, добре полірується; використовується у меблевій промисловості, машинобудуванні, підводному будівництві. Тис ягідний у давнину був поширений на дуже великій території, та майже повністю винищений людиною через свою міцну деревину, яка до того ж має сильні бактерицидні властивості – вона вбиває навіть ті мікроорганізми, що є в повітрі. Будинок, в якому хоча б стельові балки зроблені з тиса, надійно захищений від хвороботворних інфекцій, що надзвичайно цінувалося під час масових епідемій.

десь-не-десь заціліла купина буків чи яворів по тих Явірниках, Буківцях, Ясенових – Явірник або Яворник – гора в Карпатах, висота 1017 м. Розташована у Великоберезнянському районі Закарпатської області. Має видовжену форму довжиною близько 10 км. Схили гори Явірник в основному покриті деревами бука та явора, також є хвойні дерева. Ясеновець – гора висотою 1600 м у Міжгірському р-ні Закарпатської області.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 196 – 199.