В столиці нібелунгів

Михайло Грушевський

При охоті можна продовжити свою гостину у тих далеких предків; небагато довше, ніж до Торчелло, триває з Венеції подорож до старої столиці тих примрачних часів – Равенни.

Равенна – ласкою долі заховане віконце, котрим сучасний чоловік може заглянути в ще глибше царство тіней, в ту далеку, тяжко зрозумілу хаотичну добу, коли вмирав і розпадався до решти старий античний світ під ударами нових грубих і диких стихійних сил германства, і велетні тої передсвітлої пітьми, сі «люди туманів» (Nebelungen) силкувалися з того плинного, не затверділого елементу творити нове життя на місце того, що одходило в минувшину. Праця була даремна – бо передчасна. Новий елемент був занадто чужий старому, щоб з ним получитися в тверду і тривку субстанцію, а був замало вироблений, щоб служити конструкційним матеріалом сам по собі.

Нові монархії, нові території, нові національні і політичні конструкції гомозилися одна на другу, валили одна одну, щоб слідом стати на її руїни – незвиклі, фантастичні, ефемерні, як контури замків і гір з хмар розпливалися, не лишаючи майже сліду від тих нових «народів», крім пам’яті, також дуже короткої і туманної, часом – про потоки крові, зради, побіди, масові різні й підступні убійства, весь той арсенал політичного будівництва, котрому сим разом бракувало і його одинокого ultima ratio – тривкого успіху.

І серед сеї мішанини, сього калейдоскопу нових політичних формацій ще незамітніше, як безплотні тіні, пересуваються «діячі і герої» сих хмарних трагедій, від менш значних ватажків до найбільше славних – до найбільшого героя Равенни великого Теодоріха, повитого хмарою легенди «Дітріха», якого тінь витає й тепер над тими старими церквами Равенни, з котрих його католицькі наступники так старанно усували всякі сліди його слави, і над його гробівцем, з котрого побожні католицькі руки викинули його «невірні» аріанські кості. Далекий, темний час – далеко більш чужий і далекий для нас, ніж те цісарство, на руїнах котрого будувалися ті герої середньовіччя, ніж початки християнства, заховані для нас християнською легендою.

І тим дорогий, цікавий і важний для нас сей маленький куточок північноіталійських рівнин, що він надихує нас таким живим і безпосереднім враженням тих безповоротно затрачених і відірваних від нас людей і подій. Враження тим живіше і сильніше, що дуже одноцільне. Історичне життя Равенни досить довге, хоч і не може рівнятися з найстаршими городами Італії. Але пам’ятки властивої римської доби, все се рухливе і досить багате життя перших віків нашої ери згинуло, можна сказати, безслідно, лишивши тільки деякі історичні звістки та переважно розбиті, розтаскані по різних пізніших церквах пам’ятки античного життя і штуки.

Пізніші віки були досить скромним і сірим провінціальним існуванням, і хоч різні більше або менше скромні керманичі того пізнішого равеннського життя – місцеві архієпископи, подести і всякого роду меценати не залишали по силам своїм нищити блискучу спадщину столичної равеннської доби – то вичищуючи її пам’ятки з різних останків аріанства, то розтягуючи її на різні інші будови, то латаючи новою штукою обідрані мури старих будівель, то продаючи за підхожу ціну її оздоби в чужі краї, – все-таки і ті останки тої короткої равеннської слави, які заціліли, – панують над містом і його минувшиною всевласно і неподільно.

Зникла палата Теодоріха, зруйнована Велізарієм, і до решти винищена Карлом Вел[иким], що позабирав все, що лишилося ще в ній, до колони включно, до свого Аахену. Зникли мармури Аполінарія in Closse, забрані в XV в. Сигізмундом Малатестом для церкви в Ріміні, що він будував тоді. Мозаїки св. Михайла закупив в минувшім столітті король прусський Фрідріх Вільгельм і забрав до Берліна. Майже скрізь, де заціліли старі декорації церков, треба вибирати спеціально місце, щоб, дивлячися на них, не бачити і не псувати собі враження пізнішими «прикрасами», котрими різні меценати XV–XVIII в. споганили сі старі святині. І все-таки навіть ті малі і обгризені останки, які дожили [до] наших часів, дають так багато, світять таким яскравим світлом невмирущої артистичної традиції, що в світлі її гасне і гине все інше пізніше життя міста, з виїмком хіба Дантівського епізоду, зв’язаною з ним капризною долею великого поета.

А, одначе, дуже помилився б той, хто, начитавшися різних меланхолійних міркувань про сумну долю сього міста, що так фатально пережило свою славну минувшину, справді сподівався б побачити меланхолійний образ міста тихого, всіма забутого, що, «мов той Марій, плаче на руїнах колишньої слави». Найкращий з сучасних знавців Равенни Кор[радо] Річчі так і починає свою книгу про неї. І се звичайна нота, яка більше-менше одностайно бринить у всіх, хто пише про сей «покійний город». Одначе більш несправедливим не може бути [таке фальшиве] представлення.

Правда, се маленьке провінціальне місто без адміністративного, політичного, промислового життя, – в нім рахується тепер [пропуск у автографі – Г.Б.] тис. мешканців. Але воно робить враження незвичайно рухливого, живого і досить достатнього життя. Досить важна, хоч і бічна залізниця на Ріміні прорізує його, сполучення з морем зроблено за поміччю каналу і маленького басейну для пристані. Безкраї рівнини її околиці оживлені високими коминами сахарень і інших фабрик. Не видно трамваїв, але робітник, робітниця, підмайстри летять на роботу і вертають на велосипедах, котрих тут сила силенна. На тісних, але чистих і веселих улицях багато руху, і я думаю, що життя місцевого міщанина і селянина, мабуть, далеко достатніше і щасливіше, ніж за часів Равенни-столиці.

Останніми часами сильний і успішний кооперативний рух розвинувся саме в сій місцевості; скрізь, куди не повернись – в самім місті і в його околицях – склади, магазини різних кооперативів, на дорогах – кооперативні машини працюють на просторних, каменем вимощених токах, або мандрують з одного поля на друге. Правда, місцевість зістається болотистою і нездоровою, і нерідко за містом можемо стрінути маляричні худі лиця, але з загальним поступом життя і техніки, і тут можна сподіватися кращих кліматичних обставин, ніж які були півтори тисячі літ тому. Життя тутешнє, повне енергії пориву, повне віри і надій в кращу будучність, і справді робить враження певності тої кращої будучини.

Правда, воно глибоко прозаїчне, звернене не до тих старих пам’яток штуки, якими історія нагородила се маленьке містечко, а до гадок про хліб насущний. Старі церкви стоять порожні, звичайно замкнені цілими днями, і синьйор кустоде благодушно курить свою люлечку серед урочистого блиску мозаїк San Vitale. Життя пішло повз них, сих святинь штуки, але життя здорове, симпатичне, не видно ніде бруду, нечистоти, нема жебраків, ні калік. Се маленьке, але охайне людне місто. Під час нашого побуту випав генеральний страйк, визначений місцевою «палатою праці», щоб заманіфестувати протест робочого люду против імперіалістичних забаганок правительства – планів експедиції на Тріполіс: з полудня робітники мали перервати роботу, і зробили се бездоганно.

Робота була перервана, але не було ніяких ексцесів, ні некультурних вибриків. Ми були в маленькій тракторії серед робітників – вони забавлялися дуже благодушно і пристойно, танцювали і балакали, і дуже мало пили. А ввечері страйк мав задокументуватися незасвіченням ліхтарень, і міська юрба весело провожала поліцаїв на вулицях, іронічним посвистуванням вітаючи їхні безуспішні силкування засвітити лампи за поміччю якогось штрейкбрехера. Так з обопільним задоволенням скінчилася ся невинна демонстрація, яка так же мало вплинула на войовничу політику правительства, як і більш грандіозні демонстрації по більших містах. Навпаки, соціальній демократії прийшлося дуже скоро залишити свої демонстрації супроти «патріотичного одушевления народу».

Примітки

побожні католицькі руки викинули його «невірні» аріанські кості – тобто Теодоріх був аріанином. Аріанство – течія в християнстві IV– VI ст., засновником якої був священик Арій (256–336) з м. Александрії. Заперечуючи офіційне вчення церкви про єдиносутність Трійці, аріани стверджували, що Бог-Син не тотожний Богові-Отцеві, що Ісус Христос не існував, як Бог, споконвічно, а народився й став Богом у результаті хрещення, хресної смерті і воскресіння.

На Нікейському соборі 325 р. аріанство було визнане за єресь і остаточно засуджене християнською церквою 381 р. Найбільше поширилось аріанство в IV ст. на Півдні Римської імперії, а також серед германських племен. Вважають, що аріанство повністю викорінене в ранньому Середньовіччі, однак соціологічні дослідження свідчать, що погляди багатьох сучасних християн насправді близькі до аріанських (т. зв. «стихійне аріанство»).

з виїмком хіба дантівського епізоду – Данте, який помер від малярії у Равенні в 1321 p., був похований у церкві Сан-Франческо. У 1519 р. на прохання Мікельанджело папа Лев X погодився на перенесення праху Данте до Флоренції, але коли труну привезли в місто і відкрили, то вона виявилася порожньою. Згодом з’ясувалось, що монахи-францисканці, не бажаючи розлучатися з прахом поета, пробили стінку саркофага і викрали його останки, які були таємно поховані в Сієнцо.

У 1677 р. прах був поміщений у дерев’яну раку, а коли після 1810 р. після проведеної Наполеоном секуляризації церковної власності монахи залишили обитель, труна була захована поруч з мавзолеєм Данте у Равенні. Прах Данте виявили у 1865 р. під час ремонту території навколо церкви Сан-Франческо. Труну впізнали за епітафією, вирізаною у 1677 р. Антоніо Санті. Після цього прах був перенесений до мавзолею, звідти його вивезли під час Другої світової війни, коли місто потерпало від бомбардувань. Згодом прах повернули до мавзолею, а місце, де переховувався саркофаг, тепер позначене меморіальною дошкою.

Найкращий з сучасних знавців Равенни Кор[радо] Річчі – йдеться про італійського мистецтвознавця, автора книжки «Равенна», яка в 1907 р. вийшла в англійському перекладі.

планів експедиції на Тріполіс – саме на час третьої мандрівки М.Грушевського Італією (11 вересня – 10 жовтня 1911 р.) припав початок італійсько-турецької війни (відома в Італії як «Лівійська війна», а в Туреччині – як «Тріполітанська війна») – з 29 вересня 1911 р. по 18 жовтня 1912 р.

Італійський флот з’явився біля Тріполі 28 вересня, а бомбардування почав 3 жовтня. Війна виявилася успішною для Італії, хоч тривала значно довше і коштувала набагато дорожче, ніж передбачалося. Італія захопила області Туреччини – Тріполітанію і Кіренаїку (територію сучасної Лівії), острів Родос та архіпелаг Додеканес біля Малої Азії. Народно-визвольна боротьба проти італійських колонізаторів в Лівії тривала до вигнання італійських військ 1943 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 382 – 385.