Далі!..

Михайло Грушевський

Прощай, Венеціє! Скрутивши з лагун на полудне, поїзд наш пролітає низькою низиною в поріччях По і Адіджи, утвореного намулом тутешніх рік. На пам’яті історії вони урвали ціле побережжя від моря, все посуваючи наперед територію сих наносів, так що приморське місто Адрія, яке надало своє ім’я морю, давно опинилося на сухому, і до моря від нього тепер цілих 25 кілометрів; а за римських часів було ще воно приморським.

Минаємо сим разом Феррару з її традиціями блискучого двору д’Есте й нещасливого поета-дворака Аріосто. Минаємо Падую і Болонью з їх старими університетами, де набирався премудрості не один з наших земляків, ще не відірваних від національності сею культурою, і вже відірваних. Насувається в гадках славне ім’я Франціска Скорини, «ученого мужа з славного города Полоцька», доктора Падуанського університету, перекладчика Святого Письма «своєму прироженому рускому языку к науце всего доброго».

Се один з небагатьох звісних нам вихованців гуманізму, речників нових ідей про культурну працю для своєї суспільності, «для посполитого доброго» (pro bono publico), що з гарячим пієтизмом для культури, нової європейської цивілізації лучить непохитну вірність старим свійським культурним і національним традиціям і стає проповідником нового культурного, свідомого патріотизму. «Не только сами собе народихомся на свет, но более по службе божиєй і посполитого доброго», – пише він в одній з своїх profession de foi – передмов до випусків своєї Біблії, і мотивує свою працю мотивами гуманітарно-патріотичними: «Ми, браття, не можемъ ли во великих (чимсь великим) послужити посполитому люду руского языка – сиє малые книжки праци нашоє приносимо имъ».

Нема причин думати, що не було таких вихованців нової культури і більше, і у нас на Україні.

За Болоньєю врізуємося в гірський хребет Апеннінів. Гори сухоребрі, голі, піднімаються наоколо нас, відкриваючи на згір’ях рівні сточища, як витесані з каміння величезні таблиці. Вони не дуже високі, в сій часті найбільші верхи не доходять ніде 2000 метрів (висота нашої Чорної гори), але творять сильну комунікаційну перешкоду. Поїзд щохвиля скаче в середину гір і з темних тунелів, місцями досить довгих, лише на мент виривається на світло й повітря, щоб знову пірнути в пітьму. Краєвид міняється, як у калейдоскопі, то зникаючи з очей, то виринаючи знову, – як дитина, що, кукаючи, то ховається за материну шию, то знову виставляє з-за неї своє розвеселене лице.

Між Болоньєю й Пістойєю, що лежить уже по другім боці хребта, ми нарахували щось 50 тунелів без одного чи двох. Зате поїзд майже простою лінією проходить через гори, з долини По в долину Арно, не уступаючи, не обминаючи, а врізуючися в самі глибини їх. Все нижче і нижче піниться ріка під нами. Далі, за перевалом починаємо знову зближатися до її рівня. І, нарешті, з побідним гуком, як роз’ярений дракон з темної нори, вилітає наш поїзд з темних тунелів в зелені долини Тоскани.

Чудова панорама розкривається навколо нас. Глибоко, в долині р. Омброни розкинулася «мала Флоренція», Пістойя, невеличке, але шановне місто, сильно укріплене своїми старими мурами (по-теперішньому зовсім на ніщо непридатними, бо сусідні горби вповні панують над ними). Се римська Pistovia, місце, де наложив головою прославлений Ціцероном Катіліна, огнище пізніших тосканських партійних війн, оспіваних їх учасником Данте. Ся маленька енергічна міська республіка, підбита Флоренцією тільки в пол. XIV в., має своє ім’я також в історії техніки, як огнище металічного оружейницького промислу (пістолі і досі носять своє ім’я від неї) – правда, що сама зброя ся стала вже «антиком», уживаним тільки дуелістами.

Від Пістойї залізниці розходяться на Пізу і Флоренцію – два центри середньовічної Тоскани. Дорога на Флоренцію іде на полудневий схід Тосканським підгір’ям на Прато, невеличке місто без визначної історичної минувшини: самостійної політичної ролі воно не грало і належало здавна до Флоренції; при своїй провінціональності досить багате творами флорентійської штуки XIV– XV в. Залізниця перетинає долини дрібних річок – допливів Арно, місцевості веселі й гарні, повні різнорідностей, особливо тепер – оживленої красою ранньої весни.

Рання весна взагалі – найкращий час в Італії. Пізніше вона терпить від браку вогкості. Забагато каменю і замало води. Краєвид приймає сірий, запорошений, тощий вигляд. Країна робить враження виснаженої, нещасливої, тощої. Здається, що вона, як і її народ, висилився на ті голосні події історичні, величні подвиги культурні, ті грандіозні будови й пам’ятки, і, як збанкротований надмірною гойністю, непосильними тратами аристократ, сидить голий і голодний на руїнах свого блиску і слави.

У сім безнадійнім враженні багато правди. Як і деякі інші краї з давньою й інтенсивною культурою – як Палестина, Сирія, Месопотамія, Італія також, в деяких частях особливо, безперечно сильно виснажена. Висохла і збідніла її земля. Колись родючі простори стали бідними, неурожайними; місцями засмітилися давні відпливи вод, вони застоюються і псують повітря зародками малярії.

Але ранньою весною нема того враження виснаження. Ще непросохла земля вкривається буйною зеленістю. Групи піній і кипарисів не сіріють сиротливо, закурені порохом, на рудих згір’ях, а творять тільки темніші й інтенсивніші плями на розкішній зелені краєвиду. Оливи не мають ще свого безнадійно сірого колориту. Буйно зеленіють виноградні лози. Плакучі іви стелють жовті пасма свого віття. Великі кількаповерхові тосканські двори, щось середнє між замками і віллами, розкидані відокремлено серед нив і городів, скільки сягне око, незвичайно оживляють сей краєвид, нагадують про сильне, інтенсивне людське життя серед сеї багатої природи.

Ах, наскільки втішніше, імпозантніше виглядає се все від низьких почорнілих хаток з розкиданими солом’яними верхами, що [ними] вкривано весняний краєвид наших українських, особливо західних, галицьких околиць. Який колорит бідного, никлого життя надають вони їм, і як взагалі мало чує навколо себе людського життя подорожник там, в сфері культурницької місії наших домашніх «виховачів і учителів», в порівнянні от хоч би з отсею панорамою Тоскани.

Примітки

Феррара – місто в італійському регіоні Емілья-Романья, центр однойменної провінції. З XIII до XVI ст. Феррара була цитаделлю впливового роду д’Есте.

Талановитий поет і драматург Л.Аріосто, який писав латинською й італійською мовами, у 1503 р. поступив на службу до впливового кардинала Іпполіта д’Есте. Він розраховував на роль придворного поета, однак довелося виконувати значно складніші, здебільшого дипломатичні доручення, нерідко досить ризиковані. Тоді запеклим ворогом Феррари був папа Юлій II, і коли в 1510 р. Аріосто, захищаючи інтереси свого патрона, розгнівав папу, той наказав кинути поета в Тибр. Однак Аріосто вдалося втекти з Рима.

Можливо, ще однією причиною називати його «нещасливим» став той факт, що Аріосто, маючи суттєві церковні фінансові дотації, у разі одруження міг втратити їх, тому з Алессандрою Бенуччі, жінкою, яку щиро кохав і до кінця життя оспівував у віршах, довелося обвінчатися таємно і тримати ці взаємини в секреті.

де наложив головою прославлений Ціцероном Катіліна – честолюбний політичний діяч древнього Риму Катіліна неодноразово намагався здобути консульське звання. Програвши вибори, він спробував захопити владу збройним шляхом, однак також зазнав поразки. Знаменитим його зробила обвинувачувальна промова славного римського оратора Ціцерона, яка стала хрестоматійною і була обов’язковою для вивчення у класичних гімназіях як зразок ораторського мистецтва. Перша фраза: «Доки, Катіліно, ти будеш зловживати терпінням нашим?» стала крилатим висловом, який означає заклик припинити негідні дії.

огнище пізніших тосканських партійних війн, оспіваних їх учасником Данте – у 1210-х роках у Флорентійській республіці, яка займала більшу частину історичної Тоскани, почалася запекла боротьба між прихильниками папи (гвельфами) та імператора (гібелінами) – політичними партіями, поштовхом до виникнення яких фактично була родова ворожнеча.

Майже через століття початок новому протистоянню поклала ворожнеча сімейств Черкі і Донаті, до них приєднались родичі й друзі, і невдовзі вся Флоренція розділилась на два ворогуючі табори. Прихильники Донаті стали називатися Чорними, а прихильники Черкі – Білими. Данте був на боці Білих.

Коли владу в місті захопили Чорні, вони жорстоко переслідували своїх противників, а отже – й Данте. У 1302 р. його видворили з Флоренції, і решта життя поетові довелося провести у вигнанні. Вигнані Білі з’єдналися з висланими раніше з Флоренції гібелінами і намагались зі зброєю в руках повернутись до міста. Данте також примкнув до них, хоча раніше належав до гвельфів. Взагалі ж для Данте вузька партійність була вкрай несимпатична, його висока освіченість та громадянська свідомість не дозволяли щиро обстоювати партійні дрібні й егоїстичні інтереси.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 394 – 396.