Romani

Михайло Грушевський

Після півторагодинних нікому не потрібних короводів і сновигань перебуваємо границю і опиняємося в новім поїзді – в другім отечестві. Чим чим, а вже отечествами Господь Бог українців не обділив. Скінчиш отечество російське, переїдеш границю – друге отечество, польське, чи там австрійське. Переїдеш ще одну границю – ще одно отечество, угорське. Наскучить по землі їздити, сідай на корабель, їдь в отечества заморські – хоч в Сполучені держави, хоч в Бразилію, хоч в Канаду. Скрізь над тобою попечительна власть, і не знати навіть котра «превосходнійша», – бо не превосходної між ними таки й зовсім нема.

Нова публіка навколо мене. Всяка, розуміється, тільки української не видко. Як і деінде – їдь по українській землі скільки хочеш, побачиш кого хоч – тільки українця не видати. В моїй переділці сидить якась фамілія екзотичного виду. Стара, як пристоїть орієнтальній дамі старших літ, виглядає, як відьма, що приховала під лавкою своє помело; ніс яструбиний і під ним показні чорні вуса. Зате молода – в повнім розцвіті молодості й краси. Прислухаюся – є, се земляки «некоторым образом», румуни з Бессарабії. Тож то на мене чимсь таким «рідним» потягнуло від сеї голови, тяжкої і лінивої, але повної свого чару, від сеї смуглявої шкіри і сильних, як слонова кість, зубів; римська кров, до котрої не може бути індиферентним чоловік, що випив повну чашу «класичної освіти» старих добрих часів!

Набираю охоти вступити в розмову з старою; пригадую деякі румунські слова, але се й не потрібно, бо можемо порозумітись на «общегосударственнім язику». Стара говорить ним кепсько: вона з Ізмаїльських сторін і перейшла під владичество Росії з-під Румунії уже в літах; але молода дістала «приличное воспитание». Говоримо про всячину. Се дрібні дідичі чи орендатори – мусимо, отже, говорити про теперішні «тяжкі часи». Згадуються весняні аграрні розрухи в Румунії. Стара оживляється і співає хвалу тамошнім порядкам:

– О, там не то, що у нас; там не дають їм свободи – зараз війська прийшли, брали їх, били, сильно багато, відразу порядок постав, не то, що у нас, – тягнеться, і нема тому кінця, нема тому кінця.

Молода підтримує сю розмову, хоч не з таким заінтересуванням.

– З сим народом не можна інакше; у нас не можна жити тепер.

Я не сперечаюсь. Але відразу зникає весь чар. Панська володарська мораль, панський світогляд, панська психологія, хоч би розміняна на дрібну, економську монету, – все се зрозуміле, дуже елементарне навіть, але все се лежить по той бік нашого світу.

Римлянки, що в розкішних ложах лежали, дивлячись на смертну боротьбу невільників, і рухом пальця казали побідникам добити переможеного раба, могли бути далеко кращі і чарівніші від сеї їх далекої правнучки з дакійських країв. Але се краса така далека і чужа, як краса гадючої шкіри, коли вона в’ється й грається против сонця. Світ володарів і світ владомих – се дві породи, дві раси, які можуть одна другу розуміти, але порозуміння й симпатія між ними – се сфера романтичних надзвичайностей, як роман римської патриціанки з утікачем невільником.

Римські мрії розлітаються перед обличчям «объединенного дворянина», що раптом виглянув з сих розмов. Правда, їх логіка, може, й ближче підходить до дійсної правди старих римських завойовників, що розпустили краплі своєї крові в крові сих своїх далеких наслідниць, – ближче, ніж ті образи горожанського героїзму і свободолюбності, в котрі убрали нам ту римську правду її апологети, її панегіристи, якими окружило нашу уяву «класичне виховання «. Але вона в тій же мірі далека нам, як сі були близькі.

Примітки

опиняємося в новім поїзді – тобто, прямуючи з Києва, який входив тоді до складу Російської імперії, на захід, подорожній перетинав кордон з Австро-Угорщиною, хоч продовжував перебувати на українській землі. Тут М.Грушевський з гіркою іронією говорить про багатовікову розірваність етнічних українських територій між кількома сусідніми державами-загарбницями. Втікаючи від жорстокого визиску, багато українців емігрували за океан, внаслідок чого в Канаді, США, Бразилії, Австралії також утворилися численні українські осередки.

Сполучені держави – тобто Сполучені Штати Америки.

випив повну чашу «класичної освіти» – М.Грушевський має на увазі систему освіти в Російській імперії другої пол. XIX ст., і конкретно свої гімназійні й університетські роки (у 1886 р. він закінчив першу Тифліську класичну гімназію, а у 1890 р. – історико-філологічний факультет Київського університету).

З 1864 р. у Російській імперії всі гімназії були розподілені на класичні й реальні. Програма класичних гімназій грунтувалася на вивченні стародавніх мов і математики, навчальний процес у реальній гімназії базувався на природничих дисциплінах і нових іноземних мовах. Право на продовження навчання в університеті надавалося тільки випускникам класичних гімназій. Випускники реальних гімназій могли вступати лише до вищих спеціальних навчальних закладів.

У новому статуті гімназій і прогімназій від 30 липня 1871 р. приділяли ще більше уваги викладанню стародавніх мов, на вивчення яких відводилося 41,2% навчального часу; вони були осердям усього гімназійного курсу й викладалися з 1-го (латина) та 3-го (грецька мова) класу. Викладання нових мов розпочиналося з 2-го, а не з 1-го класу, як раніше. Щоб забезпечити відповідними педагогічними кадрами класичні гімназії, в університетах також значно збільшили обсяг вивчення стародавніх мов.

Крім того, в Київському університеті якраз на момент вступу до нього М.Грушевського склалася особлива ситуація: під час відзначення 50-річчя університету у вересні 1884 р. студенти виступили проти реакційної політики уряду в галузі освіти, проти ліквідації автономії цього навчального закладу. Після жорстких репресивних заходів (54 студенти були заарештовані, університет зачинено до кінця року) навчання поновилося, але керівництво суттєво змінило навчальні програми.

Для філологів, істориків, філософів предмети їхніх спеціальностей були відсунуті на другий план, зате левова частка навчального часу призначалася для вивчення класичної філології. Таким чином намагалися «убити всякий громадський інтерес в студентах університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої іншої схоластики (Грушевський М. Як я був колись белетристом? / Грушевський М. Із літературної спадщини. – Нью-Йорк; Київ, 2000. – С. 131).

можемо порозумітись на «общегосударственнім язику» – тобто російською мовою, яка була єдиною державною мовою на території Російської імперії.

вона з Ізмаїльських сторін – Ізмаїл – місто-порт на Кілійському гирлі Дунаю, тепер Одеської обл. Відомий з IX–X ст. у складі Київської Русі, пізніше належав до Галицько-Волинського князівства. З XIV ст. під назвою Сміл перебував у складі Молдавського князівства (одна з румунських політичних формацій), з 1861 р. – Румунії. З 1878 р. – у складі Російської імперії.

Згадуються весняні аграрні розрухи в Румунії – йдеться про селянські виступи 1908 p., жорстоко придушені властями.

далекої правнучки з дакійських країв – Дакія – держава даків, які жили в пониззі Дунаю (сучасна західна частина Румунії), яка в І ст. н.е. внаслідок римської експансії стала римською провінцією Дакія. Даки й римляни фактично стали предками румунського народу.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 334 – 336.