Житіє Олексія, чоловіка Божого

Переклад М. Грушевського

(марта / березоля 17 дня)

Мы же во имя Господа Бога нашего призовем (19. 8)

В землі італіанській (а та земля од німецької на південь) єсть славний старий город Рим. Давно, за півтори тисячі літ, за часи царей Аркадія і Гонорія, жив там чоловік на ім’я Євфиміян, славний і багатий: було в нього три тисячі слуг, наряжених в шовкову одіж, з золотими поясами. І був він дуже богобоязливий, добрий, заповідей Божих держався; кожен день ставив він три стола у себе: для сиріт, удовиць, старців, недужих, перехожих й усяких убогих, а сам сідав з ченцями обідати вже надвечір в 9-й час, а по-нашому в 23-й, а доти не їв нічого. А котрого дня мало траплялось убогих у його і менше приходилось роздавати їм, тоді впадав він перед Богом на землю й казав: не вартий я й по землі Божій ходити.

І жінка його, Аглаїда, була вірна та богобоязлива і ласкава до вбогих. Дітей не було в неї й благала вона Бога:

– Господи, зглянься на мене, вбогу, дай мені сина, втіху в житті нашому, помощника в старості.

Зглянувся Бог на її ласкою своєю, родився син, й зраділи батько з матір ю, охрестили його й Олексієм назвали, а пішов йому сьомий рік, віддали його до науки. Скоро визнав він науки мирські і побожні, і Святе Письмо, і вийшов з його хлопець добрий та розумний. Знав він, як то тяжко чоловікові серед втіх та багатства, розкошей та слави живучи, од гріха втікти, Богові служити, й постановив він цуратися втіх сегосвітніх, щоб улучити вічних, тогосвітніх, і постився він, а на тілі носив колючу волосяну сорочку.

Як дійшов він совершенних літ, каже Євфиміян жінці своїй: «Оженимо сина». Зраділа Аглаїда тому: «Дай, Боже, щастя, щоб справдилася твоя думка, щоб побачити мені дітей сина свого й радіти душею; тоді більше можна буде мені наділяти убогих».

Висватали коханому свому Олексію дівчину із царського роду, обвінчали, й весь день той аж до ночі раділи й празнували. Після весілля прийшов [Олексій] до молодої, зняв з себе каблучку і пояс дорогий, закутав у червону пелену, оддав їй і каже: «Нехай буде між мною й тобою, й що схоче, то й зробить». А сам пішов до ліжниці, одягнувся в одежу худу, взяв дещо з золота й потайно вночі пішов з дому. Боявся він, що як ожениться, щоб не одлучив його од Бога усякий клопіт сегосвітній.

Помолився Богу, щоб благословив його дорогу, втішив його батьків і молоду й тугу її перемінив на радощ. Потім прийшов до моря, там корабель збирався плити на другий край моря, до міста Лаодикії, в Малій Азії, там тепер турецьке царство, а тоді ще турків не було, а було царство грецьке. Заплатив Олексій корабельщикам гроші, сів на корабель і поплив, а сам Бога благає: «Боже, ти мене на світ вивів, ти мене тепер од лукавого життя мирського спаси і дай тобі догодити і на суді твому оправдитися!»

Так приїхав він в Лаодикію, а потім прийшов з іншими перехожими в місто Едес, там у церкві була нерукотворна ікона Спасителева, себто рушник, на котрому чудовно Спасителеве лице уявилось. Побачивши ту ікону, зрадів Олексій, роздав усе золото старцям, сам старцем одягнувся й з ними став прохати на східцях церкви Пречистої. Щонеділі він причащався, думав все про побожне, що давали йому – то оддавав іншим убогим, а сам тільки потрошку вживав хліба та води, все постив, і так висох, що очі запали в його, самі кістки та кожа зосталися.

Тим часом, як пішов з дому святий Олексій, батьки його вранці пішли до ліжниці й не знайшли сина, а саму невістку, сумну та здивовану. Пошукали його, та не знайшли, і почали плакатись, перемінилися радощі весільні в горе та нудьгу. Мати в ліжниці своїй зачинилася з нудьги, молилася й ридала, приказуючи: «Не вийду з ліжниці (з затвору), поки не дізнаю, що сталося сину моєму єдиначку, куди сховався він, що з ним». А невістка стояла коло неї та, плачучи, приказувала: «Не одійду од тебе я, але буду, як та горлиця пустинна, що як втеря подруга свого, по горах, по долах шука його й співом сумним за ним нудиться; так і я буду терпіти та ждати, поки що почую про чоловіка свого, де він і як живе». А батько теж загорював дуже, усіх своїх слуг розіслав по усіх усюдах сина свого шукати. Дехто з них і в Едес приходили, й кого шукали – побачили, але не пізнавали, милостиню, яко старцю, дали йому. А святий впізнав їх і Бога дякував, що сподобив його од слуг своїх милостиню взяти. Слуги ж, вернувшися, сказали хазяїну свому, що скрізь шукали сина його, та не знайшли.

А святий Олексій при тій церкві Пресвятої Богородиці прожив сімнадцять рік й угодив Богові своєю молитвою й смиренням великим, й постом добрим. Й паламарю тієї церкви (чоловік він був богобоязливий) вві сні привиділася ікона Божої Матері, й сказала йому Божа Мати: «Введи в церкву мою чоловіка Божого, що сподобився Небесного Царства, і молитва його, як те кадило добровоння, іде перед лице Боже; як корона на голові царській, так Дух святий на йому почиває». Паламар після сего видіння шукав такого чоловіка, та не знайшов: не думав він, щоб старець той смиренний, у рам’я убраний, був таким угодником Божим, престолом Духа Святого.

І став перед іконою Богородиці молитися, щоб вона йому певно показала того Божого чоловіка. Й знову привиділася йому Божа Матір й сказала, що той старець, що сидить на східцях під церквою. Здивувався тому паламар, знайшов святого Олексія й у церкву привів, щоб він там пробував уже, а не під церквою. Тоді багато хто дізнали про святе життя його і стали поважати. Але святий Олексій цурався слави людської, бо то тяжка спокуса – людська слава, часом надає вона чоловікові гордощі, а ніщо не одводить од Бога так, як та гордощ, і ніщо не приводить до Бога, як смиренність.

Так святий Олексій потай пішов з Едеси, що й ніхто не знав. Пішов він знову до моря, знайшов корабель, що плив в таку землю Киликію, там-таки, в Малій Азії. «Поїду, – думає, – туди, там мене ніхто не знає, буду пробувати при церкві святого апостола Павла – бо Павло родився в Киликії, в Торсі, місті славному, тим-то там і церква його була». Але як поплив він, волею Божою піднялася тяжка буря на морі, кілька днів носило вітром корабель, корабельщики не знали, куди й пливуть, й нарешті принесло той корабель замість Киликії зовсім у другу сторону, до Роми, до родини Олексієвої. Догадався святий, що то з Божої волі йому сталося, й пішов до міста. «Хай його святая воля буде, – подумав, – але жив Господь Бог мій, не буду докучати нікому, але піду в дім батька свого, нікому не знаний». Надійшов він до батьківського дому, коли стрітив батька свого, вертався він з царської палати (бо був вже час обідати), й перед ним і за ним багато-багато слуг.

Уклонився йому до землі святий Олексій й каже: «Рабе Божий, помилуй мене, вбогого старця, дозволь де-небудь в кутку дому твого пробувати, крихтами, що з столу твого падають, живитися. Господь же за се літа твої благословить, і Царство Небесне дасть, і якщо хто-небудь з твоїх рідних де пробуває на чужині, най Господь верне тобі його здорового». Почув сі слова старечі Євфиміян, згадав свого сина Олексія, що десь на чужині пробував, закапали з очей його сльози. Пожалів він бідного старця і сказав йому в дому своїм пробувати. А слугам своїм каже: «Хто схоче сьому старцю служити і буде йому догоджати, жив Господь Бог мій (себто, побожився), дам усякого добра йому з дому мого й вільний буде до віку свого» (бо тоді слуги були з невольників). І сказав Євфиміян ще: «Збудуйте старцеві сьому халупку коло двери дому мого, щоб я, чи входжу, чи виходжу, бачив його, од столу мого хай буде йому поживлення, і ніхто хай не докучає йому».

І став так святий Олексій жити коло двери батьківського дому, в халупці малій, посилав йому кождого дня Євфиміян їстиво усяке з столу свого, але святий все то роздавав старцям, а сам вживав тільки хліб і воду, й то це мірою, тільки, щоб живитися та не вмерти з голоду. Вночі не спав, стоючи на молитві, щонеділі причащався, так як при церкві тій Едеській. А ще дивніше, дак те, як то терпів Олексій багато, – дуже докучали йому слуги батьківські завше, а найбільше вечорами: тішаться, було, з смиренного, вбогого старця, звичайно, як люди злі, та ще й без роботи сидять та з нудьги усякі покари видумують. Той вдарить, той за волосся скубне, той посміється, а то й помиями обіллють, забувши хазяйський наказ, щоб шануватись із старцем.

Але той святий старець терпів усе то ласкаво, й самих тих ворогів своїх жалів, бо знав, що то все вони [від] лукавого наущення йому чинили; молитвою й ласкою поборов він усе оте лукаве ворогування; нічим так ворога не переможеш, як ласкою та терпінням, та молитвою щирою. Й друге ще було йому терпіти, і то далеко тяжче, – бо проти халупи його вікно того покою було, де його молода, не схотівши додому вертатися, з його матір’ю вдвох сумували, й не раз святий бачив, як вони там, плачучи, жалували за ним, та за сином, та за чоловіком, боліло серце й у святого од жалю, але все то він оддавав на волю Божу, й од його просив їм утіхи, бо для Бога покинув він усе, щоб не розлучали його з Богом сегосвітні втіхи; так, складаючись на Бога, самий навіть жаль свій, радуючись терпів він.

Отак в дому батьківському прожив святий других сімнадцять рік, нікому незнаний, за старця убогого мали його всі, й слуги глузовали й докучали свому хазяїну-господарю. І як прийшов час, що вже хотів його Бог з цего життя тяжкого, вбого перевести в Царство своє, в покій вічний, дав йому про се знати, і самий день, і годину смерті. Тоді Олексій попросив у слуги того, що коло його ходив, писало й хартію (тоді ще паперу не знали, а писали на шкуратніх таких полосах, хартіях) й написав там життя своє й додав деякі потайні речі, про котрі тільки батьки його знали, через те певні були вони, що він їх син, і написав і про те, як покинув він молоду, оддавши каблучку й пояс, а на кінці додав: «Прошу батьків моїх і молоду заручену мою не жалкувати на мене, що додав вам такої нудьги, покинувши, і сам я журбою вами журився й Богу молився, щоб вас втішив і царства свого сподобив; й уповаю, що зробить він так, бо для його засмутив і вас, і себе; бо треба більше слухать Творця і Спаса свого, аніж батьків своїх; скільки вам надав я смутку для Бога, ще більше подасть він вам радощі вічної в Царстві свому». Так написавши, увесь остатній час молився він Богу, аж поки не взяв Господь души його святої.

Пишуть, що в церкві Петра і Павла служив служби папа (себто римський патріарх), був на служенні і цар Гонорій. При кінці служення почули всі чудний голос з олтаря: «Прийдіть до мене всі, кому трудно й тяжко, і я вам дам покій». Почувши се, всі злякалися, впали на землю й співали: «Господи, помилуй!» І знову почули: «Пошукайте чоловіка, що має вмерти, хай він помолиться за місто, й буде на все вам добре». Шукали тоді по усьому світі римському й не знайшли такого побожного чоловіка, й не знали, як бути їм, і ввечері в церкві молилися, щоб Бог показав їм того чоловіка. А вранці другого дня святий Олексій покинув тіло своє і одійшов до Бога, й у церкві знову був голос: «Шукайте чоловіка в домі Євфиміяновому». Тоді цар обернувся до Євфиміяна та й каже: «Що ж ти таку благодать мав у себе, а нам і не дав знати?»

А Євфиміян одказує: «Жив Господь Бог, нічого по се не знаю», – покликав найстаршого слугу своего й пита, чи не знає він між слугами якого-небудь доброго й богобоязного. Але й той те ж саме каже: «Не знаю, жив Господь Бог, по правді – всі то люди недобрі й навряд чи хто догодить Богові». Тоді цар і мир з папою пішли до подвір’я Євфиміянового, щоб там довідатися; як прийшли вони, стали розпитувати, то обізвався до свого господаря той слуга, що слугував коло святого Олексія: «Чи не чоловік Божий, – каже, той старець, – котрого ти давно мені дав, щоб йому служити; назираю за ним та дивуюсь: постить завше, тільки ввечері поснідає трохи хлібом та водою, щонеділі причащається, цілу ніч молиться… Часом челядь ота усяку капость йому чинить, б’ють по лиці, за волосся скубуть, помиями обливають, а він все то терпить, радіючи».

Почувши таке, побіг Євфимій до халупки старцевої, гукнув до його раз, і другий, і третій – не одзивається, увійшов, дивиться – лежить чоловік Божий мертвий, лице вкрите, а в правиці держить те писання. Одкрив він лице його, аж таке добре та світле, наче в янгола, хотів він узяти те писання, але рука міцно стиснула й не пускала. Тоді Євфимій скоріше пішов до імператора й папи, й сказав, що знайшов, кого шукали, та вже мертвого. Перенесли чоловіка Божого з халупи, поклали на ліжку дорогому, гарно застеленому, поклонилися йому, поцілували імператор з папою і благали його, наче живого, щоб пустив їм ту карту прочитати й пізнати про рід його. Справді, рука пустила карту і почали читати вголос перед усіма. Як дочитали до того, де написано було про каблучку й пояс, як оддав він їх після весілля молодій, вгадав Євфиміян свого сина, впав він на груди до його, цілував та плакав: «Лишенько мені, лишенько, сину мій любий, коханий, втіхо моя! Що й робити, не знаю, чи то за смерть твою мені плакати, чи то радіти, що знайшов тебе».

Тим часом і жінка його Аглаїда, почувши той плач, довідалася, що то син її той старець праведний, прибігла вона, одежу на собі шматуючи, простоволоса, де покійник лежав: «Що ти, сину, такого жалю навів нам, не дав знати про себе, стільки живучи в нас, не пожалівся, чуючи плач наш». Плакала й молода колишня, що тридцять чотири роки без молодого свого прожила; плакали й люди, те бачучи.

Звелів імператор з папою винести те ліжко з тілом святого й поставити серед міста, багато сходилося до них людей, приходили й слабі, благали святого, щоб той помолився за них перед Богом, й проходили справді їх хороби!

Побачивши такі чуда, цар з папою вложили святого в домовину й хотіли однести до церкви, – та де, народу понатислося стільки – всі хотіли на святого глянуть, – що не можна було й пронести. Стали, було, кидать гроші – срібло й злото, та й то не помогло. Тоді сказали, що не будуть ховать зараз, а постановлять в церкві, народ тоді розійшовся, домовину внесли в церкву, й так стояла вона одкритою цілий тиждень; родичі були коло неї й молилися. Поклали його потім в іншу домовину, з дорогого каменю, але з тіла його потекло миро, й їм упрувалися слабі й одужували, а потім ту домовину поховали.

Свято святого Олексія буває 17 березоля (марта), звуть його теплим Олексієм.

Таке-то було життя святого Олексія, не кожний з нас може стать таким, але подобитися може й повинен кожен.

Навчає нас Святе Письмо шанувати батьків й годувати їх, пеклуватись за родичами, знайомими й усякими близькими, але теє Святе Письмо каже, що як хто більше дума догодити своїм близьким, як Богу, той вже не Христовий раб, хто задля них ладен обманювати, кривдити людей, той…

Часом чуєш, як стануть кого докоряти, що не по правді робить, той зараз і почне: «Я й сам не радий, та в мене жінка, діти малі або батьки старі». Не гаразд так, ні для кого не можна неправедно жити. Святий Олексій, щоб краще Богові одному служити, одцурався роду свого, – а ми, хоч не будем цуратися своєї сім’ї, свого роду, та не будьмо ж, з ласки Божої, задля неї й робити того, що гріх!

Примітки

Публікується вперше за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 125, арк. 3–8.

Авторська дата перекладу з церковнослов’янської мови – 14–15 жовтня 1888 р.

Житіями називаються життєписи людей, зарахованих церквою до лику святих. У давній українській книжності відомі сотні житій, при цьому перекладні (візантійські, рідше болгарські і сербські) житія мали поширення не менше (а в XI–XV ст. і значно більше), ніж оригінальні руські, тому що однаково шанувалися православні святі, незалежно від того, хто вони були за національністю й у якій країні жили.

«Житіє Олексія, чоловіка Божого» належить до групи найдавніших візантійських житій і було одним із найпопулярніших. Сказання про християнського подвижника Олексія відомі всім християнським літературам; грецька версія цього житія відома в списках X–XII ст., з неї і здійснений слов’янський переклад. Події цього житія відбуваються на рубежі IV–V ст. за правління римських імператорів, братів-співправителів Аркадія (377–408) і Гонорія (395–423) при папі Інокентії І.

… (марта / березоля 17 дня) – у цей день (за новим стилем 30 березня) Церква вшановує пам’ять святого Олексія чоловіка Божого. Народна назва свята – «теплого Олекси».

Мы же во имя Господа Бога нашего призовем (19. 8) – цитата з Книги псалмів; повністю цей вірш звучить так: «Одні колісницями хваляться, а інші кіньми, а ми будем хвалитись Ім’ям Господа, нашого Бога» (переклад українською І. Огієнка).

… до міста Лаодикії, в Малій Азії… – Лаодикія – античне велике торгове місто у південно-західній Фрігії (тепер територія Туреччини).

… плив в таку землю Киликію… – Кілікія – історична область у південно-східній частині малоазійського півострова, що виходила до північно-східного узбережжя Середземного моря.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 361 – 366.