Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Переклади / Майя

Майя

Д. Мамін-Сибіряк
Переклад М. Грушевського

1

Шум нелюдської битви затихав… Розбитий до краю ворог утікав, полишивши побіднику своє рідне місто Гунхой. Частина побідників рвалася доганяти, без милосердія забиваючи кождого, а друга частина під проводом хана Саримбетя забиралась зайняти полишене місто. Здалека виглядало воно зовсім як бджолиний стільник – низенькі білі домки з рівними дахами, з сліпими білими стінами і узенькими брудними вуличками. Осібно підіймались бані мечетей і стрімкі голки мінаретів, осібно стояв двір втікача – хана Олоя, потонувши в зелених садах.

– Невільників не буде, – казав молодий хан Саримбеть, під’їздячи до міської брами. – Побіду дає Аллах. Місто буде могилою тим, що були нашими ворогами більше як сто літ. Руїни покажуть нашим нащадкам, як ми вміли мститися над нашими ворогами. Невільників не буде, а побіду дає Аллах.

Гарний хан Саримбеть, молодий, повний відваги, справжній молодий лев, що вперше покуштував гарячої крові. Але ті нелюдські слова сказав не він, надумала їх стара голова першого ханського дорадника Кугея. Беззубий дід мовби й на те прожив вісімдесят літ, щоб піддати молодому ханові нелюдські слова.

– Так треба, хане, так треба – шепелявив старий, ледве тримаючись на своїм м’якім сідлі. – Аллах дає побіду, та треба вміти з неї користати… Недурно наша кров лилася цілих сто літ. Огонь гасять огнем, а кров – кров’ю.

Хижий дід запримітив вагання на лиці молодого хана: в його очах блиснуло милосердіє, тож Кугей залив її отрутою своїх старих слів.

Мовчки махнув рукою хан Саримбеть, і тисячки їздців кинулись грабувати безборонне місто, де лишились старі, жінки та діти. Гойкаючи, летіла страшна смерть… В місті не було кому й боронитись, тільки простягались безборонні руки, благаючи помилування. Але ханське слово – то закон, і одна улиця по одній ставали пустками, кождий крок засіяний трупами, а ровами текла кров, як вода. Той гинув від шаблі, того пробито списами, багато розтоптало кінське копито, а дітей розбивали головками о кам’яні стіни їх рідних домів. То були справжні різниці, правдиве пекло… Тисячки людей скупились на базарі, в мечетях і коло мечетів – їх і били тисячками, мовби остра коса косила людське життя, а смерть висіла в повітрі.

Хан Саримбеть дививсь на різню з свого шатра і чув тільки крики розпуки, приглушені веселим гойканням побідників. Східна частина міста вже горіла, і не було кому гасити огню. Появилась хмара диму і з противного боку.

– Я хочу бачити місто, – сказав хан Саримбеть.

Старий Кугей насупивсь, але не смів перечитись. Хан Саримбеть в’їздив в Гунхой, окружений пишним двором, наче сходило ранішнє сонце. Нещасливе місто було закидане трупами, залите кров’ю, хиже полум’я докінчувало нелюдську роботу людських рук. Не вражалось серце хана запалом кривавої бійки, як летів він на чолі інших, а тут і він задумавсь, як його гарний напрочуд бойовий кінь став хропіти і пручатися набік, бачивши теплі трупи. Вбиті старі жінки й діти загороджували дорогу. Білі стіни ліплянок забризкала кров. Кінь хана фиркав і тремтів. Сам хан Саримбеть спустив голову, вражений страшним видовищем загального винищення. А там – закиданий трупами базар, площа перед мечеттю… трупи, трупи, трупи.

Лишився цілий тільки ханський двір, обставлений вартою. В нім було тихо, як в могилі.

– Їдьмо назад, – сказав Кугей.

Та тут сталось щось незвичайне. Із двора вихопилась ціла юрба жінок і кинулась назустріч молодому побідникові. Вони бігли простоволосі, несамовиті зі страху, кидалися долі, благаючи помилуваня. Інші хапались стремен і цілували ханські ноги, поли його халата, його криву шаблю.

– Бий! – звелів Кугей.

Почалась бійня… Се було найстрашніше, щойно бачив хан Саримбеть. Жінок і дітей топтали кіньми, стинали і кололи. Від сієї різні запаморочилася й його голова. Адже сі жінки – то матері, жінки, сестри й доньки його споконвічних ворогів, вони родили кляте плем’я Гунхоїв, вони виявляють голосінням і слізьми тільки свою безсильну ворожнечу до нього, вони – сі жінки – викололи очі його діду, як він попався в неволю, тобто їх бабки; вони народять незчисленну силу ворогів йому, а щастя змінчиве.

Ану!.. Ханський кінь ускочив в живу гурму, ханська шабля косила голови по обидва боки. Гей, хіба може бути більше щастя, як бачити розтоптаним свого найбільшого ворога і тішитись його остатним хрипінням… А гей, бий! Невільників не буде… Ханський кінь вискочив наперед і виніс його перед двір. От воно – се кляте гніздо. Хан Саримбеть в запалі в’їхав конем просто в покої. Тут теж було багато жінок… Ті лежали долі, інші, стоячи навколішках, підіймали вгору маленькі діти… Нема нікому помилування! Кугей влетів до покоїв слідом за ханом і почалася страшенна різня.

– Бий… бий… бий…

В однім з дальших покоїв двора хан побачив на килимі молодицю дивної краси. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і не рухалася, не благала помилування, не плакала, а поважно чекала своєї смерті. Старий Кугей, задихавшись від кривавої праці, надбіг і вже замахнув шаблю, але хан Саримбеть простягнув руку.

– Хто ти, молодице? – тихо спитав він.

– Я Майя.

Вона навіть усміхнулась і злісно подивилась на нього своїми чорними як ніч очима. Кугей заскреготав зубами зі злості, але хан Саримбеть дав уже знак, що дарує життя сій відважній жінці, забувши свій власний розказ – знищити все.

2

Місто Шібе тріумфувало, чекаючи назад побідників. Так, кляте плем’я Гунхоїв знищене, місто Гунхой зруйноване до грунту, не лишилось в ньому каменя на камени. Така воля Аллаха… Плем’я Шібе і плем’я Гунхоїв ворогували споконвіку, як ворогує пес з вовком, і от сталось те, чого не могли вгадати і найрозумніші. Гунхоя нема, а Шібе є… Хана Саримбетя на повороті до столиці стрічали, як молодий місяць. Тисячні гурми тішились, скрізь горіли святочні огні, лунали веселі пісні і радісні крики.

– Най живе хан і най тішиться ханське серце!..

Сумний вертався тільки старий Кугей. Волі Аллаха не вчинили, і ханське слово зрадило саме собі. Багато здобичі взяли з собою війська, і велика радість чекала їх дома. Але старого Кугея непокоїла невільниця, що її везли разом із добиччю до Шібе. І нащо вона здалась хану Саримбетю? Хіба не вистало йому своїх жінок: тридцять жінок, тридцять прислужниць – можна і ще стільки добути. Та ні, побачив Майю і веде її до себе, мовби який скарб.

– Майя була жінкою Олой-хана, – підказував Кугей хану Саримбетю, аби розбудити в нім почуття зависті.

– Знаю… – відтяв молодий хан. – Ти, Кугею, можеш додати, що Майя і на двір Олой-хана дісталась уже не дівчиною. Вона прийшла невільницею… її чоловік був степовий батир.

– Її чоловік, хане?… От розцвітає квітка в полі і дає овоч, – хиба у неї є чоловік?… Не одного батиря мала Майя… Вона переходила з рук до рук, як старий гріш.

– Старі золоті гроші ти і сам любиш, Кугею? – засміявся хан. – Одно тільки їм хибує: що вони належать тільки тому, хто їх має в руках.

Шібе тішилось, а Майя сиділа в ханськім дворі і гірко плакала. Еге, у неї тепер з’явились і сльози… Чому вона не вмерла разом з іншими?… Страшно жити… Вона часто прокидалась вночі і здригалась… Перед її очима ставав страшний образ. Розпука матерей, що боронили своїх дітей, стогін покалічених, благання милосердія і смерть, смерть, смерть…

Майя мала свої окремі покої у дворі, і туди ніхто не смів ходити, окрім хана Саримбетя. Еге, він прийшов до неї, та не як до невільниці, а як слуга.

– Чи не треба тобі чого-небудь, Майя? У тебе заплакані очі… Може, з тобою зле поводяться?…

Майя заперечила рухом голови.

– Може, ти плачеш за ханом Олоєм? – тихше спитав Саримбеть.

– Ні…

– Чого ж тобі треба?…

– Е, коли б у мене було стільки очей, скільки зір у ночі, і тоді я б не виплакала всього свого жалю… От ти радієш, ти щасливий, а мені тебе шкода. Лиши мене з моїм горем… Тобі – радість, мені – горе.

– Знаю, ти плачеш за своїм батирем! – з гнівом сказав Саримбеть. – Жінка буде тільки того, хто перший її взяв… І всеї крові, розлитої в Гунхої, не стане на те, щоби змити з тебе саме ім’я твого батиря. Я все знаю, Майє…

– Забий мене, хане! Я хочу вмерти…

Затужив молодий хан Саримбеть. Ніщо йому не миле, все тягне його до Майї, а прийде до неї – і нема у нього слів. Чужими очима дивилась вона на нього… Не того йому було треба. Сам з себе дивується хан Саримбеть, – так причарувала його невільниця Майя. Еге, і вночі він її бачить, і простягає руки, і говорить милі слова, а по дню пропадає його сміливість, і хан тиняється по своїх садах, як неприкаяний. Не милий йому і власний двір, не тішать і кохані жінки, і лови, і всякі інші втіхи. Ніщо не миле хану, і ходить він як тінь по власному двору.

– Майя… Майя…

Іноді він гнівається на неї, пригадуючи її батиря та хана Олоя. Он кого ти любила Майє… Ти думаєш за своїх коханців. Змія ти, змія… Мало було тебе забити, треба живою замурувати, треба відтяти руки, що обіймали батиря, вирвати язик, що шепотів милі слова, виколоти очі, що ласкаво дивились на хана Олоя… вирвати у живої се зміїне серце, що билось для інших! І багато таких нелюдських гадок ходить у голові хана, а побачить Майю – і стратить сміливість, чуючи, як безсильним стає тіло, і плутаються гадки в голові.

– Ти мене питався, що мені треба, – сказала якось Майя, дивлячись на него своїми чорними очима. – Так, мені треба… Як я вмру, поховай мене в степу, у вільнім степу, де віє вільний степовий вітер… Є там озеро Кара-Куль, поховай мене на його березі. Не треба мені ханського гробівця, не треба мені важкого каміння на могилу.

– Все так буде, Майє, але чого ти говориш про смерть?..

– Е, я скоро умру, хане… я се знаю.

І знову мовчить Майя, тільки дивиться на молодого хана своїми великими очима. Ніяково стало хану Саримбетю, спустив він свої очі і чує тільки, як завмирає в грудях його власне серце. Причарувала його Майя… Гей, якби вона хоч раз глянула ласкаво на нього – він би сам готовий був умерти. Але Майя по-давньому дивиться чужими очима.

Старий Кугей давно запримітив, як перемінився хан Саримбеть, схуд, задуманий, перестав усміхатись і не хоче ні з ким говорити.

– Нудиться хан, – говорив стиха старий лис. – Дозволь старому Кугею приступити до Майї, він вибив би з неї своїм канчуком пам’ять про батирів і хана Олоя… А кохання Майї в твоїх руках. Як я був молодим, то здобував любов силоміць!..

– Се не те… – простогнав хан Саримбеть.– Хиба мало у мене своїх краль? Не те, діду Кугею… Ти здурів зі старости.

– Я здурів?.. – злісно сміявся старий. – Я здурів, старий Кугей? А хто казав тобі не брати нікого в полон з Гунхоя? От тепер ти й сам сидиш у неволі у нікчемної невільниці… А який хан – молодий, гарний, відважний! Хочеш, здобудеш десять нових краль, десять нових жінок… Одна одної краща, як квітки в полі, а Майя нехай їм служить. Он як зробімо, хане, а ти кажеш: «Кугей старий дурень».

3

Так минуло півроку, а за півроку горді очі Майї самі собою спустились, як увійшов до неї хан Саримбеть.

– Що тобі, Майє? Ти нездужаєш?

Вона відвернулась.

– Майє…

– Нема вже Майї… По що ти прийшов сюди? Іди до своїх жінок… Там кождий погляд куплено, кождий усміх вимушено. Вони все раді зробити для свого пана, бо вони – невільниці не тілом, а всею душею. Вони чекають тебе… іди!..

Радісно стрепенулось серце хана Саримбетя. То були знані йому слова жіночої зависти. Майя починала його кохати і гнівалась сама на себе. Правда, сього вже не здобути ні силою, ні грішми. Велика сила кохання, і приходить воно проти волі людини, як огонь.

Тихо приступив хан Саримбеть до Майї, обійняв її та прошепотів:

– Я давно тебе люблю, Майє… Люблю з першого разу, скоро побачив. Затремтіла Майя, як молода, зелена травичка, замкнула очі і сказала:

– Твоє кохання забиває мене… Я се чую.

– Скажи ж, Майє, любиш ти мене?

У неї не було слів, тільки простягнулись теплі руки, а щасливе лице сховалось на грудях хана.

Другого дня Майя сказала хану:

– Я тебе вчора кохала, а сегодня ненавиджу…

– За що ж, моя утіхо?

– А пам’ятаєш, як ти нищив Гунхой? Я дивилась у вікно, як ти своїм конем топтав безборонних жінок і отся рука рубала жіночі голови. Так, я тебе ненавиджу і заразом люблю… Мене лякає се подвійне чуття.

– Того хана вже давно нема, Майє, як нема і Гунхоя, Така воля Аллаха… Він дає і побіду і щастя. Та й за чим тобі жалувати: ти була тільки полонянкою в Олой-хана…

Майя гордовито випросталася і глянула на хана потемнілими очима.

– Я була полонянкою Олой-хана, але не любила його… А от тебе люблю, і в тім моя біда.

– І моя, Майє…

Що то за щастя повіяло на хана Саримбетя! Не було ані дня, ані ночи, саме тільки щастя. Сміялася Майя, і він сміявся. Насуплювалися її чорні брови, і він хмурився. Вона думала, а він говорив, – і навпаки. Вони читали гадки в душі одно у одного, і се лякало їх. Іноді Майя задумувалась, і хан Саримбеть хмурився, мовби над їх головами переходили важкі тіні.

– Майє, знаю я, про що ти думаєш!..

Він скреготів зубами і падав на подушки в безсильній злости, чуючи, що багато є такого, чого не в силі вирвати навіть кохання. Ой, як багато!.. Майя відчувала його гадки, і лице її блідішало, мовби вона вмирала. Дійсно, вона боліла і за себе, і за нього, і тим щасливіша була, чим дужче мучилась.

– Майє, не думай ні про що, – потішав її хан Саримбеть. – Що було, то минуло, а я щасливий теперішним… Який я щасливий, Майє!.. Я досі навіть і в приближенню не знав, що то кохання…

Хан Саримбеть часто говорив і думав про щастя; а все ж таки не знав, що то щастя. Здоровий не відчуває свого здоров’я вповні, так і щасливі люди. Він навіть і рахубу часу згубив, а він сходив так швидко, як котиться колесо по добрій дорозі.

Раз Майя припала своєю гарною голівкою до грудей хана і, зачервонівшись, сказала:

– Мій пане, моє щастя, моя радість, я тобі подарую скоро найбільше щастя, яке тільки може подарувати улюблена жінка… Твоя радість відбилася в моїм серці і я тобі подарую маленького хана. Справді… подарую, а сама вмру. Я се чую…

– Майє, світе моїх очей, дихання моїх уст, що ти кажеш?!..

– Так, так… волі Аллаха не збагнути, ти скоро будеш батьком. Пам’ятай, поховаєш мене в степу на березі Кара-Куля, де віє вільний степовий вітер. Се моє останнє бажання…

Задумавсь хан Саримбеть, а далі засміявся. Усі жінки бояться родин, але родять: бідні, хорі жінки, а його Майя буде мати й ліпший догляд, і всякі вигоди.

Все, що тільки можна купити або силою здобути, – все буде мати Майя.

Майя не помилилась. Приходив час її бути матір’ю, і щасливий хан Саримбеть доглядав її особливо, як не доглядала б її й рідна мати. Він усе робив для неї й спав у її покоях, як останній невільник, аби ніщо не перешкоджало її спокою. Справді, вона була два рази царицею… Як він стеріг її сон, як догоджав найменшим її забаганкам, і який був щасливий. Сподівана дитина мала покрити всю минувшість Майї, і з ним приходило на світ нове життя.

– Ти мене забудеш… – сумно говорила Майя із слізьми в очах. – Стільки у тебе гарних жінок, а Майї не буде. Тільки тінь її перелетить тут, де вона була така щаслива… Пам’ятай се, хане; кожда твоя радість надалі буде затроєна. Он тут буде невидимо ходити моя тінь… Тут я була щаслива своїм коротким щастям.

Не вірив хан сим тяжким передчуттям, а вийшло так, як думала Майя.

Вона родила ханові наслідника, а сама умерла на другий день.

Хан не відходив від її постелі, і коли вона лежала мертва, все дививсь на неї. Навіть холодна рука смерті пожалувала сеї царської краси.

Ніколи Майя ще не була така гарна, як мертва, – лице таке поважне, бліде, мов вирізьблене із слонової кості.

– Майє… Майє… Майє… – повторяв хан Саримбеть, хапаючись за голову. – Моя Майє… Моя дорога… Майє, ти не чуєш, не чуєш мене?!

Майя вже нічого не чула.

Хана доглядав лише старий Кугей і все говорив: – Се воля Аллаха, хане!.. Ми всі помремо…

– Чому ж ти не вмер, а умерла вона, моя Майя?.. – стогнав хан, ломлячи руки. – Ти, стара гнилице, живеш, а Майя умерла… Нема справедливости на земли. Я не вірю Аллаху…

Старий Кугей затикав уха, настрашений таким богохульством, і закривав очі.

4

Поховали Майю на високім березі озера Кара-Куль, і вільний вітер насипав над нею могилу.

Хан Саримбеть щодня прокидався з слізьми і з слізьми засипляв. Його молоде серце умерло разом з Майєю, сховалася радість, погас ясний світ, – нічого не лишилось ханові, крім очей, щоби оплакувати своє чорне горе. Остогид йому і двір, і зелені сади, і кралі жінки. Нема Майї і нічого не треба ханові… Нема Майї, чуєте?..

Одинока утіха лишилася ханові: щорана їхав на могилу Майї. Приїде, пустить коня пастися, а сам сидить на могилі, гірко плаче і все кличе її, Майю.

– Майя… Майя… Майя… Чи чуєш ти мене? Я ж тут, я з тобою… Смерть нас розлучила, але вона і злучить нас. Поруч тебе ляжу я, Майє… Дорога, рідна Майє. Я тут… Горличко моя, світе мій, я тут!..

Голосно кличе Майю молодий хан, а вітер розвіває його голосіння, – тільки вільний степовий вітер чує ханське горе, та зелена степова трава, та ясні зорі. І ні від кого нема відповіді ханові… Сам він з своїм горем.

Цілими годинами сидить хан на крутім березі та дивиться на шовковий рівень степового озера, обложений зеленими віями очеретів, немов рамою з дорогого оксамиту. Чи давно він їздив сюди на лови, і тішилось ханське серце, а тепер ханові нічого не треба. Майє, Майє… Все ти забрала з собою, лишила саме чорне горе. Хане Саримбеть, чи чуєш? – Де там хан, нема й хана, як нема Майї, ходить саме чорне горе, і плаче, і нарікає. Нема ханів – се люди видумали… Якби він був дужчий від інших, він затримав би Майю, відігрів би своїм диханням її руки, як вони холодніли, відкрив би своїми поцілунками її чудові очі, а теплотою свого серця зігрів би сі груди… Живуть же інші жінки?… Ой Майє, Майє… Нема Майї, нема й хана!..

Так минув і рік, і другий, і третій.

По-давньому сумує хан Саримбеть, по-давньому їздить на могилку Майї, по-давньому плаче над нею і голосно кличе її, Майю, і по-давньому ніхто йому не відповідає. Схуд, постарівся хан, наче прожив тридцять літ, а в бороді вже блищиться сивий волос. Хан Саримбеть старієся, а молодий хан, син Майї, росте: в нім прокинулась краса матери. Та не тішить хана і коханий син… Нудно йому у себе в дворі, остогидло, все наскучило.

– Кугею, старий лисе, мені наскучило бути ханом, – сказав Саримбеть свому старому дораднику. – Справді наскучило… Я лишаю вам ханом сина Майї, а сам піду. Не стає у мене більше сили… Який з мене хан, коли не міг я зберегти дану мені від Аллаха перлину?

Низенько поклонився хитрий Кугей, щасливий тим, що може правити всім, поки малий хан підростає. У всякого були свої гадки… Так і пішов хан Саримбеть із Шібе, порозсилавши жінки і полишивши всі скарби. Навіть не взяв він з собою другого убрання. Пощо?… Адже й хан, і останній старець однако лежатимуть в земли, пощо ж обтяжати себе зайвим убранням? Так і вчинив хан; убрав дранку дервіша, взяв його торбу й палицю та й пішов із Шібе.

Оселився Саримбеть на березі Кара-Куль коло могили Майї. Викопав копанку і живе як пустельник. Перечитав він багато мудрих книг, довго, багато молився і тисячу раз передумав все своє життя, повне легкодушних утіх, марних бажань і думок. Не бачив він тоді тої безодні, що була під ногами…

Кождий день, кожда година, пережита з Майєю, була скарбом, а він його не завважав, засліплений своїм щастям. І так живуть всі люди, обвіяні щасливою сліпотою…

Жив Саримбеть на березі Кара-Куль до самої смерті, аж став сивим і немічним дідом. До нього приходили здалека – розповісти якесь горе і навчитися мудрости. Еге, постарівся Саримбеть, і очі вже зле виділи, а він все плакав за своєю Майєю, наче вона тільки вчера вмерла. Адже ж вона показала йому світ життя, вона віддала йому серце й душу, і прокинулось його серце…

– Майє, чи чуєш ти мене? – говорив він щодня на могилі своєї коханої. – Вже скоро я прийду до тебе, Майє, моє щастя, моя утіхо… Скоро, скоро!..

Саримбеть викопав поруч могилу собі і спав у ній, аби бути ближче до неї, до Майї.

Одного разу він молився і чує незнайомий голос.

– Хане Саримбеть…

– Нема тут ніякого хана, а єсть старець Саримбеть.

– Ти мене не пізнаєш?

Подивився Саримбеть – стоїть перед ним старий-старий чоловік з пожовклою зі старости бородою.

– Я хан Олой…

– А, се ти… що ж, сідай коло мене: місця досить.

Вони довго сиділи і мовчали.

– Саримбетю, багато ти розлив безпотрібної крові, але й викупив її своїм подвигом. Я прийшов миритися з тобою.

Заплакав Саримбеть, пригадуючи, як знищено Гунхой, та й сказав:

– Поховай мене поруч із Майєю, хане Олой… Я завтра вмру. Бачив я тут на озері чудо. Як я був ханом і їздив на озеро на лови, то забив лебідку. Чудова птиця лебідь… Як я перебрався сюди, то лебідь, зіставшись без лебідки, кожду весну прилітав сюди, щорана випливав на озеро та жалібно кликав свою лебідку. Тридцять літ прилітав він, тридцять літ сумував, а востаннє прилетів, підійнявся високо-високо та й кинувся на землю. Я се бачив та й подумав, о скілько людина гірша навіть від дурного птаха… Моя Майя відкрила мені очі, і я знаю тільки одно щастя, аби мене поховали поруч із нею.

Справдились слова праведного чоловіка; як хан Олой прокинувся другого дня, Саримбеть був уже неживий. Колишній смертельний ворог поховав його поруч із Майєю.

Так було, і тепер на високім березі озера Кара-Куль видна подвійна могила хана Саримбетя з прекрасною Майєю. Здалека приходять люди, щоб поклонитися їх останкам: так любили вони одно одного… Якраз по сто літах плем’я Гунхоїв напало на Шібе і зруйнувало се місто, як перше зруйновано Гунхой. То вчинив внук Олой-хана. Все винищено, випалено і зруйновано. Але самі вороги не рушили могили Майї, а внук хана Олоя сам приїхав на святе місце і сплакав.

– Хан Саримбеть показав, як треба любити, – сказав він. – Все минає, нищиться, щезає, лишається тільки любов.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – Т. 4. – Кн. 10. – С. 88 – 100.

Друкується за цим джерелом. Автограф перекладу невідомий.

Дмитро Наркисович Мамін-Сибіряк (справжнє прізвище Мамін; 1852–1912) – російський прозаїк і драматург. Збираючи фольклор корінних народностей Приуралля й Сибіру, він захопився багатством живого матеріалу, перейнявся проблемами цих людей. Так народилася книжка «Легенди» (1898), з якої М. Грушевський переклав два оповідання: «Майя» і «Баймаган».

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 377 – 385.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 100

Модифіковано : 23.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.