Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Житіє святого праведного Філарета Милостивого

Переклад М. Грушевського

«Добре милостивим (тим, що милують) – і їх помилують», – сказав Господь – так і справдилося воно на праведному Філареті, що за ласку свою до вбогих добув у Бога великую ласку і велику заплату і в сьому, і в будучому віці, як то житіє його блаженне оповіда.

На південь од нас, за Чорним морем, більш як тисячу літ тому вже – ще тоді там було грецьке царство, жив у селі Ампіл отой святий Філарет. Змалку навчено його добре жити й боятися Бога, так і жив він праведно, узяв собі добру та чесну жінку Феозву, а за нею багато й добра усякого; було у них син та дочок двоє, й благословив Бог праведного Філарета, й надав йому усякого багатства.

Було в його багато худоби, лани й поля родючі, в коморах повно всякого добра, багато було й челяді в домі – чоловіків і жінок, і славився Філарет в тій стороні між багатирів. Ото маючи у себе велике багатство, бачив він інших, як в великому убозтві і бідоті тяжкій бідують, і жалкував за ними й душею вмлівав, та й так з собою був міркував: невже стільки дала мені всего рука Господня, щоб я тільки тим тішився да годувався, та догоджав свому череву, хіба не для того все воно, щоб оділяти старців, удов, сиріт, перехожих, убогих, усіх тих, що Господь на Страшному Суді не соромиться взивати браттею своєю перед ангелами й людьми: «Що, – каже, – ви кому-небудь з цих братів моїх менших вчинили, то се мені вчинили».

І що то усе оце добро, як я скупий його буду берегти, поможе мені на Страшному Суді – бо й там не буде ласки тому, хто тут не був ласкавим, хіба в будучому віці оце буде мене довіку годувати і напувать? М’яка оця одежа хіба одягатиме там завше – ні! Навчає апостол так: нічого ми не принесли в цей світ, нічого, знаться, й не можемо винести. А як не можемо нічого винести з сегосвітнього добра, чи не найкраще оддати його Богові через руки вбогих, і Біг не покине мене, й жінки, й дітей моїх, бо святий пророк Давид каже: «Молодим я був і пристарівся, а не бачив праведного, щоб покинутий був, і діти його хліба прохали».

Так міркував з собою святий Філарет, і став він до вбогих такий ласкавий, як батьки до дітей своїх: голодних годував, голих зодягав, перехожих в домі свому, радіючи, вітав, і вславився по всій стороні тій, всі старці вбогі до його прибігали, наче до своєї оборони, і що хто в його просив, чи вола, чи коняку, чи осла, чи одежу, чи страви, чи ще чого-небудь, все те милостивий Філарет давав щиро та щедро. Все Біг чинить на користь чоловікові, послав він і на святого Філарета спокусу, щоб він її витерпів і більшої ласки і заплати за терпіння дістав: став святий Філарет біднішати, проте ж не кинув своєї доброти й ласки до вбогих, але що мав, те завше оддавав, як хто просив.

А на той час попустом Божим прийшли на ту сторону вороги – наче буря пройшла скрізь, ламаючи дуброви й скелі; все забирали, нищили, й у святого Філарета забрали, що не роздав він убогим: стада овець, волів, коней, ослів, челяди багато; так він збіднішав, що зосталася волів пара, корова і кінь, та пчіл уликів кілька, а з челяди двоє тільки; а ниви то випросили по шматочку то той, то той, а то й силою неправди у святого поодбирали, зосталися тільки хата та поле. Але в біді і знищенню такому святий не поремствував, не пожалкував і не согрішив перед Богом язиком своїм. Але як інший радіє великому свому багатству, так він радів своїм убозтвом, мав його за краще од великого скарбу, що легше вбогому ввійти в царство, як багатому, по слову Господньому: трудно багатому ввійти в Царство Небесне.

Одного дня взяв святий Філарет волів пару, пішов на ниву, ралив та радів і Бога хвалив, що справді почина по за[по]віді Божій в поті їсти хліб свій і роботою своєю збувся ліноти, бо та на всяке зло чоловіка наводить. Згадував він і слово апостольське до тих, хто лінується і не робить нічого: хто каже, [що] не хоче робити, нехай і не їсть; так і святий робив на полі, щоб не буть не вартим і хліба. В той-таки день і селянин якийсь орав, аж одразу віл один чогось затрусився, впав і здох – ратай той з несподіваного лиха заплакав гірко і занудився, бо ще й не свої то були воли, а в сусідів позичив.

Згадав він про святого Філарета й подумав: ото якби не збіднів той добрий чоловік, пішов би до його й, певне, мав би не тільки що одного, але й двох волів, але ж він і сам тепер вбогий став і не має чого дати. Та піду до його, хоч пожалкує зо мною та порадою своєю розважить горе моє та жаль. Узяв істих та й пішов до Філарета, бачить – той собі на полі оре, уклонився й розказав, плачучи, йому свій жаль, як то віл нагло здох. Святий Філарет, побачивши, як він журиться, зараз випряг з ярма [вола] й дає тому чоловікові – візьми, каже, брате, оцього вола мого та йди собі їм робити, дякуючи Богові святому. Той, почувши таку його ласку, став одмагатися, уклонився й каже: велика і дивна твоя ласка й Богу мила, та не гаразд розрізнити вола од другого, бо в тебе іншого вже нема чисто. Але святий каже: візьми, брате, що даю, й іди з Богом, в мене ще єсть віл удома. Той селянин уклонився до землі святому й пішов додому, Бога славлячи та дякуючи тому доброму чоловікові.

А святий Філарет узяв рало на плечі й із волом остатнім пішов додому. Коло воріт побачила жінка вола попереду й чоловіка позаду з ралом, запиталася, де ж другий віл, а святий не схотів сказати правди, каже – спочиває після роботи, воли паслися, а один одбився та, мабуть, чи заблудив, чи хто взяв та одвів собі. Почувши те, жінка зажурилася й скоріше посила сина шукати того вола. Хлопець, обходивши поля, побачив того вола нарешті у ярмі у селянина того, а, пізнавши, сердито до его крикнув: лихий ти та лукавий чоловік, як се ти чужую худобу у своє ярмо запріг, де се ти вола узяв, се батько його згубив, а ти знайшов та й поцупив, наче вовк, за своє, оддай зараз вола, а то злодієм будеш. А той селянин йому потиху й одказує: не сердься на мене, сину, й не замахуйся, я не злодій, а чоловік добрий, й тобі нічого не зробив, се батько твій сам своєю рукою свого вола мені оддав, змилувавшися на моє лихо й убозтво, бо в мене віл орючи разом впав та й здох.

Почувши це, хлопець пожалкував, що даремне чоловіка того кучив, пішов скоріше додому й розказав матери. А та, почувши, заголосила: «Горе ж мені одній з таким немилосердним чоловіком», – ухопила себе за волосся та побігла до чоловіка.

– Що це ти надумав нас голодом згубити, серце в тебе камінне, мабуть? За гріхи наші збулися ми всего добра, зоставив нам Біг з ласки своєї двох волів, щоб ними робив та дітей годував, а ти, [в] багатстві живучи, сам не робив, зледащів, і тепер не хочеш на полі робити, а в покоях висиплятись; отож і вола не для Бога оддав, а задля себе, щоб за ралом не ходити, а в спокої собі по всі дні поживати. Та яку ти раду даш Богові, що з-за твоєї ліноти я з дітьми з голоду пропадаєм.

А святий Філарет на се її каже: «Бог ласкав і багатий як нас повчає: подивіться на пташок небесних, як вони не сіють, не жнуть і в клуні не збирають, і Отець ваш небесний годує їх – не годуватиме хіба ж він і нас, ми ж таки кращі од пташок? Ще й устократ обіцяється оддати тим, хто задля його й Євангелія своє добро дають убогим. Подумай-но, жінко, як ми за одного вола сто добудемо, що ж ти журишся за тим волом, що я для Бога оддав». Так він казав, не бажав на сім світі устократ заплату достати, а тільки свою жінку розважити, а та, почувши його слово розумне, замовчала.

Через п’ять днів після того той віл, що дав святий Філарет селянину тому, з’їв на полі отрути та й здох. Селянин, здивувавшися, знову прийшов до праведного Філарета й, уклонившися, сказав: «Оце я согрішив на тебе й на дітей твоїх, що розрізнив пару волів тобі, тим же праведний Біг не дав мені й покористуватись з твого вола: об’ївся він зілля якогось та й здох». А святий Філарет, нічого не сказавши, скоріше привів остатнього вола і дав тому ж таки селянинові. «Візьми собі, – каже, – сего, брате, вола, бо я збираюся іти на далеку сторону й не хочу, щоб віл робочий в мене стояв без роботи». Так сказав праведний, що той не одмовився. Селянин пішов додому, узявши вола, і дивувався з великої ласки святого, а в того удома, як довідалися, підняли плач та жаль, що от батько лихий, і останнє гайнує: одну пару зоставив Біг, щоб з голоду не вмерти, а він і то оддав. А той праведний батько і каже: «Що це ви журитесь, і моє серце, і своє нудите, кажете, що я вас голодом хочу знищити. Я в якомусь місці, що ви й не знаєте, маю такий скарб усякого добра, що хоч і сто рік житимете, нічого не роблячи і не пеклуючися, стане на вас; я й перелічити не міг сего добра, вам готового», – так сказав він про заплату свою небесну.

Вийшов в тій стороні царський приказ: зібратися усьому війську у похід, кожен з війська мусив зброю добру мати і коней двоє. Був між них один убогий, звався Мусилій, був у його один кінь, але й той перед походом здох. Мусилій той не мав купити за що й вдарився до святого Філарета: «Змилуйся, – каже,– знаю сам, що ти знищився дуже й тільки маєш, що коня одного, та для Бога, будь ласкав, дай мені його, щоб не попав мене старший та не побив мене».

Святий йому й каже: «Візьми, брате, коня мого та йди з Богом; тільки не для твого старшого, а для Бога дав я тобі коня».

Зосталася у святого Філарета тільки корова з телям, осел та бджоли. Ото якийсь убогий, прочувши про його, прийшов і став прохати: «Дай, каже, будь ласкав, теля з твого стада, щоб було мені на початок з твого благословення, бо я чув, що як ти що даєш, то на добро, і дом з його багатіє й благословляється». Святий Філарет радо оддав йому теля: «Хай Бог, – каже, – брате, благословить тебе більшим і намножить, чого тобі треба . Чоловік той пішов собі з телям, а корова оглядалася на всі боки, шукаючи своє теля, а, не бачучи, почала ревти так, що й уся сім’я жалкували з неї, а найбільше жінка святого.

– Див[ува]тися, – каже, – твоєму розумові, щоб нам пропасти хочеш, і корову бідну не помилував, одлучив теля; й кому користь з того – своїх скривдив і того чоловіка не збагатив, бо в нього теля без матери пропаде, а в нас корова без него буде нудитися та ревіти, що з того?

Почувши таке, святий Філарет одказав так: «Це ти справді добре сказала, жінко, що я не милостивий, бо одлучив мале теля од матери, то почекай, я поправлю». Пішов скоріше за тим чоловіком й звати почав: а вернись-но, чоловіче, вернись з телям, бо корова не дає покою, реве під дверима. Той, почувши, як гукає, подумав, що той одібрати теля хоче, й зажурився: ото, дума, оце не буде мені од сего доброго чоловіка ані малої худібки. Вернувся, а теля, побачивши корову, до неї побігло, а та назустріч, ревучи, теля ссати кинулось.

Філаретова жінка радіє, що воно вернулося додому, а Філарет святий каже чоловікові, що стояв мовчки: «Оце, брате, каже моя дружина, що гріх одлучати теля од матери; правду каже, візьми ж з телям і корову заразом й іди з Богом, нехай він тебе благословить і намножить таке стадо, як у мене було колись». Чоловік пішов собі додому з коровою й телям, справді Біг його благословив для святого Філарета, було потім у його багато й волів, й корів. Скоро після того був в тій стороні голод. Святий Філарет чисто знищився й не мав чим годувати жінку й дітей, узяв він свого осла, що один тільки в його зостався, і поїхав ним до свого дальнего приятеля; у него він взяв шість мірок пшениці й привіз, радіючи, додому. Поки він спочивав собі дома після дороги, прийшов нищий й просить у його решето пшениці. Філарет пішов до жінки – а та сіяла пшеницю.

– Хотів би я, – каже, – сьому чоловіку дати мірку пшениці.

– Нагодуй попереду своїх, – одказала жінка, – дай мірку мені, дітям по мірці, і челядинці, а лишок даси, кому схочеш.

Філарет засміявся й каже: «А мені долі не даєш?»

– Е, ти, –каже, – янгол, а не чоловік, тобі і їсти не треба; якби тобі треба було їстива, не роздавав [би] позичену пшеницю іншим. Філарет насипав дві мірки пшениці й оддав тому вбогому, а жінка спересердя каже: «Дай ще й третю мірку, бо багато маєш пшениці». А святий й справді одміряв ще й третю мірку вбогому. Останню пшеницю розділили своїм.

Через якийсь час з’їли пшеницю усю, пішла Філаретова жінка до сусідів, випросила півхліба та зварила лободи, стали з дітьми їсти, а старого батька й не покликали, розсердившися. Аж приятель Філаретів багатий, прочувши про його біду, посила йому четверо коней, на кожному – по десять мірок (бо там возять усячину верхи на конях) й написав, що як скінчиться оця пшениця, то він знову пришле, аби тільки Філарет молив за його Бога. Побачивши се, жінка втихомирилася.

– Дай же, – каже, – частину мені й дітям, й, що позичили, оддай, а тоді візьми й собі частину й роби, що хоч.

Філарет так, як казала, й зробив, розділив пшеницю, взяв собі п’ять мірок й у два дні все роздав убогим. Знову за се жінка на його розсердилася й не хотіла й годувати його, а сама з дітьми потай од його трапезувала. Ото одного дня потиху ввійшов до них святий Філарет й каже:

– Прийміть-но, діти, й мене до трапези, хоч не як батька, то як гостя або перехожого.

Засміялися й прийняли його, стали їсти, а жінка й каже:

– Що ж ти, чоловіче, коли ж нам [даси] той скарб, що сховав, як кажеш? Чи, може, глузуєш та дратуєш тільки нас, як малих дітей, обіцянками? Як то правда, то покажи його, купимо собі борошна й будемо собі всі вкупі трапезувати.

– Та потерпіть уже, – одказав святий, – трошки, буде вам скарб великий.

Не маючи вже ні хліба, нічого, як приходив убогий, він давав мед з тих уликів, [що] й з дітьми їв. Домашні, ото бачивши, що й мед він роздає, потай хотіли забрати увесь мед – знайшли тільки в одному уллі мед і забрали. Вранці прийшов до святого убогий, пішов він до улика, а він вже порожній. Не маючи нічого дати, взяв він з себе одежу й оддав. Прийшов додому в сорочці, жінка питається: «Де це свита, може, й ту вбогому оддав?»

– Як, – каже [Філарет], – коло бджіл ходив, то там покинув.

Син пішов туди, пошукав, не знайшов й сказав матері. Та вже не схотіла, щоб він в самій сорочці ходив, з своєї одежі щось переробила йому на чоловічу й дала йому.

На той час царством грецьким заправляла Ірина з сином Константином, як він виріс, то послано по усьому царству розумних людей шукати йому жінку, ті посланці обходили усі міста і землі, не минули й тієї Ампії, де жив святий Філарет. Здалека ще побачили вони його будинок, великий і гарний, ще за старого багатства збудований, подумали, що там який-небудь багатир великий живе, й звеліли своїм слугам, щоб там зготували їм їсти й спочити; казали їм, що то тільки будинок гарний, а живе там чоловік дуже убогий, а ті посланці віри не пойняли й послали своїх слуг. А Філарет, побачивши, що йдуть до його дому, як усяких перехожих витав, і до них вийшов, уклонився до землі: «Добре се, – каже, – привів Біг вас, панове, до мене, велика честь мені таких гостей в убогу свою хату прийняти». Зараз побіг до жінки: «Готуй, – каже, – вечерю для сих людей почесних, бо дуже вони милі».

– Звідки я добру вечерю зготую, – каже жінка, – нема в нас і жодної курки або ягняти, хіба наварити їм лободи, що самі їмо? Вина й олії оце й не пам’ятую, коли й було в нас.

– Нічого, – каже, – розпали огонь та прибери покій, а вже Біг, що дає їсти усякій тварі, дасть і нам, чим вітати людей тих.

Узялась вона поратись, аж ідуть з других дверей старші села того, несуть ягнят, курей, голубів, вино й хліб, й усе, що потрібне для гостей. Тоді жінка Філаретова зготувала добру вечерю, прибрала покої, онуки Філаретові коло стола прислугували, і все так було добре та порядно, що царські посланці тільки дивилися і вечері, і святому Філарету, який поважний і добрий. Попросили його, щоб показав їм свою жінку, й дітей, й онуків, й онучат, «бо ми, – кажуть, – шукаємо для царя жінки».

– Е, це не до нас, – каже Філарет, – ми люди вбогі, годуйтеся та спочивайте собі, а вранці, що Бог дасть.

Вранці побачили вони дівчат, онучок Філаретових, й здивувалися, що не бачили ще таких добрих та гарних дівчат.

– Хвалить Бога, – кажуть, – знайшли ми, чого шукали, напевне, вже з сих дівчат одна буде жінкою нашому царю, бо вже гарніших, мабуть, на всьому світі нема.

Найстарша внучка, Марія, якраз і на зріст була така, як молодий цар. Ото посланці ті забрали дівчат, і батьків їх, й усіх родичів, забрали ще й інших дівчат гарніших з тих країв, усіх десять, та й поїхали до царя.

Отож як їхали, то та Марія Філаретова й каже іншим дівчатам: «Послухайте моєї ради, сестрички, змовимося так собі, що якій дасть Бог царицею бути, то нехай не забуде про нас, інших, на царстві й буде ласкава до нас, бо тоді багато зможе». Так вона казала, а одна дівчина, дочка Геронтієва, пана славного, і сама гарна, на се одказала згорда: «То вже певне, що не хто, як я буду царицею, бо я й роду славного, й багата, й гарна, й розумна, а ви тільки що на лице своє вповаєте, вбогі й прості, де ж вам до царства». Прийшли вони до царського двору, одну за одною вводили їх в покої до Ставрімія, що царським двором правив, поперед усіх Геронтієву дочку. Але той, дізнавшися про її гордість, сказав: «Гарна ти, дівчино, та не можна тобі бути царицею», – й, давши їй дарунки, одправив. Так воно й завше, хто високо несеться, буде в зневазі, а смирного Бог возносить. Марію Філаретову з усім родом наостанці привели; побачивши, яка вона гарна, та тиха, та смирна, богобоязлива, полюбив її цар й узяв за жінку. Після весілля цар усякого добра надарував Філаретовому роду – золота та срібла, одежі усякої, будинки гарні й одпустив їх.

Тоді жінка Філаретова, і діти, й усі домашні, побачивши таке багатство, згадали, як святий казав їм, що єсть десь скарб захований, що Бог вам наготував. Впали вони святому в ноги і просять: «Прости нам, – кажуть, – що ми, дурні, грішили на тебе, нарікали за ласку й дарунки, що давав ти старцям та вбогим. От тепер зрозуміли ми, що справді блажен той, хто вважає на старця й убогого, бо все, що дає вбогому, дає самому Богові, і од його устократ одержить заплату на сім світі і в будучому життя вічне осягне. Оце за твою ж ласку до убогих, чоловік Божий, вчинив і нам Бог ласку свою, а з-за тебе й усім нам». А старий, знявши руки до неба, каже: «Нехай благословен буде Бог, що зволив цего, нехай буде ім’я Господнє благословенно однині й до віку!» А потім каже до свого роду: « Послухайте -но моєї поради: зробимо обід добрий і попрохаємо, щоб прийшов до нас сам цар господар наш із усією старшиною».

– Як хочеш, – кажуть, – так нехай і буде.

Як зготували обід той, пішов святий по вулицях і розпуттях й кого стрів убогого або сліпого, кривого, старого, недужого, всіх забрав із собою, чоловіка з двісті, привів до дому свого, поставив перед ворітьми, а сам пішов до домашніх своїх і каже: «Оце, дітки, цар уже йде з великою старшиною, чи вже все готове до обіда?»

– А вже, – кажуть, – батічку.

Святий махнув рукою убогим і вся та сила їх увійшла в дом: тих посадив він коло столу, тих долі, і сам сів коло них. Тоді догадалися домашні, що царем він назвав самого Христа Бога, що в цих нищих увійшов, а старшиною – тих убогих. Дивувалися смиренію його, що він, такої слави добувши, дідом царициним, не забув старого свого звичаю, а з нищими та вбогими вкупі сидить і служить. «Це, – кажуть, – справді чоловік Божий і справжній Христовий, добре навчився його слову». Сказав святий і синові свому, й онукам, щоб слугували кого убогих, а потім призвав свій рід [й] каже: «Оце, дітки, й не сподівалися ви такого багатства, яке тепер од Бога добули; як обіцявся я вам, так і справдилося. Будьте ж ласкаві і ви до вбогих, дайте кожний для убогих оцих по десять золотих, щоб Бог прийняв їх, як прийняв він убогий гріш удовиці». Вони щиро так і зробили; святий Філарет нагодував убогих, дав кожному по золотому й одпустив їх.

Через малий час покликав він жінку і дітей і сказав їм: «Хочу я своє добро пустить на прибуток; купіть у мене частину мого, скільки мені виходить з того, що подарував нам цар. Дайте мені золота, то я роздам його своїм братам убогим, буде з мене й того, що я звуся дідом цариці». Вони послухалися й, поцінувавши, дали за його частину шістдесят фунтів золота, а він роздав його убогим. Прочувши про це, цар і старшина раділи з його доброї вдачі й давали потім йому багато усякого добра, щоб роздавав він убогим. Святий зробив коробку й наклав туди грошей золотих, срібних і мідяних, і як приходив убогий, то він, не дивлячись, виймав, що прийдеться, з тієї коробки, чи то золоте, чи мідяне, що Бог дасть.

Се через те, що неоднакові бувають, котрі грошей просять: інший одягається шпетненько, а не має нічого й з великої потреби просить, інший одягається в рубці, а в самого всякого добра багато – такому гріх; як і злодія з погляду його не пізнаєш. Тим усе отой святий і думав, що Бог дасть йому вийняти, хто чого вартий: справжньому вбогому – золото, а невбогому – мідь. І часто траплялося, розказував святий, що побачивши кого-небудь в добрій одежі, думав дати мідяки, маючи його за неубогого, а виймалося срібло або золото, а часом бачив чоловіка в одежі старій та драній, хотів дати більше, а рука виймала мало. То вже було з волі Божої, бо він один зна потреби кожного.

Ніколи не хотів святий одягатися в дорогу одежу, в золотий пояс, як приходив на царський двір; ставши родичем, не хотів славного якого уряду; «Слава, – каже, – Богу, що він мене з гноїща підняв так високо, більше мені нічого не треба». Так все життя своє провадив святий з ласкою й смиренням, прийшов час і вмирати йому. Праведному чоловіку вмирати не страшно! Зарані ще почув він смерть свою у Бога, усе добро своє пороздавав убогим, пішов у монастир й домовину там собі зробив; після того занедужав він й покликав до себе рід свій. Ті, зібравшися, стали плакати кругом його, а він став їх втішати й навчати:

«Знали ви й бачили, дітки мої, як проводив вік з молодости: своєю роботою, а не чужою, знає Біг, годувався, од багатства свого, що дав мені Бог, не заносився високо, гордости цурався, а любив смирення, пам’ятаючи слово апостольське, що навчає багатим в сім світі не думати за себе високо, не вповати на багатство непевне, а на Бога живого. І знищившися, не зажурився я, не ремствовав на Бога, а вповав і ще дякував, що він з ласки своєї навчає мене такою бідою. То ж і Бог, бачучи моє терпіння, знову мене підняв з убозтва і посадив мене з князями і царями. Добувши й такої чести й слави, ходив я смиренно думками моїми, не заносилося серце моє, не заносилися очі; і багатство, яке дав мені цар сегосвітній, не заховав, не закопав, а через убогих послав його Царю Небесному. Теж і вас прохаю, милі мої, щоб і ви подобилися до мене, і ви робіть так, як бачили, що я робив, як більше ще добро вчините, більшої заплати вічної добудете; не жалкуйте за цим багатством непевним, пошліть на той світ, куди й я тепер іду. Перехожих вітайте, удовиць заступайте, сиротам помагайте, недужих і заключенних по тюрмах навідуйте, церкви не забувайте, якомога більше доброго людям робіть, не вважайте, чи свому, чи чужому, чи доброму, чи злому, чи приятелю, чи ворогу, не беріть чужого, нікого не обіжайте, не кажіть лихого про людей, не радійте, як ворогу трапиться біда, ховайте мерців безрідних, поминайте їх у церквах – также і мене, вбогого, поминайте молитвами, доки сами не перейдете до життя блаженного».

Після сієї доброї науки поблагословив він родичів, сказав, що кому буде, що й справдилося, далі помолився він за свій рід і за всіх, лице його стало ясне, наче сонце, став він співати псалом, а потім «Отче наш», і як дочитав до «да будет воля твоя», склав руки, простерся й умер, було ж йому тоді дев’яносто літ.

Прочувши про кінець його, швидко прийшли в монастир цар з царицею і старшиною, щоб ховати. Тоді на похорон з усієї околиці велика сила старців, убогих, сиріт, недужих понаходило, як комашня, до труни святого зібралися з плачем і жалем великим: «Нащо ти, Господи Боже, одняв у нас батька-заступника, – так жалкували вони, – хто нагодує без него голодного, одягне голого, завітає перехожого, хто похова безрідного мерця, як під тином вмерти доведеться, краще б усім нам повмирать, як такого добродія збутися!» Тут усе-таки один убогий, що часто добував всячину від святого, а був біснуватий, коло труни його хвороби своєї страшної збувся. А другий, чоловік побожний і добрий, розказував, і каже:

«Другого дня після того, як умер святий Філарет, в нощи бачив я чоловіка ясного, він мені показав річку огненну, за річкою був рай – гарний, радісний, і пахощі звідти чудовні усю землю ту сповняли, там були дерева гарні, великі, тихо хитались од тихого вітерця і шуміли так чудно; не можна й розказати, який той [рай] гарний був. І там було багато людей в білій одежі, що раділи і тішилися побожною втіхою, між них побачив одного (був то Філарет, та я його не впізнав) в одежі ясній; на золотому стільці посеред саду сидів він, перед ним стояли діти з світлом у руках, а з другого боку багато було старців і убогих, в білій одежі, і всі до його тислися. Прийшов якийсь молодик з золотою паличкою, пречудовий видом, я запитався в його з великим страхом – хто це сидить на стільці серед тих ясних чоловіків. «Це, – каже, – Філарет за превеликую свою ласку до убогих і добродійства, за чисте і почесне життя своє опинився тут». Тоді й святий Філарет, обернувшися до мене, почав мене звати: «Іди, сину, і ти сюди, щоб усіма цими утіхами пречудовими тішитися».

– Не можу, чоловіче Божий, огненна річка не дає мені йти, а мосток вузький і трудний, боюся, щоб мені не впасти, як інші, у річку, й не витягне мене ніхто.

А святий і каже: «Не бійся, йди сміливо, бо усі цим містком пройшли (містком доброго життя і добродійства до усіх вбогих і недужих), і ти, синку, йди, не бійся, я тобі поможу, – і простягнув до мене руку й я помалу почав переходити щасливо, й дійшов до руки святого й узявся за неї, зникло зараз усе, що я бачив.

Прокинувшися, зажурився, як перейду я ту річку страшную і тим містком, що визначає дорогу спасенну, в рай прийду?»

Таке розказав, побожившися, родич святого Філарета, щоб знати, якої заплати добувають од Бога ті, хто для Бога ласкавий до убогих.

Жінка Філаретова після похорон вернулась із царського двору на рідну сторону, там пороздавала усе добро своє убогим, побудувала церкви, що зруйнували були перси, і подарувала їм усякого потрібного, побудувала ще шпиталі для старців і убогих, потім повернулася до внучки своєї, цариці Марії, там прожила вона остатнє життя своє, добре й побожне, пам’ятаючи науку чоловіка свого, й як вмерла, поховано її коло чоловіка, святого Філарета.

Їх молитвами й нам ласку й помилування на Суді Страшному добути дасть Ісус Христос, а йому з безначальним Отцем і Святим Духом неба однині й до віку, амінь.


Примітки

Публікується вперше за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 125, арк. 9–19 зв. Авторська дата перекладу з церковнослов’янської мови – 26 грудня 1888 – 2 січня 1889 рр. Після тексту перекладу запис: «Празник святого Філарета <нерозб.> 1 студня (декабря) враз із св. пророком Наумом. <нерозб.> Богу слава».

На той час царством грецьким заправляла Ірина з сином Константином…Ірина Афінська (752–803) – імператриця Візантії з 797 по 802 рр. Вийшовши заміж за Лева IV Хозара, який стане імператором Візантії у 775 p., Ірина 771 р. народжує сина Костянтина. Після смерті Лева IV у 780 р. неповнолітній Костянтин VI стає імператором Візантії, а Ірина при ньому є регентшою. Це тривало недовго. Ірина осліплює свого сина та після його смерті у 797 р. стає імператрицею Візантії.

побудувала церкви, що зруйнували були перси… – у 500 – на початку 600 рр. перси піддали руйнуванню багато земель на сході Візантійської імперії й постійно загрожували їй.

Далі в автографі (арк. 20) – початок перекладу ще одного «Житія», датований 5 січня 1889 p.:

Житіє святої Варвари

Дивен Бог во святих своїх; дивно читати про життя святих, як цуралися вони для Бога світа сего й усяких утіх його і забавок, як увесь вік проводили вони в найтяжчих постах і молитвах безперестанку, як терпіли вони за свою віру найгірші муки – і не тільки дужі чоловіки, але, що найдивніше, й жінки, старці, малі діти за помощою Божою перемагали недужу свою натуру.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 367 – 376.