Рецензійна діяльність Михайла Грушевського у 1905 – 1913 рр.

Мирон Капраль, Андрій Фелонюк

До сьогодні серед українських істориків ще не народився дослідник з таким значним творчим доробком, як Михайло Грушевський: значним як за важливістю внеску в українську культуру та історіографію, так і за кількістю публікацій. Його наукова та публіцистична спадщина, за неповними бібліографічними реєстрами, сягає близько 2 тис. бібліографічних позицій, з яких монографічних праць („Історія України-Руси”; „Ілюстрована історія України’; „Історія української літератури” та ін.) та збірників документів („Виїмки з жерел до історії України-Руси”; „Жерела до історії України-Руси”; „Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України” та ін.) нараховується близько сотні.

Місце та значення рецензійної праці у науковій творчості вченого

Серед творчої спадщини великого історика України більше третини (за попередніми підрахунками І.Гирича – близько 750 [Гирич І. Рецензійний жанр у творчості М.Грушевського / / Груш евський М . Твори: У 50 т. – Львів, 2008, т. 14: Серія “Рецензії та огляди” (1888 – 1897). – С. VI.]) – рецензії, замітки, огляди літератури та рецензійні статті. У досліджуваний нами період – з 1905 по 1913 рр. – М.Грушевський опублікував 162 рецензії з історичної тематики, 8 рецензійних заміток з літературно-критичним змістом [Грушевський М . Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т . 11: Серія “Літературно-критичні та художні твори”: Літературно-критичні праці (1 8 8 3 –1931), “По світу”. – С. 301–308].

Отже, в середньому щороку в цей період вийшло друком майже 20 заміток та рецензій. Найпродуктивнішою у видавничому сенсі стала середина першого десятиріччя ХХ ст.: 1905 р. – 35, 1906 р. – 22 ; 1907 р. – 24 рецензії, а менш насиченими – роки перед Першою світовою війною: 1911 р. – 12; 1912 р. – 13; 1913 р. – 6 рецензій. До цього переліку рецензійної продукції М .Грушевського слід додати також рецензійні статті, які укладачі бібліографічних покажчиків праць Грушевського не відносили до рубрики рецензій [Ясь О. Рецензія у науковій творчості історика: проблеми різновидів та функціонального призначення // Україна модерна. – Київ; Львів, 2007. – Ч. 12 (1). – С. 106].

На підставі цих бібліографічних інформацій можемо стверджувати, що М.Грушевський щомісяця читав або переглядав кілька нововиданих монографічних досліджень та збірників документів, що потім ставали предметом його рецензування. Фактично кожна нова помітна публікація з історії України (археологія, етнографія, джерелознавство, культура, економіка, соціальне, релігійне життя тощо) та суміжних країв українського чи закордонного дослідника, що потрапляла в його поле зору, отримувала наукову оцінку вченого.

Рецензії та замітки М. Грушевського за 1905 – 1913 рр. публікувалися головним чином у „Записках НТШ”. У порівнянні з іншими роками львівського періоду діяльності історика, у 1905 – 1913 рр. їх кількість дещо зменшилася (162 проти 191 в 1898 – 1904 рр.). Однак і в цей час рецензійний жанр залишався одним із найважливіших у науковій творчості М. Грушевського. Він якнайкраще виявляє генезу його методологічних та історіографічних зацікавлень, показує сталість та розширення наукової тематики історичного дослідження. У рецензіях М.Грушевського завершального етапу львівського періоду наукової діяльності простежуються головні три принципи (класифікація Дашкевича), якими він керувався в оцінці української історії:

„1) органічна тяглість і єдність усіх періодів історії України починаючи від княжих часів; 2) заперечення наявності в минулому (та й сучасному) загальноруського історичного періоду чи періодів, констатація відсутності єдиного спільного історичного процесу; 3) негативне ставлення до тези, що Московська держава є безпосереднім спадкоємцем і продовжувачем Київської держави” [Дашкевич Я. Михайло Грушевський наприкінці XIX ст. / / Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2004. – Т. 6. – С. III.].

Пов’язання рецензій з „великими” науковими проектами вченого та його науково-педагогічною діяльністю

Рецензійна діяльність М. Грушевського не мала відокремленого, самостійного місця в його загальній науковій та науково-організаційній діяльності. Неможливо оцінювати його великі історичні праці, насамперед „Історію України-Руси”, без простеження процесу накопичення знань, еволюції його поглядів з різних історичних тем, що в багатьох аспектах проявлялося в численних рецензіях вченого. Вони стали важливими складниками відомих та неповторних „грушевичівських” (фактично ніхто після нього в українській історіографії не застосовував їх) бібліографічно-історіографічних приміток, що він вміщав наприкінці кожного тому „Історії України-Руси”. У них вчений давав огляд літератури та джерельної бази з окремих історичних тем (пер- соналій, явищ, процесів), доводячи їх до часу видання своєї праці.

Львівський вчений, працюючи над томами „Історії України-Руси” і друкуючи їх у другій (другий і третій томи, 1905 р.; четвертий том, 1907 р.), а деякі, як перший том, у третій редакції (1913 р.), або пишучи нові томи (п’ятий, 1905 – 1906 рр.; шостий, 1907 р.; сьомий, 1909 р.; восьмий, перша частина, 1913 р.), стежив за дослідженнями, які стосувалися порушеної в них історичної проблематики. Головним чином, це – антропологія, лінгвістика, етнологія, історія слов’ян, історія Київської держави, історія українських земель литовсько-польської доби.

Лектура М.Грушевського та рефлексія на неї у вигляді рецензій часто ставали відправними моментами для нього при написанні наукових статей та відповідних параграфів у його монографіях і корпусних творах. Очевидно, що прочитання та рецензування праць про українські думи, зокрема про Байду (Дмитра Вишневецького) М.Халанського (вийшли друком у 1908 р.) [1], допомогли виробити авторський підхід до цієї теми в окремій статті, надрукованій вже наступного року [2]. Подібних прикладів подальшого наукового ужитку ідей, висловлених під час написання рецензій, в інших текстах історика можна знайти чимало.

Рецензійна діяльність є чи не найбільш з інших жанрів наукової продукції налаштована до наукового діалогу, обміну ідеями, концепціями та їхньої критики чи обговорення [Про відгуки та рецензії на праці М.Грушевського в українському та європейському контексті на великому матеріалі рецензійних публікацій див.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки Х Х століття). – Київ; Дрогобич, 2008. – С. 75 – 107]. Інтенсивна та багатоаспектна наукова полеміка М. Грушевського з російським дослідником давньоруських літописів О. Шахматовим проявлялася від кінця XIX ст. чи не кожного року на сторінках рецензійного відділу „Записок НТШ „. Український вчений не пропускав жодної нагоди, щоб проаналізувати кожну нову працю російського мовознавця: тільки упродовж 1905 – 1913 рр. вийшли чотири його рецензії. Відповідно, погляди О. Шахматова на окремі дискусійні питання змінювалися під вагою аргументованої критики Грушевського, скажімо, про російську етнічну приналежність території, де жили літописні сіверяни [3]. Ці та інші наукові дискусії (наприклад, з кількома німецькими вченими з праслов’янської та індогерманської тематики) при рецензуванні праць провід – них українських та закордонних вчених уточнювали, відшліфовували концепції, гіпотези, аргументи [4], які М. Грушевський пропонував дослідникам у нових виданнях першого тому „Історії України-Руси” (друге видання вийшло друком у 1904 р., а третє – у 1913 р.).

Рецензії як засіб критики наукових здобутків у вивченні української історії польської та російської історіографій

Рецензіями на праці російських та польських істориків М. Грушевський оцінював сусідні історіографії під кутом зору української проблематики. У кожній рецензії він робив „український” акцент у дослідженні, а також нотував праці, які мають посередній інтерес для українського історика, однак могли б його наштовхнути на дослідницькі ідеї. На рецензійних сторінках М. Грушевський активно полемізував із представниками російської та польської історіографій, звертав увагу на випадки ідеологізації науки, критикував дослідників, які дотримувалися застарілих теорій історіописання, нехтуючи здобутками української національної науки. Він не жалів „малоросійських істориків”, які перебували в полі зору російських офіційних історіографічних доктрин.

Львівський вчений критикував російських вчених за дотримання офіційної схеми російської історії (наприклад, П.Мельгунова, В.Ключевсько- го, В.Сергеєвича), у якій не було місця для української історії та дослідницького матеріалу українського походження. Він зауважував слов’янофільські погляди М. Дашкевича, що виразно проявилися у його статті „Смена вековых традиций в отношениях народов Запада к русским”. Перебуваючи на цих позиціях, київський вчений писав про Росію і не помічав різнорідних складових політичного, національного, культурного в історії та тогочасному житті східного слов’янства, а змішував все гетерогенне в єдине ціле [5].

М.Грушевський закидав польським історикам схильність вживання «оклепаних фраз польської історіографічної публіцистики про польську культурну місію на Русі, про ті „zdobycze pługa polskiego” й „подвиги в ширенні західної цивілізації”» [Грушевський М . [Рец. на:] Polska X V I wieku pod względem geografiсzno-statystусznym, t. VII, część II-ga: Ziemie Ruskie – Ruś Czerwona opisana przez Aleksandra Jabłonowskiego (Źródła dziejowe, tom X V III, część II-ga). Варшава, 1903, ст. III + V + 491 + 33 // ЗНТШ, 1906, т. 70, с. 202 – 204] а також вказував на апологетичність поглядів окремих з них, наприклад, А. Шельонговського щодо історичної місії Польщі, оправдання економічної політики Польщі XVI – XVII ст. загалом та шляхти зокрема [6], чи А. Прохаски, який зловживав у своїх статтях категоричними однобокими загальниками про роль шляхти у колонізації українських земель [7].

М. Грушевський критикував ненауковий, популярний стиль праць окремих польських авторів, написаних „напушисто і претензійно”. Наприклад, у рецензії на дві праці А. Шельонговського про боротьбу Польщі за панування на Балтійському морі у XVI – XVII ст. та про відношення Сілезії і Польщі до чеського повстання львівський вчений писав:

„Се не строго наукові роботи, а щось, що стоїть на границі роботи наукової й легкої лектури для широкої публіки – рід дуже розвинений, зрештою, в польській історичній літературі, де й історики вищої ранги часто думають більше над тим, щоб написане ними було p iękn ie p ow ied zian e, аніж втрапляло в глибину річі й давало який реальний причинок історичному знанню” [Грушевський М . [Рец. на:] Walka o Bałtyk, napisał Adam Szelągowski. Львів, 1904, ст. IX + 400 , малa 8°; Śląsk i Polska wobec powstania czeskiego, napisał Adam Szelągowski. Львів, 1904, ст. VIII + 423 , мала 8° // ЗНТШ, 1906, т. 70, с. 211 – 212].

У рецензіях М. Грушевський чітко протиставляв аналітичний і синтетичний спосіб дослідження і вказував на звичку польських істориків зловживати синтезом за рахунок аналітичних розвідок.

«В кождій роботі, – зазначав він у рецензії на книгу Ф.Папе, присвячену політичним відносинам Польщі та Литви XV ст., – в залежності чи то від стану оброблення даної партії, чи то від особистих уподобань автора, переважає звичайно або сторона аналітична, або синтетична. Дана праця займається часами і справами переважно дуже мало, або й зовсім необробленими, і автор її мусив входити в аналітичну, джерелову роботу, й дав місцями деталічно оброблені більш або менш цінні й вартні партії. Але, з другого боку, над ним брав перевагу потяг до синтези, до широких виводів, узагальнень, або до загальних, ширших образків, „гарно написаних”…» [8].

М. Грушевський належно оцінював об’єктивні дослідження у польській історіографії. Прикладом може слугувати монографія А.Яблоновського про Руське воєводство, у якій, на думку вченого, не присутній „національний суб’єктивізм” автора, а праця написана старанно, із використанням широкого кола дукументів і літератури предмета [9]. Подібно ж оцінював книгу В. Абрагама про початки латинської церковної організації на Русі, „писану з такими змаганнями до об’єктивості і науковості” [10].

Натомість український вчений відмовляв у об’єктивності та науковості, наприклад, роботам О.Берть’є-Делагарда, Д.Іловайського, З.Люби- Радзимінського, В.Ляскоронського, М. Присьолкова, К. Пуласького, А. Стороженка. Так, рецензуючи збірник статей антинорманіста Д. Іловайського, М. Грушевський зазначав:

„Робить се він дійсно з великою енергією, але малою науковістю, так що більше дискредитує антинорманізм, як його боронить […]. Деякі гадки, розкидані принагідно, можуть мати деякий інтерес для спеціалістів, загалом же взявши, книжка дає мало для справи початків Русі і досить тяжко читати сю дрібну й малохосенну полеміку” [Грушевський М. [Рец. на:] Д.Иловайский. Вторая дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому и болгаро-гуннскому. Москва, 1902, ст. 106 // ЗНТШ, 1905, т. 63, с. 6]..

Зазначаючи відверто дилетантський характер рецензованих робіт, які нічого не приносять корисного науці (наприклад, книга по історії хозар Г.Кучери, опис книг Литовської метрики П. Гільтебрандта, нариси по історії російської торгівлі П.Мельгунова), зокрема, в рецензії на згадану книгу австрійського чиновника на Балканах Г. Кучери про історію хозар М. Грушевський писав:

„Має й вона, одначе, наскрізь дилетантський характер, і коли я її принотовую тут, то більш на те, аби ощадити заходу іншим, котрі б стали шукати сеї книги, як я, заінтересовані її титулом” [11].

М. Грушевський, негативно реагуючи на нехтування істориками сусідніх народів науковими здобутками української національної історичної науки, висловлював зауваження, приміром, у рецензії на статтю польського археолога В. Деметрикевича щодо невикористання третього тому „Історії Украї- ни-Руси” у питанні існування скельних печер і міст Прикарпаття. На подібні недоліки львівський вчений вказував у рецензіях на дослідження Я.Самолевича про сяноцький вищий суд німецького права (нехтування передмовами до перших томів видання „Жерел до історії України-Руси”), М. Довнар-Запольського про селян Великого князівства Литовського XVI ст., Ф.Леонтовича про історію права. Рецензуючи працю німецького дослідника Карла Рамма про давній слов’янський побут, М.Грушевський зазначав:

„Спеціально, український матеріал використаний слабенько, українська література теж; правда, що вона на сім пункті небагата, але де йде мова про такі загальні питання (як давньослов’янське житло. – М.К., А.Ф.), не повинна лишатися без використання” [12].

Методично-стилістичні критерії історичного дослідження у рецензійному жанрі М.Грушевського

У рецензіях вчений, акцентуючи увагу на ключових мовно-стилістичних критеріях наукового дослідження, занотовує основні зауваження до рецензованих праць: побіжне трактування історичних подій, явищ, процесів; недостатня аргументація гіпотез, висновків, узагальнень; виклад матеріалу без його глибшого аналізу; слабо пов’язані між собою дослідницькі сюжети; механічне нотування і систематизація відомостей (фактів, подій, процесів); категоричні загальники у тексті роботи (панегірична фразеологія), проти яких важко дискутувати; змістова фрагментарність, коли ідентична інформація про описувану подію чи явище міститься у різних місцях дослідження; відомості з других рук, тобто неперевірена інформація, почерпнута із літератури; неповне та одностороннє використання літератури предмета; переказ чужих праць; надмірне цитування, пов’язане коментарем і перехідними фразами, що підміняє аналіз матеріалу.

Тих учених, які не дотримувалися цих критеріїв наукової роботи, М. Грушевський зараховував до категорії збирачів, компіляторів, а не дослідників, як, приміром, німецького знавця історії руського письменства та культури Л.К.Гетца, у роботі якого зацікавлені читачі

„не знайдуть нічого цікавого; не знайдуть передовсім ніякого ширшого культурно-історичного освітлення, взагалі якогось ширшого самостійного синтезу: автор дає себе пізнати як труднолюбного збирача, компілятора, коментатора, а не дослідника культурної історії одного з цікавіших культурно-політичних типів середньовічної Європи” [13].

Натомість у науковій праці, на думку М. Грушевського, історик повинен проявити велику ерудицію, тобто знання літератури і джерел предмета дослідження; чітко сформульовані дослідницькі завдання і їх вирішення; дотримуватися провідної ідеї, яка проходить через усе дослідження, аргументованої та узагальненої у висновках; створити загальний образ досліджуваного явища; проявити глибоку аналітичність у викладі матеріалу і критицизм, аналізуючи джерельні відомості та літературу; показати характерні прикмети у явищах, процесах, які описуються на підставі одноманітних джерел (наприклад, актових матеріалів); проаналізувати статику та еволюцію процесів і явищ; провести історіографічний огляд літератури предмета дослідження; грунтуючи роботу на рукописному матеріалі, не слід забувати про опубліковані джерела та дослідницькі питання за темою, які раніше піднімалися, з метою вироблення власного ставлення до нього; назва повинна відповідати змісту дослідження; наукова новизна – важливий здобуток роботи; обов’язкова відкритість дослідницької лабораторії, тобто конечність коментарів у підрядкових покликах і самих покликів на джерела і літературу, щоб зацікавлений читач міг з’ясувати, що автор не врахував у дослідженні, та проконтролювати його висновки; дослідження повинно мати чітку і логічну структуру (поділ на частини, розділи, параграфи) та інформаційно-довідковий апарат (примітки, покажчики, коментарі, бібліографію).

До інших критеріїв фаховості наукової праці та його автора, за М. Гру- шевським, належали: об’єктивність (наголошував на цьому, рецензуючи згадану працю О.Яблоновського); історизм (за недотримання принципу історизму критикував Ф.Уманця в рецензії на його короткий нарис про князя Василя-Костянтина Острозького [14]). Вчений також зауважував односторонній (моністичний) підхід до висвітлення історичних подій та явищ. У рецензії на працю Ф.Вестберга, в якій розглянуто відомості східних джерел про слов’ян, вказавши на норманізм автора і виявивши неприпустимі випадки підтасовування фактів з метою аргументації власної позиції [15], М.Грушевський резюмував:

„Не можна відмовити дотепу і комбінаційного хисту авторові і вартості його поміченням, але, як я вже сказав, їх усі ставить під знаком запитання односторонність дослідника” [16].

Тематика рецензованих праць

Рецензії М. Грушевського згруповані за історичними періодами та тематичними блоками вміщеної в них інформації. В окремих випадках подана розгорнута характеристика поглядів львівського вченого на історичні проблеми, порушені в працях, які він рецензував, особливо тоді, коли вони були відмінними від думок та гіпотез інших учених.

Преісторія та давня епоха Східної Європи (культура, археологія, мовознавство)

Індоіранська та праслов янська проблематика не залишалась поза увагою українського вченого, що знаходив час для уважного прочитання праць насамперед німецьких дослідників. У 1911 р. вийшла його рецензійна стаття з критикою теорії німецького дослідника Яна Пайскера, який намагався довести одвічне існування у поневоленому стані слов’янських племен у додержавний період існування. На думку Пайскера, зі сходу на слов’янські землі приходили кочові племена тюркської мовної групи, які приневолювали слов’ян, аз іншого, західного, боку германські племена поширювали свій вплив на схід. Поряд із вченими з інших слов’янських країн М.Грушевський піддав цю концепцію критиці, взявши до уваги раціональні аргументи німецького вченого [17].

Оцінці М.Грушевського піддалися праці Г.Гірта, О.Шредера, Е.Ма єра про прабатьківщину, культуру індоєвропейського (індогерманського) населення. Українському історику особисто імпонувала зміна О. Шредером думки про „правітчину” індоєвропейців, яку

„він (О.Шредер. – М.К.) клав давнішнє в степах Полуднево-Східної Європи, на пограниччі Європи й Азії, тепер переносить її на північ і захід від Чорного моря включно з більшою або меншою частиною Дунайської долини” [18].

М.Грушевський нотує, що на Е.Маєра справило сильне враження відкриття археологічної „культури глиняних будов з мальованою посудою і глиняними фігурками на Україні” [Грушевський М . [Рец. на:] Eduard Meyer. Geschichte des Altertums. Zweite Auflage, т. І, половина І і II. Штутгарт, 1907 і 1909, ст. 250 + 28 + 894 // ЗНТШ, 1909, т. 91, с. 207 –208], яку тепер в українській історіографії прийнято вважати трипільською.

Грецьку колонізацію Північного Причорномор’я активно досліджували археологи, філологи, історики з наукових осередків у Криму та Одесі (Є.Іванов, Е.Штерн, В.Латишев, О.Міллер). На найвищу оцінку М.Грушевського заслужив одеський історик, археолог та філолог Е.Штерн, що

„з повним знанням діла, не бавлячися в фантазії, слідить за історією грецької культури на нашім Чорномор’ї, як представляється вона на підставі археологічних дослідів останніх літ” [19].

Як позитивісту М. Грушевському імпонувала тривала та плідна едиторська праця В.Латишева, що видав великий корпус епіграфічних пам’яток Північного Причорномор’я та низку розвідок на цю тему.

Слов’янська етнологія, історія слов’янського побуту (К.Рамм, Р.Мерінгер, А.Нідерле). М. Грушевський полемізував із німецькими етнографами, прихильниками погляду, що тип сучасного слов’янського житла був запозичений з німецького в часи перед слов’янським розселенням (К.Рамм). Головні аргументи почерпнуті з етнографічного та історичного матеріалу, який, на думку львівського вченого, був вивчений недостатньо. Атому він радить німецькому колезі „здержливості в кінцевих виводах” та враховувати можливість існування „праєвропейської спільності і не гнути відразу на запозичення” [20].

Історія Східної Європи у середині IX – середині X ст. у світлі східних (арабських) джерел. (Й.Маркварт, Ф.Вестберг). У цій темі М. Грушевський акцентував увагу на довільності інтерпретації джерельних свідчень про слов’ян. Виразно критикував за це Маркварта:

„Він же, без сумніву, будучи хазяїном в орієнтальній лінгвістиці, показуючи велику ерудицію в орієнтальній літературі, там, де переходить до історичного коментування орієнтальних чи інших текстів, хапається ймень і фактів, які припадком йому попалися під руку, і пускається в фантазії, дуже дивні в устах методично вишколеного чоловіка [Грушевський М. [Рец. на:] Ф р.Ѳ .Вестберг. К анализу восточных источников о Восточной Европе (ЖМНП, 1908, II, с. 364 – 412, III, с. 1 – 52 ); J.M arquart. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. Ethnologische und historisch-topographische Studien zur Geschichte des 9. und 10. Jahrh[underts] (ca. 840 – 940). Липськ, 1903, ст. L + 557 // ЗНТШ, 1910, т. 93, с. 175 – 178].

М. Грушевський пише про залежність поглядів Маркварта від прихильника норманської теорії Вестберга, який „давав йому опорні точки для його виводів, до певної міри впливав на самий напрям їх, справляючи їх на норманістичну дорогу”. Безпосередньо Ф.Вестберг зазнав від львівського вченого дошкульної критики через спробу підігнати арабські звістки IX – X ст. під свої висновки. У рецензії на праці Маркварта та Вестберга М. Грушевський загострив питання інформаційного потенціалу та достовірності арабських повідомлень про слов’ян, пишучи, що вони, „кінець кінцем, стали чимсь в роді м’яча, котрим перекидуються норманісти і антинорманісти, препаруючи їх ad libitum”, а тому вони потребують детального текстуального та історичного аналізу, що є досить складним завданням, позаяк багато текстів не видано або ж видано у недосконалих перекладах.

Відомо, що М.Грушевський стояв на позиціях антинорманізму, а тому його, безперечно, цікавили праці, у яких автори розглядали початки руської державності під цим кутом зору. Однак він не оминав нагоди покритикувати колег із спільного табору, коли їхні праці не відповідали науковим критеріям, як, приміром, Д.Іловайського, про що вже згадувалося вище, який, на думку вченого, більше дискредитував антинорманізм, аніж його захищав [21].

Давня Київська держава (джерела, культура, політика)

М. Грушевський прорецензував широкий спектр історичних досліджень, присвячених періоду Київської Русі. З усієї кількості опублікованих рецензій за 1905 – 1913 рр. їх 46, отже, вони сягають чверті усіх рецензійних публікацій.

Історична географія та топоніміка були близькі історику, оскільки М.Грушевський розробляв у руслі школи Володимира Антоновича „обласну” тематику, написавши під його керівництвом першу свою синтетичну працю з історії Київщини [22] та магістерську – з історії Барського староства [Его же. Барское староство. Исторические очерки (XV – XVIII в.). – К., 1894. Перевидання з науково-критичним апаратом (Барське староство. Історичні нариси (XV – XVIII ст.) / Вид. М.Крикун. – Львів, 1996).]. Під критику М.Грушевського потрапляють публікації П.Голубовського, О.Буніна, В.Ляскоронського про локалізацію окремих літописних міст. М. Грушевський більш скептично поставився до їхніх розв’язків місць розташування зниклих літописних топонімів. Але особливо перепало його колезі по школі Антоновича – В.Ляскоронському – за статтю про походи руських князів у степ у порівнянні з походом великого князя Литовського Вітовта у 1399 р. Рецензент зазначає, що

„автор показує таку „байдужість” щодо джерел, літератури, такий брак ознайомлення з тодішньою політикою В[еликого] кн[язівства] Литовського, навіть з найпростішими фактами його історії, аж не віриться, що маєш до діла з чоловіком з науковою кваліфікацією” [23].

Загалом дослідники пишуть, що окремі рецензійні тексти М. Грушевського вирізняються полемічною загостреністю [24], викликаною різними – інколи політичними, інколи суб’єктивними причинами [Наприклад, таким чином можна трактувати рецензію вченого на історію України М. Аркаса (перепублікація з коментарем та літературою: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т . 2: Серія “Суспільно-політичні твори” (1907 – 1914 ). – С. 370 – 374, 576 – 577). Сам історик невдовзі після опублікування відгуку написав у своєму нотатнику 24 серпня 1908 р.: “Рец. на Аркаса викликала величезний шум, але молоді більше по моїй стороні” (Щоденники М.С.Грушевського (1904 – 1910 ) / Публ. та коментар І.Гирича / / Київська старовина. – К ., 1995. – № 1. – С. 2 2 ).].

Давньоруські політичні сюжети. З постійної полеміки М.Грушевського з О.Шахматовим варто виокремити рецензію на серію публікацій російського історика та його послідовників про Корсунську легенду хрещення Русі Володимиром Святославичем. Український історик амбівалентно оцінює висновки О.Шахматова:

„Наскільки інтересні і цінні його здогади про походження і зміст корсунської легенди, остільки, мушу признатися, мало мене вдоволяють виводи шановного дослідника щодо київської повісті. Тимчасом, як корсунська легенда виходить повна преінтересного змісту – і билинних мотивів, і фактичних відомостей, і ієрархічних тенденцій, настільки київська виходить, так би сказати, порожнім місцем” [26].

Давньоруська тематика в різноманітних аспектах активно досліджувалася, особливо у російській історіографії. М. Грушевський рецензує праці з палеографії (О.Соболевський), права (Г.Тельберг, В.Сергеєвич, М.Ясин- ський), економіки (В.Святловський), генеалогії (Г.Власьєв), мистецтва (Д.Айналов, Н.Кондаков), філософії (В.Щурат, І.Копач) та ін.

Литовсько-польський та козацький періоди украінськоі історії

Велике князівство Литовське та місце в ньому українських земель (М. Довнар-Запольський, І.Лаппо, І.Малиновський, Ф.Папе, А.Яковлев, І.Якубовський). Рецензуючи праці, присвячені цьому перехідному періодові української історії, М. Грушевський полемізував з істориками, які висвітлювали форми громадського устрою в селах Великого князівства Литовського, а також роль і тяглість аристократичного елементу в устрої Київської держави і Литви, та їх органів – боярської думи і великокнязівської ради. У першому випадку йдеться про критику праці М. Довнар-Запольського, присвяченої сільській общині XVI ст., в якій не відображений вплив земельної реформи у Литві середини XVI ст. на відносини в білоруському та почасти українському селі. А цей вплив, на думку львівського вченого, був вирішальним, адже реформа була фактично „одним з кінцевих моментів в руйнуванні старинних форм громадського устрою” [27].

М. Грушевський зауважував М. Довнар-Запольському, що громадську організацію в Литві потрібно вивчати у порівнянні з давньоруським періодом, подібним устроєм на селі у Московській державі, враховуючи вплив польського права. Натомість у праці І.Малиновського львівський учений вказує на відсутність докладного пояснення механізму переходу аристократичних органів влади та правових практик від давньої Русі до Литви, а також применшення значення білоруських земель у цьому процесі, які „мусили відіграти головну роль в пересадженні староруського права в Великім князівстві Литовськім”, на відміну від Волині і Галичини, яким автор віддає перевагу [28].

Політична, соціальна та економічна структура українських земель Польського королівства та Речі Посполитої (М.Владимирський- Буданов, В.Гурський-Побуг, Г.Мерчинг, А.Прохаска, К. Пуласький, Ш.Рундстейн, А. Шельонговський, А.Яблоновський). Позитивом наукового дослідження М.Грушевський вважав розширення його предмета дослідження. Так, рецензуючи історико-статистичну студію А.Яблоновського, присвячену руським землям Польської держави (Руському та Белзькому воєводству – „Червоній Русі”), він зазначав, що порівняно з попередніми подібними роботами, присвяченими Волині і Центральній Україні, тут автор „дав багато місця історичній географії, історії колонізації й економічній історії, перенісши в сей бік, можна сказати, центр ваги своєї праці” [29]. І, навпаки, як недолік розцінював відсутність ширшого контексту дослідження. Як приклад, можна навести рецензію на видання З.Любою-Радзимінським документів магнатського роду Сангушків, у передмові до яких „в питання загальніші, – поза відносини чисто генеалогічні й маєткові, автор не входить” [30].

Подібні зауваження М. Грушевського стосуються розвідки К.Пуласького про історію поселень Подільського воєводства, в якій він, окрім загальної історії „родів і маєтків – їх переходу з рук до рук, лучення і розлучення”, нічого більше не дослідив.

„Вина почасти в тім матеріалі, – зауважує львівський вчений, – яким розпоряджав автор, але почасти таки й вина автора, що чи не хотів, чи не вмів знайти якісь характеристичні прикмети тодішнього життя в сих поданнях, контрактах і процесах, які мав перед собою, і дав працю, розуміється, – не безкорисну для інформації, але дуже суху, нудну й позбавлену всякого ширшого інтересу” [31].

Козаиька епоха української історії представлена рецензіями М. Грушевського насамперед з історії Гетьманщини XVIII ст. Автор „Історії України-Руси”, очевидно, планував поступово обробляти літературу та джерела цієї епохи. Ного рецензії аналізують соціально-економічні питання, порушені в працях О.Лазаревського та В.Мякотіна, економічну політику російського уряду щодо Гетьманщини (І. Джиджора).

М. Грушевський заглиблюється у працю польського історика мистецтва 3. Батовського про маловідомого французького маляра Жана П’єра Норб- ліна, що залишив помітний слід у польському культурному середовищі другої половини XVIII ст. – початку XIX ст. [32] Для українських любителів історії Норблін цікавий тим, що залишив портрет гетьмана І. Мазепи. Гравюру Норбліна з гетьманським портретом ще О.Лазаревський вважав авторитетною з історичних поглядів. Насправді, французький маляр, як виявилося з дослідження З.Батовського, намалював орендаря-єврея князя Адама Чарторийського, який носив прізвище Мазепа. Сучасні мистецтвознавчі дослідження також вважають Норблінову гравюру непевним зображенням українського гетьмана [33].

Релігія і Церква в українській історії

Надзвичайно різноманітна тематика рецензування М.Грушевським історико-церковних студій: історія початків християнства на українських землях (С.Шестаков, І.Франко); історія Церкви в давньоруський період, канонічне право та його пам’ятки (О.Павлов, Л.Гетц); виборність духовенства (Г. Маркевич); київське релігійне середовище другої половини XI ст. (М.Присьолков); початки організації католицької церкви (В.Абрагам, Стороженко); Григорій Цамблак і Флорентійський собор (О.Щербина, Малінін, О.Яцимірський).

У цьому переліку варто зауважити критичне ставлення М. Грушевського до статті М.Присьолкова, яка стосується діяльності митрополита Іларіона та питання редакції Київського літописного зводу. Автор припускає, що Іларіон і Никон – одна й та ж постать, яка протистояла грецькому засиллю у руській Церкві, представляючи „національний” руський напрям. З огляду на це М.Присьолков розглядає питання грецьких впливів на митрополичій кафедрі при складанні редакції літопису та житія Антонія Печерського і „національної” позиції у печерській редакції та житії Феодосія Печерського. Резюмуючи своє ставлення до таких поглядів російського історика, М. Грушевський зазначає, що проблема цікава, але для її вияснення „треба якнайміцніше стояти на реальнім грунті фактів, а не помагати собі фантазіями а la Іларіон = Никон, які зводять цілу справу на «гру ума»” [34].

Археографічні видання у світлі рецензій

М.Грушевський відводив важливе місце рецензіям на археографічні публікації. У його розумінні взірцеве видання джерел мало б мати низку ознак, що збільшувало б його практичне значення як публікації для ширшого кола дослідників. Серед них вчений вважав обов’язковим коментар, у якому пояснювалися б особи, яких у тексті згадано лише за титулу чи урядом, також пояснення незрозумілих місць та наявність загальної нумерації і датування документів.

Львівський вчений, уважно стежачи за кожним виданням давньоруських літописів, що виходили в серії „Полное собрание русских летописей”, висловив зауваження до археографічної сторони цих публікацій: „Видання літописей Петербурзькою археографічною комісією робилися із занадто малим оглядом на потреби історичного ужитку, а тепер з переходом до спе- ціалістів-філологів ся тенденція ще зміцнилася. Тексти видаються так, якби призначалися до ужитку філологів і тільки; зовсім нічого не робиться для того, щоб улегшити користання з них як історичних джерел історикові. Нічого з того, що практикується при виданні історичних джерел – ніяких відсилачів, порівнянь, вказівок джерел, пояснень річевих – нема тут” [35].

У більшості рецензованих праць М. Грушевського цікавить нова джерельна інформація, яка б допомогла висвітлити широке коло дослідницьких питань різних періодів української історії. Так, його увагу привертали студії над джерелами угорської історії (Р.Кайндль), відомості про слов’ян з арабських джерел (И.Маркварт, Ф.Вестберг), пам’ятки старослов’янської мови та візантійські хроніки (супрасльський кодекс середини XI ст., хроніки Георгія Амартолата Симеона Метафраста (Логофета)), видання документів із історії Польщі, Литви та українських земель з кенігзберзьких, ризьких, ревельських, краківських, варшавських, львівських, київських, московських, петербурзьких та інших архівів актового, описово-статистичного, картографічного характеру, окремо із Литовської метрики документи про литовських і польських євреїв, видані С.Бершадським, відомості про волоських князів із документів сербського, угорського, молдавського і волоського походження, зібраних румунським істориком И.Богданом.

Третій том серії „Рецензії та огляди” 50-томного зібрання творів М. Грушевського охоплює публікації історика за 1905 – 1913 рр. Рецензії згруповані за тематичною ознакою, а в кожному розділі – за хронологією публікацій. Виокремлено вісім тематичних груп: Розділ І. Прадавня історія Східної Європи: археологія, мовознавство. Розділ II. Східна Європа в середньовіччі: антропологія, археологія, джерелознавство, етнографія. Розділ III. Київська Русь: історія, культура, джерела. Розділ IV. Українські землі литовсько-польської доби (XIV – XVIII ст.) Розділ V. Історія козацтва та Гетьманської держави. Розділ VI. Історико-церковні дослідження. Розділ VII. Московія і Росія в історичній перспективі. Розділ VIII. Різне: рецензії та огляди. Останній розділ охоплює рецензії та огляди, матеріал яких неможливо віднести до конкретної тематичної групи.

У томі вміщено 155 рецензій, 6 заміток та 1 огляд, опублікованих у „Записках Наукового товариства ім. Шевченка” та „Літературно-науковому вістнику”.

Тексти рецензій подані за їх першими прижиттєвими публікаціями вченого, назви рецензованих праць – за формою, вжитою автором. Редагування оригінальних текстів М. Грушевського здійснене за методичними рекомендаціями, укладеними О.Рибалком. Написання назв періодичних видань, прізвищ, географічних назв тощо уніфіковане згідно з нормами сучасного українського правопису зі збереженням авторських лексичних форм. Редакційні зміни в тексті позначаються квадратними дужками; вони застосовані при розкритті нетипових скорочень слів, імен, прізвищ, назв періодичних видань, географічних назв тощо та перекладів слів і крилатих виразів іншомовного походження.

Під час упорядкування тому виявлено 39 автографів М. Грушевського. Автографи зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, м. Львів (ф. 401), Центральному державному історичному архіві, м. Київ (ф. 1235) та архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (ф. 78).

У коментарях, в археографічній легенді, вказано, за яким виданням публікується праця, місце і рік публікації, подана інформація про сучасне місцезнаходження автографа, а також нумерація сторінок зі збереженням пагінації першої публікації. Іменний та географічний покажчики для зручності в користуванні об’єднані в єдиний „Покажчик”, що охоплює інформацію, починаючи від передмови та закінчуючи коментарями.

Коментарі до І, III, V та VIII розділів написав М.Капраль, до II, IV, VI та VII розділів – А. Фелонюк. Слова та крилаті вирази іншомовного походження переклав М.Трофимук. „Пояснення слів” та „Покажчик” уклали М. Капраль та А.Фелонюк.

Упорядники висловлюють щиру вдячність завідувачу відділу джерел з історії України XIX – початку XX століть Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України І.Гиричу та завідувачці відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Г.Бурлаці за інформацію про автографи публікованих у томі рецензій М.Грушевського, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, та архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Упорядники висловлюють також подяку завідувачу відділу україніки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника К.Курилишину.

Примітки

1. Грушевський М. [Рец. на:] Е.Ткаченко-Петренко. Думы в изданиях и исследованиях (Україна, 1907, кн. VII) // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 81. – Кн. 1. – С. 190 – 191; Його зі с. [Рец. на:] М.Халанский. Малорусская дума про Байду (Сборник Истор[ико]- филолог[ического] общества, состоящего при Имп[ераторском] Харьковском университете, т. XV, с. 205-219), Харьков, 1908 // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. 6. – С. 226 – 228 (у співавторстві з В.Гнаткжом).

2. Його ж. Байда-Вишневецький в поезії й історії // Записки наукового товариства у Києві. – К, 1909. – Кн. 3. – С. 108 – 139 (перепублікапія у: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 90-115).

3. Див.: Гирич І. Рецензійний жанр у творчості М.Грушевського. – С. XI.

4. На думку Олексія Яся, "на відміну від великих наукових праць, у рецензіях інколи представлені більш точні й повні оцінки, формулювання та коментарі вчених щодо різних проблем" (Ясь О. Рецензія у науковій творчості історика… – С. 114).

5. Грушевський М. [Рец. на:] Н.Дашкевич. Смена вековых традиций в отношениях народов Запада к русским (Сборник статей. посвящ[енньіх] В.И.Ламанскому, [т.] II, ст. 1375-1415) // ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. ХС. – Кн. 4. – С. 217-219.

6. Грушевський М. [Рец. на:] Pieniądz і przewrót cen w XVI і XVII wieku w Роlsce, napisał Adam Szelągowski.. Львів, 1902, ст. ХІІ + 317. мала 8° // ЗНТШ. – Львів, 1906. – т. 70. – Кн. 2. – С. 209-211.

7. Грушевський М. [Рец. на:] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, t. 18. Львів. 1903. ст. 43+701, 4° // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 76. – Кн. 2. – С. 194-195.

8. Грушевський М. [Рец. на:] Dr. Fryderyk Papée. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich, tom I: Ostatnie dwunastolecie Kazimierza Jagiellończyka. Краків, 1903, ст. 423+ мана // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. ЬХХІХ. – Кн. 5. – С. 218-220.

9. Грушевський М. [Рец. на:] Polska XVI wieku pod względem geografiсzno-statystусznym, t. VII, część II-ga: Ziemie Ruskie – Ruś Czerwona opisana przez Aleksandra Jabłonowskiego (Źródła dziejowe, tom XVIII, część II-ga). Варшава, 1903, ст. ІІІ+У+ 491+33 // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 202-204.

10. Грушевський М. [Реи. на:] Püwstanie organisaсуi kościobi łacińskiego na Rusi, napisał Władysław Abraham, т. І. Львів, 1904, ст. 418 // ЗНТШ. – Львів. 1905. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 23.

11. Грушевський М. [Рец. на:] Die Chasaren. Historische Studie von Hugo Freiherrn von Kutschera. Ein Nachlass. Відень, 1910, стор. 271 //ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. СІІ. – Кн. 2. – С. 192-194.

12. Грушевський М. [Рец. на:] K.Rhamm. Ethnographische Beiträge zur germanischslawischen. Altertumskunde. Zweite Abteilung, zweiter Teil: Germanische Alt ertümeraus der slawisch-finnischen Urheimat: Erstes Buch. Die altslawische Wohnung. Брауншвайг, 1910. ст. Х+431+2 // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. ХСШ. – Кн. 1. – С. 170-171.

13. Грушевський М. [Рец. на:] Пам'ятники древне-русского канонического права Л.К.Гетца. Kirchenrechtliche und kulturgeschichtliche Denkmäler Altrusslands nebst Geschichte des russischen Kirchenrechtes, eingeleitet, übersetzt und erklärt von Dr. Leopold Karl Goetz (Kirchenrechtliche Abhandlungen herausgegeben von Dr. Ulrich Stutz, 18. u[nd] 19. Heft). Штутгарт, 1905, ст. Х+403 //ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 198-199.

14. Грушевський М. [Рец. на:] Ф.М.Уманец. Князь Константан-Василий Острожский (Русский архив, 1904, IV, с. 625-634) // ЗНТШ. – Львів. 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 203-204.

15. Грушевський М. [Рец. на:] Фр.Я. Вестберг. К анализу восточньїх источников о Восточной Европе (ЖМНП, 1908, II, с. 364-412. III. с. 1-52); J.M arquart. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. Ethnologische und historisch-topographische Studien zur Geschichte des 9. und 10. Jahrh[underts] (ca. 840 – 940) . Липськ. 1903, ст. Б+557 // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. ХСІІІ. – Кн. 1. – С. 175-178.

16. Там само.

17. Грушевський М. Нові конструкції початків слов'янського і українсько-руського життя. Критичні замітки 11 ЗНТІII – Львів, 1911. – Т СІП. – Кн. III. – С. 5-27. Репу- бліканію з коментарем див.: Його ж. Івори: У 50 т. – Львів. 2007. – 1.8. – С. 197 – 216, 622-624.

18. Його ж. [Рец. на:] O.Schräder. Sprachvergleichung und Urgeschichte. Linguistisch-historische Beitrage zur Erforschung des indogermanischen Altertums. . Т. І – III. Єна. 1906 – 1907, ст. 235+559+ХІІ // ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. ХСІ. – Кн. 5. – С. 207.

19. Иоіо ж. [Рец. на:] Ernst von Stern. Die griechische Kolonisation am Nordgestade des Schwarzen Meeres in Lichte archäologischer Forschung (Klio, , 1909, ст. 139 – 152) // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. ХСІІІ. – Кн. 1. – С. 171-172.

20. Грушевський М. [Рец. на:] ^R h am m . Ethnographische Beiträge zur germanisch-slawischen. Altertumskunde. Zweite Abteilung, zweiter Teil: Germanische Alt ertümeraus der slawisch-finnischen Urheimat: Erstes Buch. Die altslawische Wohnung. Брауншвайг, 1910, ст. Х+431+2 // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. ХСІІІ. – Кн. 1. – С. 170-171.

21. Грушевський М. [Рец. на:] Д.Иловайский. Вторая дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому и болгаро-гуннскому. Москва. 1902. ст. 106 // ЗНТШ. – Львів. 1905. – Т. 73. – Кн. 1. – С. 6.

22. Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до XIV столетия. – К., 1891.

23. Грушевський М. [Рец. на:] В.Г.Ляскоронский. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход кн. Витовта на татар в 1399 р. (Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1907, ІІІ-У, с. 1-37, 273-312, 1-45 і осібно) // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. 6. – С. 212.

24. Ясь О. Рецензія у науковій творчості історика. – С. 101.

26. Грушевський М. [Рец. на:] А.Шахматов. Корсунская легенда о крещении Владимира (Сборниквь честь В.И.Ламанского, II, с. 1029 – 1183… // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. СІХ. – Кн. 3. – С. 178.

27. Грушевський М. [Рец. на:] М.Довнар-Запольский. Очерки по организации западно- русского крестьянства в XVI веке. К., 1905, ст. УІ+307+ 168 // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. ЬХХ. – Кн. 2. – С. 200-201.

28. Грушевський М. [Рец. на:] И. Малиновский. Рада великого княжества Литовскаго в связи с боярской думой древней России, часть І: Боярская дума древней России. Томск, 1903, стор. ІУ+200; часть II: Рада Великого княжества Литовского, 1904, стор. ІУ+132 // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. ЬХІХ. – Кн. 1. – С. 193-194.

29. Грушевський М. [Рец. на:] Polska X V I wieku pod względem geografiсzno-statystусznym, t. VII, część II-ga: Ziemie Ruskie – Ruś Czerwona opisana przez Aleksandra Jabłonowskiego (Źródła dziejowe, tom XVIII, część II-ga). Варшава, 1903, ст. ІІІ+У+ 491 + 33 // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. ЬХХ. – Кн. 2. – С. 202-204.

30. 1 Грушевський М. [Рец. на:] Monografia xx. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta-Fedora Olgerdowicza x. ratnenskiego, tom I, opracował Z.L.Radzimiński.. Львів. 1906. ст. ХІ+535, 4° // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. ЬХХІХ. – Кн. 5. – С. 216-218.

31. Грушевський М. [Рец. на:] Kazimierz Pułaski. Stare osady w ziemi Kamienieckiej i dziedziczące na nich rody podolskiej szlachty historycznej (Szkice i poszukiwania histor[oryczne], III, c. 1 – 168); Його ж. Ród Kierdejów podolskich, monografia historyczno-genealogiczna (ibid[em], с. 169-194) // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 72. – Кн. 4. – С. 207-208.

32. Його ж. [Рец. на:] Norblin, napisał Zygmunt Batowski (Nauka i sztuka, Wyd[ział] Towarz[ystwa] naucz[ycielów] szkół wyższych, XIII). Львів. 1911. с.219 // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. СУП. – Кн.1. – С. 167-168.

33. Александрович В. Прижиттєва іконографія гетьмана Івана Мазепи // Мазепа і ма зепинпі: історія та культура України останньої третини XVII – XVIII століть / Наук. зб. Львів, 2011. – С. 183-193, 335.

34. Грушевський М. [Рец. на:] М.Приселков. Митрополит Иларион. в схиме Никон, как бореп за независимую русскую церковг> (Сборник статей, посвященньїх С.В.Платонову, 1911, ст. 188-202) // ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. СХІІІ. – Кн.1. – С. 178.

35. Грушевський М. [Рец. на:] Полное собрание русских летописей. изданное по высочайшему повелению Императорскою археографическою комиссиею. Т. II: Ипатьевская лето пись. Издание второе. СПб., 1908, ст. 16+988 стовп[пів] + ст. 87+4 in 4 // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 85. – Кн. 5. – С. 198.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16, с. V – XXII.