Значення Володимирової доби,
традиція про Володимира
Михайло Грушевський
Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всі, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонізовано його досить пізно. В літописі й старім житії маємо натяки на певну опозицію канонізації Володимира: житіє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, літопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взиває сучасників, аби молилися за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягалися з канонізацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкоді стояли й тодішні аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирилася пам’ять про веселі Володимирові пири й взагалі пам’ять сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослаблася традиція – перші згадки про нього як признаного святого походять з другої половини XIII в. [Малышевський, Когда и где впервые установлено празднование памяти св. Владимира (Труды киев. Академии, 1882, І), Голубинський, История канонизации, с. 63-4, История церкви, І2, с. 185-6].
Старе порівняння Володимира з Константином дуже відповідне – подібність між ними не обмежується їх заслугами християнству. Константин також передовсім був політик, і з політичних інтересів виходив в своїх заходах коло християнства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.
Він розпочав свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходився коло того, аби зв’язати її міцнішою внутрішньою зв’язею. Досі властиво одиноким зв’язком у ній була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігалася по цілій системі Руської держави і зв’язувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цілості сієї системи. Володимир дав нові, інші зв’язі.
Передовсім – зв’язок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвивається потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всі землі Володимирової держави – то отчина Володимирової династії; що всі князі мусять солідарно боронити цілості сієї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роду, по своїй приналежності до династії має право на волость в сій отчині. Таким чином, заложена була хоч слабенька, але все ж жива центріпетальна тенденція (кажу – слабенька, бо значення сього моменту не треба перецінювати, і поруч нього стояло змагання кождого князя відокремити свою волость і вибитись з-під впливу київського князя).
Сильно заважив зв’язок релігійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релігією роспросторювалась візантійська культура. І та віра, й та культура на цілій простороні Володимирової держави опирались на авторитеті Володимира, потім – на його династії, і прихильники їх тим самим мусили бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значення, як се було з християнством в державі Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де розповсюднення християнства ішло згори, від правительства. Чи мало при тім правительство на меті перенести на Русь і те релігійне освящення власті, яке було в Візантії, се тяжче припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знання візантійських відносин, і в кождім разі пересадити на Русь сі погляди в значнішій мірі не удалося.
Не треба легковажити й впливу того нового права, яке витворювалося тепер із звичайового (головно руського, полянського) через приладження його до нових державних вимог (справа вир за Володимира) [Недавно ролю Володимира як реформатора правних відносин Руси особливо різко поставив Ґец (Goetz) в своїй книжці Das russische Recht (1910), але його виводи мають сильно гіпотетичний характер і прийняті досить скептично в наукових кругах]. Змодифіковане відповідно до державної практики київське звичайове право потім протягом віків популяризується династією й дружиною в землях Володимирової держави й стає підвалиною місцевих прав і практик: ми стрічаємо постанови київських князів в північних кодексах Руської Правди, і ще пізніше одні й тіж правні норми повторюються в місцевих правних пам’ятках ріжних земель, що колись належали до Руської держави, а давно вже стратили зв’язь між собою. Глубокі впливи й пережитки київського права Руської Правди в Литовськім Статуті дають найбільш виразисте свідоцтво в сім напрямі, бо право Литовського Статута розвилося з практики земель полоцьких, найбільш відокремлених в системі Руської держави, найбільш ізольованих від київських впливів і тим часом, бачимо з сього – й вони стояли вповні під впливами київського права, так само, як і письменності й культури.
Се все одначе були зв’язки більш моральні, культурні. Вони не в силі були удержати Володимирову державу в формі міцно сконсолідованого політичного тіла, одначе жили, відчувалися, мали свій вплив, і їх не можна легковажити. А в їх еволюції епохальне значення має князювання Володимира.
Дід Володимира наложив головою як звичайний Raubritter за свої „примучування“ в Деревській землі – „бяшеть бо яко волкъ въсхищая и грабя“, як кажуть про нього деревляни в літописній легенді [Іпат., с. 35]. Батько Володимира загинув, як лицар авантурник в далекім поході, зіставивши пам’ять відірваного від ґрунту войовника-волоцюги. Володимир умирає в своїй столиці, й довідавшися про його смерть, люди „снидоша ся бещисла и плакаша ся по немь – бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя“ [Іпат., с. 90]. В сих трьох моментах відбивається еволюція Руської держави в X в. За князями-войовниками, що збивали свою державу силоміць, самими ударами свого кулака, прийшов князь, що заходився коло того, аби під сю будову підложити якісь культурні фундаменти. В тім політичне значення діяльності Володимира і його право на ім’я Великого, котрим називає його Галицька літопись [Іпат., с. 505].
В книжній літературі зісталася про Володимира традиція головно як про апостола християнства, та пам’ять про його християнські чесноти. Джерела свої й чужі сходяться нa тім погляді, що той колись роспусний поганець в високій мірі перейнявся потім духом християнства, як релігії любові й милосердя. Почавши від Тітмара, що опирається, правдоподібно, на українській і взагалі східно-слов’янській репутації, принесеній в Німеччину вояками, що ходили з Болеславом на Київ, – Іларіон, літопись, старе житіє. Похвала Якова – всі сі старші джерела підносять сю сторону характеру Володимира [Тітмар, VIII, 52, Іларіон – Чтенія київські, II, с. 56-7, Житиє і Похвала Якова ibid., с. 21-2 і 15, літопись – Новг., с. 73-4, Іпат., с. 86-7]. На рахунок сієї чесноти йдуть і ті пири Володимира, котрих глубше політичне значення пробував я вище вияснити. „Кто исповѣсть многыя твоя мощныя милостыни и дивныя щедроты, яже къ убогимъ творяще, къ сирымъ же и бодящимъ“, кличе Іларіон, додаючи, що ті „щедроты и милостыня до нинѣ въ человѣцѣхъ поминаемы суть“.
Літопись і житіє ближче знайомлять нас із сими переказами „въ человѣцѣхъ“. Житіє оповідає про празникові „трапези“ в Володимировім дворі – ставив він три трапези: одну митрополиту з єпископами й іншим духовенством, другу нищим і убогим, третю собі і боярам своїм і всім мужам своїм (вар.: всім людям). Ширше росповідає літопись: Володимир, каже вона, казав усім старцям і убогим приходити на княжий двір і брати собі всякі потрібні припаси й гроші, але що хорі і каліки не могли самі приходити на княжий двір, то він звелів возити возами всякий припас: хліб, м’ясо, рибу, всяку городину, мед і квас в бочках і питати, де є хорі й убогі, що не можуть ходити, та давати їм усе потрібне. Щодня, чи при князеві, чи без нього, уряджувався пир на дворі, в „гридниці“, для „бояр, гридей, соцьких, десяцьких і нарочитих мужів“, і не жаловано там нічого [Літопись Переяслава Суздальского розмальовує далі се оповідання: „И бываше на обѣдѣ томъ множество отъ мясъ-и отъ скота и от птиць и от звѣрины и от рыби драгоцѣнны и овощіа от ласла (sic) и от всякого учиненія рукъ теловѣчь и от питіа вина разна и от мѣд разныхъ, перцю же выходила колода безо князя, а при князи 3 колоды на недѣлю, а колода 8 бочекъ“ (с. 34)].
Трапилося раз, що дружина на підпитку почала відказувати на князя: „зло єсть нашимъ головамъ, да (дав) намъ єсти древними лжицами, а не серебряными“, і Володимир казав задоволити й сю забаганку, зробити срібні ложки, кажучи: „серебром і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду й золото й срібло: і дід, і батько мій здобув з дружиною золото й срібло“. Як бачимо, оповідання кладе особливий натиск на ласку Володимира до дружини – відгомін спеціально дружинної традиції.
При особливих нагодах, каже літопись, споряджав Володимир пири для великої маси народу: на свято Спаса, на храм церкви в Василеві (виставленої на пам’ятку, як він вирятовався від печенігів), Володимир робив великий пир, скликав бояр, посадників і „старійшин“ з усіх міст „и люди многы“, частував і обдаровував їх: на пир готували 300 перевар меду, убогим роздавано 300 гривен срібла. Вісім день тривав сей празник, а по нім безпосередно наступав на Пречисту храм у Києві – Десятинної церкви, й тут знову робився „празникъ свѣтелъ“ для „безчисленного множества народу“. „И тако по вся лѣта твораше“ Володимир.
Народня пам’ять ухопила найбільше сі Володимирові пири. В Володимировім ціклі, що переховався тепер в народі великоросійськім та (в фрагментах) білоруськім, але веде свій початок очевидно з полудня, центром все виступає двір Володимира і на нім „почесний пир“. Коло сього центра групує той епос ріжні походи Володимирових „багатирів“, але в них сам Володимир відіграє зовсім пасивну ролю: він тільки, пируючи, загадує ріжні поручення своїм „багатирям“, які й поносять всякі праці для Руської землі:
„А й у солнышка да у Владимира
Пированьицо было по третий день.
Солнышко идет на вечери,
А почесный пир идет на весели,
Вси-то на пиру да напивалиси,
Вси же на честном да наѣдалиси,
Вси же на пиру и поросхвастались.
И спроговорит солнышко Владимирь стольно-киевской:
Нечѣм солнышку Владимиру похвастати!
Не выправлены дани выходы
За двѣнадцать год да за тринадцать лѣтъ,
За тринадцать лѣть да с половиною.
Сидять же тут три руськиих могучиих багатыря:
Старый козак да Илья Муромецъ,
Мóлодой Добрыня сын Никитиничъ,
Михаил Потык сын Ивановичъ.
Испроговорит Владимирь стольне-киевской:
Ай же вы три русьскиих могучиих богатыря!
Старый казак да Илья Муромецъ,
Вы съѣздите-тко в Каменну Орду,
В Каменную-то Орду в большу землю,
Повыправте-тко дани выходы
За двѣнадцать год за тринадцать лѣтъ;
За тринадцать лѣт да с половиною.
Молодой Добрыня сын Нивитиничъ!
Съѣздите-тко вы да не-в-большу землю,
Не в большую-ту землю да в Золоту орду,
Там выправте-тко дани выходы
За двѣнадцать год за тринадцать лѣтъ,
За тринадцать лѣт да с половиною.
Третыи могучи богатырь да Михайло Потыкь сын Ивановичъ
Ты съѣзди-тко в землю во Подольскую,
Там повыправь-ко ты дани выходы
За двѣнадцать год да за тринадцать лѣтъ,
За тринадцать лѣт да с половиною.“
[Билина про Михайла Потика – Гильфердинг, І, с. 63].
При всіх глибоких змінах, які ся билинна традиція перейшла на великоруськім ґрунті [Про се особливо праці Халанського, Великорусские былины киевского цикла, і Міллера, Очерки русской народной словесности], хтозна – чи не переховалася в сім моменті реальна пам’ять про ті пізніші роки Володимирового князювання, коли він передусім віддавався внутрішнім культурним справам своєї держави, зложивши воєнні справи на синів і бояр.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 533 – 538.