Відбудування держави

Михайло Грушевський

Літописні звістки про Володимирові походи. Війна з в’ятичами, радимичами й болгарами; склад Володимирової держави і уділи синів. Справа західних земель: прилучення Забужжя, справа приналежності Західної України до Польщі і Чехії, вартість літописної традиції, західні границі Володимирової держави, русько-польські й інші західні відносини.
Боротьба з печенігами

Перші роки князювання Володимира мусили піти на збирання „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятилітнього (від смерті Ольги) правління боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду діяльності Володимира, з сієї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомості, що дають хіба дуже далекий образ її. В перших п’яти роках князювання Володимира в літописи маємо зареєстровані отсі події:

Під 981 р. Володимир привертає західні українські землі:„иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“ [Новг., с. 31, Іпат., с. 54].

Під 983 р. похід Володимира на ятвягів, зв’язаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю ятвягів („взя землю ихъ“) [Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанія, за механічно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск., с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки – що ятвязький похід був зв’язаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований]. Про сі західні походи поговорю далі.

Під 981-2 р. стоїть боротьба на сході: в’ятичі, примушені Святославом до дані, очевидно, скинули по його смерті київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстання, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“ [Шахматов висловив здогад, що другий похід на в’ятичів се дублет першого (Розыск., с. 175), але виразних вказівок на се нема]. Вони одначе заховали, мабуть, і надалі свою самоуправу, примушені були тільки до дані.

Під 984 р. війна з радимичами, давніми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушності се взагалі не визначне нічим плем’я, чи було яке спеціальне повстання, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намісника, котрого треба було привести до послушності, як Рогволода. Радимичі були, розуміється, побіджені. З сею війною зв’язана приказка, що „Піщанці (Радимичі з-над р. Пісчани) від вовчого хвоста тікають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ – було ім’я воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непам’ятних часів дражнили піщанців їх сусіди, а воєвода з нього вийшов як лінгвістичний міт – об’яснення певної фрази через дієву особу, якогось героя. Одначе мусила бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.

Під 984 р. подано похід на болгарів. В літературі були ріжні здогади, які се болгари, але ясно, що не інші, як волзькі. На се вказує участь в поході торків, котрих в тім часі представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житіє, котре вважається за джерело похвали) сих болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було прізвище болгар волзьких [Пор. Іпат., с. 423. Новішими часами бачили в них дунайських болгарів напр. Голубинський, Ист[ория] церкви, І, с. 167, Линниченко в Трудах К[иївської] дух[овної] акад[емії], 1886, XII, Успенський в Ж. М. Н. П., 1884, IV, с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск., с. 175). Приймаючи, що се був похід на болгар дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнішими переговорами з Візантією вмішався до боротьби Візантії з Болгарією й виступав як раз по стороні Візантії; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантією відносини були ворожі].

Тут маємо, очевидно, продовження походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оці і Волзі), а взяті до сього в союзники приволзькі орди торків, що по знищенню Хозарської держави появилися в сих краях, прибули суходолом. В літописи притім розказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон болгарів, вони в чоботях (себто – завеликі пани, як на нас), дані нам давати не будуть, ліпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирився з болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїні, коли болгари почали знову поростати в пір’я, хотів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, плану сього прийшлося виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертається назад. Старе житіє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на хозарів [Ятвигы (зам. Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побѣди я и дань взять на нихъ“ – Чтенія київськ. іст. тов., II, с. 16], і хоч в літературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в зв’язку з сформуванням Тмутороканської волості і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповні можлива.

Потім з дальших років маємо в тім же житії (і в Похвалі) лаконічну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещенні, може для забезпечення свобідної комунікації Дніпром з Кримом і Візантією, з огляду на тодішні зносини, а в літописи ще похід, на хорватів під 993 р.

З принагідної звістки літописи про волості, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волості, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тіснішого зв’язку з Києвом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишніх „світлих і великих“ князів, що часом набували забагато значення й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив зв’язь земель династичним зв’язком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головніших містах, очевидно – під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгороді. Літопись виказує у Володимирових синів отсі волості: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станіслава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля – очевидно разом з карпатською Руссю і польським пограниччям) Всеволода, Тмуторокань (Подоння, кримські і кавказькі волості) Мстислава, Ростов (центр мерянських колоній) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських колоній) – Гліба [В старших кодексах (з груп Іпатської, Лаврентіївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадуються, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дійсно сидів в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ]. В безпосередній управі Володимира зісталось середнє Подніпров’я – землі полян, сіверян і радимичів, та новоприборкані в’ятичі; сі останні платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князів (іще століття пізніше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).

Коли порівняти сю територію, взяту під ближчу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землі полян і деревлян, може Сівера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одності. Ся робота мусила зайняти довший час, не могла обійтися без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, радимичами, в’ятичами, походи на західні окраїни – то тільки уривкові й припадкові відгомони сієї сторони в діяльності Володимира.

Спеціально про західні походи літопись повинна б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на ляхів, на ятвягів і на хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половині свого князювання) в згоді „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“ [Лавр., 124, Іпат., с. 87], та ще пізніша Галицько-волинська літопись, з нагоди походів Данила від Каліш, завважає, що перед Данилом ніхто не ходив так глибоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ [Іпат., с. 505]. Стільки дає нам наша історіографія. Західна знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Оттону, бо сподівався великої війни з Русю [Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script., III, p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар, VI, 55], а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.

Во главі угла тут лежить наведена вище звістка літописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“ [Новг., с. 81, Лавр., с. 80, Іпат., с. 54] – звістка, що задала великого труду історикам.

Значення сих слів ясно: Володимир ходив походом на ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і інші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна інакше зрозуміти: розуміється, при тім польськими сі міста могли бути на погляд літописця тільки політично, а не етнографічно, бо стільки про руську колонізацію на заході він мусив знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ін. („грады ихъ, Перемишль“ і ін.), не відповідають вимогам старої складні, бо в ній інтерпункція не мала ніякої ролі; се тільки натягання для вирятування літописної відомості через виключення з „лядських городів“ Перемишля й ін., але таке натягання нічого не вирятує.

Але без такої поправки, коли Перемишль і Червень і ін., мають бути польськими городами, відомість нашої літописи натрапляє на іншу трудність. Діло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках чехів. Се каже чеський хроніст Козьма Празький [І, 33. На сій підставі вже Репель (І, с. 144) підозрював тут в нашій літописи помилку, що Червенські городи були відібрані від ляхів]; його відомість польські історики були поставили в непевність [Małecki, Kościelne stosunki w pierwotnej Polsce – Przewodnik nauk. i liter., 1875, c. 197, Kętrzyński, Granice Polski w X w., c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw)], але знайшлось свідоцтво у сучасника – географа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночі“ [Известия ал-Бекри, с. 47. Звістка його належить до третьої чверті X в., в ближчім датуванні його подорожі дослідники не згоджуються: одні приймають 965, інші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної літератури про Ібрагіма див. у Якоба, Ein arabischer Berichterstatter, 1896, с. 9, і ще новіший у Вестберґа, Коментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903, ст. З і далі; про ріжні виводи року подорожі Ібрагима тут, с. 72 і далі. Останніми часами С. Закшевський пробує (властиво поки що – заповідає пробу) поставити в сумнів звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzeń akademii, 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана].

Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землі, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разі, коли вона володіла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володіючи Малопольщею, або затримала його потім як чехи опанували Малопольщу і володіла Перемишлем, не володіючи Краковом.

[Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканський, порушуючи сю справу в ряді своїх праць: Krakόw przed Piastami, 1898 – Rozprawy wydz. hist.-filoz., XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом – Rocznik Krakowski, т. І, далі – Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik, т. IV) і в кінці – Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor., 1903). Він стояв при літописній записці 981 р., а з фактом приналежності Кракова до Чехії старався її погодити такою комбінацію, що Краків належав до чехів тільки з ближчою своєю околицею, а східну Малопольщу, і з нею західну Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волості Володимир. Шеленговський в своїй недавній праці Najstarsze drogi z Polski na wschόd (l909) старався доказати можливість прилучення Західної України до Великопольщі через Мазовше, перше ніж була прилучена до неї Малопольща.

Все се одначе довільні гіпотези, що не мають іншої підпори окрім тої ж літописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстенсивності в другій половині X в. обмежилася ближчою околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володів протягом десятиліть східною Малопольщею й Галицькою Руссю? Як неправдоподібно виглядає розпросторення Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східної Малопольщі до Мешка в середині X в. виводиться тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусила й Малопольща до нього належати. Володіння чехів обмежуються тіснішою околицею Кракова знову з огляду на ту ж звістку. Wiadomość t. zw. Nestora, ktόry ja podaje, jest pewną i prawdopodobnie nawet się opiera na jakiejś rocznikarskiej zapisce (Kw; hist., c. 25) – більше того на її потвердження Потканський не міг нічого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок наук. тов, ім. Ш[евченка])]

Тому звістка нашої літописи, що Володимир відбрав сі руські городи „від ляхів“, стає досить сумнівною.

Але може вони належали до Чехії, й під літописними ляхами треба розуміти Чехів ? Чеські історики дійсно втягають в границі тодішньої Чеської держави прикарпатську Русь. Підставою до того їм служить фундаційна грамота празького біскупства, видана в 1086 р. цісарем Генріхом IV, як потвердження, мовляв, давнішої фундації, з часів Оттона. В ній справді границями празького біскупства на сході названі ріки Буг і Стир [Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate – Cosmas, I, 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архіву, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii, III, ч. 76)]. Таке незвичайне розширення празької дієцезії на схід толковано тим, що границями її служили границі Чеської держави, отже Буг і Стир виходять границями Чеської держави за часів заснування празької єпископії, себто в 970-х рр. тільки що річку Стир для більшої імовірності декотрі притім поправляють на Стрий [Palacki, Dìjiny, I, l с. 252, Dudik, Mä hrens allgemeine Geschichte, I, 383 sd., Tomek, Dìjiny, I, § 12 й ін].

Тепер одначе не можна сумніватися, що ті границі празької дієцезії не автентичні, що такої фундаційної грамоти з Оттонових часів не було, і що маємо тут витвір останньої чверті XI в., подиктований тодішніми претензіями празької катедри на моравську дієцезію [Dümmler, Pilgrim von Passau, Lösert, Der Umfang des böhm. Reiches – Mittheilungen des Instituts für österr. Gesch., II, іншу літературу старшу див. в статті Реґеля, Учредительные грамоты пражской єпархии, в Сборнику учеників Ламансього, і у Кентжинського op. c., с. 4. Новіше: Bachmann, Beiträge von Böhmens Geschichte und Geschichtsquellen – Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привілей 1086 р.), Kalouśek, O listine cisare Indricha z roku 1086 (Českičasop. historicky, 1902), Potkański, O przywileju z 1086 г., Pekar, K sporu o zaklädaci listinu biskupstvi piražskeho (Č. č. hist. 1904). Szelągowski, Kwestya ruska w świetle historyi, 1911].

Але яким титулом втягнено сюди Галицьку Русь (поріччя Бугу і Стиру – се пограничне Галицької Руси від північного заходу, від Волині), се все таки зістається загадкою і про се можна робити хіба тільки здогади [Найбільш правдоподібним здається мені, що редактори фундаційного привілею прилучили до Кракова західні руські землі, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої пам’яті про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданні сеї книги, розвинув Потканський в статті Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означення земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означення в такім разі не надається, та й зістається взагалі дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західні руські землі дійсно (див. т. II, гл. 2)].

Що се стоїть в зв’язку з традицією про чесько-моравське панування в малопольських землях, вповні правдоподібно. Може бути, що в X в. разом з Краковом до Чехії належали й деякі пограничні українські землі. Але припускати, що дійсно ціла Галицька Русь належала в X в. до Чеської держави, дуже трудно, можна сказати – неможливо. Не поможе тут нічого й таке толкування літописної записки 981 р., що тут під ляхами треба розуміти чехів: на се давно вже було висловлено справедливу увагу, що літопись добре вміла відріжняти ляхів від чехів.

Нема одначе потреби брати нашу літописну звістку дуже серйозно щодо кождого слова. Літопись в сій часті походить десь з кінця XI в., а хоч деякі оборонці сеї звістки (особливо в польській історіографії), щоб збільшити й авторитетність, висловлюють здогад, що редактор літописи використав тут якусь давнішу літописну записку, то на се нема ніякої вказівки ні в сій звістці, ні взагалі в сій части літописи [Див. ще нижче, в І екскурсі]. А навіть приймаючи, що літописець виходив тут з старшої традиції, ми не можемо знати, як виглядала ся традиція в своїй старій формі: чи там сі городи також відбиралися „від Ляхів“. Маємо на кождім кроці сліди власних комбінацій редакторів літописи, і „Ляхи“ в сій записці могли також дуже легко з’явитися наслідком такої комбінації.

Мусимо пам’ятати, що літопись укладалася по свіжопережитій боротьбі наших князів з Польщею за „Червенські городи“ й інші західної України. Зовсім природно, що літописець міг перенести таку боротьбу на кілька десять літ назад і захотівши пояснити, як Володимир прилучив до Руської держави землі за Бугом, догадався, що він відібрав їх „від Ляхів“, тим більше, що мусив знати за походи Володимира на Польщу, коли пам’ятає їх автор галицької літописи в XIII в. [Шахматов в своїм аналізі літописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилучення забузьких земель мабуть оперта „на пригадках, викликаних подіями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 літ, він думає що й рік 981 з’явився тут через відрахування сеї круглої цифри від події 1031р. (с. 461-2). Притім одначе він зачисляє записку до першої редакції літописи (1039 р.), а се не певно – могла з’явитись вона і при хронологізації літописи. Варто завважити, що старе житіє (і Похвала), вичислюючи походи Володимира, не має сього походу на ляхів – так само і на хорватів.]

Самої звістки літописи про походи Володимира на початках його князювання на захід для привернення західних україн, ми через се ще не відкидаємо. Ті західні україни могли вже давніше стояти під політичним впливом Києва, але потім вийти з під нього, і Володимир їх прилучав би наново. Чи стояли вони в тім моменті, бодай в часті під певним впливом чехів? Се можливо, але ми про се нічого не знаємо напевно. Політична же залежність їх від Польщі супроти сказаного вище представляється сумнівною.

Західну границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границі Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“ [primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірці кард. Deusdedit з останньої чверті XI в., був багато разів виданий, останнє видання (1905): Glanvell, Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit, I, с. 199. Новіша студія про сю запись: Lodyński, Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardyńska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й література].

Північний граничний пункт сієї лінії пояснює й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ [in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae – VI, 58]. Розуміється, ім’я Руси в сих звістках прикладається до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської – київської держави; надання Оди вичисляє границі не етнографічні, а політичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побужжя (на ятвягів), мусимо бачити тут границі Володимирової держави, хоч можливо, що сі границі були ним тільки привернені, відновлені, а не наново здобуті. На заході й західній півночі сі границі досягали границь східнослов’янської колонізації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські пограниччя. Опанування Перемишля, Червна й ін. городів та боротьба з ятвягами – се тільки декотрі моменти в сім доконанім Володимиром ділі. Чи були при тім якісь конфлікти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлікти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столі в Польщі засів Болеслав Хоробрий (992) [Про конфлікт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська літопись (у Татіщева I, 38), але се джерело занадто непевне, аби на нім щось будувати]. Але ближче про тодішню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нічого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землі з мішаним залюдненням, або може й які польські землі. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняється тим, що відбирає забрані чехами польські землі, а пробує прилучити до Польщі й землі чеські, – так було і з Руссю.

Заміри Болеслава стають нам ясними з подій по смерті Володимира: Болеслав забирає тоді т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побужжя, а правдоподібно й землі верхнього Дністра. Мабуть на сім же ґрунті розвинулися перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його життя. Можливо, що вони стояли в певнім зв’язку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої оберталася тодішня польська політика. Вже в 992 р., як ми бачили з німецьких джерел, заносилося на війну між Руссю и Польщею. В нашій літописи є під 993 р. похід на хорватів; може ся „хорватська війна“ лишилася відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь іншої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну [На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шелянговский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska – здогади переважно слабо аргументовані і зроблені з невеликим знанням порушених питань)].

Пізніший наш літописець згадує про походи Володимира в глибоку Польщу. Їх найвідповідніше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчилося тоді, не знати, але ся згадка про глибокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила б за тим, що в сій боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті інші політичні справи, що займали тоді Болеслава та розділяли його сили й розбивали енергію (боротьба з полабськими слов’янами й чехами, потім з Німеччиною [Короткі звістки пізніших хроністів – німця Гельмольда (I, 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і поляка Кадлубка (II, 12), що Болеслав підбив Русь, – очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерті Володимира]. Згадку літописи про пізнішу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусив, з усіма силами звернутись против німецького цісаря (1003). Се потверджує зовсім певна звістка сучасного німецького хроніста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була тривка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстання проти батька, але Володимир завчасу довідався і ув’язнив сина разом з його жінкою та її духовником єп[іскопом] Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сієї справи [Тітмар, VII, 52]. Дуже правдоподібно, що посіваючи таку фамілійну війну в руській династії, Болеслав сподівався здобути сею дорогою інтересні для нього українські землі, і дійсно осягнув був свого – тільки пізніше, вже по смерті Володимира.

Коли викрилися ті інтриги в родині Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлікту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цісарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочі німців і печенігів. Але підчас походу прийшло до бійки між поляками й їх союзниками печенігами, Болеслав казав вирізати всіх печенігів, і похід на тім скінчився, очевидно – не мавши іншого результату, крім спустошення руських земель [Тітмар, VI, 55]. На іншім місці Тітмар згадує, що Болеслав уступався за свого зятя Святополка [in quantum potuit vindicare non desistit – Тітмар, VII, 52]. Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети [Линниченко (Взаимные отношения Руси и Польши, с. 85) здогадувався, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештування Святополка; правдоподібніше може буде уважати арешт поводом до походу]; але Болеслав при тім мусив мати й загальніші мотиви, що виступили на верх кілька літ пізніше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для політичних планів – територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще менше, а властиво нічого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згір’ях землі закарпатські в’язались органічно, і прилучення перших було прилученням, певно, і тих других до Київської держави – поскільки в тім часі могла бути якась тривка і скристалізована українська колонізація – чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім літописнім тексті говориться, що Володимир в другій половині свого князювання жив у згоді „с князи околными“ – з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдріхом чеським [Андріхом в Лавр., в інших хибно – Андроником]. З Чехією Володимир мусив бути в безпосередній стичності, як вона володіла Краковом (за Болеслава II); хтозна, може були й які конфлікти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на хорватів [Див. вище (с. 202) про хорватів чеських]. Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередньо й були які політичні стрічі між ними (а на се може натякатися згадка літописи), то се могло б мати місце і за Карпатами [Шеленговский в цитованій книжці (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і поріччям горішньої Вісли, веде західні дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено]. Але і тут може бути у літописця ретроспективне освітлення, з становища пізніших відносин до Угорщини.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 485 – 495.