Святославичі

Михайло Грушевський

Літописна традиція про війну Ярополка і Олега. Її причини, становище Володимира і легенда про Рогнідь, війна з Полоцком, конфлікт з Ярополком, літописне оповідання про похід Володимира на Ярополка, оповідання Якимівської літописи і новіші проби освітлення сеї війни

Семилітня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюванням в Києві зайнята в літописі самою боротьбою синів Святослава [Про хронологію сих років в примітці 11]. Боярські правительства, що правили іменем малих князів, пильнували, зовсім природно, кожне своєї волості; політична система руських земель стратила почуття своєї одності й розпалася фактично на групу самостійних волостей, поки з-поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енергічна і здібна індивідуальність та взялася до скріплення ослабленої державної системи.

Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лінії покликаний до сієї ролі. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймні так складаються літописні відомості. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.

Літопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Літописець, очевидно – за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатніших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважніша по нім особа, і при Ярополці він мабуть стояв на чолі правління. Літопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надихав на се, бо теж бавився тоді ловами, і довідавшися, що се син Свенельда, вбив його; літопись не пояснює – чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступлення границі. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його перспективою прилучення Деревської волості. Ярополк дійсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утікачки: зіпхнули його з греблі й забили коні й люди, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдові за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втік за море, і Ярополк посадив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бѣ володѣя единъ в Руси“ [Іпат., с. 49].

Розуміється се оповідання, що ініціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілійна історія, не виглядає дуже серйозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнішою вставкою в літописне оповідання, яке знало тільки звичайне боярське підмовлювання: „пойди на братъ свой и прими волость єго“ [Шахматов у своїх „Разысканиях“, с. 353, і далі уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіевѣ и воєвода бѣ у него Блудъ“, і се безпосередньо в’яжеться з дальшим оповіданням про Блуда, ігноруючи Свенельда. Інтересно так же, що в Длуґошевім оповіданні про сі події нема нічого про убивство Люта і намови Свенельда, а Ярополк йде на Олега просто задля principandi maioritate (c. 129)].

Історія Ярополка ціла обробляє один сей мотив – як гинуть князі від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир месник за пролиту кров); послухав Блуда – позбавив себе помочі землі й мусив віддатися на заріз. В дійсності мати під боком осібного князя в Деревській землі, сидячи в Києві, само по собі не було Ярополкові вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлікту. А може й не треба було ніяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської політичної системи і на київського князя клало як певного роду обов’язок честі – взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Ярополк свідомо взявся до сповнення сього завдання, в тім нема сумніву. Інакше не було причини Володимирові кидати свій Новгород, і не було б чого Ярополкові посилати своїх посадників в його волості. Мусило бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами політичного зв’язку між ними мусив повторятися не раз уже по смерті київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береться до збирання батьківських земель.

Але і роля Володимира в дійсності не була така припадкова, як представляє літопись.

По словам літописи, здібний і енергічний „робичич“ тікає з Новгорода, побоявшись кривавих заходів Ярополка, але не має заміру капітулювати перед ним. По якімсь часі [В літописі се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані події з кількох років] він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкові вість про війну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“ [Іпат., с. 50.], але сама дає зрозуміти, що в дійсності воно мусило йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы – Варягы и Словены (новгородців) и Чюдь и Кривичи“, і аж тоді пішов на Ярополка. І тут же пізніша вставка вставляє війну з полоцьким князем.

Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сій поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часі сватають Рогнідь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов з-за моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабині – гіперболічний натяк на нешлюбну матір Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добрині, братові Володимирової матері; той загнівавсь і постановив помститись. Серед приготувань Рогніди до весільної подорожі до Києва Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругався над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнідь узято й вона неволею мусила стати жінкою Володимира, що слідом пішов на її жениха Ярополка і вбив його.

За такі нещастя Рогнідь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав інших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучилася до всіх тих гірких почуть, які перед тим Рогнідь мала на Володимира, і думка про помсту її опанувала. Якось вночі, коли Володимир ночував у неї, вона хотіла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона призналася, що хотіла помститися за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелів їй прибратися „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіння кари. Але Рогнідь дала голий меч свому малому синові, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок – месника за матір), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнідь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподівався?“ Бояри задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчиться повість „вѣдущих“ в літописнім переказі.

Як я сказав, вона має виразні ознаки поетичного оброблення [Давнішу літературу епізоду про Рогнідь, як поетичний утвір див. у Довнар-Запольського, Очерк истории кривичской и дреговичской з[емель до конца XII столетия], с. 71, з новішого: Лобода, Русские былины о сватовстве, 1904, гл. VI, Шахматов, Корсунская легенда, гл. XII]. Оповідання літописи під 980 р. – се початок повісті, в цілості ж вона подана в Суздальській літописі під 1128 р. Тут має вона пояснити традиційну ворожнечу династій Ізяслава полоцького і Ярослава київського, але складалася вона очевидно зовсім незалежно від сеї тенденції і мало надавалася для сеї мети, бо Ярослав, син Рогніди, був так само „Рогволожим внуком“, як і Ізяслав. Приладжено її до сеї тенденції вже пізніше, і в тім напрямі може змінено й деякі подробиці, але початок її старший, ніж та династична ворожнеча, з котрою зв’язувано її потім [Так мусить бути змінений здогад дослідників, що толкували сю легенду, як символізацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами – див. праці Д[овнар]-Запольського, Лободи ор. с., Голубовського, Несколько соображений о кн[язе] Туре].

Вона входить в цикл переказів про Володимира, як великого і ненаситного женолюбця, пересказів безсумнівно багатих і розроблюваних con amore, і сучасниками, і пізнішою творчістю (такий еротичний темперамент в представленнях тодішніх являвся прикметою енергії й сили, і не мав в собі нічого непочесного з нецерковного погляду), тільки переховалися вони в убогих останках, переважно на услугах побожної легенди [Здогад Шахматова (Корсунская легенда, 1 с.), що легенда про Рогнідь являється переробкою легенди про сватання грецької царівни здається мені зайвим – се два самостійні епізоди з цілого циклу, що могли запозичатися певними мотивами, але мають самостійний початок]. Поетична поволока одначе не підриває значення історичного факту, з котрим зв’язалася легенда – війни Володимира, перед його походом на Київ, з сусіднім полоцьким князем, що в сі переходові часи прийшов був до фактичної самостійності й хилився на сторону Ярополка. Чи влучно одначе умістив редактор Повісті сей епізод між поворотом Володимира з-за моря і його походом на Київ, се інше діло. Може воно в дійсності було й інакше.

Подібно, як з усеї діяльності Ярополка на полудні маємо припадком тільки його війну з братом Олегом, хоч на сім його політична діяльність мабуть не кінчилася, і подібних війн, котрими він змагався підбити собі старі київські волості, могло і мабуть-таки було далеко більше, – так і з діяльності Володимира чи Володимирового двору полоцька війна, захована нам припадком легендою про Рогнідь, мабуть теж не була єдиною. Тим часом, як Ярополк збирав волості на полудні, Володимир чи його амбітний реґент Добриня мабуть не дармували на півночі і займалися тим же, поки нарешті сі два володарі – полудня і півночі – не стрілися і не звели рішучої битви між собою за те, кому з них володіти усею руською державною системою. Утеча Володимира з Новгорода і Ярополкове посадження намісників у Новгороді показують на конфлікт далеко раніший від Володимирового походу на Київ. Конфлікт Володимира з полоцьким князем, що хилився на сторону Ярополка і шукав у нього помочи против претензій новгородського князя, теж міг значно випередити стрічу Володимира з Ярополком, може навіть викликав або прискорив сю стрічу і боротьбу двох представників двох дружинних гнізд – полудневого і північного. По літописі Ярослав був одним з молодших синів Володимира від Рогніди – ставиться звичайно на третім місці [Новг., с. 30, Іпат., с. 53], а вмер на 76-ім році життя в р. 1054, так що все се (коли нема тут де помилки) відсуває шлюб Володимира за Рогніду на кілька років перед його походом на Київ – десь на 976 або 975 р.

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Літопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавшися на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибелі, та оповідання про варягів, учасників Володимирового походу.

Володимир, каже літопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засів у Києві. Володимир розпочав облогу і зчаста приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старався під час сих боїв вбити Ярополка. Але між киянами не можна було найти людців для того; Ярополк у Києві, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старався поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втекти з Києва, настрашивши, нібито кияни мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границі Київщини, але тут його в облозі притис голод і всяка біда. Тоді Блуд намовив його піддатися Володимирові. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир потім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події – 11 червня [Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до літописи. Видання Похвали (новіші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов., II, с. 17, в Записках петерб. акад., т. 72 (1893) і в Записках академії іншої серії (серія VIII, т. І, 1897)].

Головну заслугу в тім покладали собі варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрибуцію по дві гривні від кожної душі в Києві, замість грабувати місто, – бо на се давало їм право оружне здобуття („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти варягів. Тоді вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти ж до греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібніших, а решту виправив до Візантії, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столиці, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповідання, як бачимо, дуже наївне, ловить легендарні перекази, зверхні подробиці, не входячи глибше в причини і зміст сеї боротьби. Новіші дослідники пробували освітлити його певними принципіальними мотивами.

Оповідання т. зв. Якимівської літописи, що Добриня в війні з Ярополком рахував на його непопулярність в народі, „зане христіанамь даде волю велику“ [Ся „літопись“ оповідає, що назустріч Володимирові, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякався і хотів вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучилися до нього недалеко Смоленська (Татіщев, І, с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке пояснення Володимирової побіди релігійним роздвоєнням і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть якби воно було видумане; не тільки ставлення ідолів, але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І, с. 158-9). Новішими часами Скруль (ор. с.), ігноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Голубинським (І2, с. 148 і д.), висловив аналогічні гадки, але вони майже нічого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силі против його виводів можуть бути повторені виводи Голубинського] – дає привід перенести сю боротьбу і на релігійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярів, які трималися поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всі старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного життя, і коли се не вдалося – бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з іншими релігіями, які здобували собі прихильників на Руси – Володимир рішив пошукати іншої віри для сеї ролі.

Одначе, незалежно від дуже малої авторитетності самої „Якимівської літописи“ [В тій формі, в якій її маємо – себто в виривках, надрукованих Татіщевим (оригінал зник), ся „літопись“ має виразні сліди ученої руки XVIII в., тому її екстраваганції не мають навіть такої вартості, як літописні переробки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємося cum grano salis. Найбільш гостра оцінка сеї літописи – Голубинського (О так наз. Іоакимовской летописи – Прибавления к твор[ениям] отцов церкви, 1881, IV). Історія питання у Сенігова, Ист.-крит. изследования (1887) і у Іконнікова, Опыт русской историографии, II, с. 330-l], таке об’яснення боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі ніякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слідів опозиції християнству в Києві, і літопись досить виразно говорить про популярність в Києві Ярополка, а якесь спеціальне маніфестування своєї прихильності для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема ніякої причини його боротьби з Ярополком переводити на інший ґрунт з того дійсного, на якім вона розвинулася – ґрунту політичного, на котрім стрінулися два збирачі Святославової спадщини, як півстоліття пізніше стрілися так само знов два збирачі Володимирової спадщини – так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глибокі сліди і в історії нашої літописної традиції.

Утечею Ярополка з Києва і смертю його справа не була порішена. Київ прийшлося здобувати силоміць. Сю подробицю літописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відіграли притім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотіли використати сю свою заслугу, жадали контрибуцій і мабуть хотіли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлікту, сю справу полагодити й зіставити варягів з нічим. Мандрівка варягів від Володимира в Візантію по сій кампанії сама по собі можлива [Інтересно, що як раз на той час, коли по літописній хронології мали податися з Києва до Царгороду варяги, на четвертий рік царювання імп[ератора] Василя, припадає звістка візантійських джерел про прихід якогось німецького князя: Πέτδος 'αδελφός του̃ βασιλέως Φδαγγίας (на іншім місці 'ο γνήσιος 'ανέψιος τόυ̃ 'ρηγός Γεδμανω̃ν) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt – Записки петерб. унів., т. 38, § 224). Знайти такого принца між німецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Василевського в Ж. М. Н. П., 1881, VIII]. Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнішого факту – як Володимир послав корпус війська на поміч Візантії [Менш правдоподібним здається мені новіший здогад Шахматова (Разыск., с. 481), що се факт перенесений сюди з усобиці Володимировичів].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 478 – 485.