Літописна повість про охрещення

Михайло Грушевський

Її комбінативний характер, останки поетичних оброблень історії Володимирового шлюбу, політичні мотиви шлюбу й охрещення; заходи варварських володарів коло візантійського двору; легенда про коронацію Володимира; історичні доводи

Наші давні письменники охрещення Володимира виводять виключно з релігійно-моральних мотивів, як се й зовсім натурально для них. „Прийде нань посѣщениє Вышняго“, каже найстарший з них – Іларіон,… „и въсия разум в сердци єго, яко разумѣти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житії Бориса і Гліба), натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спам’ятати його і навернути на праву віру – „явлениє божие быти ему крестьяну створися“. Такі ж загальні натяки на Боже просвіщення, вплив Святого Духа повторюються в інших старих пам’ятках; вони проходять провідною гадкою і через літописне оповідання, що донедавна було вихідною точкою й для сучасної історіографії, і тому варта особливої уваги.

В ній Володимир малюється запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпусником, але ласка Божа стереже його. До нього приходять місіонери ріжних релігій, намовляючи його кожний на свою віру: болгари-магометани, „німці от Рима“, хозарські жиди, нарешті грецький „філософ“. Володимир одначе не здається. Він постановляє „испытати о всѣхъ вѣрахъ“. По нараді з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувшися, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояри підтримують їх оповідання прикладом покійної кн[ягині] Ольги, „яже бѣмудрѣйши всихъ человѣкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але ніби для більш відповідної форми йде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозі Корсуня Володимир прирік охреститись, якщо візьме місто, і з тим йому прислали цісарі свою сестру, – він ще вагається, і аж чудо – що очі йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестившися в Корсуні, він побрався з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернувся до Києва. Тут насамперед нищить ідоли, а далі збирає з цілого Києва людей на Дніпро, і так сталося всенародне хрещення [Іпат., с. 56-80].

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповні. Ми бачили, що в дійсності ініціатива в зносинах Володимира з Візантією вийшла не від нього, але від Візантії, й проект шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психологічного становища беручи, поступування Володимира в літописі зовсім неймовірне [Сю сторону свого часу докладно виясняв Голубинський в своїй аналізі літописного оповідання]. Літопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивування Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одне другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всі свої аргументи, котрі мусили очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, – кінчаться нічим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства.

Мотив посольств збирає всякі аргументи за перевагою грецької віри, але всі заходи кінчаться новою оцінкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу – посилаються на приклад мудрої Ольги (мотив, з якого виводить Володимирове охрещення „Пам’ять“ Якова). По сім похід на Корсунь мав би значення тільки як простий спосіб здійснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житії Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителів християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляється, що ніякого певного рішення у Володимира нема; в оповідання вриваються мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидінню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і планів: він ухиляється від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужання нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив – приведення Володимира провидінням до охрещення против його волі і свідомості, здається, був розвинений в старій традиції на тлі народних і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по- теперішньому. Через призму книжної, церковної письменності пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу [Пок[ійний] Голубинський пробував раціоналізувати сі сотні підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць, призначених для торгу (І, с. 146). Але в дійсності маємо тут поетичний гіперболізм, який зовсім не потрібно раціоналізувати]. Літописна повість описує йото монструальну похоть, котра потребувала не десятки, а сотні жінок, так що не вдоволяючися своїми гаремами, він ще забирав мужніх жінок і дівчат у своїх підданих.

[В сучасній билінній поезії заховалися тільки ослаблені відгомони сеї теми, в биліні про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватання Володимира відійшло в сій биліні на другий план супроти її другого епізода – поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшості варіантів її все-таки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирові – в деяких відзивається досить непочесно про нього (напр. Гильфердинга, II, с. 102. Беломор. Былины, 79) і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірувався зовсім, і король відразу дає згоду на шлюб (літературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русские былины о сватовстве, 1904)].

Ріжні фрагменти старих переказів і пісень описують його „сватання“- заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, – заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчаться наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотіла його. Так сватає він (в наведеній вище записі) Рогнідь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць – силою бере місто і вхопивши Рогнідь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далі – в корсунській легенді – посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посмівається з такої фантазії „поганого“, тоді Володимир йде під Корсунь, стоїть під ним дев’ять місяців і таки здобувши город, знов безчестить княжну [Легенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себѣ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелѣ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда, с. 46-8], котрої руки добивався, і збезчестивши, вже помітує нею – віддає за варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу ціль – царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвѣріє (вар. беззакониє) сотворити“ – аж тут мішаєть в се рука Божа і наславши сліпоту на нього змушує замість того хреститися. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрѣте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів – через похоть жіночу рука Божа справила Володимира до правої віри і спасіння.

Полишаючи на боці такі надприродні, провіденціальні об’яснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової діяльності, в його становищі володаря і політика. Ми бачили дотепер Володимира в ролі політика, державного мужа в повнім значенні того слова – одного з видатніших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв’язав сю слабко злучену систему земель династичним зв’язком, і се значно зміцнило її в порівнянні з попередніми часами. Не виключаючи моральних елементів, ми і в іншім многоважнім його ділі – перейняттю християнства мусимо насамперед пошукати тих самих державних мотивів: у таких політиків з покликання все передусім обертається навколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що ініціатива союзу вийшла від Візантії. На прошення помочі Володимир відповів жаданням руки візантійської царівни. Се на око зовсім марне жадання набере для нас значення, коли ми перенесемося в світогляд людей X в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантія) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового життя, – але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантія була ідеалом блиску, слави, культурності, візантійський імператор – недосяжним йдеалом могутності, власті, впливу, престіжа, щось як Людовік XIV в очах сучасних європейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутності, недосяжної величі, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонії й етікети, де дивним способом лучилися в чарівнім фокусі елементи античні з східними. І варварські володарі навипередки запобігали візантійського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолі: як планети світять відбитим сонячним світом, так вони хотіли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: організація варварських держав вимагала передовсім піднесення престижу власті, бо вона звичайно в сих примітивних організаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розшибаються варварські королі й князі за візантійськими регаліями, візантійськими титулами, візантійсьними царівнами. Трудно знайти європейську державу, щоб між її інсіґніями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого іншого. Русь не була виїмком.

Пізніший візантійський полігістор Гріґора (XIV в.) каже, ніби й якийсь руський володар (‘ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ ‘επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел[икого] [Corpus hist., Byzant., т. ХXIV, с. 239]. Для часів Константина се, розуміється, неможливо, але тут може критися пам’ять про якийсь факт наділення подібним титулом руського князя дуже давніх часів.

В своїх поученнях синові дід імп[ератора] Василя, Константин Порфірородний дуже докладно застановляється над тим, як вимовлятись від того роду варварських жадань. Се поучення остільки характеристичне і для русько-візантійських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантійські гонори Константин виразно називає й Русь.

„Коли хозари, або турки (себто угри), або Русь, пише Константин, або який інший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовлятися, що такі орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп[ератора] Константинові і не можуть бути взяті коли-будь з св. Софії, ані кому-небудь дані“.

„Але перейдім, пише император, до іншого роду абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідався ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тоді такими доводами відмовити на се недорічне жадання, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“.

Вона забороняє імператорові своячитися з чужими, особливо невірними народами, – виключивши тільки франків, додає імператор супроти шлюбу Оттона з Візантійською царівною. Коли ж би хто покликувався на факт, що імп[ератор] Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досі мають йому то за зле [De adm., 13].

Як бачимо, Константин також згадує за руських князів, що вже перед тим допевнялись собі інсіґній від Візантії. Нічого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сієї будови візантійського цементу. Він захотів стати шваґром візантійського цісаря, захотів приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цісарських регаліях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченням з візантійським двором в’язалось надання якогось візантійського титулу, візантійських інсіґній. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду легенди – про т. зв. Мономахові регалії; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше.

[Важніша література: Оболенській, Соборная грамота духовенства; Вельтман, Царcкий златой венецъ і т. ін. – Чтенія московські, 1860, І; Макарій. История рус. церкви, II, с. 288, 1860, І; Прозоровській, Об утварях приписываемых Владимиру Мономаху, Записки отд. рус. и слав. арх. русского археологич. Общества, т. III і Труди III з’їзду, т. II (в додатках); Терновський, Изучение византийской истории, II, с. 155 і далі; Васильєвский, Русско-византийские отрывки, І, Ж. М. Н. П., 1875, XII. Regel, Analecta byzantino russica, с. LVII і далі; І. Толстой, О древнейших русских монетах, Записки имп. рус. археол. общ., н. серія, т. III; Беляєв, Byzantina, II, c. 216; Жданов, Русский былевой эпос, гл. I; Кондаков, Русские клады, I, с. 60 і далі і його ж Русские древности, т. V, с. 40 і далі; особливо інтересні тут праці Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історії Київщини, с. 126, і вказану нижче на с. 509 новішу полеміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з літературного боку – статті Веселовського в Истории русск. Словесности, Галахова, 1880, І, с. 409 і далі, Разыскания в области духовнаго стиха, Записки петерб. акад., т. 45, Пипіна, История русской литературы, II, гл. 1].

В XVI-XVII в. була широко розповсюднена легенда про перенесення на Русь царських регалій з Візантії. Найбільш популярна версія, уложена в літературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверті XVI в. і слідом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул [Вона вирізана була 1551 р. на царськім місці в московській катедрі], оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на греків, ідучи за прикладом давніших походів на Візантію; се військо пустошить візантійські землі; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські регалії своїм потомкам. При тім в деяких версіях додається, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сі регалії, але не коронуватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, – таким був цар Іван IV, що власне використав сю легенду для санкції свого царського титулу [Найранніша редакція сеї версії – Спирідона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченні див. у Карамзіна, II, прим. 220 і Жданова, с. 127].

Ся легенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі багато анахронізмів, як в титулах послів, так і в імені імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізніших компіляціях ім’я Константина поправляється на Олексія Комнена). В „Слові о погибелі Руської землі“, зложенім десь у в другій половині XIII в., бачимо щойно перші зав’язки легенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирові дарунки, аби він „под ним Цесарягороду не взялъ“ [Вид. Лопарьова, с. 24 (Памятники др. письм., ч. 84)]. Свою пізнішу форму вона дістала очевидно в дальших століттях.

Поруч сеї версії, прийнятої в кінці в московськім письменстві, були й інші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнії під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи [Герберштайн, пер. Анонімова, с. 37 (пор. с. 16), Стрийковський вид. 1846, т. I,с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні – Жданов op. c. 120]. Друге оповідання говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з греками перетворилася в похід на Царгород [Сборник русского истор. общ., т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3].

Коли поставити коло себе всі звісні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинулися з початкової легенди про те, як Володимир Вел[икий] здобув інсіґнії своїм походом на Крим; з сієї початкової легенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернізований, і замість Херсонеса і греків з’явилась Кафа і генуезці), друга оповідала про похід на Царгород, а ім’я „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантійським домом і мав війну з Візантією [Про неї див. в моїй Історії Київщини, с. 127]. Початкову версію – про Володимира Вел[икого] ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю [До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далі; тільки він притім думав, що царське вінчання було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднім моментом для переходу від Володимира Вел[икого] до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але ім’я сього імператора легко могло з'явитись за для його іменника – руського Мономаха].

Сей літературний вивід вповні відповідає історичним обставинам. Чули ми вище, як руські князі просили у Візантії інсіґній; дуже правдподбіно, що й Володимир з рукою візантійської царівни дістав якісь інсіґнії, не царські (се менш правдоподібно), але напр. корону кесаря, і нею коронувався. A priori се зовсім правдоподібно. Пробувано підперти сю правдоподібність і позитивними фактами.

Так в патріаршій грамоті 1561 р., що потверджувала права московських царів на їх титул, пробувано прочитати в вишкробанім місці згадку про коронування Володимира Вел[икого], одначе річ ся зістається непевною [Візантійського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; в кінці він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технічні деталі, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады, с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболевський (Мономахова шапка и царский венец, Археол. известия, 1797, III) уважав її переробкою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V-VI) боронив можливості орієнтальної роботи. Нарешті покійний уже Філімонов (О времени и происхождении знаменитой шапки Мономаха, Чтенія моск. іст. товариства, 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калиті. Його праця одначе, скільки мені відомо, не вийшла досі в цілості, й не можна оцінити його аргументації].

З другого боку, недавно пробувано довести, що найважніша з „Мономахових“ регалій – корона (т. зв. шапка Мономаха), відкинувши пізніші часті, дійсно Візантійська корона десь XI-XII в., в такім разі було б можливо одно з двох, або – що се шапка Володимира Вел[икого], яка в пізнішій традиції була надана його іменнику Мономаху, предку московської династії, що переховала сю пам’ятку, або – се корона Володимира Мономаха – і сей факт власне міг замінити ім’я Володимира Вел[икого] іменем Мономаха в легенді. Одначе візантійська генеалогія корони зістається непевною, й інші боронять її східного, і то пізнішого початку [Реґель, Analecta, с. LXX-І, против того замітка Мілюкова, Главные течения русской исторической мысли, І, с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142]. Отже сі доводи поки що тільки гіпотетичні. Третій факт маємо певний: се портрети Володимира в царських регаліях на його монетах. Але доказова сила його слаба, бо царські портрети були на візантійських монетах, що служили тут моделями. Отже з історичного становища коронація Володимира зістається поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 502 – 510.