Охрещення Руси

Михайло Грушевський

Його політичне значення, християнство на Руси перед Володимиром; варяги-християни, заходи Володимира коло христианізації; охрещення киян, розповсюдження християнства; християнство на провінції

Вертаюся до попереднього.

Імп[ератор] Василь поставив умовою шлюбу з царівною, щоб Володимир охрестився. Яхя каже навіть, що він зажадав, аби Володимир охрестив весь свій нарід, але се могло з’явитися як вивід з пізнішого, хоч і в такім жаданні теж нема нічого неможливого. Для Володимира не було трудності ні в тім, ні в сім. Християнство було найважнішою складовою частиною візантійської культури, в певній мірі – і державного укладу Візантії, то ж зближаючись до Візантії, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсім природним і логічним – приподобитись до неї і в сім многоважнім моменті, прийняти християнство.

Бачучи в Володимирі визначного політика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне політичне значення буде мати розповсюднення з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнорідними, але примітивними, слабо виробленими релігійними формами, релігії нової, культурної, з її багатим змістом, виробленими формами, міцною ієрархією, релігії, що мусила б опиратись, як на свою підпору, на княжу власть і зв’язувати новим культурним узлом ріжнорідні народи і області його держави. Розуміється, не маємо права при тім відкидати зовсім мотивів морального характера: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо вповні прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релігії, але не можемо й ігнорувати сієї політичної сторони релігійної справи, навпаки – мусимо якраз з неї виходити.

Справа нової релігії стояла тим легше, що на Руси християнство не було чимсь зовсім новим. Нарід торговельний, рухливий, Русь від непам’ятних часів мусила стикатись і знайомитись з християнством. Ті торговельні ватаги, що цілими місяцями пересиджували в Царгороді „коло св. Мами“, в кримських грецьких містах, в Тмуторокані, – ті русини, що служили вже в початках X в. в Візантії або ходили туди помічними полками, нарешті – навіть ті руські полки, що грабували візантійські землі – всі вони аж надто мали нагоди пізнати ближче християнство; а при тім впливі, який взагалі мала візантійська культура на перенятливу слов’янську натуру, при слабості й невиробленності слов’янської релігії – легко могли підпадати впливу християнства. Житія (Стефана Сурозького, Ґеоргія Амастридського) оповідають в формі чуд про вражіння, яке робило християнство на руських розбишаків; чи не мали місця такі впливи, такі вражіння, тільки в звичайніших, буденніших формах, скрізь, де стикався світ русько-слов’янський з грецьким?

Ібн-Хордадбег ще в 2-ій пол. IX в. оповідає про руських купців, що вони називали себе християнами [Вид. де Ґуе, с. 116], і нема причини приймати се скептично. Християне могли вже й тоді бути між ними.

Так само нема причини відкидати звісток про навернення на християнство якогось значнішого числа русинів по поході 860 р., заходами візантійського правительства і єрархії. Охрестився мабуть і сам князь Аскольд. Патр[іарх] Фотій каже про вислання на Русь єпископа [Див. вище с. 404-5, 408 ]. Єпископська катедра була і в руській Тмуторокані [Див. нижче].

Від 860-х рр. можемо датувати існування в Києві якоїсь більшої громади християнської Руси, що не лишилася без значення в пізнішим розвої християнства й християнської культури. Справедливо вказують, що дуже швидкий розвій християнства, духовної верстви, слов’янського письменства від Володимирових часів не можна собі представити без попереднього – без значніших християнських громад в X в. [Ламанський op. c., гл. XXV] Наша Повість згадує церкву св. Іллі в Києві на Подолі, над Почайною в першій половині X в. [Повість називає її: „сборная церкви“ : Се очевидно переклад грецького καθολκή 'εκκλησία в оригінальнім тексті умови 944 р., – в умові говориться про парохіальну, публичну церкву (в противність домовій). Трудність заходить тільки в тім, що умова говорить теж про присягу християнської Руси в церкві св. Іллі, – отже, чи се мова йде про одну, чи про дві церкви св. Іллі, одну в Києві, другу в Царгороді, де б мали присягати відпоручники при уложенні умови? Мені здається, що тут йде мова про одну церкву – київську, і в умові наперед заведено церемоніал, як має бути потверджена умова в Києві. Але чи сяк, чи так, тільки київська церква св. Іллі зовсім певна: за се ручать докладні топографічні вказівки Повісті] Цікавіо, що ся київська церква присвячена якраз тому святому, що в релігійнім світогляді слов’ян і Руси спеціально заступив місце бога-громовника Перуна: се вказує на певне приладження нового релігійного світогляду до давнього.

В трактаті Ігоря з Візантією 944 р. християнська Русь виступає поруч поганської, навіть нa першім місці. Очевидно між княжою дружиною, в двірських кругах і взагалі між вищими верствами в Києві було тієї хрещеної Руси вже досить багато. Тим пояснюється факт, що жінка Ігоря – княгиня Ольга, охрестилася сама. Лишаючи на боці питання, де вона охрестилась, мусимо в усякім разі признати, що познайомилась вона з християнством на ґрунті, в Києві; ідучи 957 р. до Царгороду, возила вона з собою з Києва якогось свого священника Григорія. Святослав, як оповідає літопись, не схотів охреститися, хоч як намовляла його мати, але християнству не було ніяких перепон далі розвиватись: „аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому (насмівались)“, зауважає літописець, і тут можуть бути реальні спомини. Християни згадуються в Києві і в перші роки Володимирового князювання: літопись переказує історію, як в жертву ідолам хотіли забити сина одного варяга-християнина і за спротивлення забили і батька, і сина [Іпат., с. 54-5, пор. вище с. 326-7. Ламанський припускає, що при тій нагоді був погром християн в Києві, і що се привело до напруження між Візантією й Руссю, яке згадує Яхя. Я думаю, що про такий погром, коли б він був, наша літопись потрапила б нам сказати дещо більше, як про убийство Варяга, а для напруження з Візантією були й інші причини]. Новіші розкопки коло Десятинної церкви викрили чимале христянське цвинтарище з часів перед Володимиром, в близшім сусідстві княжого двору.

До речі. Автор літописного оповідання має то переконання, що перші київські християни були варяги: „мнози бо бѣша Варязи кристьяни“ пояснює він з поводу згадки про церкву св. Іллі. Легко пояснити, як склалось у нього таке переконання: княжа дружина, що по умові з Візантією присягала в церкві св. Іллі в 944 р., була на його думку варязька; згадані мученики християни, забиті за Володимира, були теж варяги.

[Сей погляд літописи розвивув у своїй історії руської церкви пок[ійний] Голубінский (І, гл. 2), уважаючи варягів учителями Руси щодо християнства. Він знайшов собі в тім прихильника в пок[ійнім] Малишевськім, що піддержав і далі розвинув сей погляд в своїй рецензії на працю Голубінського (Записки Пет. ак. XLI, с. 52) і в спеціальній статті: Варяги в начальной истории христианства в Киеве, 1887. Замітки против сеї теорії новіше у Ламанського op. c., гл. ХІI.

Окрім літописи Голубінський покликувався ще на саґу про Олава Тріґвасона, що оповідає, як сей Олав, вихрестившися в Греції, привіз звідти на Русь єпископа і намовив Володимира й його жінку Аллоґію (себто Ольгу) охреститись – Antiquités russes d'apres les monuments historiques des Islandais et des anciens Scandinaves, I, 1850 (тут подані три редакції сієї саґи). Се оповідання одначе звісне нам в значно пізніших редакціях (XIII в.) і при загальній тенденції саґ – побільшати ролю й значення своїх героїв, не має важного значення; тим більше, що одна з сих редакцій – редакція Гаймскрінґлі нічого не говорить про участь Олава в охрещенні Руси. В новім виданні (I, с. 256) Голубінський сам уже не прив'язував до сеї саґи особливого значення].

Але, розуміється, в дійсності такої національної виключності не могло бути: коли варяги, приходячи на Русь і з русинами, ходячи в грецькі землі, знайомились з християнством і приймали його, то з самими русинами мусило се початись ще давніше, бо вони ще частіше знайомилися з християнством, і християнської Руси мусило бути далеко більше, як тих варягів.

Таким чином, ґрунт для християнства в Києві був уже приготований, і в самій київській княжій династії були християни. Володимир сам мусив ближче знати християн, тим більше що дитячі роки прожив мабуть на дворі старої Ольги. Тому перехід на християнство не був для нього чимсь незвичайним. Важніше було те, що перемінивши сам релігію, він – чи під впливом Візантії (як каже Яхя), чи з власної ініціативи – доложив усяких старань до того, щоб ту нову релігію розповсюднити в своїй державі й можливо зміцнити її становище. Тут, як сказав я, лежала глибока політична ідея.

Наші відомості про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумніву, що він дійсно заходився коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енергічно, не спиняючись і перед певним натиском. Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестившися сам,

„подвиже ся паче и заповѣда по всей землѣ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всѣхъ градѣхъ славити ся святѣй Троицѣ… и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелѣнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелѣвшаго крещаху ся, понеже бѣ благовѣриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ“.

Не менш категорично висловлюється старе Житіє і з ним мніх Яков. Володимир, кажуть вони, „всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посѣче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси“.

Літопис оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Києва, зараз звелів понищити ідоли: одні порубали, інші попалили, а ідол Перуна прив’язавши коневі до хвоста стягнули з „гори“ на Дніпро; притім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Дніпро, й Володимир звелів відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, „що й досі зветь ся Перуня рѣнь“. Після того Володимир заповів по Києву, аби всі без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люди радісно сповняли се веління, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояри. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгороду, що приїхали з царівною, охрестили в Дніпрі нарід, а Володимир після того звелів ставити церкви на місцях, де були ідоли, „й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ [Іпат., с. 81].

Дещо в сім оповіданні оперте, очевидно, на місцевих переказах і має в собі реальне зерно. Так про якесь всенароднє охрещення людей в Києві говорить ще й Нестор в Житії Бориса і Гліба [У Нестора вся історія виходить рядом чудь. Володимир охрестився через якусь чудесну пригоду: „сему Богь спону нѣкаку навѣды и створи быти ему христьянину, яко же древле Плакидѣ“ (нижче він се називає: „явлениє божиє“); хрестившися сам, Володимир зараз велить хреститися, „вельможамъ своимъ и всѣмь людимъ“ і се теж виходить моментально: „слышите чюдо исполнь благодати, како вчера заповѣдая всѣмь требу приносити идоломъ,а днесь повелѣваєть хрьстити ся“…

Рівно ж чудом було те, що ніхто не противився тому велінню, „но акы издавна научени, тако течаху радующе ся къ крещению“ (видання Срезневського, с. 6-7)], і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищення ідолів з усякими глузуваннями в Новгороді оповідає Новгородська літопись [l Новгор., с. 65]. Але маємо й таке, що ніяк не може бути прийняте. Як не звісне було б у Києві християнство, скільки б не покладався Володимир на вплив своєї власті, про котрий говорить Іларіон, – все-таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготування було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, ніж люди були приєднані до християнства, було б уже чистою провокацією.

Саме літописне оповідання припускає, що бояри Володимирові охрестилися скорше, і се зовсім правдоподібно: скорше можна було привести до хрещення двір, як ціле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготування та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсім у зв’язку з походом на Корсунь, бо він, по всякій ймовірності, мав одинокою метою – змусити імп[ератора] Василя, аби вислав нарешті царівну до шлюбу, і виник зовсім несподівано. По літописі справа виглядала так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе Житіє Володимира представляє, нібито деінде, крім Корсуня, Володимир не міг знайти попів і учителів християнства для своїх людей. Але в дійсності він мав їх і в Києві, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потребував для того ходити походом на греків, а міг свої заходи коло приготування людності до нової віри повести зразу, як рішив охреститися сам.

Не маючи причин приймати безпосередню зв’язь християнської проповіді з походом на Корсунь, ми одначе тратимо разом з тим і підставу для хронології київського хрещення. 988 рік, під котрим уміщена в літописі ціла історія від походу на Корсунь і далі, вправді може бути роком охрещення киян, але певності в тім нема. Охрестившися сам, Володимир міг, розуміється, зараз забратись до приготування до християнства бояр і київського люду, та протягом року привести його до всенароднього хрещення. За тим, що се досить скоро сталося по охрещенні самого Володимира, промовляє та обставина, що в наших джерелах охрещення Руси безпосередньо в’яжеться з охрещенням самого Володимира: натяків на якийсь довший час між ними нема. Більше тут поки що не можна сказати.

Що не вважаючи на приготування, не всі люди йшли так радісно й легко до хресту, як то представляє літопись, нема що казати: для того хіба потрібно б було чуда, яке й припускає Нестор, Іларіон натомість підносить вплив страху. Се певно; тільки ледве чи уважав Володимир відповідним братися до гострих репресій. Та поза границями більших міст вони були й неможливі.

По більших містах, де були більші осідки дружини й купецтва, що провадило заграничну торгівлю, ґрунт був до певної міри приготований, як і в Києві. Се особливо могло бути в містах на великій грецькій путі: по містах ближчих до Чорноморського побережжя та по таких великих купецько-дружинних гніздах, як Переяслав, Чернігів і т. ін. Тут навіть могли бути й церкви. Хрестячи киян, Володимир, певно, зараз же заходився коло розповсюднення християнства по тих інших більших центрах, наскільки ставало в нього для того відповідних сил – проповідницьких і взагалі церковних. Але безпосередні відомості з них маємо тільки про Новгород. Тут теж оповідається, що ідоли понищено, а Перуна з усяким соромом вкинено в воду, але вже про всенароднє хрещення нічого не сказано. Досить популярна в науці звістка т. зв. Якимівської літописи оповідає, що Новгород охрещено силоміць, що люди пробували боронитися проти присланого для того Добрині, але він їх приборкав, запаливши місто, і з того пішло прислів’я : „Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня огнем“ [1, Новг., с. 65, 8, Новг. в Полн. собр. летоп., III, с. 207, оповідання Якимівської літописи у Татіщева, Ист. Рос., І, с. 38-40]. Але на сій Якимівській літописі лежать сліди дуже пізньої руки, і з звісток її трудно користати. В усякім разі треба піднести, що про всенародне охрещення ніде, окрім Києва, нема мови, – так і в Новгороді.

Се має своє значення. Київ був найбільшим гніздом дружини і купецтва, тут найбільш був приготований для християнства ґрунт і найбільший мусив бути вплив князя й його двору. Що можна було зробити тут, було дуже трудно, а може й не можливо робити по інших містах, а особливо тих, що слабко й недавно зв’язані були з Києвом. Самі громадки навернених до християнства мусили меншати в міру віддалення від Києва, від християнського світа, і в міру зменшення в них „руських“ колоній. Таке саме ослаблення впливу нової віри йшло знову „по провінції“ в міру віддалення від більших центрів. Далекі, позбавлені більших торговельних центрів в’ятичі ще в другій половині XI в. були поганами, заховували поганський похоронний обряд і десь при кінці XI, чи в першій половині XII в. вбили св. Кукшу і його ученика Никона, що проповідували християнство в їх землі [Іпат., с. 8, Патерик в вид. Яковлева, с. 96-7].

В Ростові, судячи по аґіоґрафічним пам’яткам, перші два єпископи були зовсім in partibus, третій – св. Леонтій доперва в 2-ій пол. XI в. встиг ріжними заходами привести частину міської людності до християнства, між іншим – збираючи дітей і научаючи їх християнській вірі, але при тім багато натерпівся всякої муки, а по деяким версіям навіть був замучений; аж пізнішому єпископу Ісаї надається охрещення краю [Патерик, с. 90, Макарій, II, с. 27-9, Голубінський, І, с. 199]. Та не кажучи вже за такі „ведмежі кути“ Володимирової держави, маємо дуже проречисте свідоцтво для Новгорода, як там слабко трималось християнство: коли в 70-х рр. XI в. в Новгороді виступив волхв „хуля вѣру крестьянскую“, то по стороні єпископа і християнства став тільки князь із своєю дружиною, „а людьє вси идоша за волъхва“ [Іпат., с. 127].

І на Україні по всякій імовірності християнство на початках стало релігією вищих верств – бояр, дружини, більших міст, і дуже повільно переходило в народні маси, особливо дальші від культурних центрів. При кінці XI в. мніх Яков, що жив сам здається в Переяславщині й Київщині, і правдоподібно мав на оці місцеву людність, давав під увагу митрополиту, що прості люди уважають церковне вінчання річчю тільки бояр і князів, а самі побераються без церковного благословенства. Рівно ж правдоподібно, що й до українських земель належить спостереження митрополита в тій же пам’ятці про жертви людей „бѣсомъ, болотомъ и кладезомъ“, не кажучи вже про прояви двоєвірства – укриті під християнською формою поганські погляди й обряди, переховані в великій мірі і досі [Правила м[итрополита] Іоана, § 15 і 80, також в т. III, гл. 4].

Правда, літописець каже, що Володимир „нача людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ [Іпат., с. 81], але коли зважимо, що між сим простим людом одинокою можливою проповіддю була усна, і подумаємо, як то тяжко було приготувити потрібне для таких місій число відповідних проповідників, то сю звістку літописи про села мусимо прийняти з великим скептицизмом; хіба були які виїмкові факти – по княжих селах, в околицях більших міст [Категоричні фрази старого Житія і Пам’яті Якова про хрещення „всеї Руської землі“ мабуть не розуміють тут Руську землю в ширшім значенні]. Християнізація народу в масах поза межами більших культурних центрів мусила поступати дуже поволі і про неї за часи Володимира не можна ще було й думати. Вона могла бути осягнена тільки протягом довгих віків, спільними силами правительства і єрархії, а ще більше – силою натурального впливу християнства, як релігії вищої і більш виробленої, втіленої в конкретні форми й обряди.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 510 – 517.