Микола Костомаров

Михайло Грушевський

7 квітня (апреля) минуло 25 літ, як умер Микола Костомаров, чоловік дуже заслужений для українства.

Він прийшов на світ в р. 1817, в Воронежчині, в панській родині великоруській, і тому й пізніше деякі українці прозивали його «иноплеменником», що не розуміє гаразд ані української мови, ані життя. Та проте сей «иноплеменник», прилегши всею душею до українського народу, як небагато і з родовитих українців, зостався вічним докором таки всяким землячкам нашим, що тільки хліб український їдять та перед світом брешуть, що нема ані мови, ані народу українського, а тільки один руський, і не треба українцям ні письменства, ні школи української, бо вони руське розуміють за своє і нічого українського не хочуть.

Костомаров хоч виріс між панством російським, але вчившися в Харківськім університеті, сходився з людьми, які цікавилися українською мовою, піснями, життям, від них переймав се, і собі став приглядатися українському життю, українській мові вчитися. Страшенно вона йому подобалася, дивувався, що українці, маючи таку прекрасну мову, занедбують і нехтують нею. Став писати нею вірші, драми театральні. Крім того, хотів займатися історією України. Але й тут не сподобалося йому, що по історіях пишуть про самих царів, князів, міністрів, а як жив простий нарід, того й не довідатися було з тодішніх історій. «Бідний селянин, хлібороб-робітник так якби й не існував для історії! Чому історія не каже нам нічого про його побут, про те, як жив він, що думав і почував, чим тішивсь і чим журився?»

І відложивши роботу по архівах, де переховувалися старі грамоти і документи, Костомаров ходив по селах, записував пісні, оповідання народні, щоб знати, що пам’ятає народ з своєї старовини і як дивиться на неї. Заразом думав він, як би поправити життя народне, тоді особливо тяжке, бо було ще кріпацтво. Приїхавши до Києва, де почав учити в університеті тамошнім, зійшовся з Шевченком і Кулішем, що теж пробували тоді в Києві, зложив громаду з ними і ще з іншими людьми, що прагнули добра народові.

Громада ця назвалася братством Кирила і Мефодія, апостолів слов’янських. Вона хотіла працювати для добра всіх народів слов’янських, доходити до того, щоб не було між ними поневолення, щоб кождий народ слов’янський – руські, українці, білорусини, поляки, чехи, серби, болгари, словенці – жили свобідно, правилися самі собою, вибираючи собі всяку старшину, і між собою творили спілку, федерацію по-ученому; щоб не було між ними ніякої неволі громадської, була воля все писати і друкувати, віру зміняти і все таке. Були то по тодішніх часах дуже сміливі гадки, і як один студент в 1846 р. доніс на братчиків, що вони таке задумують, то їх всіх поарештували, видержали по тюрмах і порозсилали на заслання.

І Костомарова вислали та заборонили писати. Пробув він у тім засланні трохи не десять літ, а працював далі над історією, і як позволено йому виїхати, скоро видав гарні книги про Хмельниччину і про донських козаків, що під проводом Стеньки Разіна вчинили повстання на Волзі. Вибрано Костомарова професором в Петербурзькім університеті, сила людей ходила на його виклади. Але скоро не злюбив він нових порядків, що заведено в університеті, покинув його і став займатися видаванням старих документів до історії козаччини та писав історію козацьких часів на Україні й інших.

Тими своїми роботами над історією України він багато їй прислужився, але не тільки тим. Коли в 1860-х роках почали клопотатися коло народної освіти, він заходився збирати гроші на видавання шкільних книжок українською мовою, і справді видано тоді чимало різних учебників (букварі, читанки, арифметики, Закону Божого); коли не позволено друкувати їх, віддав він ті гроші, що зосталися, до Петербурзької академії наук, що видала нагороду за словар української мови. Раз у раз писав по різних газетах і журналах, обороняючи українство від різних ворожих нападів, доказував, що не можна заборонювати української мови, що вона, як і кожда інша, має право свобідно уживатись і розвиватись.

Вічна пам’ять покійному, і дай Боже, щоб більше таких «иноплеменников» було між тими, що на українській землі виростають та український хліб їдять.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Село. – 1910. – 15 квітня. – № 16 – С. 10. Підпис: М.Грушевський. Стаття написана 1 квітня 1910 р. (див.: Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 110).

Подається за першодруком.

Про праці М.Грушевського, присвячені видатному українському історику, див. коментар до статті «На спомин Миколи Костомарова († 7 цвітня 1885 р.)».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 306 – 307.