Велика Україна

Михайло Грушевський

Продовжу ще на хвилю свої гадки на зачеплену тут тему.

Розуміється, я не хотів попереднім принижати значіння культури духу, науки, мистецтва. Все се потрібно, се дуже цінний, неминучо потрібний елемент життя.

Без «високої», так би сказати, чи «чистої» науки ні освіта, ні школа, ні популярна література, ні, навіть, публіцистика не можуть держатись на відповідній висоті – се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все. Україна повинна мати академію наук і через неї забезпечити можність зайнятись чистою наукою людям, які виявляють до того потрібний хист і енергію, сотворити національну, чи пак народну, бібліотеку, гідну великої держави, національні архіви й музеї – я не кажу про бібліотеки й музеї місцеві, котрі повинні густою сіттю покрити всю територію, стати невідмінним атрибутом не тільки кождої землі й її центру, а й кождого міста.

Ті три університети, які ми маємо, і які повинні бути зреформовані так, щоб з них були вилучені елементи спеціальної практичної освіти, й перенесені до спеціальних шкіл, а їх полишено як вищі школи теоретичного знання, і для сього завдання їх буде, мабуть, досить і трьох – зате вони повинні бути поставлені на висоту високоєвропейську.

Повинні бути гарно поставлені й академія мистецтв, і консерваторії, й школи практичного мистецтва, котре повинно бути трактоване як мистецтво, нарівні з «високим» чи «чистим», бо, власне, наш нарід має той високий хист вливати артистичний зміст, елемент високої красоти в сфери й атрибути практичного життя, яким визначались старі елліни.

Але все се повинне знайти свою міру і «пропорцію» в житті, щоб не бути культивованим надмірно, себто, щоб на все, що потрібне для подвигнення й видвигнення на відповідну культурну й економічну висоту життя практичного, увага була звернена ще більша, ніж на культуру духову, власне, в тих найближчих роках, чи, властиво, десятиліттях, коли буде переходити формація нової України!..

Повинний бути піднятий загальний матеріальний рівень життя, не тільки духова його культура. Люди мусять і набрати охоту жити по-людськи, і мати до того змогу, не тільки в сфері духу, але і в сфері життя звичайного, буденного – певні вимоги комфорту, порядку, достатності, обезпеченості свого життя. Се надзвичайно важний і цінний елемент культури, який повинен ввійти в плоть і кров, стать неодділимим і ненарушимим елементом життя.

Але, з другого боку, мусить бути ясним і те, що він не повинен і захопить людину всю, не повинен гіпертрофируватись, розвиватись надмірно коштом духових і соціальних вимог і потреб. Громадянство, нарід наш не повинен занадто оматеріалізуватись, обміщанитись, дійти до занедбання духових і соціальних завдань і обов’язків.

Для того щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по-правді, не варто було стільки труда й заходу. Для того тільки, щоб підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тої крові й жертв, котрі зроблено для визволення України, і ще муситься робити довго і довго для закріплення і забезпечення її політичних і соціальних здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його, покладали голови і покладатимуть їх іще, для того щоб дати щось дійсно цінне свому народові – і в нім людству взагалі.

Ті підстави соціального ладу, які досі положило законодавство Центральної Ради, диктувались не страхом перед большевизмом, не бажанням додержати йому кроку, не дати себе перегнати, як толкували різні приклонники старого буржуазного ладу, – вони клались на те, щоб справді дати підстави Нової України. Ті демократичні гасла, які проголошувались нами, не були демагогічними приманами, які тепер мають бути зняті разом з червоними прапорами. Ідеї національної згоди й гармонії, які знайшли свій вислів в нашвидку, щоправда, зложенім і не дуже досконалім національнім законі, звичайно, як в такім новім, ще не бувалім ділі, вони теж не були тільки тактичним маневром провідних українських кругів! Вони повинні ввійти в життя, глибоко залягти в нім, як фундамент, на якім будуватиметься нове життя – і тільки на нім повинно будуватись.

І от почуття тих великих, я скажу моральних вартостей, не чисто інтелектуальних, тим менше виключно матеріальних, а моральних, чи морально-соціальних, які має здійснити Україна в своїм житті, щоб внести їх в життя людства, повинне бути провідною ідеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям і уявою нашого громадянства, нашої молодіжі, наростаючих поколінь, щоб стати незайманою власністю нашого народу – я вживаю тут се слово в значінні суми всіх громадян України, щоб воно стало його релігією, його найвищим добром, для котрого він живе й існує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тільки тоді буде наше завдання осягнене, коли буде здійснене се!

Я пригадую собі статтю в «Народній волі», де молодий автор віддає в щирій безпосередності се почуття, влучно потягаючи паралелю між такою свідомістю будучої української демократії й громадянським почуттям – культом громади-держави у античного громадянина. Така паралеля повинна бути здійснена в українськім житті.

Так як старинний римлянин або еллін виростав, жив і вмирав у тім переконанні, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй і сим завданням її віддати всі сили, все життя, тому що нема взагалі на світі іншої вищої й благороднішої мети, як се служіння своїй громаді-державі, і в такім переконанні виховувала його вся обстанова – релігія, школа, література, театр, мистецтво, всі ті пам’ятки, які він бачив наоколо себе, так повинно бути й на Україні!

Обставини так зложились, що великі завдання і досягання стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику отими соціально-моральними вартостями, про которі я сказав. Сеї величі я їй бажаю й прагну, іншої – імперіалістичної чи мілітаристичної, не хочу нітрохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітарної, й культурно-інтелектуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку, про которий я говорив.

Але для сього розвитку, для сеї величі потрібний і певний моральний ригоризм, який вважали й старі демократії доконче потрібним для успіху, розвитку й твердості демократичного ладу – певний республіканський героїзм, чи ригоризм, як я висловивсь. Великі епохи демократичних досягань висували його, школили й гартували в нім громадянство. Так було з пуританством, витвореним англійським революційним рухом XVII в. Так було з характеристичною, тільки менш тривкою течією культу громадського аскетизму, на античний взірець, під час Великої Французької революції. Такі моменти переживала демократія американська. Мусять переживати, в більш чи менш яскравих і глибоких формах, взагалі всякі серйозні громадські, ідеологічні рухи.

Сей моральний чи громадянський ригоризм не повинен, розуміється, виявлятись доконче в формах понурих, ворожих радості й красі, як виявляв себе, скажім, англійський пуританізм. Життя має своє право. Щодня люди родяться, вмирають, закохуються, женяться, розводяться, люблять і ненавидять, і природного потоку людських почувань, зв’язаних з сими стихіями людського життя, не можна спинити ніякими формулами. Нехай живе радість, ясний погляд на життя! Але джерела сеї радості або краще може сказати, закраска, колоратура сих джерел буває дуже змінна в залежності від домінуючих настроїв громадянства.

То воно, громадянство, часами починає цінити більше сексуальну сторону життя, то підносить чистоту звичаїв. То залюбки ломить всякі прийняті форми й принципи старої моралі, то творить особливий культ її. То вдаряється в матеріалістичний евдемонізм і сибаритизм, цінить грубі, найбільш матеріалістичні утіхи життя – ситу й вибагливу їжу й пиття, пишається багатими уборами, дорогими клейнодами, то набирає смаку до «спартанської простоти» і благородної скромності.

Ще старий Фукідід підчеркнув у своїй книзі перелом, який стався в грецькім житті при переході до нового демократичного ладу, коли атенці й лакедемоняни стратили давніший смак до розкоші й виставності, до дорогих тканин, штучних зачісок, золотих прикрас і полюбили простоту зверхнього життя, а перенесли все завзяття й амбіцію в сферу інтелектуальну і соціальну – творчості літературної, артистичної, й найбільше – політичної, будування щиро демократичного ладу (розумію, очевидно, демократію атенську).

І у нас повинно стати тепер «негарним тоном», прикметою невихованості людини все, що різко розминається з демократизмом й ідеєю соціальної справедливості: нахил до розкішного життя, імпонування зверхнім багатством, пишання виставністю, дорогими уборами, дорогоцінними прикрасами, киданням грошима. Гуляще життя, прив’язання до грубих матеріалістичних, сексуальних утіх повинно вважатись не згідним з поняттями громадянських чеснот – перевагою в житті людини інтересів колективу, громади, держави над інстинктами грубої особистої насолоди.

Особливо повинні бути гостро засуджені громадською опінією, громадськими поняттями старі відносини до добра громадського і державного, коли вважалось свого роду спортом, похвальною сміливістю «надуть казну», урвать у неї якнайбільше, «накрить» сліпу, непорядну і претензіозну бюрократію.

Підношу се особливо, бо все, що я бачу наоколо себе поки що, не настроює мене дуже оптимістично. Скорше пригадує те, що робилось в Галичині, коли вона з рук німецької бюрократії перейшла до рук польського громадянства, і почалась оргія розхапування і творення дорого оплачуваних посад і синекур, заміщування їх по протекції різними родичами і свояками, саджання на державний і громадський кошт всяких неужитків, різних панків, нездатних прогодуватись якоюсь продуктивною працею.

Таке відношення до служби державної й громадської, до коштів державних і громадських повинно бути громадою осуджене і ошельмоване самим рішучим способом. Не брати від держави або громади якнайбільше, а давати їй якомога щедріше – се повинно бути предметом амбіції, завданням і утіхою життя!

Тільки тоді, як держава, громада стане не пустою вивіскою, порожньою декоративною фразою, повторюваною лише «для годиться», а дійсним центром мислі і волі, предметом культу, релігії, яким вона була для старинного елліна або римлянина; коли послужити сотворению Великої України в тім значінні, як я ужив се слово, стане найвищим і найбільшим щастям для кождого свідомого українського громадянина по щирості і по совісті, тоді тільки збудується ся Велика Україна, і український нарід зможе сказати перед світом, що він послужив загальному ділу людства.

Примітки

Ті три університети, які ми маємо… – йдеться про Університет св. Володимира (Київ), Харківський університет, Новоросійський університет (Одеса).

…атенці і лакедемоняни… – йдеться про жителів давньогрецьких держав – Афін (Атен) та Спарти (Лакедемону).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 248 – 252.