На переломі

Михайло Грушевський

25 січня під час бомбардування Києва большевики запальними снарядами розстріляли дім, де я жив, – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних снарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька минут обернули в одно огнище весь дім

[Більшовицький «главнокомандующий революционной армией» Муравйов, як писалось («К[иевская] мысль», ч. 17), потім хваливсь в Одесі сим як особливим подвигом: «Революционная месть заставила нас быть беспощадными. Я велел артиллерии бить по самым высоким и богатым дворцам, по церквям, попам, монахам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течение трех суток горел, как яркий костер. Сотни офицеров и юнкеров были беспощадно убиты» і т. д.

Домовий комітет Паньківської ул., в завідуванні котрого був сей дім, пише в своїй записці Міністерству внутрішніх справ, на потвердження того, що дім був дійсно знищений умисно:

«Подтверждением этого факта служит то обстоятельство, что парламентеру, посланному от жильцов дома к стрелявшему с железнодорожных путей большевистскому поезду на просьбу прекратить обстрел уже горящего дома с тем, чтобы дать возможность вывести стариков и детей и спасти хотя бы часть имущества, бывший в поезде матрос, командовавший артиллерией, сообщил, что уничтожение этого дома производится согласно диспозиции, почему он отклоняет просьбу о прекращении обстрела и категорически заявляет, что дом будет разрушен и сожжен до основания, после чего обстрел действительно продолжался непрерывно не менее двух часов, вследствие чего жильцы лишены были всякой возможности спасать свои вещи даже из тех квартир, которые загорелись спустя некоторое время. Самый характер обстрела, производившегося специальными зажигательными снарядами, в несколько минут буквально залившими квартиры в шестом этаже целым морем огня, также является бесспорным доказательством правильности сделанного вывода о том, что дом стал жертвой преступного умысла», і т. д.

Мушу завважити тільки, що большевики явно постарались роздути розміри сього свого подвигу. Дім зовсім не був «огромный», в нім було 15 помешкань, і в них 75 кімнат разом. Протягом кількох годин він завдяки масі запальних снарядів, пущених в нього, згорів до споду, так що зістались з нього тільки мури.

Належав сей дім мені спільно з моїм братом і сестрою; в будову його вложено було 100 тис. в паперах, залишених нам батьком, що при реалізації дали коло 80 тис. рублів, і на розплату була ще затягнена банкова позичка, 102 тис. паперами, які при реалізації дали коло 85 тис. Доходу він не приносив нам ніякого – останніми часами не ставало його навіть на оплату банкових процентів. Але розстріл сього дому в тім роздутім виді, в якім його рознесли большевики, дійсно зробив вражіння на обивательську уяву, і потім трохи не про всі великі доми, розбиті під час обстрілу Києва, говорили, що се мої доми, і навіть в Москві знаходились у мене якісь мільйонні доми, хоч, окрім третьої (приблизно) частини сього домку на Паньківській і ще одного маленького одноетажного дому, у мене з жінкою ніяких домів не було й нема в цілій бувшій Російській державі.].

Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуду, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…

Згоріла між іншим і недописана книга «На порозі Нової України», котру я писав як свого роду політичний заповіт. Того, що там було, я вже не напишу. Не тому, що не міг би пригадати собі написаного там, – се, може, було б можливо, коли б останні тижні не вирвали б такого глибокого провалля, не зробили б такого спустошення в нашім житті, в нашім мисленні.

Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большевицьким находом. І для мене сей перелом конкретизується ще гостріше в сім зруйнуванні моєї хати, мого кабінету, з ними всього мого майна, мого духового добутку, всього дорогого, що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні, найтяжчі і найзначніші роки мого життя.

Мені прийдеться починати все знову – не продовжувати або відновлювати, а таки починати: повторювати вже ні рука, ні думка не повернеться по тім страшеннім потрясінні, котре пережилось в сій руїні. І мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большевиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару, і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясінь. Що Україна, як і я, стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди, не тільки тому, що змінились реальні умови життя, але й тому, що око бачить їх і мозок приймає їх інакше.

В одній з статей, писаних під час нашого ісходу на Волинь, я писав, що в тій новій руїні України розстрілювались не тільки люди, а й ідеї, руйнувались не тільки міста, а й традиції. Коли мені приходиться тепер оцінювати відносини і перспективи, і я пригадую, як оцінював я їх ще кілька місяців тому – я ясно відчуваю різницю в тім, як підходить тепер моя мисль, моє почуття до них тепер і як підходила тоді. Коли приходиться тепер відступати від тих мірок, від тих критеріїв, від тих принципів, котрих ми тримались так недавно, я кажу, що вони згоріли в моїм кабінеті, разом з моїми рукописями й матеріалами.

Я, розуміється, не хотів би, щоб мене зрозуміли так, нібито я говорю про впливи тих почувань, – скажім прямо, помсти, гніву, роздражнення, котрі викликала в нас ся руїна. Емоціональна сторона не повинна мішатись до наших міркувань, не повинна зводити нас з твердого грунту реального мислення в такий важний і відповідальний момент.

Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок відбудови державного життя нашого народу, забезпечення його економічних і культурних потреб, інтересів наших трудових мас, утвердження нашого національного існування – і приймемо сей рахунок до уваги в нашій дальшій діяльності. Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми опинились в результаті революції й війни за українську самостійність, не уносячись роздраженням, але не ведучись і старими поглядами, відносинами й зв’язками. В тім лихім і тяжкім, що нам довелось пережити, єсть, безперечно, і ся добра сторона, що воно прискорило процес визволення від старих пережитків і упереджень, від спадщини старих призвичаєнь і поглядів, яка в обставинах більш нормальних ще довго б тяжіла на нас і гальмувала нову творчу роботу.

Се взагалі та позитивна сторона всяких великих суспільних катастроф, котру здавна висували в оправдання переворотів і війн їх прихильники. Безперечно, в тім єсть правда. На новім будувати не тільки легше, ніж поправляти плохе, але краще можна вибудувати по новому плану, ніж поправляючи старе. Сила старих поглядів і відносин в громадянстві не тільки гальмує темп його поступу, але й викривляє його хід, і се особливо буває небезпечно в такі відповідальні й критичні моменти, як нинішній.

Україна й український нарід переживають хвилі, які випадають народові раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і з’явилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси. Таке нагромадження великих вартостей чи можливостей, накладає особливо великі обов’язки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати своїм щастям, що йому присудилося творити се велике історичне діло.

Може плакатися, що сей присуд долі позбавив його права чи можливості звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест, такий важкий обов’язок. Але увільнення від нього нема – під страхом вічної ганьби й осуду пізніших поколінь. І для того, щоб се відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому.

Всі привичні погляди, утерті формули, традицією передані ідеї, всі плани, уложені в інших обставинах, всі зобов’язання, дані в інших умовах, все се мусить бути відложене. Або краще сказати – до грунту переоцінене, розібране, наскільки воно відповідає сьому черговому завданню, поставленому перед нами історією, і все, що заважає його здійсненню, не годиться з ним, не помагає йому, мусить бути без милосердя відкинене, відложене, сховане до інших часів, коли воно буде можливе.

Я чую велику відповідальність сих слів. Я розумію, який твердий зміст в них лежить, як багато вони вимагають. Але я пишу їх в повній свідомості, і кличу до всіх, для кого вони являються неприємними.

Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі! Ви всі, хто цінить над усе незакаламучений спокій свого серця і своєї голови, над усе боїться відступити від раз прийнятої догми і стягнути закид невитримання своєї програми, в інших обставинах і умовах уложених принципів. Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, котрою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тій груді, на котрій тягнеться тяжкий обоз сього походу. Ви, краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатись твердим вимогам сього страшного часу. Зійдіть з політичної, з громадської арени – і не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя тими методами, котрими воно може творитись в даний момент. Не заважайте їм, поки не зможете самі приступити до роботи!

Менше всього в даний момент я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність. Навпаки, я ще нижче буду говорити про се – я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили.

Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам. Менше всього годиться для вступу до нього моральний чи політичний індиферентизм, принцип «моя хата з краю»… Але так само не відповідає моментові і всяке перетяження спадщиною старого, пережитого. З сими тягарями за плечима ми не далеко зайдемо по дорозі будущого. Полишім мертвим ховати небіжчиків. Будущина належить живим, і за тим, що згоріло в сім огні очищення, нема чого оглядатись і пригадувати його собі, оскільки воно зв’язане з минулим, а не з будущим. Мусимо дивитись вперед, а не назад!

Примітки

…наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком – у липні 1908 р. родина Грушевських (Михайло з дружиною Марією, братом Олександром та сестрою Ганною) придбали в Києві садибу по з триповерховим будинком-флігелем початку XX ст. та старенькою одноповерховою спорудою. Остання (на розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць) була знесена і на її місці впродовж 1908 – 1909 рр. зведений шестиповерховий з мансардою прибутковий «фамільний дім», проект якого М.Грушевський замовляв архітекторам Й.Зекцеру, М.Клугу, В.Максимову.

Після розгляду кількох варіантів зупинилися на проекті цивільного інженера В.Максимова, який, вірогідно, використав і напрацювання колег (див.: Будзинський О., Мельник О. Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка як джерело до вивчення історії садиби на вул. Паньківській, 9 у Києві // Історична та літературна спадщина Михайла Грушевського. Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції. – Київ; Львів; Вінниця; Кам’янець-Подільський; Бар, 2005. – С. 142 – 149).

Після зведення будинку на парадному вході була встановлена табличка: «1908 – 9. Проектовано і будовано інженером В.Л.Максимовим. Декорація фасаду В.Г.Кричевського. Майоліка Івана Гладиревського». М.Грушевський займав квартиру № 12 у прибутковому будинку. Сестра і брат мешкали у флігелі, де на третьому поверсі після повернення з еміграції у квартирі сестри оселився зі своєю родиною Михайло Сергійович. 9 листопада 2006 р. у цьому єдиному збереженому на київській садибі будинку-флігелі відкритий Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського.

Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей… – див.: Гирич І. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського // Пам’ятки України: історія та культура. – 1995. – Ч.1. – С. 103 – 105; Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. – К., 1918.

Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками… – більшовицькі війська, що підійшли до Києва зі сходу, протягом 5 днів вели обстріл центру міста важкою артилерією, що призвело до руйнувань, пожеж, загибелі мирних жителів.

Хоча населення дотримувалося нейтралітету під час боїв, а прихильники Центральної Ради майже всі виїхали, червоні війська після взяття Києва 26 січня 1918 р. влаштували в місті криваву вакханалію. Ще перебуваючи в Дарниці, радянський командувач М.Муравйов видав наказ, у якому закликав: «Нещадно знищувати усіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції».

Три дні в захопленому місті відбувалися грабежі, насильства, вбивства. Був убитий митрополит Володимир (Богоявленський), загинуло багато інтелігенції, військовиків та громадян, за різними даними, від 3 до 5 тис. осіб. Детально див.: Бойко О. Перша українсько-більшовицька війна // Політичний терор і тероризм в Україні. – К., 2002. – С. 121 – 130.

…яку півживою винесли з пожару, і вона за кілька день умерла… – Глафіра Захаріївна Грушевська впродовж 26 – 30 січня перебувала в Тарасівській лікарні. Як свідчать записи в метричній книзі Благовіщенської церкви, вона померла 30 січня 1918 р., похована 31 січня на Байковому кладовищі. Похорон відбувся таємно, «бо большевики чатували на сім’ю проф. Грушевського, щоб її ув’язнити». Детально див.: Панькова С, Шевчук Г. «…я дуже багато одідичив від матері…» (Глафіра Захаріївна Оппокова (Грушевська) // Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). – К., 2006. – С. 420-423.

…згорів до споду, так що зістались з нього тільки мури – детальний опис знищення будинку поданий у спогадах дружини Василя Кричевського (див.: Кричевська Є. Пожежа будинку Михайла Грушевського // Нові дні (Торонто). – 1958. – Ч. 105. – С. 13 – 20). У 1922 р. обгорілий остов будинку підірвали, про що писав М. Гру шевський у своєму листі до голови Наукового товариства імені Шевченка у Львові К.Студинського:

«Йовові вісти йдуть до мене від брата і сестри з Києва, котрим більшовики, зриваючи мінами згорілий наш дім (ніби з мотивів публічної безпечности!), поробили неочислимі шкоди» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 25; лист від 27 липня 1922 р.).

У 1950-х рр. на місці «фамільного дому Грушевських» зведений новий житловий будинок.

…ще одного маленького одноетажного дому, у мене з жінкою ніяких домів не було й нема в цілій бувшій Російській державі – йдеться про будинок на Паньківській, 7, який став власністю Грушевських у травні 1913 р. Серед інших маєтностей М.Грушевського в Києві була незабудована земельна ділянка на Лук’янівці, придбана на ім’я дружини Марії у травні 1911 р. (див.: Будзинський О., Мельник О. Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка як джерело до вивчення історії садиби на вул. Паньківській, 9 у Києві. – С. 146).

В одній з статей, писаних під час нашого ісходу на Волинь… – йдеться про статтю «Очищення огнем».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 226 – 231.