Орієнтація чорноморська

Михайло Грушевський

Історичні умови життя орієнтували Україну на Захід, географічні орієнтували і орієнтують на полуднє, на Чорне море – «єже море словеть Руськоє», як каже київський літописець XII в. – українське, говорячи теперішньою термінологією. З того часу, як полудневі східнослов’янські племена, з котрих вийшов український нарід, півтори тисячі літ тому пробились до Чорного моря, йдучи за тим потягом, що непереможно пхає взагалі всі народи у всі часи на полуднє, до сонця, в легші умови існування, вони тим самим мусили ввійти в сферу чорноморських зв’язків і впливів, того, що я означаю отим виразом – «чорноморська орієнтація».

З сього боку Чорне море здавна грало дуже велику ролю. Чорноморські степи служили від непам’ятних часів битим шляхом, з Подунав’я, з Середньої Європи, з Балканських країв до Туркестану, Середньої Азії і відти до Індії, через Афганістан, і до Китаю. В переказанім у Геродота оповіданні Арістея дуже правдоподібно добачають передану в поетичній формі звістку про караванну путь з чорноморських портів до Середньої Азії.

Археологічний матеріал не полишає сумнівів щодо старих, тісних зв’язків між Подунав’ям і Кавказом, Чорномор’я з Туркестаном і Північною Персією (напр., в поширенні так званої передмікенської культури, або типів бронзових виробів). Сим пояснюється перехід в наші степи і типів явно середньоазійських, з одного боку – глибокої Середньої Азії, яка вже стояла в сфері впливів Китаю, політичних і культурних, а з другого – різних предметів з побережжя Індійського океану.

Пізніше історично звісні мандрівки з глибини Середньої Азії таких орд, як гунів або аварів, не полишають сумніву, що культурні, торговельні зносини з Чорномор’я могли сягати на границі Монголії й Китаю, а з другого боку через Іран, котрого впливи і відгомони ми стрічаємо у нас на кождім кроці, могли йти до Афганістану й Індії.

На полудні Чорне море тісно зв’язувало наше побережжя з малоазійським, а через нього з сферами старих культур – месопотамської, єгипетської, егейської. Чорне море таке невелике, що не вважаючи на брак на нім островів, плавати ним з північного берега на полудневий було дуже легко – за поміччю берегових вітрів, під простим парусом, улучаючи час так, щоб проплисти до середини моря під вітром, що дме з берега, а там попасти під вітер, що дме до супротилежного берега. Нема сумніву, що сей секрет був побережним мешканцям звісний від непам’ятних часів, і комунікація північного берега з полудневим була дуже жвава. Отсим поясняються й такі, на перший погляд, може, й дивні факти, як тісні зв’язки грецьких колоній Криму і нашого Чорноморського побережжя з Понтом, державою Мітрідатів, пізніше – з Трапезунтською імперією. Чорне море не ділило, а зв’язувало побережні краї.

Азовсько-каспійські степи відкривали нашому Чорномор’ю дорогу через «залізні ворота», теперішній Дербент і Дагестан, до Персії, Перської затоки й Індійського океану. Сюдою ходили київські князі по здобич, сюди тікає від них половецький хан Отрок, оспіваний звісною нашою піснею, тут товклись за володіння хозари з арабами. Дорога була «бита» з кождого погляду.

На Заході таким же битим шляхом була теперішня Бессарабія й Молдова. Хто володів Чорномор’ям, стихійно, непереможно мусив пхатись кінець кінцем сюди, на Дунай, не тільки тому, що в східній часті сих степів кінець кінцем все ж мусив явитись з часом новий приходень зі Сходу і потискати його на Захід, а й тому також, що степ чим далі на Захід, тим вогкіший, родючіший, багатший, і тому, хто міг з Подніпров’я сягнути за Дністер і Дунай, мусив пробувати зробитися. Але сягаючи туди, ослабляв свої сили в краях на схід від Дністра і мусив боротися з збільшеним натиском східних сусідів, поки вони, нарешті, не випирали його звідти.

Українські племена пробились до Дунаю і довго тут тримались над морем, опираючись о море і дунайські гирла після того, як вже в степах поширились турецькі орди, а в Подунав’ї розвинулась волоська (румунська) колонізація й покрила слов’янську (болгарську й українську). Ще при кінці XVI в. папському нунцієві Комуловичеві оповідали про велику й сильну людність «руську» в околицях нижнього Дунаю, і пізніше політичні пертурбації в сусідніх молдавських і українських землях, що жили рівно ж неспокійним і авантурничим життям – то гнали українську людність з України «в волохи», то волоську з Бессарабії й молдав[ан] на Україну.

Сила тут хвилями бувало її. При таких тісних взаєминах колонізаційних Зах[ідна] Україна і Молдова були тісно зв’язані між собою й економічно, й культурно. Молдова служила посередником в торзі зі Сходом, українські торговельні міста посередничали в торзі Молдови з західними ринками й засібляли її західними товарами й своїми. В культурній сфері – в церковнім житті, в мистецтві, в літературі обопільні зв’язки їх були також дуже великі. В сфері політики Молдова служила спеціальною ареною для різних українських політичних діячів і авантюристів, вони брали дуже діяльну участь в тутешніх усобицях і, часом, захоплювали в свої руки власть.

Взагалі, коли обставини тому сприяли, Україна йшла до того, щоб широко заволодіти Чорноморським побережжям і стати тут міцною ногою. На перешкоді стояло суперництво з іншими державами – Візантією, турками, а головно, ті удари кочових орд, що від часу до часу спадали з страшною силою на Чорномор’я. Вони розбивали всі політичні конструкції, всі економічні плани на Чорномор’ї.

Нарешті, в XVIII в. ослабла остання з тутешніх орд – Кримська. Україна могла б тепер розгорнути свою колонізаційну, культурну енергію. Дещо дуже цінне й позитивне в сім напрямі й стало виявляти Запорожжя, в руках котрого опинилось Чорномор’я, дарма що січове братство менше всього, як би здавалось, було сотворене для економічної й культурної роботи. Але скоро виявилось, що політична й економічна енергія України вже паралізована московською політикою, яка зарубала їй всі шляхи і силоміць, як я вже сказав, завернула в глибокий кут українське життя.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 236 – 238.