Нові перспективи

Михайло Грушевський

Коли українське життя розриває нав’язану їй московською політикою, московським насильством північну орієнтацію, воно може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв’язки з західним світом. Се не тільки диктують її старі традиції, старі навики, а й те духове споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним, етнічним елементом і життям західноєвропейським. Український нарід належить до західноєвропейського, чи коротше сказати, просто-таки європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру.

Єсть з того погляду глибока різниця між характером українським і великоросійським, глибоко відмінним від європейського. Сю відмінність підчеркували свого часу московські слов’янофіли, протиставляючи західноєвропейським принципам права, умови, конституції великоруську патріархальність, відносини довір’я «на совість», неохоту до якої-небудь форми. Вони бачили в тім певну моральну вищість великоруського народу над бездушною, формалістичною «гниллю» західної культури. Інші приклонники великоруської стихії виставляли взагалі її байдужість до справ практичного будівництва життя, а повищений інтерес до проблем моральних «народу-богоносця».

В сім є трохи правди, тільки сі прикмети краще було б не прибирати в гарні назви й не ідеалізувати, бо до «богоношення» дуже рідко підіймаються вони, сі прикмети: брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго, урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в такім житті та чужих здобутків на сім полі; брак волі до організованого громадського і політичного життя, нахил до анархізму і навіть руїнництва соціального і культурного; легковаження культурних і громадських вартостей і величання своєю некультурністю й неорганізованістю супроти сих вартостей; вічне хитання між громадським і моральним максималізмом і повним нігілізмом, яке спадає часто до повної затрати моральних критеріїв, – все се мало гарного має в собі, і перед сими хибами соціального характеру на другий план відступають різні добрі, навіть дуже добрі прикмети індивідуального характеру, оскільки й вони теж не заслонюються, не затроюються теж грубістю й індиферентизмом.

Сі прикмети глибоко противні всякому європейському організованому індивідові – з сього становища, напр., їх гаряче й різко осудив такий знавець великоруського життя, як Горький. Вони ж являються повною антитезою народним прикметам українським, з їх високим розвитком гідності своєї, пошануванням гідності чужої, любові до певних, уставлених зверхніх форм, «законних речей», етикету й добрих манер, любов’ю до чистоти, порядку, красоти життя, прив’язанням до культурних і громадських вартостей життя, і т. ін. Се все прикмети, які роблять українця дуже близьким по духу, по характеру до західноєвропейської стихії – де в чім до германської, з її солідністю, діловитістю, любов’ю до комфорту, порядку, чистоти, достатності, до рівноваги і стоїцизму, в іншім до романської, напр., отсим потягом до форми, елеганції, бажанням внести в усе красоту, освітити нею всяку сферу життя, взагалі світлим і ясним, радісним поглядом на життя.

Сею созвучністю пояснюються тісні зв’язки й потяги українців до західної культури, легке й глибоке її присвоєння – не через зверхній примус і натиск, а, власне, завдяки сьому внутрішньому спорідненню.

Відчужена від сеї культури, від західного світу взагалі штучними, насильними заходами московськими, Україна зможе тепер вернутись з новою, навіть, по реакції з дещо перебільшеною силою до сього близького їй духом і вдачею світу. В першу чергу до світу германського, німецького, з котрим і в минувшині у неї було найбільше зв’язків, найбільше перейнять і запозичень, і тепер обставини так складаються, що найбільш легко буде тут зв’язатись з західним світом, користати з його запасів знання, культури, громадського інстинкту й дисципліни.

На перешкоді стоїть тільки також російським життям переданий гріх – незвичайно слабо розвинене знання мови. Ся перешкода мусить бути усунена якнайскорше, негайно, не тільки наукою живої німецької й англійської мови по школах, але й через так звану «виміну дітей» – широко практикований на Заході спосіб посилання навзаєм дітей з одної країни в другу; я вважаю незвичайно корисним таке посилання дітей, звідти й звідси, на пів-рік, на два, на три, не тільки для навчання мови, але й для присвоєння цінних прикмет з чужої культури і способу життя. Для людей дорослих мусять бути заведені також курси мов – німецької й інших, і для служащих певних вищих категорій мусить навіть бути признане обов’язковим присвоєння котроїсь мови до визначеного терміну.

Тою дорогою ввійде наша суспільність в безпосередню стичність з західною культурою, особливо багатою науковою й технічною німецькою літературою, котрою вона досі користувалась з різних припадкових, запізнених і часто зовсім лихих перекладів, або ще гірше – російських переробок. Тою дорогою наші спеціалісти ввійдуть в саму лабораторію сеї техніки: дружні відносини з Німеччиною обіцюють нам, що двері її фабрик, лабораторій, дослідних станцій, спеціальних шкіл будуть відкриті перед нашою молодіжжю й усякого роду спеціалістами. Буде се відновленням в нових формах того майстерського стажу, який наші «механіки» переходили тому триста і чотириста літ в своїх мандрівках до Німеччини.

Але я далекий від гадки бачити завдання нашої молодіжі, наших людей взагалі в тім тільки, щоб іти слідами німецького життя, присвоювати його здобутки, бути його учениками нині і вовіки.

Ні, завдання наші чи потреби наші, краще сказати, далеко ширші й складніші. Я вище одмітив, що і в минулім німецька культурна стихія не покривала нашої культури, деякі форми її були ближчі до культури романської, яка свого часу також дала свої вкладки в наше життя. Далі – дуже сильною і діяльною в нашім житті була і зісталась стихія східна, дуже складна в своїх елементах.

Про се я говоритиму далі, тут підчеркну, що так як перші кроки нашого нинішнього політичного відродження мали в собі багато оригінального, що не вкладається в звичайні рамці тої чи іншої західної революції, так і далі нам не треба підганяти нашого життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би й добровільною. Українське життя повинно емансипуватися взагалі, так би сказати випростуватись, як випростовується людина, якій прийшлось довго сидіти в якійсь скуленій позиції, розпростувати своє тіло, щоб потім уложитись в найбільш вигідній позі.

Українське життя, здавлене дотеперішньою неволею, направлюване різними примусовими впливами і репресивними заходами, в нинішній хвилі само ще не відчуває вповні своїх потреб і потягів. Воно повинно, насамперед, «знайти себе». Вияснити свої засоби, завдання й потреби і тим часом не спішити замикатись в який-небудь один круг зв’язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше, широко отвертою рукою все, що може бути корисним для нього.

Не зв’язуючись ніякими симпатіями чи антипатіями, ніякими упередженнями, по французькому прислів’ю – «я беру своє добро скрізь, де я його знаходжу», брати і в сфері старих зв’язків колишньої Російської держави, і нових зв’язків з Центральними Державами, і поза ними.

Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально-корисне, з місцевих і власних задатків і засобів, ніж уложитися в готову чужу форму. Тому не тільки в сфері духової, а навіть і матеріальної культури та технічного виучення наші люди повинні брати з усіх усюд те, що може здатись корисним – в Швейцарії, Бельгії, Швеції, Франції, Англії, а особливо, в Америці.

Ся країна для нашої будущини безсумнівно матиме величезне значіння, і своїми незвичайними фінансовими та технічними засобами, і теж як школа для наших людей, будучих поколінь наших техніків, економістів і суспільних робітників. Більш демократичний, ніж який-небудь з європейських народів, більш ініціативний, більш сміливий в замислі й виконанні, сей нарід може дуже багато чому навчити наші кадри робітників і діячів. Німеччина і Сполучені Держави Америки – се дві великі школи для них, Німеччина більш теоретична, Америка більш практична.

Німецький підручник буде, без сумніву, українським підручником передусім, і всі, хто шукатимуть більш загального освідомлення і поглиблення в своїй спеціальності, звертатимуться туди. Але як практична робітня, практична школа переважатиме, мабуть, Америка, і та українська колонізація, яка зібралась досі в Америці, дуже значна і під теперішню хвилю перейнята гарячим бажанням чимсь послужити нашому відродженню, вона в сій сфері, як посередниця з американським світом, відповідно направлена і усвідомлена, зможе справді вчинити чималі послуги новій Україні.

Але коли школою для нас мусять бути сі краї західної культури, полем нашої діяльності, нашої власної творчості повинні бути краї, які, подібно як і Україна, виросли у впливах чи зв’язках східної культури, – краї в сфері нашої чорноморської орієнтації, об’єднані Чорним морем як центром комунікації й різнородних культурних і політичних взаємин. Та східна спадщина, котра так глибоко залягла в нашім житті, – перероблена, перетравлена реактивами західного нашого духу, але зовсім не витравлена, являється настільки цінною складовою частиною української культури, українського життя, що ми зовсім не маємо причини її цуратись, ослаблювати чи хоч би ігнорувати в планах нашого будучого життя.

Ми являємось одним з найбільш орієнталізованих (позволю собі так назвати) західних народів, подібно як болгари, серби, іспанці, і ми повинні не забивати, а розвивати і використовувати те корисне і цінне, що дала нам ся орієнтальна стихія.

Вона не тільки збагатила нашу етнографію, нашу творчість, наше мистецтво, не тільки, без сумніву, влила різні цінні прикмети в нашу вдачу, в нашу психіку, вона улегшує нам зв’язки з нашими сусідами, ближчими і дальшими, які перейшли через подібні орієнтальні впливи, творить грунт для спільного порозуміння, для певної моральної близькості в тій області, на котру звертають нас географічні умови нашого краю. Коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на Захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на Схід і полуднє, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою, навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя.

Я боюсь, що в моїх словах хто-небудь схоче побачити те, чого в них зовсім нема – імперіалістичних забаганок до захоплення чужих ринків, до експлуатації культурно відсталих країв як своїх колоній, взагалі до політики економічної експансії. Я не хочу сього. Я не бажаю свому народові панування, бо вважаю, що панування деморалізує, вироджує самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво демократичним устроєм. З тих же мотивів я навіть не вважаю корисною для нашого народу сильно виражену гегемонію. Я не хочу українського імперіалізму. Не вважаю, як перед тим, так і тепер самітнього державного відокремлення за політичний ідеал. Я був і зістаюсь і далі федералістом.

Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки. І як першу ступінь до такої федерації, продиктованої географічною, економічною й культурною спільністю, я вважаю економічне й культурне сотрудництво, кооперацію народів Чорного моря.

Се співробітництво може бути незвичайно корисне. Чорне море об’єднує й зв’язує докупи краї з дуже відмінними фізичними й господарськими умовами, які незвичайно добре можуть себе доповняти. В одних дуже гарні умови для продукції збіжжя, інші можуть дати вовну, бавовну (хлопок), вино, овочі. Одні багаті деревом і углем, інші його потребують. Одні містять в собі невичерпні поклади залізної руди, як Україна. Інші мають мідь, срібло, нафту, сіль.

Тісно зв’язавшись між собою, сі чорноморські краї можуть сотворити незвичайно багату, велику і многосторонню економічну базу, і елементарне піклування про добро народне вимагає такої економічної політики, щоб економічна робота на сій базі велась власними заходами.

Щоб продукти сих країв не вивозились з чорноморських портів всякими іншими сторонніми кораблями – французькими, англійськими, данськими, норвезькими, тільки не українськими, не болгарськими.

Щоб коли через сі краї йшли старі природні торговельні шляхи до Індії, до Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії й Єгипту, щоб сі шляхи були відновлені й наладжені в сучасних технічних формах засобами самих тутешніх народів.

Щоб коли через сі краї будуть іти великі транзитні дороги на Схід, то при них наші люди чи інші місцеві не були тільки носіями або мажчиками, а щоб сей транзит був у руках сих країв, через котрі він веде.

Я не хочу, щоб наш нарід, чи турецький, чи якийсь інший займавсь на своїй землі тільки моральним досконаленням, укладанням гарних пісень чи компонуванням оригінальної східної музики, а щоб він повною рукою використав також і ті природні багатства, які історія дала в його руки, а він оплатив їх великими жертвами крові. Щоб він зужиткував їх вповні для себе, для своїх широких трудящих мас, а не давав їх використовувати чужоземному капіталізмові.

В сім напрямі нашому громадянству й нашому народові, коли до його високих стихійних прикмет додати quantum satis, скільки треба, усвідомлення, освіти й організації, можна зробити незвичайно багато. Історія поставила перед ним дуже вдячну задачу, і не треба її відсувати від себе.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 238 – 243.