Наша західна орієнтація

Михайло Грушевський

В одній з ненадрукованих статей, які згоріли в моїм кабінеті, містивсь написаний два роки тому для задуманого Горьким збірника української літератури огляд українського питання з історичного становища (друга копія повинна бути в петербурзькій редакції сих збірників, коли не згоріла й там).

В сім огляді, спиняючись на різних відмінах, які глибоко відрізняють український нарід від великоруського, я, між іншим, вказував на те, що в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тимчасом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії. Я постараюсь відновити з пам’яті те, що писав в тій статті про історичний процес, який держав українця в тіснім зв’язку з Заходом, його життям і культурою.

Полишаючи на боці ті факти й дані, які вказують на тісні зв’язки нашої України з германською й кельтською культурою Подунав’я ще в часах передісторичних, ми маємо перед собою масовий наплив скандинавського елементу в добі формування Київської держави, потім в часах її розцвіту, в добі Ярослава, і за його синів і внуків – незвичайно широкі династичні зв’язки з німецькими князівствами і всякими іншими державами й державками, які стояли в сфері німецької культури. Поруч з тим розвивались зносини культурні й торговельні, і в міру того, як слабли зносини чорноморські – з Балканськими краями, Візантією, Малою Азією, в XII і XIII віці зносини з німецькими землями набирали все більше значіння.

Коли ж з упадком Києва при кінці XII в. центр тяжкості переходить у нас на Галицько-Волинську державу, се означає повну перевагу західних впливів над тою комбінацією впливів візантійських і східних, котрі переважали в періоді формування Київської держави. Тимчасом як Московщина далі жила спадщиною Київської держави, все більше розмішуючи її елементами фінськими, татарськими, монгольськими, Західна Україна, в котрій з XIII в. зосередилось українське життя, входить вповні в круг західноєвропейського життя. Галицько-Волинська держава XIII – XIV в. не ввійшла формально в систему імперії, як Чехія, скажім, але весь круг політичних і культурних інтересів її орієнтувавсь на Захід.

В її головніших містах з’являються великі західні колонії, особливо німецькі, які служать живими посередниками з Заходом, провідниками західних впливів. Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі. З кінцем XIV в. Львів, наприклад, – се чисто німецьке місто (говорячи про саме привілегійоване місто, а не про його передмістя), і таким був він весь XV в. і навіть частину XVI, а тимчасом він в сім часі – культурний центр України, «митрополія механіків (ремісників)». Сі «механіки» і у Львові, і по інших містах України організовані в цехи на західноєвропейський взірець, і подорож до західноєвропейських міст вимагається обов’язково для стажу майстра того чи іншого ремесла. Поруч того розвиваються безпосередні зносини торговельні і всякі інші культурні зв’язки.

Таким чином, зв’язана тісно і безпосередньо з Західною Європою – Німеччиною в першу голову, а дальше – з Італією також, Україна перейшла з деяким тільки опізненням добу італійсько-німецького Відродження (Ренесансу), німецької реформації й католицької реакції, яка всім тягарем своїм упала на українські землі з кінцем XVI в. Тимчасом як Московщина все більш розгублювала спадщину, одержану від Київської держави, і все глибше поринала в східних, вірніше – середньо- і північноазійських впливах, Україна жила одним життям, одними ідеями з Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури.

Правда, вони не запозичались невільничо. Вони переходили через призму присвоєння і перетворення. Старі східні й візантійські традиції, вірніше – та оригінальна комбінація, яку витворила українська творчість часів Київської держави, не зіставалась і тепер пасивною. Вона брала участь в переробленні нових західних здобутків і впливів, приносила до них свої оригінальні нюанси. В сім, на погляд західноєвропейської людини, власне, лежить оригінальність і чар українського мистецтва XVII – XVIII в., народного мистецтва, яке виросло з нього, і взагалі української культури, що західні елементи й впливи в ній вона стрічає в новім одязі, в новій комбінації, яка дає зовсім нову закраску, нову красу сим елементам західної культури.

Але в кождім разі, коли українську культуру й мистецтво епохи передкиївської можна назвати східними, бо переважають в них східні елементи, а культуру й мистецтво київської – візантійськими, не в тім розумінні, що се було чисте запозичення, а в тім, що певна течія вибивалась особливо яскраво й надавала свою переважну закраску, то культуру й мистецтво XVII – XVIII в., до самого кінця Гетьманщини, треба назвати західними. Головно німецькими, почасти італійськими й французькими, що проходили і безпосередньо, і посередньо – через польську верству.

Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.), були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів. Поруч них стичність розвивалася широко в різних інших пунктах і моментах. Починаючи від заграничних, головно німецьких університетів, куди так вчащали українські спудеї до кінця Гетьманщини, і кінчаючи тими ярмарками, куди йшли гурти українських волів, транспорти спирту, коноплі, лою і т. ін., і відки вивозилось все, почавши від бакалії й аптеки й кінчаючи книжкою, гравюрою, малюнком.

Побут і життя старої України з сього погляду не простудійовані добре, але чи в пам’ятках українського мистецтва й побуту XVIII в., чи в записках і листуванні тодішніх людей ми на кождім кроці стрічаємось з тісними зв’язками з Заходом. Тільки з кінцем XVIII в., з упадком Гетьманщини (я кажу тут не про момент скасування гетьманства, а про упадок автономного строю і установ українських і повну нівеляцію їх в 1780-х рр.) вони слабнуть і упадають під натиском примусового російщення українського життя, і українське життя й культура вступають в період російський, великоруський.

Російська торговельна і митова політика приложила всі старання, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економічно до Півночі, до великоруських центрів – Петербурга й Москви.

Російська політика національна приложила руку до того, щоб розірвати родинні й усякі інші зв’язки української інтелігенції з закордонними західними краями й попхнути її до Великоросії, ослабити або й дощенту знищити всяке культурне життя на Україні, друкарство, літературну продукцію, не дати розвинутись там вищій школі нових типів на місце старої, пережитої, схоластичної, а притягнути українську молодіж до російських шкіл, закладаних в Петербурзі й Москві, до діяльності в тутешніх установах, до російської служби.

В сій справі давались спеціальні інструкції російським представникам на Україні, рекомендуючи їм орудувати в сім напрямі «і лисячим хвостом, і вовчим зубом», пускаючи в рух підкупство, терор, всякого роду натиск, що хочете, – і дійсно результат був осягнений. Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на Північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток і розграблення.

Примітки

…написаний два роки тому для задуманого Горьким збірника української літератури огляд українського питання з історичного становища… – йдеться про «Сборник украинской литературы», який готував у 1916 р. M.Горький у видавництві «Парус» у серії збірників національних літератур. У 1916 – 1917 рр, вийшли збірники вірменської, латиської, фінляндської літератур.

Український збірник задумувався у двох томах з великими вступними статтями з історії України (її підготував М.Грушевський у 1916 р., перебуваючи на засланні в Казані) та з історії нової української літератури (замовлена С.Єфремову). Видання було припинене у зв’язку з революційними подіями та від’їздом М.Горького за кордон (див.: Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. – № 8. – С. 117, 181; Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. І / Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар. – С. 181).

…не ввійшла формально в систему імперії, як Чехія… – йдеться про визнання Чехії у XIII ст. за князя Святого Вацлава васальною державою Священної Римської імперії.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 233 – 236.