Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1910 р. / Маленька жертва

Маленька жертва

Михайло Грушевський

Українська суспільність пережила довгий місяць під прикрими вражен-нями жулинської історії. «Маленький і незамітний», як на наші обставини, факт – смерть малого школярика Михася Коханчика – схвилював до дна українське громадянство, перекинувся в політичні сфери Росії, страшенно стривожив суспільність польську і блиснув як грізне mеmеntо для польського панування Галичини. Все се стало так несподівано, пішло такими незвиклими дорогами, приносило щохвиля такі змінні комбінації, що статтю свою, написану з сього приводу для попередньої книжки, я мусив вийняти з машини і пишу тепер наново, коли в розвою сього епізоду наступило деяке затишшя. В обставини сього факту не буду входити. Як і ціла українська сторона, на тім пункті почуваю себе безрадно.

З одної сторони, категоричні заперечення всяких урядових і півурядових інстанцій польського правління Галичини. З другого боку, така ж категорична декларація всіх місцевих органів Жулина (уряду громадського, уряду парохіяльного, читальні «Просвіти», «Сокола», русинів, членів ради шкільної місцевої), підтверджена підписами місцевого селянства, що констатує факт, і то на грунті національнім (текст в «Ділі», ч. 259).

Судове слідство ослонене густою поволокою тайни, принаймні для українських сторін, а дискусія газетна для них унеможливлена конфіскатами, що спиняють майже кожду пробу обговорення сеї події. Отже, лишаючи дальшому часові вияснення самого факту, застановимося над тими перипетіями, які він переходив на публічній арені. В тім для характеристики наших відносин єсть багато цікавого.

Передусім треба мати на увазі, що жулинський інцидент ніяким чином не можна вважати явищем виїмковим. Під сильним враженням сього епізоду почали громадитися в пресі українській все більші і більші купи різних прояв нелюдського поводження з дітьми в народних школах, і то дуже часто на тлі відносин національних: української мови, української молитви, українських привітань, що викликають різні кари і вибухи гніву у учителів-поляків і польок. Але те, що попадає в пресу, – се тільки мала частина того, що плине в усній традиції, се припадково вирвані факти з тої «одхлани пекельної», якою стає для українських дітей народна школа під руками польських учителів і учительок. В нашім домі, коли появилися звістки про жулинський інцидент, дівчина першим ділом оповіла, що у них «також таке було»: її малий брат при перших відвідинах школи був за свою українську мову так побитий учителькою, що дістав запалення мозку і по кількох днях помер. І се аd іnfіnіtum.

Одначе, й те, що попадає в пресу, не розслідується докладно так, аби давало суспільності переконання, що власті справді запобігають таким явищам, пильнують не дати їм поширюватися. Навпаки, сі події або караються незвичайно лагідно, або зовсім не стрічаються з репресіями – навіть іще дають справцям таких учників особливо похвальну репутацію подвижників польщини і відкривають їм дорогу до кар’єри. Все се, розуміється, мусить настроювати українське громадянство незвичайно неприхильно до польського шкільного режиму.

Образ катованої дитини все зістається чимсь найстрашнішим в сій юдолі муки. Останнє слово культури – шкільний примус, сполучений з таким добром, як катування дитини в школі, являється одною з найбільш огидних плям нашої псевдокультурності. А коли образ такої дитини, що мусить ходити на муки, безборонна, беззахисна, видана на паству чоловікові-звірю, не зрушує людей – се страшне свідоцтво убожества суспільності, котра навіть не відчуває всеї глибини огидності й жаху такого явища.

Але особливо прикрими стають сі образи, коли виникають на тлі загостреної національної або конфесійної боротьби і падуть з рук владущої народності чи церкви на дітвору владомих, і то в формах шкільного примусу. Поляки свого часу порушили культурний світ такими фактами з Познанщини – ославленою Вжеснею. Тим більше роздраження, гнів, обридження мусило викликати се явище, що та ж польська народність, яка відзивалася до вселюдської гуманності за факти познанські, допускає й покриває такі ж факти над українськими дітьми Галичини завдяки фактичній власті своїй над шкільництвом, захопленій під номінальною державною фірмою Австрії.

Нема сумніву, що таке шкільне катування дітей на тлі національнім являється фактом, котрого значення не можна навіть в приближенні оцінити. Тільки уявити собі образ дитини, котра перейшла через таке шкільне пекло або на очах його мала і на ціле життя понесла в своїм серці переконання, що перед польською перемогою упадають всі закони людські і Божі і нема їй стриму на небі і землі.

З другого боку, невимовно вражають сі варварства на тлі декламацій про добродійства польської культурної місії, котра для ущедреного нею українського народу, звичайно, оберталася і обертається саме отою непоказною стороною насильства і брутальності, а з польської сторони прославляється все вищими і вищими тонами як великий тріумф християнства і цивілізації над українською дикістю і варварством.

Великі речі потребують великих жертв, і з польського погляду зовсім не дивно, що для великої справи польської прийшлося обдерти народність українську з усіх її матеріальних достатків, з усіх засобів просвітних і культурних, зробити з неї темну, забиту, убогу масу, звести її до ролі польської робучої худоби, затруїти її насилу панською сивухою, оплювати і споганити всі святощі її, щоб на сім знищенні моральнім і матеріальнім утверждати «величаву» будівлю «світової» культури польської.

Трудне се було діло і вимагало великих зусиль від благородних рицарів польської культурності. «Огнем і мечем» мусили вони поборяти «гайдамацькі» інстинкти опору української маси. І мусять досі.

Залізо все ще зістається чи не одиноким аргументом польської культурності. Залізо багнета в грудях Каганців і Стасюків, залізна палиця в руках польських шкільних просвітителів.

Українські груди, українські голови не завсіди зносять переконуючу силу таких залізних, сталевих, олов’яних і тим подібних аргументів польської культурності. І від часу до часу жертви – маленькі й більші – стелються по дорозі тріумфального походу польської цивілізації.

Руські кості мусили і мусять бути їх помостом. Се стало такою річею звичайною з становища рицарів польської історичної місії. Але серед самого українського матеріалу, сього «гарматного м’яса» польської цивілізації, що може воно викликати, крім незвичайного роздражнення, вічно болючого гніву й ненависті?

Особливо, коли зі сторони властей польських замість якнайсерйознішого трактування всякого прояву польської брутальності, сього традиційного польського наїздництва, українці бачать, звичайно, затирання, затушування або безцеремонне обертання цілої справи з польської провини в українську напасть, прояв української «дикості і гайдамацтва».

Через се подвійно вражає всяка жертва – чи буде се беззаконно вбитий виборець, скритовбийчою рукою застрілений академік, чи учительською рукою в кращий світ перенесена дитина.

Чи дивуватися, що ненависть до поляків стала провідним мотивом українського життя в Галичині? Адже й далі все робиться для того, щоб сей провідний мотив не тільки задержати, але й скріпити.

Отже, як би кінець кінцем не сконстатувався фактичний стан жулинського інциденту, се нічого не премінить. Навіть якби виявилося, що в сім епізоді не мали місця інкриміновані обставини, українське громадянство зістанеться в переконанні, що вони мали за те місце в безконечнім ряді інших фактів. Одно, що могло б мати тут значення, – коли б польські власті зірвали з традицією тушування і покривання, поставилися раз об’єктивно і дали почути, що дальші польські розбої не будугь толеровані. Але досі на те не заноситься якось.

Заперечення властей, роблені перед покінченням слідства, і степенування сих заперечень, роблене на жадання польських кругів у Росії, коли ті вимагали «міцніших заперечень» в інтересах польської справи в Росії, і самий спосіб ведення слідства, ослоненого бюрократичною тайною, з усуненням всякої контролі суспільної – все се не ворожить нічого доброго для дальшого настрою обох сторін і відносин обох суспільностей. Невважаючи навіть на всі заходи коло їх лагодження з боку правлящих кругів обох сторін.

Бо на пункті такого лагідного трактування інциденту польські «сфери» українським «сферам» не могли б нічого закинути.

Власне, характеристична річ, що як живо і вражливо всіма нервами своїми реагує українське громадянство на кожду національну жертву, на кождий прояв дальшого панування системи польських розбоїв, так незвичайний стоїцизм виявляють в подібних випадках органи, покликані до чування над інтересами українського життя. Пишучи в кілька тижнів по перших відомостях про жулинську справу, я не міг вдержатися від болісного здивування з такого стоїчного спокою їх супроти сих драстичних відомостей:

«Не чуємо крику жалю найвищої власті церковної за своєю духовною дитиною, котра мусила покинути сю грішну землю за прив’язання до свого обряду, до своєї церкви, до своєї молитви. На крилах з далеких країв прилітала та власть, щоб осудити пролиття крові польської українською рукою – не відзивалася ані словом, щоб унятися за українською душею, коли завинила рука польська.

Мовчать освященні ординаріати, покликані до береження прав своєї віри і обряду в школі, і не відзиваються на події, що виникають на сім грунті.

Мовчать шановні радники української народності з Шкільної ради крайової, під крилами і режимом котрої діються всі ті події, що на порядок дневний виходять в зв’язку з жулинським інцидентом: навпаки, на одного з них могло покликатися урядове заперечення – що сей самий радник-українець при візитації дав похвальний відзив жулинському учителеві «за пильну і ревну працю».

Та що! Мовчить бо і наша поважна репрезентація політична! Панове посли соймові не відзивалися й словом, щоб не зійти з програмової дороги: не дали унести себе ані на момент безпосередньому враженню, відрухові, який неминуче мусили зробити кожні людські нерви на такий болючий удар. Не знаходжу в соймових дебатах нічого, крім загального спомину про мордування дітей у школі, який проминув без усякого враження – та й чи дивуватися тому, що польські чинники не реагують на те, на що так зникаюче слабо реагують наші представники політичні!?

Народний комітет, екзекутива політична, звертаючися до народних мас по сім інциденті, взивав їх до вічового руху за іншими справами, але теж ані відрухом не зрадив свого зворушення від сеї справи, найближчої нашому народові: ані згадав про катування його дітей в школі!»…

Не знаю, що в данім разі спонукало дотичні інстанції до такої розваги: чи увірили вони в урядові заперечення, чи мали сумніви щодо часописних відомостей і хотіли чекати результатів слідства? Виступи на політичній арені з сею справою, які наступили потім, сталися вже під впливом того ужитку, який зроблено з жулинської справи в Росії, в Державній Думі, в чорносотенних кругах.

В соймі українські посли не порушили сеї справи, щоб не нарушити простолінійності своєї тактики: все набік перед реформою виборчою. Можна се розуміти, оправдувати і так далі, але не можна не бачити і тут, як і в стількох інших аналогічних випадках, недостачі живого відклику на все, що хвилює, журить і тішить наше громадянство, – якусь незвичайну тяжкість, з якою наші політичні круги не йдуть, а тягнуться за живими почуттями, що порушують нашу суспільність, і незвичайно інертно реагують взагалі на всякі події з-поза того невеличкого поля парламентарної політики, на яке в даний момент обернена їх увага. В сім проявляється відчуження нашої парламентарної репрезентації від нашого громадського життя.

Електричні іскри, які пробігають по нашій суспільності, не передаються сим парламентарним кругам. Треба спеціальних заходів, щоб скоординувати їх з бажаннями і настроями суспільності. Парламентарні, взагалі політичні круги українські ідуть своєю осібною орбітою, незалежно від руху суспільності, і немов вважають для себе пунктом честі якнайменше відкликатися і реагувати на суспільні пертурбації і незрушимо йти своєю орбітою. Просто виглядає на те, якби наші політичні круги були осібною класою суспільного, що правиться своїми спеціальними класовими інтересами, має свій світогляд і психологію. Адже один з ходячих афоризмів галицького політичного життя каже, що тільки посол може розуміти посольську політику! [Див. мої торішні статті, кн. VIII, с. 344.]

Се стара, але не перестаріла – бо незвичайно шкідлива для нашого (псевдо!) демократичного життя – історія дала ще раз відчути себе в тій тяжкій повільності, з якою наші посольські круги розмахувалися під натиском суспільного занепокоєння і подражнення в жулинській справі.

Коли польсько-українські відносини Галичини, так як вони відбилися в отсім інциденті, дихають найсуворішою, найбільш зловісною трагедією – так, навпаки, ті рефлекси, які сей сумний епізод розбудив в кругах російських, по лінії російсько-українських відносин, – в сильній мірі впадають в тон трагікомічний, в стиль якогось національного фарсу.

Російські націоналісти ллють крокодилячі сльози над могилкою галицького школярика, котрого його товариші і односельчани вважають жертвою української народності. Оборонці російського православ’я справляють гучні парастаси за уніатську душечку, що згинула за прив’язання до своєї греко-католицької віри і обряду… Ну, се ще нічого! Можна б було подумати, що образ малого школярика проломив сі камінні серця і вони на хвилю піднялися над проповіддю національної виключності і гнету – або з політичних мотивів хотіли вискочити на позицію приятелів покривджених.

Момент був справді дуже для того одповідний, бо і на другім фронті поляки поставили себе під ту хвилю в незвичайно прикру позицію – в відносинах своїх до жидів в Королівстві, котрих при нагоді заведення міської самоуправи за поміччю спеціальних курій і процентних норм збиралися в союзі з «истинно русскими» антисемітами і правительством поставити в позицію ще гіршу від своєї – так би сказати, попавши на позицію горожан другої класи, хотіли зробити жидів горожанами третьої класи. Російські націоналісти мали щасливу нагоду осоромити «кичливого ляха» з його претензіями на рівноправність, показавши світови, щó сі герої рівноправності самі роблять з іншими народностями – з українцями і жидами.

Але нещастя хотіло, щоб усе се припало на часи, коли в російську Думу прийшов закон про викладову мову народної школи в Росії, і з тим на порядок дня виступило питання про навчання українською мовою в українських губерніях Росії. Спокуса – побити поляків їх відносинами до українців в Галичині – не могла устояти перед ще важнішою обороною «единства русского народа» від страшного українського сепаратизму.

Колоти очі полякам українським школяриком, що за українську мову потерпів в Галичині, і разом з тим відмовляти українським школярам в Росії всім поголовно уживання своєї рідної мови в школах тутешніх – се була занадто трудна позиція навіть для еластичності російських націоналістів. І от бідний Михась Коханчик в устах російських чорносотенців став жертвою російської народності в Галичині, котра зарівно терпіла від своїх учителів-поляків, як і від товаришів-українців, від польського режиму і від української школи.

А опікуни галицьких рублехватів почали з нагоди жулинського епізоду накликати російське громадянство до жертв на користь «під’яремної Русі»!.. Але як тільки знайдено такий «зручний» вихід з трудної ситуації, так жулинська трагедія в сих «истинно русских» устах обернулася в фарс найчистішої води…

Правда, що з тим не перестала бути зловіщим намордником в «истинно русских» руках на всякі будучі польські плачі на покривдження польської народності в російських школах. Польський режим Галичини сим разом дав в руки антипольським політикам Росії вічну карту проти всіх польських жалів на всі гріхи російського централізму, як перед роками дав його антипольським сферам Пруссії.

Зрозуміле занепокоєння повстало в польських кругах Росії з приводу сього нового тріумфу польської органічної праці в Галичині. Залунали розпучливі накликування подумати про те, що з Галичиною не кінчиться Польща і польські розбої галицькі можуть бути суто оплачені польськими національними інтересами інших частей Польщі. Та трудно сподіватися, щоб польські гофрати і депутати Галичини, котрих політичні гороскопи не йдуть, звичайно, далі рахунків особистої кар’єри, – стали входити в такі «складні обчислення» польських національних перспектив.

Коли у російських чорносотенців жулинська трагедія обернулася в чистий фарс, то небагато краще становище зайняли і російські ліві круги в сім інциденті, як і в інших голосних епізодах польсько-української боротьби Галичини (наприклад, в недавній справі Коцка і товаришів). Причини звісні: особисті редакційні впливи польські і протекційне трактування польської справи, що стало вже одною з традиційних призвичаєнь в російських поступових кругах з огляду на покривдження поляків в Росії й їх опозиційне становище до старого режиму, з одного боку; з другого – повна неорієнтованість російських поступовців в галицьких справах і їх неприязний настрій до українського питання, котре було так розкішно поховане всякими «тоже малороссами» і тепер, як здається всяким тайним і явним прихильникам «единства русского народа», на лівім крилі так само, як і на правім – штучно роздмухується «українськими націоналістами».

Під сей «український націоналізм» раз у раз підтягається всякий хоч трохи живіший прояв українського почуття – все те, що у іншої народності було б признане «вповні натуральним проявом національного почуття», похвальним прив’язанням до своєї поневоленої землі й народу. Через се людина, яка хоч трохи переступила за поріг «тоже малоросійської» байдужості до всього українського, ніколи не забезпечена тепер від перспективи почути такий докір в крайностях націоналізму з уст хоч би й найбільш созвучних, ідейно близьких завдяки отсьому свідомому чи несвідомому общеросійству російських поступових кругів. І жулинський інцидент дає розкішні взірці сих настроїв.

І так один київський орган, що, певно, вважає себе прихильним українству, на перші вісті про Жулин поспішив надрукувати статтю, де запевнялося, що «джерело чуток іде від радикальної преси демагогічної закраски і виникло воно на грунті агітації за реформу виборчу до сойму, що захвилювала стояче галицьке болото, на котрім пишно розцвітають квітки найобридливішого націоналізму». А другий київський орган – певно, так само в своїм переконанні прихильно настроєний до всіх угнетених, з тої притоки взагалі виступив против сучасного націоналізму в таких виразах:

«Як бачите, діло темне, невияснене і ще жде всестороннього і об’єктивного освітлення. Національне засліплення, хороблива атмосфера національної ворожнечі робить правдоподібними всі версії, які тепер ходять. Могло бути і так, що поляк Грейс дійсно покалічив і вислав на той світ бідного хлопчика, могло бути й інакше – натуральною смертю хлопчика могли покористуватися на те, щоб викликати антипольську агітацію. Наші націоналісти вхопили українську версію, бо у них на черзі розправа з поляками і таких історій, як убиття руського хлопчика поляком-нелюдом, пропускати їм не можна. В інших обставинах, коли б у нас на черзі стояло українське питання, ті ж самі націоналісти вхопили б польську версію і бозна чого не наговорили б про українську інтригу, «істеричність» українських націоналістів…»

«В даній хвилі нам не так важно, що, властиво, сталося в Жулині, бо чи при тій, чи при сій версії на весь зріст встає ще раз проклятий національний шовінізм, необчислений в своїх шкодах. Кілька літ тому розходилася так звана «Вжесня». Учитель-німець у Вжесні катував польських дітей, що не піддавалися германізації. Буквально така ж сама історія, що тепер у Жулині, тільки з переміною національностей. У Вжесні, де панують німці, учитель-німець катував польських дітей, в Жулині, де панують поляки, учитель-поляк катував дітей-українців. Хто б здивувався, якби виявилося, що на Україні учитель-українець катує дітей-євреїв? Що ж се таке? Поляки стогнуть під тягарем чужого шовінізму, але, ще не визволившися, вже рвуться поневолити євреїв [Натяк на відносини в Королівстві.].

Грейс, може бути, і не вбив Михайла Коханчика, але справа стоїть так, що міг і вбити. Міг же у Вжесні учитель-німець калічити польських дітей! Українці, може бути, і не видумали для демагогічних цілей цілу сю історію, але могли й видумати. Обопільна ненависть така завзята і така сліпа, що в такій гарячій боротьбі можна бозна-чого наробити. Поляки стогнуть під пануванням німців, українці стогнуть під пануванням поляків, євреї з страхом поглядають на українців і не ждуть собі добра від їх побіди: антисемітська отрута уже затруїла частину українців. Гарячий казан якийсь – і в нім виварюються живі кості і м’ясо людське. Несамовиті народи готові поїсти один одного, наче павуки. Natio nаtіоnі luрus. Поневолені забувають, що вони й їх близькі переживають і пережили, і самі готові неволити інших. Моральні принципи зовсім стерлися в відносинах. Мене гнетуть… о! Страх, як се нелюдсько, я гнету – се національно».

Як бачимо, шановний публіцист в своїм благороднім змаганні вийти на верхи об’єктивності зайшов, що називається, в хмари – вийшов на такі висоти, з яких пропадають уже всякі лінії і контури і все зливається в один сірий туман. Сим сірим туманом обгорнув він не тільки жулинську історію, а всі взагалі національні відносини: «хтось когось бьёт, а здаля не видать». А головно – і нема охоти роздивлятись, бо теж легше крикнуть за прикладом поліції:

«Не скопляйтесь!»

Хто кого б’є – се малоінтересно, бо для сих публіцистів се все однаково – один націоналізм.

«Коза дере лозу, а вовк – козу, а пан – вовка, а пана – юрист, а юриста – триста чортів». І далеко легше поставити над сім усім хрест і всіх замазати одною сірою фарбою, ніж розбиратися, хто кого за що дере і де між ними правий і винуватий.

Тим більше, що інтересований тут нікому не інтересний українець, над котрим поступовим російським публіцистам таки й шкода трудити собі голову.

Німець мучить поляка, поляк давить українця, а українець – жида – правда, ще не мучить, фактів таких нема, але «кто бы удивился, если бы обнаружилось, что на Украине учитель-украинец истязает детей-евреев?»

Шановний публіцист «Киевской мысли» такій звістці «не удивился бы». А публіцист «Киевлянина», мабуть, «не удивился бы, если бы обнаружилось», що учителі-євреї не тільки «истязали бы детей-христиан» , а і ще гірше б з ними виробляли, якби їх пустили учителювати в школах. І потягнув би тою ж самою націоналістичною фарбою і жидів. Се метод, як бачимо, обосічний і взагалі такий, що рекомендувати його ніяк не можна.

Що якби якесь перо почало б малювати отак саме одною сірою фарбою всю економічну боротьбу і представило б, що терор і гніт тут явище загальне і іманентне, бо капіталісти тероризують робітників, організовані робітники тероризують хазяїв, кооперативи кривляться на капіталістів, а дрібні підприємці «с опаскою поглядывают» на кооперативи? Як би воно прокляло з тих мотивів усю ту економічну боротьбу, «необчислиму в своїх шкодах», «гарячий казан, де виварюють живі [кості] і м’ясо людське», та замість розбиратися в сій боротьбі, порекомендувало поставити на жертвах сеї боротьби пам’ятник економічної гармонії – так, як цитований публіцист проектував на могилі Коханчика поставити «памятник примирення национальностей»?

Правдоподібно, на се відповіли б зовсім резонно, що натиск капіталістів і натиск робітників – се «две большие разницы», назвали б дурною маніловщиною всяке балакання про поєднання пролетаріату з капіталістами на могилах жертв сеї боротьби і вияснили б зовсім добре, що боротьба являється єдиною дорогою до здобуття людських прав поневоленими класами, котрим не замазувати економічну суперечність інтересів, а усвідомляти треба.

Так само була б, певно, висміяна всяка маніловщина, яка б радила боротьбу політичних партій, ідейних течій і т. д. замінити братським цілуванням, скажім, вільнодумців з клерикалами на могилі жертв клерикального обскурантизму. Отже, так само маніловщиною треба назвати всяке замазування «больших разниц» національної боротьби солодкавими декламаціями на тему національного поєднання. Боротьба стала неминучою прикметою людського життя і зістанеться нею. Культурний чоловік повинен вміти орієнтувати в її мотивах, а не кричати без толку «не скопляйтесь!» Се обов’язково супроти фактів національної боротьби, як і всякої іншої.

І так треба було б поступити і в данім випадку, не звалюючи все на націоналізм, не пошиваючи в одно і тих, хто бореться против національного поневолення, і тих, хто поневолює, не малювати мари українського шовінізму на тій тільки підставі, що якісь євреї вже «с опаскою поглядывают» на українців і сниться їм «можливість» катування єврейських дітей українцями-учителями.

Перебільшений об’єктивізм кінець кінцем сходить на індиферентизм і в результатах своїх являється вірним союзником саме того національного гнету, котрий він так гаряче осуджує.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 52. – Кн. 12. – С. 523 – 533. Автограф статті з виправленнями автора зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 49 – 55). Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 233-238).

Подається за першодруком.

Підставою до ширших роздумів та узагальнень щодо національних відносин у Галичині стала смерть 8-літнього школяра Михайла Коханчика у с. . 9 вересня 1910 р. хлопчик був побитий місцевим вчителем Броніславом Грейсом за відмову молитися польською мовою. Через місяць, 10 жовтня, школяр помер від запалення мозку. Ця трагічна подія широко висвітлювалася на сторінках української преси, зокрема в газеті «Діло», хоча чимало матеріалів було конфісковано цензурою. За свідченнями часописів, подібні випадки покарання українських дітей польськими вчителями, заборони вживання рідної мови були непоодинокими.

Залізо багнета в грудях Каганців і Стасюків… – йдеться про заколотого багнетами 6 лютого 1908 р. під час виборів до Галицького сейму мешканця с. Коропці Марка Каганця, вбитого під час виборів 1897 р. до Австрійського парламенту Стасюка (під час цих виборів у Східній Галичині було вбито 9, важко поранено 29, заарештовано 800 чоловік).

Огнем і мечемназва роману Г. Сенкевича, просякнутого антиукраїнізмом.

Народний комітет… – керівний орган Української національно-демократичної партії (1899 – 1919).

Див. мої торішні статті, кн. VIII, с. 344… – йдеться про статтю «Два роки галицької політики» (ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – Кн. 8. – С. 340 – 355).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 157 – 167.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 512

Модифіковано : 31.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.