Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1910 р. / Похорони унії

Похорони унії

Михайло Грушевський

Польща справила похорон по унії. Такого значення набрали, може, несподівано для самих аранжерів, святкування п’ятсотлітньої річниці Грюнвальда. Звеличання блискучого плоду, родженого тою унією, заразом стало констатуванням повного пережиття її самої, перетворення в безплотний історичний спомин, тінь минулого. І святкування стали похороном – пишним, бучним, хоч маложурливим, як по давно віджалованім небіжчику. Підчеркнули перед цілим світом, що ті історичні обставини і комбінації, які видвигнули польський нарід на перше місце в політичнім житті Східної Європи і за поміччю з’єдинених сил народу литовського, білоруського і українського дали тріумф над його одвічним ворогом, – минули безповоротно і своїм упадком дали тому самому ворогу змогу запанувати над польською землею, над старим огнищем польського державного життя.

Коли сорок літ тому назад польські патріоти святкували трьохсотліття Люблінської унії й на пам’ять її сипали високий «» в традиційній «столиці Русі» Львові, – сей кінець старої унії не відчувався так. Вірили ще в її життєву силу і святкуванням хотіли розбудити не свідомість значення унії в минулім, а свідомість ваги для сучасного життя. Ще свіжа була участь певної часті української (родом) інтелігенції в останнім польськім повстанні. Ще фігурували на видних місцях репрезентанти типу gеntе Ruthеnі nаtіоnе Роlоnі, вроді Пл[атона] Костецького з його молитвою до триєдиної Польщі. В політичних кругах могли справді покладати сподіванки на угодовців в тім роді, як загальношанований між русинами Юл[іян] Лаврівський, і таких поважаних автономістів, як Стефан Качала.

Різко зазначене противенство в питаннях культурних і національних нового українського руху до галицького москвофільства в його новій, більш отвертій формі і до російського об’єдинительства в Росії могло подавати полякам надію, що се нове українство піде разом з поляками «против спільного ворога» і підтримає або й зміцнить традиції польського українофільства першої половини XIX віку. На Литві та на Білорусі не було ще й сліду якогось противпольського руху. І ініціатори святкування ювілею Люблінської унії могли тішити себе гадками про її життєву силу та бачити в ній путеводну зорю польського життя, яка кінець кінцем ще виведе польський корабель з скель і мілин, куди він був заблудив, нерозвагою «неситих ксьондзів і магнатів» наразившися на конфлікти з українськими масами, – на повне море будучої вільної і незалежної Польщі.

Але нові речники унії не устереглися від помилок старих її творців і в результаті добили тільки її до решти протягом отсих сорок літ.

Стара унія, роджена Кревською угодою (1385 р.) малопольських політиків з молодим литовським князем і охрещена в кривавій купелі під Грюнвальдом, була сама по собі дуже доброю політичною комбінацією і могла б принести багато доброго і Польщі, і союзним з нею народам, коли б Польща вміла удержатися на становищі першого між рівними і справді здійснила на ділі принципи свободи, рівності і братерства, якими прикрашають ту унію її апологети з XIX віку.

Спільні політичні інтереси, потреба енергійної оборони від німецького напору, що рівно грозив обом державам, зв’язували тісним узлом Литву з Польщею. З другого боку, політичні обставини Східної Європи – пережиття старого князівсько-дружинного київського укладу, потреба нового, свіжого, непережитого політичного чинника – дали литовським князям провід в білоруських і українських землях в заміну за обов’язок – організувати боротьбу з східною небезпекою, з татарською ордою, і захистити від неї староруське життя, культурний і політичний доробок Київської держави.

Творилася величезна політична система, котра мала б спільними силами повести боротьбу від північного заходу і полудневого сходу в обороні життя слов’янсько-литовського і слов’янської культури – польської і руської, котрій добровільно піддавалася Литва. Для відродженої Польщі Локетка і Казимира Вел[икого] відкрилася вдячна і почесна роля стати гегемоном сього нового слов’янсько-литовського союзу, допомогти йому в його політичних потребах і силами його докінчити збирання польських земель, не доведене до кінця силами польськими. Коли б Польща потрапила поставити себе відповідно, тут перед нею відкривалися ще дальші ширші перспективи.

На східній границі ряд країв шукав опертя против московських «збирачів земель», і відповідною політикою було дуже легко притягнути їх до нової системи та поставити межу зростові Московської держави. На полудні поява Туреччини на європейськім суходолі змушувала полудневих слов’ян, Угорщину, волоські князівства шукати поза собою якоїсь опори против турецького натиску, і очі їх зверталися до Польсько-Литовської держави.

На заході землі чеські так само оглядалися на сильну слов’янську державу сусідню, що зростала в силах і просторах. Польща могла стати осередком і гегемоном величезної системи політичної, незвичайно важної для її членів, цінної принципами федералізму – коли б вони були справді положені в її основу, і багатою різнородністю культурного і національного змісту – коли б тільки йому була дана свобода життя і розвою.

Але польські політики не доросли до такого завдання і не встояли перед спокусою стати панами там, де розум і розвага наказували вдоволитися скромнішою роллю перших між рівними. Уже першим Кревським актом наважилися вони знищити політичну окремішність В[еликого] кн[язівства] Литовського і включити його землі як прості провінції до Польської держави, – та сі змагання розбилися, викликавши тільки роздражнення і напруження між правлящими кругами польськими і литовськими.

Здійснення своєї релігійної і національної політики польські правителі рішили оперти на литовськім елементі, давши привілегійоване становище литовській аристократії – і сим в корені захитали ту рівновагу між литовським і білорусько-українським елементом, що була підставою самого існування В[еликого] кн[язівства] Литовського. Наслідком було се, що нейтральні елементи, які ще стояли між В[еликим] кн[язівством ] Литовським і В[еликим] кн[язівством] Московським, були притягнені сим другим, а в самих білоруських і українських землях В[еликого] кн[язівства] Литовського виявився нахил в сторону Москви; Московська держава незмірно зміцнилася коштом В[еликого] кн[язівства] Литовського, а се було до решти ослаблене.

Боротьба з німецьким елементом була занедбана, і під зверхністю Польщі на руїнах пруського рицарського братства виросла нова держава, яка потім задала смертельний удар самій Польщі. Нічогісінько не зроблено для охорони східно-полудневих земель від татарської грози, сотворено неможливі відносини нерозважною політикою супроти Орди, і кінець кінцем безрадність польсько-литовського правительства змусила саму людність українську узброїтися против невблаганного ворога, і так з’явився той революційний український елемент, що потім підірвав безповоротно політичну силу і престиж Польщі, повставши против шляхетського режиму. Своєю безоглядністю супроти українського елементу, православної віри і руської культури польський режим змусив прилучитися до українського революційного демосу також представників української буржуазії, духовенство, міщан і недобитків шляхетських і зробив з козаччини силу загальнонаціональну, речника національної боротьби, а ся боротьба Польщі і Русі кінець кінцем вбила Польщу політично.

Все було занедбане, бо правляща шляхта польська пильнувала одного – власного збагачення і зміцнення коштом унії. Не дбаючи зовсім ані про ті культурні та цивілізаційні місії, які підсувають старій унії її апологети, ані про лад і оборону прилучених провінцій, вона всю енергію свою звернула на те, щоб загарбати їх земельні багатства, виексплуатувати їх робучу силу і природні запаси. З сього боку, унія польській шляхті послужила, і з розваленої Польщі вона вийшла з повними руками, збагачена незмірними земельними маєтками, соціальними й економічними привілеями, признаними їй і новими зверхниками колишньої Польщі, та під охороною поліційної системи сих нових держав пильнувала далі зміцнити і забезпечити своє панування, класове і національне, в землях давньої Польщі.

Та сю консервативну програму трудно було получити з національними обов’язками, які поставила перед очима польських владущих верств нова література і публіцистика польська, зробивши шляхту одвічальною за руїну Польщі і вложивши на неї обов’язок її відродження і відбудування. Для здійснення сих планів, для сповнення сих обов’язків, до котрих накликав польську суспільність голос народний, треба було шукати помирення з тими народними масами, що, обрабовані історичною Польщею, стали в гострім противенстві до всього, що польське. Треба було шукати дороги до їх серця і помирити, по можності з старою Польщею, віднайшовши в ній світліші, симпатичніші для них сторони, і позискати їх для будучої Польщі, прикрашеної на сю ціль новими барвами демократизму, свободи національної толеранції.

В сім пішло майже ціле минуле [19] століття. Не бракувало людей, які щиро шукали сього помирення, вірили в його можність: чули в собі близькість до сих народів – спільників колишньої унії, мали симпатії до них і вірили в можливість викликати таку ж приязнь навзаєм. Для них насипаний у Львові «копець унії» мав служити таким видимим символом сих змагань, мав накликати старих учасників унії до спільного дружнього пожиття і спільної праці для її відновлення. Але в реальній дійсності над сими побожними замірами ще раз узяли гору старі інстинкти національного егоїзму, які вбили стару унію і загребли й нові змагання до її відновлення.

Річ очевидна, що, шукаючи помирення з покривдженими спільниками старої унії, польська суспільність, то значить польські владущі класи в непольських землях, повинні були подбати про те, щоб злагодити гострість свого володіння, своєї супрематії, здобутої надужиттями старої унії. Сама тактика, коли не що інше, веліла їм старатися якомога скромніше використовувати ту перевагу, яку давали їм зібрані в їх руки економічні засоби і суспільні привілеї, проявляти якнайбільше зичливості і прихильності до проб національної і культурної роботи тих покривджених народів, уділяти для них дещо з величезних багатств, забраних на їх-таки територіях, аби робити бодай враження, що сі засоби в польських руках служать цілям розвою і пожитку корінної людності, а не самому зміцненню польського панування.

Не бракувало знов-таки одиниць, які розуміли се і пробували йти в сім напрямі, хоч рідко витривали в сій тактиці, звичайно, знеохочуючися «браком вдячності» для польського елементу еn mаssе за ті відокремлені прояви зичливості одиниць. Але суспільність польська не пішла сею дорогою, а навпаки, дала повести себе мотивам і гаслам неприкритого національного егоїзму.

На Україні російській заходи коло розбудження свідомості селянства та культурного і політичного піднесення його стрічалися, звичайно, з рішучою неприхильністю польської шляхти, яка не спинялася навіть перед денунціюванням піонерів українського відродження перед російською адміністрацією; те ж саме пізніше мало місце і на Литві та Білорусі. Але особливо се різко дало себе відчути в Галичині, де польська шляхта мала, від 1860-х років почавши, рішучий вплив на правительство, а місцеву самоуправу і адміністрацію вповні держала в своїх руках. Своїми незвичайними впливами вона тут покористувалася не на те, щоб прихилити до себе український нарід доказами прихильності, а навпаки, подбала обставити його розвій всякими обмеженнями і застереженнями, які мали скувати його по руках і на ногах та забезпечити повний і виключний монополь польському елементові в сфері політичній, економічній і культурній.

Замість, аби на сій найдавнішій непольській провінції старої Польщі дати якийсь образ нового, кращого пожиття старих спільників унії – а до того вона мала всяку спромогу, – шляхта польська поставила собі нещасливе завдання зробити з Галицької Русі «польський П’ємонт» і нагородити на українськім грунті страти, понесені польським народом в польських землях. Своїм пунктом честі поставила вона допильнувати свого «стану володіння» тут, розширити і поглибити, не тільки в абсолютнім, але і в релятивнім значенні, то значить не тільки не попустити нічого з того, що попало в польські руки, але по можності й не дати поруч нього повстати нічому непольському. «Виборіть собі від нас, коли хочете мати», – сказала вона українській суспільності в відповідь на її бажання. Українська суспільність прийняла сей зазив, але з боротьбою мусив зникнути всякий грунт для мрій про відновлення уніонного братства.

За сорок літ від насипання львівського копця на славу унії Галичина ставала видовищем все більше завзятої безоглядної боротьби українського відродження з польським станом володіння, що не хотів йому дати місця. Замість стати рекламою будучої Польщі і відродження унії, Галичина стала прикладом для відстрашення від всяких уніонних і реставраційних планів польських для старих товаришів недолі історичної Польщі, огнищем найзавзятішої боротьби з спадщиною її, джерелом компрометації польської гегемонії й ворожнечі до всяких її аспірацій, і звідси се недовір’я і ворожнеча все ширшим заливом розливалися по інших непольських провінціях, де ще жили якісь надії на можливість згідного пожиття з спадкоємцями старої Польщі: захоплювали Україну російську, Литву, Білорусь.

Галичина стала каменем преткновення і соблазну всіх інтересованих справою польсько-русько-литовського помирення. Прірва, яка розділила польські перспективи від українських, зарисувалася тут так грізно і виразисто, що супроти неї мусили замовкнути всі балачки про польсько-українське порозуміння, всі декламації про спільні інтереси, що ведуть сі два народи. На грюнвальдські свята до Кракова на посвячення пам’ятки творцеві унії – королеві Польщі, Литви і Русі – ніхто вже і не загикнувся кликати Русь – галицьку чи українську, чи білоруську.

І немов, щоб пояснити таку неприсутність Русі – а може, таки й умисне для того, щоб оправдати таку прогалину, – на кілька тижнів перед грюнвальдськими святами появилися в польських газетах «секретні папери» Раковського про прусські субвенції, котрими нібито підтримується український рух в Галичині й на Україні. Нужденний фальсифікат, що вже довший час перекидався по редакціях, не знаходячи собі купця з огляду на свою повну недоречність, недоладна писанина, котрої вирікся потім сам її автор, пущена була тепер, в пильній потребі, за браком чогось ліпшого. Взято сю негідну зброю з негідних рук чоловіка, прокламованого самою польською суспільністю за провокатора, за браком чогось ліпшого, аби тільки ослабити враження від абстиненції українців в уніоннім святі. Представлено їх прусськими наймитами, щоб тим витолкувати їх неприсутність в грюнвальдськім святі.

Але фальсифікат був так нужденно зроблений, що скомпрометував тільки тих, хто хотів ужити його як зброю на українство. Значна частина самої польської преси поспішила вмити руки від сеї невдалої інтриги, котру ще жде дальше осоромлення в процесах, виданих зачіпленими українськими редакціями і особами (правда, фальсифікатор подбав про те, щоб таких оскаржень було можливо менше – так недокладно поназивані ті нібито субсидировані прусськими марками інституції й особи) [Скомпрометували її також не помалу розголошені недавно невдалі заходи Раковського в французьких кругах, де він також продавав фальшиві відомості.].

На оправдання можна сказати, що і старанніший, і ліпше поінформований фальсифікатор так само не міг би подати ніяких відомостей про прусські субсидії на українські цілі, бо їх не було. Взагалі заінтересування українською справою в німецьких кругах не тільки вповні платонічне, але навіть дуже слабке, а одинокі прусські марки, які йдуть до Галичини, – се зароблені українськими заробітчанами в Пруссії, їх кривавим потом і мозолем їх рук; вони справді причиняються до економічної відпорності українського елементу супроти польських плантаторів та викликають гнів і роздраження в польських кругах, що не залишають ставити всякі можливі перепони сим заробіткам, але на матеріал для «секретних донесень» таки непридатні.

Виступ Раковського в польській пресі і дебата, викликана ним, послужила тільки сильною ілюстрацією глибокої, ненависної ворожнечі нинішньої польської суспільності против українського руху, українського відродження, українського життя, що старанно маскувалася нею звичайно, а тут вибухла так невідповідно, під таку хвилю, коли саме треба було документувати живучість старих зв’язків, що здобули грюнвальдські тріумфи, а задокументувалося натомість глибоке, непримиренне розз’єднання на їх місці.

До сього враження прилучилися слідом львівські події з грюнвальдських днів. Саме вже святкування грюнвальдської річниці у Львові, під «копцем унії» самими поляками при повнім і рішучім здержанні української людності виглядало як похорон, а не радісне свято тих грюнвальдських споминів. Але зараз за ними наступила кровопролитна битва на університеті. Поляки з великим жалем нарікали, що українці умисно зробили бучу на університеті, щоб затроїти грюнвальдське свято: вбили Коцка полякам на злість. (Зовсім так, як різні наївні обивателі скаржилися свого часу на Каганця, що умисно напоровся на багнет на прикрість полякам).

Кров української молодежі, пролита з засідки за домагання науки, культури, освіти, сплямила веселі фани грюнвальдського свята. Потім погроми польських хуліганів, не з якоїсь темної наволочі, а з інтелігенції, цвіту інтелігенції польської, що наступили по тім, – розбивання українських інституцій, брутальне знущання над жінками і дітьми. Потім маніфестація на похоронах Коцка – маніфестація, котрій замкнено улиці старої столиці Русі і навіть тіла убитого не видано родині, щоб не дати пронести його улицями Львова і не викликати «чогось».

Не знати, чого, властиво, боялися ті, що закривали улиці львівські для тіла убитого; але в результаті величава маніфестація під шпитальною трупарнею, що заступила місце звичайного похорону, виглядала як мара грішного польського сумління на українській землі… Перед очима оживали найтемніші сторінки польсько-українського пожиття: виключення української людності з прав горожанських, заборони церковних процесій, погроми православних і протестантських церков і шкіл фанатичними єзуїтськими вихованцями, поганення святощів і все інше, чого свідком був сей старий Львів, се старе гніздо нищення Русі. Які ще марки потрібні на те, щоб роздмухувати українсько-польську ворожнечу в таких обставинах, які сотворило п’ятсотлітнє польське панування на українській землі?!..

Русь треба було залишити. Але зіставалася ще Литва – земляки Ягайлові і Витовтові, потомки героїв грюнвальдських, що наділили Польщу династією, яка записала найславніші сторінки польської історії. Бодай їх було пожадано мати на краківськім святі грюнвальдськім, на відкритті монумента «творцеві унії», для декорації непережитого значення тої минувшини. Прошено і молено литовські редакції й інституції, аби прислали своїх делегатів для звеличення свята старої литовської династії. Але й відти прийшла відмова, більше або менше різка, але однаково рішуча.

Литва не хотіла служити декорацією польської маніфестації. Враження від свіжих болючих конфліктів з польською суспільністю не позволяли того. З молодечим запалом і енергією довго приспаного, але непережитого народу від кільканадцяти літ кинувшися до праці коло відродження свого національного життя культурною, економічною, політичною роботою, литвини, так само, як українці на галицькім грунті, на кождім кроці стрічалися з всякого роду перепонами й інсинуаціями з польської сторони, ніколи з поміччю або зичливістю. Тому не підчеркувати свою спільність з Польщею, а навпаки – в свідомості своєї суспільності поглибляти окремішність і розбіжність інтересів польських і литовських ставало завданням литовського відродження: зірвати з традиціями польської культури для литовського народу і здвигати культурну сферу власну, власні підстави народного життя.

В тім дусі і відповіли литовські круги на польські запросини, і грюнвальдське свято пройшло без литовської декорації. Його справляли самі поляки, і се свято підчеркнуло тільки ізолювання їх серед старих спільників унії, повне розвалення сього старого уніонного зв’язку. Неприсутність українців, литовців, білорусів на святі Ягайла, сього знаряддя краківських політиків, задокументувала перед світом, що серед сучасної Русі і Литви нема вже охочих іти в службу польським політичним чи культурним інтересам.

Маніфестація перед германським світом випала, отже, дуже сумно, так що ліпше було її не зачинати. Справа грюнвальдського дару – грошей, зложених з нагоди сього свята, а призначених на заложення шкіл, не для боротьби з германізацією, а на пограниччі українськім і чеськім, против найближчих братніх народів слов’янських, – підчеркнула також, що нема чим грозити Тевтонові з слов’янської сторони, серед такого повного розбиття серед самого слов’янства.

Два роки тому на Празькому «всеслов’янському» з’їзді падали хвалькуваті слова, і польсько-російські маніфестації могли дурити декого надією, що історична Польща знайде собі підпертя у офіціальної Росії, в її неослов’янстві. Але всі польсько-російські залицяння пішли марно супроти зросту російського націоналізму, і безоглядна відпорність російських офіціозних і націоналістичних кругів, проявлена в справах толерації католицтва, виборчих прав польських в земствах і т. ін., замкнула уста і найбільш неперебірливим польським політикам. Софійський «всеслов’янський» з’їзд уже пройшов не тільки без українців і білорусинів – пройшов і без поляків, і без поступових росіян і серед поступової полуднево-слов’янської суспільності викликав голосні протести як з’їзд реакційний, як маніфестація союзу офіціальної Росії з офіціальною Болгарією і Сербією. А поляки і в слов’янстві зісталися ізольованими.

Нема на кого надіятися історичній Польщі – хіба на закулісові «сделки» на тильних сходах адміністрації держав-володарів, по-давньому…

Мертві нехай ховають своїх мерців з-під Грюнвальда чи з-під Берестечка. Будущина належить живим народним силам, а не старим історичним привидам.

Тихо і помалу, як дерева могутні, призначені на століття, зростає на розвалинах старої унії новий неписаний союз її учасників – з виключенням Польщі – союз України, Білорусі і Литви. Давно відчутий, недавно проголошений отверто [Див. мою статтю «На новий рік» в «Л[ітературно]-н[ауковім] в[істнику]», 1909, [кн.] І, «Uкrаіnе, Wеіsrusslаnd, Lіthаuеn» в «Uкrаіnіsсhе Rundsсhаu 1909», II (теж у «Ділі», 1909 р.) і відголоски її в пресі – напр., голос «Vіltіs».], скріпляється і набуває він все нової сили при кождій нагоді. Гостина редактора «Viltis», литовської газети, що, вертаючи з грюнвальдських свят як кореспондент, загостив до львівських українців і був ними прийнятий скромним бенкетом, дала нову нагоду переконатися, яка тісна солідарність інтересів в’яже обидва народи – український і литовський.

Не віримо в примусові союзи, в тім роді, як нововідігріта «слов’янська взаємність», що має злучити в одну сім’ю з нами Бобринських, Дмовських і Вергунів, – але віримо міцно в вагу таких союзів елементів созвучних, інтересами своїми зближених, нічим не порізнених груп, як отся українсько-білорусько-литовська. І з радісним почуттям слідимо за успіхом народного життя кождого з сих народів, з зростом справжньої сили їх відродження, що прилучає до цілості все нові й нові завмерлі або відлучені часті – от хоч би й слідне останніми часами відродження ослаблених віковим занедбанням зв’язків народу литовського з народом латиським.

Певні ми, що успіхи народного життя сих народів раніше чи пізніше виявлять марність всяких спекуляцій, які рахують на слабість і несвідомість сих народностей та сподіваються ужити їх на матеріал для чужої національної будови.

В тім і всяких спекуляцій на відбудування історичної Польщі в сих землях.

Rеquіеsсаt!

Польським елементам, осілим на сих землях, раніше чи пізніше прийдеться серйозно застановитися над дилемою: зістатися далі чужим наростом на житті тубільної людності і тягнути з неї сили і достатки на зріст і славу польського імені – чи з’єднатися душею і серцем з місцевими масами, видерті у місцевої людності достатки і сили повернути на її добро і стати плоттю від плоті і костю від кості її без огляду на різниці в традиціях – як та група Ukrаinсów о кulturzе роlskіеj [польсько-культурних українців], що недавно так сміло і щиро виступила на Україні російській [Група ся, об’єднана коло київського «Рrzеglądu krаjоwego», як зачуваємо, не розпалася з тим, як він перестав виходити, навпаки, зростає в силі і ладиться до нових публічних виступів.].

Без сумніву, сею дорогою раніше чи пізніше в інтересах своїх власних піде багато їх земляків і в інших непольських землях колишньої корони Польської, ліквідуючи спадщину старої унії.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 51. – Кн. 8. – С. 289 – 298. Автограф статті з виправленнями автора та його вказівкою: «Зараз вискладати і мені прислати, піде замість Черняхівського, бо за браком огляду Цегельського, не можна книги без цього пустити» зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 42. – Арк. 82 – 98 зв., 99). В кінці автографа зазначена дата: «26/VII / 8/VIII, 911».

Стаття написана до 500-ліття Грюнвальдської битви.

Подається за першодруком.

…традиції польського українофільства першої половини ХІХ віку – йдеться про «українську школу» в польській літературі, представниками якої були Т.Падура, Б.Залеський, С. Гощинський, Олізаровський, М.Гроза, П.Грабовський. «[…] Звичайна людська туга за рідним краєм, що охопила на еміграції багатьох поляків, цілим життям своїм із Україною зв’язаних», стала мотивами їх поетичного натхнення (Єфремов С. Історія українського письменства. – Нью-Йорк, 1991. – Т. І. – С. 386-392).

…появилися в польських газетах «секретні папери» Раковського… – йдеться про публікацію на сторінках польських та москвофільських газет фальшивих документів про українсько-німецьку угоду, які продав цим виданням колишній німецький сищик, авантюрист Болеслав Раковський. Документи містили фальшиві відомості про надання німецьким урядом субсидії українським газетам («Діло», «Ukrainische Rundschau») і товариствам, домагання німецького намісника в Галичині, протоколи нарад українсько-німецького комітету, підготовку конгресу в Берліні та ін.

Діяльність Б.Раковського була розвінчана істориком російської революції, редактором «Былое» В.Бурцевим. Ці публікації були названі новим актом польсько-русофільського союзу проти українців. Докладно див.: Шпіонська тандита // Діло. – 1910. – 18 (5) червня; Нікчемна безсоромність польських клеветників // Там само. – 21 (8) червня. – № 135; Вшехпольсько-русофільські фабрикати // Там само. – 22 (9) червня. – № 136; Ще Раковський і його «документи» // Там само. – 27 (14) червня. – № 140.

Але зараз за ними наступила кровопролитна битва на університетіколи було вбито А. Коцка.

…на Празькому «всеслов’янському» з’їзді… – у період підготовки до з’їзду лідер Польського кола III Державної Думи Р.Дмовський заявляв, що зі становища слов’янського польська справа є справою російською». В цих заявах поляки вбачали відмову від ідеалів незалежної польської держави, зречення національно-політичних устремлінь, признання зверхності російської державності. 1909 р. через крах угодовської політики складає з себе повноваження члена Думи. З цих же причин Р.Дмовський відмовився від участі у Софійському всеслов’янському з’їзді (1910 p.).

Софійський «всеслов’янський з’їзд»… – з’їзд відбувся 7 – 13 липня 1910 р. за участі Росії, Болгарії і Сербії (див.: Мацевко І. Російський неославізм в оцінці галицьких національних демократів (1908 – 1914) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 309 – 316; Банкротство неослов’янізму // Діло. – 1910. – 15 (2) червня).

…і без поступових росіян… – від участі в роботі з’їзду відмовилися представники багатьох народів, російські, чеські, болгарські поступові кола. Серед них один із провідників партії кадетів В.Маклаков, члени «Товариства слов’янської культури» П.Мілюков і М.Ковалевський, один із прихильників неославізму О.Погодін. Як писала газета «Діло», Софійський з’їзд означав банкротство неославізму.

…гостина редактора «Viltis»… – йдеться про редактора литовської газети А.Сметано. Збережений лист А.Сметано до М.Грушевського від 14 (1) грудня 1908 р. засвідчує початок їхньої співпраці. У ньому литовський журналіст висловлював занепокоєння ставленням польського дворянського та міщанського суспільства, духовенства до литовців:

«Мы же убедились, что поляки начинают считаться с литовцами только в том случае, когда о их националистических стремлениях узнает русское или немецкое общество. Так вот и решили мы с этого момента обратиться к русской и немецкой печати с целью розоблачить тщательно прикрываемые поляками факты, свидетельствующие об их поведении с литовцами» (Мицик Ю. З листів до Михайла Грушевського // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 492 – 493).

Редактор газети «Viltis» просив посприяти розміщенню матеріалів, які характеризують становище литовців та «агрессивную политику поляков» у виданні «Ruthenische Revue», а також висловив бажання познайомити своїх читачів з матеріалами про українців у Галичині та ставлення до них поляків. З метою створення більш тісної групи автономістів у III Державній Думі М.Грушевський дорогою з Києва до Петербурга наприкінці листопада 1910 р. зустрічався з представниками цієї газети Тумасом і Сметано (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 229).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 141 – 149.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 494

Модифіковано : 15.07.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.